"Побіг до арбітра і поцілував його": Габор Вайда – про дубові рукавиці, образу Стрельцова і як Габовду шукав увесь Львів

Усім би таку пам'ять у 82! Габор Вайда ідеально пригадує ледь не кожен свій матч, усіх одноклубників та суперників. Перевіряєш його слова і дивуєшся – усе сходиться.

Ще одна чеснота легенди Карпат – суцільний позитив. Кожну життєву ситуацію Габор Іванович сприймає з гумором. Хоча драми у його житті вистачало: рання смерть батька, якого він навіть не пам’ятає, або ж неочікуване завершення кар’єри у 29 років, після якого Вайда опинився на роздоріжжі. Навіть про свої футбольні помилки воротар розповідає з усмішкою.

Футбол 24 вітає з Днем народження одного з найстарших карпатівців та пригадує разом із ним яскравий життєвий шлях: дебют у дорослому футболі в 13 років, удари "головом" Яноша Габовди, підписаний контракт з Карпатами о третій ночі, подарунки для Анатолія Банішевського та сейви однією рукою, які так дратували Ернеста Юста.

"Юст у перерві сварив: "Чому тільки 1:0? Має бути вже 3:0"

– Габоре Івановичу, з якими думками підходите до свого Дня народження?

– Я багато років живу на цьому світі. Насправді 82 – це дуже солідний вік. Але ті роки так швидко пролетіли – я й не помітив. Чим старша людина стає, тим швидше час біжить. З іншого боку, дожити до старості – означає отримати подяку від Бога. Життя дається всім, але до такого віку доживають одиниці.

– Режим має значення?

– Я навіть знайомого бармена у Львові не мав. Ніколи не палив і не пив. У 16 років якось затягнувся цигаркою. Вистачило на усе життя.

– Проте у вас є традиція – дарувати близьким та знайомим домашнє вино.

– Раніше я робив вино з ожини та малини. Обожнював цей процес. Потім знайшов товариша-винороба у Виноградівському районі. Їздив на Закарпаття і привозив собі вина – кілька бочок у підвалі ще зберігаються.

Ігор Кульчицький та Габор Вайда / Фото з архіву

– Лише чотири колишні футболісти Карпат є старшими за вас: Іван Диковець мешкає на Закарпатті, Анатолій Крощенко – у Києві, Євген Власенко – у Харкові, а Ігор Кульчицький – у Львові. Ви були партнером останнього. Спілкуєтеся зараз?

– Бачимося з Ігорем рідше. У нього проблеми з ногами, дім майже не залишає. Навідуюся раз на місяць у гості. Більше спілкуюся з Геннадієм Лихачовим, ми багато років дружимо. Це футболіст від Бога, один із найкращих в історії Карпат, величезний талант. Кульчицький, до речі, теж. Вони створювали значну напругу на лівому фланзі з Лихачовим.

– Праворуч теж була хороша зв’язка?

– Грещак і Броварський! Карпати на початку 70-х використовували цікаву тактику. Три-чотири атаки проводили одним краєм, потім – іншим. Траплялося таке, що після цих кількох випадів фланговий захисник суперника хапався за кутовий прапорець і не розумів, що відбувається. Далі йшов навіс на голову Габовді – і ми вже 1:0 ведемо. Ернест Юст у перерві інколи сварив: "Чому рахунок тільки 1:0? Має бути вже 3:0".

– Ви прийшли у Карпати 1970-го, коли Габовда видав свій, мабуть, найкращий сезон з 24 голами в Першій лізі.

– І 20 з них головою! Янош – феномен. У грі на другому поверсі навіть Віталій Старухін із Шахтаря не був настільки переконливим. Габовда мав хороший зріст і чудово обирав позицію, грав на випередження. Не забуду його гол у ворота казанського Рубіна. Карпати виграли 6:0, Янош забив двічі. Фінальну крапу Габовда поставив головою після подачі Грещака з лінії штрафного майданчика.

Карпати – СКА Ростов: Вайда, Габовда, Грещак, Кульчицький, Савка, суддя / Фото з архіву

– Дивовижно.

– Роман Покора жартував: "Янку, тобі бутсу треба на голову нашити". Не забуду, як 1971-го, коли Карпати дебютували у Вищій лізі, ми приймали трьох суперників поспіль на Дружбі: київське Динамо, ростовський СКА і тбіліське Динамо. Здається, перед грою зі СКА Яноша шукав увесь Львів – ніде нема. Привезли на базу в Брюховичі лише о четвертій ранку. "Поставте поруч зі мною ящик кефіру і щоб я вас до обіду не бачив", – скомандував Габовда. А потім він вийшов, забив свій гол і знову зник. На жаль, це його й загубило.

"Іване, не смій бити братові по воротах!"

– Ви народилися на Закарпатті, як і Габовда. Дитинство було нелегким, адже ви зростали без батька. Що вам розповідали про нього?

– Мене колись навіть "фашистом" називали, адже тато був у німецькій армії. То був кінець війни – 1945-й. Насправді тато не воював, працював у банку в Ужгороді. Проте радянській владі цього було достатньо – хтось із сусідів здав батька і його забрали. Більше тата ніхто не бачив. Мама зі мною переїхала у Тячів до дідуся і бабусі по батьковій лінії. Там я й виховувався, школу закінчив. А на серйозному рівні почав грати у Рахові.

– Ви розпочали дуже рано.

– У 13 років. На Великдень наша команда грала матч чемпіонату області у Королеві. Нашого основного воротаря не відпустила дружина – свято ж. Відтак, у склад проти дорослих дядьків поставили мене. Дощ, болото, ми програли 0:3. Нас було на полі восьмеро, тому поєдинок тривав тільки 25 хвилин. Кілька ударів я навіть відбив – це мене загартувало.

Юний Габор Вайда / Фото надане героєм

– Ваш молодший брат Іван теж грав у футбол. Яка його доля?

– Іван молодший за мене на рік, народився після татового зникнення. Брат був дуже талановитим, виконав норматив КМС з настільного тенісу, проте у футбол теж грав. Одного разу ми навіть зустрілися на полі. Я у складі рахівської команди приїхав у Тячів, за який в атаці грав Іван. Мама прийшла на трибуни. Ми виграємо 2:1, брат виходить на поле і невдовзі б’є у "дев’ятку" – нічия. Ще кілька хвилин і він знову забиває мені.

– Якими були емоції матері?

– Переживала за мене і кричала: "Іване, не смій бити братові по воротах!" Після гри наш тренер попросив мене поговорити з Іваном про переїзд у Рахів. Я відмовився і сказав: "Переконуйте його самі". Відповідь брата була промовистою: "Я не продаюся, гратиму в Тячеві". На жаль, Івана вже дев’ять років, як немає з нами. Він мешкав у США, потім повернувся в Україну, футболістом не став.

"З усіх кутків Банішевського пригощали вболівальники"

– Як ви працювали над тим, щоб розвивати свої воротарські навички?

– Коли я навчався у Лісотехнічній академії у Ленінграді, то поруч з нашим гуртожитком розташовувався парк. Щовечора виходив туди і виконував по 500-600 стрибків, перестрибував через лавки, діставав до гілок дерев. В одному з матчів на Кубок ця стрибучість мене й підвела. У матчі з Паміром із Душанбе нападник пробив з лівого флангу – м’яч пролітав повз ворота. А я вистрибнув, зіграв руками, слизький м’яч не приборкав, а їхній гравець на добиванні виявився першим.

– У вас була особлива фішка, яка не подобалася Юсту – ловити м’яч однією рукою.

– Так, інколи я дозволяв собі це. У матчі з Кайратом він навіть зняв мене з поля через це. Ще раніше, 1969-го, із Зенітом я поїхав в Африку на 20 днів. Ми провели кілька поєдинків проти команд із Замбії, Уганди та Ефіопії. Так от у поєдинку проти ефіопської команди арбітр на нас шалено тиснув. Я вже й пенальті відбив… У другому таймі я вистрибнув і зловив м’яч однією рукою на очах 60 тисяч місцевих уболівальників.

– Рівень суперників був не надто високим?

– Чемпіона Уганди ми, наприклад, обіграли 8:1. Після шостого пропущеного їхній воротар самовільно покинув поле. То була дивна картина. Щодо мене, то у ветеранських матчах я міг м’яч головою відбити – це заводило публіку. Вважаю, що так і має бути у виставкових поєдинках. Шоу!

Вайда ловить однією рукою / Фото з архіву

– Чому ви взагалі поїхали у Ленінград?

– Я ховався від армії. Мій товариш із Хуста навчався у Ленінграді. Коли я розповів про свою проблему, він попросив мою залікову книжку, а через кілька днів подзвонив: "Приїжджай, тебе зарахували на другий курс денного навчання". Спочатку я грав за команду Скороход, згодом був Автомобіліст, тоді – Більшовик і тільки потім – Зеніт.

– Таким чином, із студентської команди та першості міста ви пройшли шлях до Вищої ліги.

– Я рухався поступово, зустрічався з багатьма класними воротарями. У Зеніті вистачало хороших футболістів, але після переходу в Карпати я зробив однозначний висновок – у Львові якість виконавців була значно вищою. У Ленінграді я, мабуть, найбільше товаришував із Василем Даниловим, бронзовим призером чемпіонату світу-1966. Згодом він потрапив до в’язниці за нібито крадіжку. Данилов дружив з іншим збірником Анатолієм Банішевським – людиною не менш тяжкої долі.

– Спілкувалися з азербайджанською легендою?

– Після матчу в Баку Банішевський приїхав до нас у готель і запропонував відвезти в аеропорт. Ми приїхали туди окремо від команди за дві години до вильоту. Я такого ще не бачив! Зайшли у ресторан, сіли за стіл. Минуло п’ять хвилин і стіл сховався за пляшками шампанського. З усіх кутків залу Банішевського пригощали незнайомі вболівальники, офіціанти не встигали подарунки носити. Не дивно, що Банішевський ніколи Баку не покидав – його там надзвичайно любили.

– Що робили з шампанським?

– "Толику, – кажу. – Ми не вип’ємо цього". Банішевський відповів: "Заберете із собою". Данилов так і зробив.

"Сказав Стрельцову: "Ты – уголовник"

– Ще одна легенда на вашому шляху – Едуард Стрельцов. Проте з ним у вас стосунки не дуже добре склалися. Кажуть, виник конфлікт безпосередньо на полі.

– Так, це правда. Мені дуже прикро через це. Стрельцову довго не дозволяли повертатися у футбол після відбування покарання у в’язниці. 1969-го ми грали з Торпедо в 1/8 фіналу Кубка СРСР. Стрельцов вискочив зі мною сам на сам, я кинувся у ноги, м’яч забрав, але він наступив мені на спину. Я відчув шалений біль.

– Не змовчали?

– Поглянув на нього і сказав: "Ты – уголовник". Стрельцов запитав: "Що ти сказав?" і кинувся до мене. Я вибив м’яч у поле і почав втікати. Картина, звичайно, комічна. Стрельцов рвонув за мною, я теж біжу. І все це відбувається у штрафному майданчику. Гру арбітр не зупиняв. Я вже думав втікати у роздягальню, але потім крикнув: "Едику, пробач". Це його зупинило.

– Як реагувала на це публіка?

– Я думав, що це залишилося поза увагою, поки наш тренер Володимир Корнєв не сказав наступного дня після гри: "Ходи сюди. Покажу тобі, що я зняв на камеру. На записі помітно, як ти відпрацьовував ривки у штрафному майданчику". Ту гру Зеніт програв – у кінці я запізнився з виходом і Михайло Гершкович забив єдиний гол.

"Виконував по 500-600 стрибків" / Фото з архіву

– Головний тренер Зеніта Артем Фальян практикував заміни воротарів у ході матчу. Як ви до цього ставилися?

– Не знаю, з чим це пов’язано, але практика незвична. Я так дебютував у Вищій лізі, коли замість Едуарда Шаповаленка тренер випустив мене на заміну. У наступному турі я вийшов у старті проти Торпедо з Кутаїсі – ми виграли 1:0, а їхній лідер Джемал Херхадзе не забив мені. Я тоді дуже втомився і вдячний, що Фальян не поставив мене на наступну гру.

– Один із наступних матчів проти київського Динамо ви також розпочали на лаві запасних, але вийшли на поле на початку другого тайму.

– Ми програвали 0:2, а мій колега Лев Бєлкін м’яз потягнув. Я вийшов і ще три пропустив – 2:5 програли. Пам’ятаю голи Сабо, Серебрянікова та Медвідя. До речі, Федір грав справа у захисті, але одного разу долучився до атаки і так сильно пробив! Я бачив момент удару, однак м’яч просто розчинився у повітрі. Можливо, у світло прожектора потрапив. Зате у наступному турі я лише один гол від Василя Босого з Чорноморця пропустив – 1:1 зіграли.

– У яких рукавицях ви грали?

– Різноманіття особливого не було. Більшість воротарів грали у рукавицях за 3,60 карбованців. Через не дуже якісну шкіру рукавиці після 2-3 тижнів використання ставали дубовими. Я намагався їх розмочувати. Пригадую, як після гри проти Торпедо їхній кіпер Анзор Кавазашвілі показував мені свої рукавиці, з яких стікав піт.

"Гадаю, у Домчака хороше майбутнє"

– Кожен воротар мав свій стиль гри. Кажуть, ви були дуже емоційним. Після одного з матчів навіть суддю поцілували. Як це сталося?

– Це було в Мінську 1973-го. Карпати зіграли внічию з місцевим Динамо. Я помилився, побіг до кутового прапорця, але не встиг – ми пропустили і закінчили 1:1. Федерація боролася з нічийними результатами, тож тогоріч ввела серію післяматчевих пенальті, яка мала визначити переможця. Я у ті часи неправильно під час пенальті поводив себе.

– Чому?

– Я відгадував напрям польоту м’яча. Лише у матчах за ветеранів у поважному віці зрозумів, що помилявся. Воротар повинен мати щонайменше одну ногу на лінії воріт, але може іншою ногою робити крок вперед. Я почав так відбивати – виводив себе зі статичного положення, як стрибун у висоту.

Вайда, Сиров, Поточняк / Фото з архіву

– А що трапилося тоді в Мінську?

– Рахунок в серії рівний – 4:4. Нарешті до позначки підходить Володимир Сахаров, а я загадую собі "вліво і вниз". Лечу і відбиваю. Поглянув на суддю Юрія Бочарова, котрий з невеликою паузою показує – удар зараховано. Я на радощах побіг до арбітра і поцілував його. Той дістає з кишені жовту картку і каже мені: "Ти чого мене плавиш?" Минає чотири дні – також граємо внічию 1:1 з московським Торпедо.

– Знову пенальті?

– Якщо відбиваю останній пенальті Юрія Смірнова, Карпати виграють. Загадую собі "вправо і вгору" і з "дев’ятки" витягую м’яч. Далі Дніпро і третій тур поспіль 1:1. Щоправда, цього разу в серії пенальті нам не пощастило. Я ногами відбив один удар, але ми програли. Потім у газеті "Футбол-Хокей" оглядач написав: "Хочеться застерегти безумовно талановитого воротаря Вайду від надмірної емоційності".

– Хто з воротарів Карпат вам подобався найбільше?

– Богдан Стронціцький. Я захоплювався його грою. Щодо мого покоління, то відзначу Олександра Швойницького – технічний, але, можливо, зросту трохи не вистачало. Згодом класно проявив себе Олександр Ракитський, пізніше – Ельхан Расулов. Зараз мені дуже подобається Назар Домчак. Гадаю, у нього хороше майбутнє.

"Сусла о третій ночі запропонував підписати контракт"

– Ви приїхали до Львова 1970-го і стали частиною команди, яка тільки-но виграла Кубок СРСР. Як вас прийняв колектив?

– Дуже тепло. Я не відчув якогось зверхнього ставлення. Віктор Турпак попрощався з командою, тож Карпати потребували нового воротаря: із Зеніта прийшов я, а з львівського СКА – Сашко Швойницький. У попередній команді до мене чудово ставився тренер. Фальян не вірив до останнього у те, що я піду.

Карпати у 1970-му: Габовда, Сарабін, Сиров, Данилюк, Покора, Вайда, Броварський, Лихачов / Фото з архіву

– Пригадуєте, як взагалі виник варіант з Карпатами?

– Після однієї з ігор до мене підійшов чоловік і відрекомендувався: "Я – тренер Карпат Юрій Сусла. Приїхав за тобою". Ми ж земляки, я пам’ятав його ще з Ужгорода. Моя тітка мешкала неподалік стадіону, тож ми з братом постійно відвідували усі ігри та тренування, у яких брав участь Сусла. Я запитав Юрія Федоровича, де він зупинився. Коли дізнався, що поки ніде, запропонував під’їхати в автобусі Зеніта до мене додому. Сусла залишився у нас на ніч, а о третій ночі поклав на стіл контракт і запропонував його підписати. Я не встояв.

– Через рік Карпати потрапляють у Вищу лігу, де драматично дебютують в Єревані. Ви на поле не вийшли, але запам’ятали цю гру назавжди?

– Безумовно. Пропустили першими, але потім Кульчицький з пенальті зрівняв рахунок. А за три хвилини до кінця вірмени збили Грещака і московський суддя Олександр Табаков вдруге призначив пенальті. Ми грали на старому Республіканському стадіоні – що там творилося! Публіка почала свистіти, але Кульчицький не зважав – поставив м’яч на позначку і готувався виконати удар. Цієї миті гравець Арарата Фурман Абрамян кулаком зацідив Ігорю в обличчя.

– Рефері не відреагував?

– Та де там. Замість Кульчицького пенальті взявся виконувати Тарас Шулятицький. Вірмени попереджали: "Не забивай, бо ні ви, ні ми живими звідси не вийдемо". Я не знаю чи навмисно Тарас схибив, але у будь-якому разі ми закінчили 1:1. Уболівальники не могли зрозуміти і дивувалися: "Єревану 2750 років, але ще жодного разу в домашньому матчі не призначали два пенальті у наші ворота". У місті розпочалася справжня революція.

– Наступні два матчі Карпати програли.

– Так – Нефтчі та Кайрату. Хоча я не можу сказати, що Швойницький погано відіграв. У четвертому турі я дебютував за Карпати у Вищій лізі з перемоги – ми обіграли Пахтакор 3:0. Один із м’ячів забив Остап Савка. У нього був сильний удар, але передбачити напрям польоту м’яча – неможливо. То на кутовий, то ще кудись – тільки не у ворота. Коли Савка оформив хет-трик у матчі з Локомотивом, то я йому сказав: "Остапе, будеш забивати й надалі". Савка відповів: "Я уже всі свої забив".

Ігор Білозір, Ігор Кульчицький, Габор Вайда, Степан Крупей, Роман Гірник (президент Карпат) / Фото з архіву

– Ще один ваш партнер, про якого можна багато згадати – Роман Покора.

– Мій сусід і кум! Мешкали в будинку на вулиці Федьковича: він на третьому поверсі, я – на четвертому. На ранок перед вильотом у Душанбе у моєму будильнику сіла батарейка. Покора прокинувся вчасно, побачив, що у мене темно і поїхав у аеропорт. Мене ж не треба будити, правда?

– З чого почався ваш ранок?

– З того, що за мною приїхав водій Карла Мікльоша. Поки розбудив мене, поки я одягнувся, поки по ожеледиці доїхали в аеропорт, літак вже був у небі. У Душанбе я прилетів у день гри. Тренер Анатолій Полосін поставив мене у старт. Поле жахливе, початок березня, сніг. Ми пропустили на початку, але потім забили три. Кульчик навішував, м’яч зрізався і залетів за комірець воротарю.

– Ви Покору пробачили?

– Він любив мене підколоти. Якось я пропустив від Сергія Рожкова з Кайрата після дальнього удару. То Роман жартував: "До воріт було так далеко, що треба з бінокля дивитися". А Валентин Бубукін розбір гри розпочав зі слів: "Аналізувати будемо одразу гравця під другим номером, бо воротаря у цьому матчі в нас не було".

"Хочу дожити до моменту, коли Карпати гратимуть у єврокубках"

– Як ви зазвичай почувалися перед поєдинками?

– Дуже переживав, не міг вивести себе з цього стану. Погано спав, а потім не відчував свіжості під час матчу. Приймали Арарат на Дружбі, виграли 3:0, а в мене галюцинації почалися. Безпосередньо під час гри здавалося, що я в окопі стою з гранатами, а проти мене танки. Дотепер не знаю, що з моєю свідомістю відбувалося.

– Один із найбільш яскравих матчів за Карпати датований червнем 1971-го, коли дебютант Вищої ліги несподівано обіграв Динамо 3:1.

– Наш провідний правий захисник Іван Герег зламався на перших хвилинах. Його замінив Анатолій Рибак і пішов на лівий фланг. Натомість направо змістився Петро Данильчук. Так сталося, що Рибак оформив дубль. Спочатку забив після подачі з кутового, а потім – прямим ударом зі штрафного. М’яч влучив у стійку, тоді у вухо Євгена Рудакова, а потім залетів у ворота. Рибак мав шалений удар.

Рибак, Вайда, Сорока, Трошкін, Пузач / Фото з архіву

Карпати – Динамо – 3:1 у 1971-му: Рибак, Грещак, Кульчицький, Поточняк, Броварський, Габовда, Савка, Вайда / Фото з архіву

– З футболом ви закінчили у 29 років. Про що думали у той момент, коли Бубукін сказав вам прощатися з Карпатами?

– Думав, що ще гратиму. Федір Медвідь тренував Буковину, запросив мене туди на оглядини. Пізніше я їздив у Сімферополь до Сергія Шапошнікова. Але ніде не почувався комфортно, тому вирішив закінчити активні виступи та пішов у іншу сферу.

– Після багаторічної паузи ви повернулися у футбол і брали участь у відродженні Карпат 1989-го.

– Люди сприймали цей процес із великим піднесенням та надією. СКА Карпати доживали своє, місто потребувало справжніх Карпат. Щасливий, що допоміг рідному клубу таким чином.

– Про що ви зараз мрієте?

– Хочу дожити до того моменту, коли Карпати гратимуть у єврокубках. Ходжу на кожен матч, не пропускаю. Кожна перемога Карпат – це велика радість для мене. Це команда всього мого життя.