Десна в останньому матчі УПЛ 2019/20 не змогла перемогти Зорю й взяти бронзові медалі, а луганці через нічию із сіверянами не піднялися на друге місце.
Поєдинок між Зорею і Десною в останньому турі УПЛ 2019/20 мав ключове значення в питанні розподілу медалей та путівок у єврокубки. Луганці в разі перемоги або нічиєї гарантували б собі бронзу, але в них також залишалися шанси на срібло – щоправда, для цього потрібно було не тільки обігрувати сіверян, а і сподіватися на поразку Динамо в паралельній зустрічі проти Колоса. Розклад чернігівців виглядав простіше – команда претендувала тільки на третю сходинку, але для цього потрібно було перемагати Зорю.
Зоря – Десна: онлайн-відеотрансляція матчу УПЛ – як це було
Стартова третина першого тайму мала насторожити фанатів луганського клубу, адже підопічні Віктора Скрипника не розпочали з високого темпу та інтенсивного пресингу. Швидкості не підіймались, на полі виникала купа дрібних пауз, а дебютна жовта картка була витягнута вже на 40-й секунді. Все, що можна згадати в цей період із моментів – це неточний удар Будківського головою повз ближній кут. У Зорі не було й того – єдиний постріл завдав Хомченовський, з-за меж штрафного влучивши у центрбека.
Зрештою, "мужики" поплатилися за свою інертність на 20-й хвилині, коли Конопля пройшов правим флангом та виконав подачу в карний майданчик на Будківського. Пилип прийняв м'яч на груди в оточенні пасивних захисників і пробив боковими ножицями в лівий нижній кут – 0:1! Рівно за хвилину подвоїти перевагу шикарним пострілом метрів з 20-ти в правий верхній міг Філіппов, однак луганців врятував відчайдушний стрибок Шевченка. Після цього біля воріт Зорі пройшла низка кутових та панічних ситуацій. Господарі з величезними труднощами відбилися, а на 25-й хвилині ще й огризнулися ударом Кочергіна з лінії напівкола точно в руки Пасту.
Друга половина першого тайму пройшла в позиційній боротьбі. Підопічні Віктора Скрипника змогли відвести гру від власних воріт, але біля чужих створити нічого не вдавалося. Чернігівці дозволяли "мужикам" тільки дальні удари, які були вельми небезпечними: так, на 38-й хвилині Кочергін метрів з 25-ти спрямував м'яч поруч з правою стійкою, на 41-й Хомченовський з дещо ближчої дистанції пробив під поперечину – Паст парирував. Покарання за марнотратство могло прийти на 44-й хвилині, коли Будківський завершив класну атаку Десни лівим флангом потужним ударом в ближній нижній кут – Шевченко врятував Зорю! Зрештою, на перерву команди пішли за мінімальної переваги сіверян.
По перерві Віктор Скрипник кинув у бій Громова, а луганці явно забігали швидше, кілька разів непогано увірвавшись у вільні зони в штрафному та перед ним. Десна не прокинулась, за що й була покарана на 53-й хвилині шедевральним голом Хомченовського: Дмитро прийняв пас від Кочергіна, змістився в центр і красивим ударом метрів з 22-х закрутив м'яч у дальню дев'ятку – 1:1! Щоправда, розслаблятися було зарано, адже вже за три хвилини травму отримав Громов, а на 58-й сіверяни ледь не відновили перевагу в рахунку внаслідок відкривання Філіппова під розрізний пас Мостового та подачі Олександра точно на голову Будківському – Пилип метрів з шести пробив у поперечину! За дві хвилини він повторив спробу, але цього разу було зовсім неточно. Тим часом, Колос забив у ворота Динамо.
Середина другого тайму пройшла у напруженій позиційній боротьбі. Швидкості знову впали, що негативно позначилось на якості позиційних атак Зорі, однак Десна взагалі не збиралася йти вперед. Як наслідок, футбол був нервовим і без значної кількості моментів – їх було всього два й обидва належали луганцям. Так, на 67-й хвилині Кабаєв увірвався в штрафний і потужно пробив низом, змусивши Паста рятувати сіверян, а на 73-й Кочергін змістився у напівколо й вистрілив по центру – Паст спіймав м'яч, викинув його на Коноплю, якого одразу накрив Михайліченко. Богдан відібрав сферу й влетів на лівий край карного майданчика, після чого завдав потужного удару – вище воріт! Тим часом, Колос забив другий гол у ворота Динамо, але проблеми не полишали Зорю. На 78-й хвилині Віктору Скрипнику довелося робити другу вимушену заміну – Абу Ханна потягнув м'яз.
Всього один забитий м'яч відділяв Зорю від кваліфікації Ліги чемпіонів, однак ендшпіль зустрічі луганці відверто провалювали. Олександр Рябоконь освіжив гру чернігівців, випустивши Хльобаса й Картушова, через що "мужики" змушені були бігати від воріт до воріт. Гостроти при цьому маже не виникало. Лише на 83-й хвилині стався розмін моментами: Кабаєв отримав пас від Тимчика по флангу, прибрав захисника у штрафному й пробив низом у ближній кут, але Паст спіймав м'яч – Десна огризнулася пострілом Кузика з-за меж карного майданчика повз лівий кут. Ближче до компенсованого часу ще й стало очевидною шалена втома господарів. Десна все довше сиділа на чужій половині, заробляла стандарти, але моментів також не вдавалося створити – але заради бронзових медалей їм був потрібен гол!
Обидві команди старалися, але створити казочку не змогли. На останніх секундах луганці ще й змирилися з бронзою, адже Шевченко відверто тягнув час, попиваючи водичку й довго лежачи на газоні. Така поведінка навіть трішки шокувала, але луганці самі обрали цей шлях. Зрештою, фінальний свисток зафіксував результативну нічию. Зоря, таким чином, завершила сезон на третьому місці з 58 очками в активі, а Десна залишилась четвертою, набравши 56 залікових балів.
Зоря – маленька команда, яка втратила шарм
Коли тиждень тому ми писали, що Зоря – не рівень Динамо, то перш за все мали на увазі колосальну перевагу киян у кадровій комплектації, досвіді та індивідуальному класі, хоча вже тоді Віктор Скрипник заявляв про радість від третього місця. Тоді подібні слова здавалися спробою придушити жаль від поразки в битві за ЛЧ, але в матчі проти Десни виявилося, що славнозвісні "мужики" реально готові задовольнитися синичкою в руках. Мало того: вони раділи цій бронзовій синичці, немов перемозі в Лізі чемпіонів, а тренер з "європейським менталітетом" був першим, хто порадив не йти вперед, затягувати час, сидіти на власній половині й тримати рахунок.
Це – психологія маленького клубу зі скромними амбіціями і відсутністю шансів на повтор свого успіху. Такого, як Ворскла, де нормально порушувати обіцянки молодим голкіперам і відмовлятися від атак у фіналі Кубка, тому що ризики шалені, а наступного шансу в кар'єрі цих футболістів може й не бути – але навіть полтавці були розчаровані й розлючені своїм сріблом. Зоря ж, укомплектована збірниками, екс-футболістами грандів УПЛ і топів Бундесліги, з хорошим фінансуванням і значним досвідом у Лізі Європи, сама відмовилась від шансу взяти срібні медалі УПЛ і засвітитися в Лізі чемпіонів – і радісно святкує!
В Лізі чемпіонів, між іншим, мріє зіграти кожен хлопчик з двора, не кажучи вже про людей, які все життя поклали на гру у футбол – а луганці не тільки не спробували ризикнути заради цієї мрії, а й пишаються своїм рішенням обмежитись груповим етапом Ліги Європи! Дивно, адже Шевченко, Луньов, Хомченовський, Кочергін, Громов і Вернидуб вже там виступали (дехто й не один раз) – невже їм настільки хотілось в цей турнір ще раз, що вони вирішили не ризикувати заради ЛЧ? А може, бронзові медалі є історичними для луганців? Але ж Зоря їх брала у 2017 році!
Бронза в умовах УПЛ взагалі не є значним досягненням – її не бере тільки лінивий. За останні п'ять років цими медалями володіли розібраний Дніпро, автобусна Ворскла, простенька Олександрія, і тепер ось другий раз їх взяла Зоря. В наступні сезони бронзовими, очевидно, будуть Десна і, можливо, СК Дніпро-1, а там ще хтось підтягнеться. Це лише потішний приз у турнірі безамбіційних середняків сільського чемпіонату, а от срібло в Україні – друге чемпіонство. Особливо, коли мова йде не про гранд, а про скромний колектив. Не факт, що в наступні десять років Динамо дасть середнякам бодай один шанс на друге місце; не факт, що половина з них, включно із Зорею, не опуститься до рівня нинішньої Ворскли.
У "мужиків" був унікальний шанс увійти в історію – всі б пам'ятали про гордий колектив, зібраний із непотрібних топам футболістів, який завдяки тренеру з європейським підходом та сучасній тактиці скинув з п'єдесталу Динамо. Вже у серпні всі ці герої роз'їдуться по світу, а Зоря здасть позиції, однак банда Віктора Скрипника із сезону 2019/20 була б пов'язана казочкою. Про неї б згадували у статтях, зрівнювали з іншими легендарними командами в історії клубу, знімали сюжети до роковин, тощо. Після перформансу проти Десни цей колектив виглядає інакше – це команда збитих льотчиків без чемпіонського характеру, під керівництвом тренера з радянським мисленням, який грає на нічию у вирішальному матчі й вимагає перенести гру 1-го туру УПЛ на спекотні 14:00 через приватну необхідність з'їздити в Німеччину. Так, у них є бронза, але кому це цікаво?
Футбол люблять за історії, а не за виконання турнірних завдань. Лестер також багато разів міг зіграти прагматичніше, захистивши позиції в єврокубках, але "лиси" скромним складом дійшли до золота АПЛ. Артем Мілевський міг і не виконувати паненку у 1/8 фіналу ЧС-2006, а Юрій Максимов у півфіналі Кубка України міг і не ризикувати в серії пенальті, відправивши на неї 16-річного Ісенка. Їм вистачило духу – і тепер вони в історії. Руслан Маліновський на останніх секундах злощасного матчу в Роттердамі міг зіграти й простіше, але ризикнув почати контратаку й залишив свою команду без ЛЄ – і ніхто не вмер ! Навпаки, той матч з Фейєноордом став однією з найбільш яскравих сторінок українського футболу, а Руслан отримав хороший урок і пам'ять на все життя. Нинішня ж Зоря побоялась ризикнути нікчемною бронзою УПЛ проти Десни.
Деяким виправданням слугує можливість порятунку клубу від банкрутства – доля клубу, ніби-то, залежала від участі в єврокубках. Втім, з різноманітних каналів проходила інформація, що у Зорі не такі вже й значні проблеми, що Геллер дає гроші, а керівництво просто влаштує розпродаж влітку. Так чи інакше, варто розуміти – якщо над клубом нависає загроза зникнення, то гроші за єврокубки його навряд чи врятують, адже причина проблем криється не у відсутності фінансів, а у відсутності бажання у власника займатися своєю іграшкою.
Вірогідно, Зорі, як і багатьох інших українських олігархічних клубів, не стане через декілька років. Вірогідно, це був перший і останній шанс луганців зіграти в Лізі чемпіонів або просто одягнути срібні медалі. Все це тепер немає сенсу – вони демонстративно відмовились від цього. Мрії фанатів, які малювали плакати про друге місце, катали на виїзди й орендували крани у Чернігові, їм нецікаві.
Прикро. "Мужики" так не грають. "Мужиків" більше немає – є черговий український прагматичний колектив, який грає для президента і призових, а не для своїх вболівальників. Помер Максим – да і чорт з ним.
Десна не заслужила медалей, але заслужила на повагу
Протилежний приклад намагалася дати Десна. Підопічні Олександра Рябоконя у битві за історичну бронзу здорово провели перший тайм, повністю перегравши суперника, пропустили й підсіли в другому, але поступово вирівняли матч, навіть забравши його завершення. Щоправда, моментів по перерві практично не виникало, а рівність гри стала наслідком низьких швидкостей (на них Зоря – ніяка) – та і загалом було помітно, що сіверяни вихолощені фізично й морально. Чернігівці не награли на перемогу, своєю слабкістю підтвердивши неготовність до вирішення максимальних задач. Команда весь сезон трималася у боротьбі, але під останні три тури відверто посипалася – типова історія середняка.
Десна демонструє такий розвал вже другий рік поспіль. В попередньому сезоні вона так само епічно посипалась, пропускаючи по чотири голи від Чорноморця при трьох власних, зрештою вилетівши у другу шістку. В цьому році прогрес сіверян очевидний – кілька разів після важких поразок вони поверталися у гру, прибиваючи грандів або влаштовуючи погроми після поразок, але емоцій і сил на ключові матчі сезону команді Олександра Рябоконя все так же не вистачає. Саме тому відсутність медалей на шиях чернігівців справедливе – для них потрібен або певний клас, або чемпіонський характер, здатний виривати лобові зустрічі. Десні не вистачило ні першого, ні другого, хоча кадрова комплектація була кращою за комплектацію Зорі.
Попри все, Десна тримала обличчя. Команда в усіх матчах з грандами не закривалася, а грала у відкритий футбол на зустрічних курсах навіть проти Шахтаря, не списуючи свої невдачі на треті сили. Чернігівці повністю провалилися у ключовому поєдинку проти Зорі вдома, але вони не здавалися – так, забивши пенальті на 90+7-й хвилині при чотирьох доданих) і зробивши рахунок 1:2, Денис Фаворов швидко забрав м'яч і біг у центр, ніби ще є якийсь шанс врятувати гру в останній атаці, на останній секунді, в останню мить.
Команда відверто почала вмирати в останніх турах, але тим же "гірникам" вона відповідала голом на гол, програвши суто на класі, а наприкінці битви за бронзу Олександр Рябоконь кинув у бій всіх атакувальних футболістів – на полі одночасно перебували три нападники (Хльобас, Будківський, Філіппов) та два атакувальних хави (Картушов, Кузик). Не сказати, що сіверяни всім складом побігли виривати перемогу – команда залишалась організованою позаду й не змогла чогось створити попереду – але саме чернігівці ризикували пропустити гольову контратаку на останніх хвилинах. Кілька разів Зоря навіть могла покарати Десну за такі заміни, але про плани луганців ми вже писали.
В принципі, проблеми сіверян з ключовими відрізками можна пояснити – ця команда, попри кращу комплектацію, банально менш досвідчена й класна за Зорю. Значна її частина вийшла з першої ліги (Фаворов, Картушов, Мостовий, Філіппов), ряд виконавців ніколи не хапав зірок (Імереков, Гітченко, Кузик, Паст), для Коноплі цей сезон взагалі дебютний на дорослому рівні, а тренер ніколи не тренував щось краще за Борисфен. На тлі вихованців та колишніх футболістів першої команди Байєра та Динамо, суперталантів Дніпра й Шахтаря, перевірених Лігою Європи старожилів та екс-коуча легендарного клубу Бундесліги чернігівці виглядали не набагато слабше, але саме цього досвіду та прагматизму, який є у луганців, їм бракувало.
Десні не вистачило сил, класу і вольових якостей для того, щоб взяти бронзові медалі, але команда боролася. Не відмовлялася від більшого, не обливалася шампанським після простого виходу в єврокубки (хоча й раділи) й не намагалися знайти крайнього у своїх бідах. Просто сіверяни виявились слабшими. Це нормально – наступного разу будуть сильнішими. Респект.
Віталій Романов провів найкращий відрізок у кар'єрі
Коротка ремарка щодо арбітра з Дніпра, який провів черговий блискучий матч. Серйозно, ви згадаєте хоча б один провал Романова після карантину? Ну, крім того, що він не помітив вбігання олександрійців при пенальті Третьякова з Динамо – погодьтеся, що цей епізод некритичний, а от на "точку" Віталій вказував вірно. Був також його скандальний арбітраж на VAR у поєдинку Зоря – Олександрія та Динамо – Ворскла, однак при детальному перегляді епізодів помітно, що там було більше істерики, ніж реальних приводів до розмов – Шасталу тоді ледь не відірвали ахіл, а гол Вербіча, що б там хто не говорив, скасували точно за правилами в максимально короткий проміжок часу.
У матчі між Зорею та Десною Романов продемонстрував своє вміння бути непомітним, але жорстким арбітром. Він покарав попередженням Будківського за підкат вже на 40-й секунді й потім послідовно карав за аналогічні фоли – наприклад, на 63-й та 65-й хвилині за ідентичні підкати Імереков та Кочергін отримали жовті. Те ж саме можна було помітити у Класичному та інших поєдинках. Стиль Романова відомий заздалегідь, але при цьому він не відіграє помітної ролі на полі. Це Катерина Монзуль любить поговорити з футболістами та подивитися кіно у кабінці, а суддя з Дніпра максимально оперативний і небагатослівний у своїх рішеннях.
Ці абзаци звучать так, ніби їх написав сам Віталій Романов. Звісно, і у нього можна знайти помилки в роботі (той же матч з Олександрією), але оди дніпрянину виписували вже давно, не раз і не тільки журналісти. Ми лише констатуємо, що після карантину цей арбітр провів свій найкращий відрізок у кар'єрі – багатьом його колегам з УПЛ у цьому сезоні варто було б повчитися у нього.
Динамо зазнало історичної поразки від Колоса, але драматично пробилося у кваліфікацію Ліги чемпіонів