Друга частина інтерв'ю "Футбол 24" із знаменитим нападником київського "Динамо" 70-х.
У другій частині інтерв’ю "Футбол 24" видатний у минулому нападник, а нині тренер збірної України Володимир Онищенко розповів про імпозантного імпресаріо, який міг на футбольні теми пересперечати самого Лобановського, визнав, що до фіналу Кубка кубків "Динамо" потрапило дивом, пригадав, як двічі переміг Лобановського з донецьким "Металургом", поселивши команду в готелі, у якому відпочивав разом з Висоцьким, розповів, як не дав собою маніпулювати Григорієві Суркісу, чому збірна України не перемогла Францію у відборі до Мундіалю-2014 і чим займається зараз у штабі Андрія Шевченка.
Закінчення. Перша частина інтерв’ю з Володимиром Онищенком: "Колись автівку в Луганську було купити важче, ніж зараз танк"
"Потрібно прибрати когось – вирішили залишити Лобана"
– Володимире Івановичу, крізь роки виглядає, що "Динамо" почало грати дуже яскраво з самого початку сезону-1974/1975.
– Не відразу. Розпочали ми 1974-й дуже важко. Ми зіграли внічию з "Зорею", з великими труднощами виграли в Києві від "Шахтаря", чимало зусиль доклали, щоб здолати в Москві "Динамо". Шапкозакидацьких настроїв не було, але кожне очко доводилося вигризати. Розбіглися ми лише під завершення першого кола. Лише тоді почали здобувати впевненість у власних силах. Особливо ж віра зміцнилася після того, як пройшли в першому раунді Кубка кубків болгарський ЦСКА. На виїзді ми перемогли 1:0, а напередодні матчу-відповіді під час якоїсь командної гулянки трохи випили. Завершилося все сутичкою окремих гравців. На ранок були збори, на яких Лобановський сказав: "Ми, тренери, зробили все, що могли, але враховуючи те, як ви себе вели, за результат відповідати не можемо". Проте вийшли і вирвали на останніх хвилинах перемогу 1:0.
– У порівнянні з болгарами франкфуртський "Айнтрахт" виглядав суперником значно серйознішим.
– У їх складі було два чинних чемпіони світу – Юрґен Ґрабовскі і Бернд Гельценбайн, обидва нападники. Мабуть, то були ключові для нас поєдинки в цьому турнірі. Точніше, не лише в цьому. Після того німецькі клуби почали нас поважати. Бо до того вони виходили на нас з відчуттям власної переваги. Сформований той менталітет вочевидь був у 1972-му, коли збірна Німеччини за короткий проміжок часу двічі перемогли СРСР з великим рахунком – спочатку в товариському матчі, а потім у фіналі чемпіонату Європи. Я грав у фінальному поєдинку і можу сказати, що ми були об’єктивно слабшими. Точніше, якщо ми дійшли до цієї стадії, то рівень футболістів нашої команди був високий. Інша річ, що тренери Олександр Пономарьов та Микола Гуляєв, можливо, не змогли знайти оптимального варіанту складу, не найліпшим чином розставили гравців.
А німці свій клас довели, ставши через два роки ще й чемпіонами світу. Але ми теж не стояли на місці. У нас був орієнтир – гра голландців, які хоч і програли німцям фінал Мундіалю, та демонстрували сучасніший футбол. Показово також, що "Аякс" у 1973-му розгромив "Баварію" 4:0.
– Задумуватися над тим, що можна здобути єврокубок, почали саме після перемоги над "Айнтрахтом"?
– Пізніше був ще вельми непростий півфінал з голландським ПСВ. Однак 75-й розпочали із чвертьфінального протистояння з турецьким "Бурсаспором", яке назвав би розминочним. Щоправда, ажіотаж навколо нашого матчу в Бурсі був величезний. Коли приїхали у день гри вранці на розминку, не сподівалися, що стадіон буде заповнений наполовину. Люди сиділи тихо і спостерігали.
– "Професори проти селян" – таке порівняння під враженням від передматчевої розминки напередодні київського поєдинку з ПСВ, від того, що голландці виробляли з м’ячем, сформувалося у Стефана Решка.
– Я у цей час згадав розповідь Віталія Хмельницького, як "Динамо" у розпал сезону-1968 поїхало на товариський матч до Голландії. Грали у Ґаазі, з маловідомим нині клубом АДО. "Маленький стадіончик, місцеві гравці – худі, зовні неоковирні, – казав Віталій. – "Ох, зараз їх поженемо" – думав. А вони нам як п’ять відвантажили, то ми не знали, куди подітися".
Напередодні протистояння з ПСВ на перегляд суперників їздили Базилевич і Морозов. Обоє відмовчувалися. Лобан теж не знав, показувати нам фрагменти з матчів ейндховенців чи ні. Бо вони тоді ганяли всіх – що вдома, що на виїзді. Коли почали допікати Валерієві Васильовичу, той непевно відповів: "Ну, непогана команда, але можна грати". Але проговорився Морозов: "Хлопці, там така банда, що якщо голову вбережемо, то буде велике диво". Потім тренери все ж наважилися показати нам нарізку. З матчу 1/8 фіналу поточного Кубка кубків, де ПСВ у Хожуві розкатало місцевий "Рух" 3:1. Враження було неймовірне. Ще більше воно підсилилося, коли вперше побачили голландців вживу. Всі рослі, здорові. Проте вийшло, що Вітя Колотов і я швидко забили гостям два. Відразу після перерви Блохін провів третій м’яч. Та коли хвилин за 20 до фінального свистка ПСВ ввімкнулося на повну, ми не знали, де діватися. Моментів гості створили чимало, в одному з епізодів м’яч вдарився в обидві стійки і вилетів у поле. Голландці наступали з божевільним завзяттям, але м’яч у ворота не ліз.
Чи треба дивуватися, що після 3:0 удома ми перед грою-відповіддю не були впевнені, що вийдемо до фіналу? Власне, тиск на наші ворота був божевільний. Пропустили швидко – після виконання стандарту Вітя Колотов не втримав Ральфа Едстрема. Впродовж усього наступного часу ми були на грані, оборона тріщала по швах. Та трималися, а наприкінці матчу Льоха Буряк на контратаці забив єдиний у своєму житті гол головою. Мабуть, спіткнувся після того як Троха, проскочивши, зробив передачу з флангу. Насправді жартую, бо удар у падінні головою вийшов красивим. А суперники після того зупинилися. Вони були деморалізованими, розуміли, що врятуватися вже неможливо. І хоч наприкінці матчу Едстрем забив вдруге, ілюзій не було вже ні в кого. То був найскладніший наш матч. До фіналу ми пробилися дивом.
– Зате перед фіналом сумнівів у перемозі динамівці начебто не мали.
– Фінал є фінал. Так, ми розуміли, що фаворити, але розслаблятися не збиралися. Щоправда, заспокоював нас перед матчем імпресаріо Юрій Українчик, чоловік, який постійно супроводжував нас під час закордонних поїздок. "Чого боїтеся, ви їх переможете!" – казав. Гравцям "Ференцвароша" він начебто навпаки говорив напередодні, що шансів у них немає. Юрій Йосипович розбирався в футболі і навіть поставив на нас. Пригадую, якось ми в компанії Українчика дивилися фінал Кубка УЄФА. "Ліверпуль" грав з "Брюґґе". Після першого тайму бельгійці вели 2:0. На початку другої половини забити англійцям не вдалося. "Подивитеся, що "Ліверпуль" сьогодні виграє" – несподівано каже Юрій Йосипович. "Та ви що? Яке по такій грі "виграє"?" – усміхнувся Лобан. "Не вірите? Давайте споримо" – запропонував Українчик. Посперечалися, а невдовзі мерсисайдці справді забили три, причому впродовж п’яти хвилин.
– У фіналі Кубка кубків ви забили двічі, а ось перший матч за Суперкубок Європи проти "Баварії" пропустили.
– Надірвав м’яз. Думав, що не поїду до Мюнхена взагалі, але Лобановський наполіг. "Поїхали, – каже, – нехай бачать, що ти тут. Вийдеш на поле, походиш". Суперники знали, що я постійно забивав й відповідно остерігалися.
– Стефан Решко казав, що на тренуванні за добу до матчу на "Олімпіаштадіоні" в основній групі було лише шестеро гравців. Вважаєте, німці, відзначивши це, недооцінили "Динамо"?
– Думаю, так. У Києві вони намагалися відігратися, але було вже пізно. Та й боялися вони вже нас.
– "30 років перемоги над гітлерівською Німеччиною. Уявляєте, що нам перед цими поєдинками говорили?" – то мені розповідав Михайло Фоменко.
– У нас тоді всі матчі з німецькими командами розглядалися крізь призму політики. Війну згадували постійно. До дискусії підключали ветеранів, які згадували, як ішли в атаку, а ми сякі-такі ні хріна не робимо і якимось німцям програємо. Змішувалися люди й коні. Коли програли фінал Євро-1972, нас втоптали в багнюку.
– А в 1976-му динамівці, мабуть, створили собі проблеми самотужки.
– Озираючись назад, не став би називати те, що трапилося в тому році, катастрофою. У чвертьфіналі чемпіонату Європи ми програли Чехословаччині, майбутньому чемпіону континенту. "Сент-Етьєну" в 1/4-й Кубка чемпіонів поступилися після перемоги 2:0 вдома, тобто в Сімферополі. Французи потім дійшли до фіналу і там мали шанси переграти "Баварію". Що ми справді завалили, так це Олімпіаду. Поразки від збірної НДР у півфіналі мало б не бути. Але треба дивитися правді у вічі. Попередніх два сезони були надзвичайно важкими. Спад був неминучий.
– Може, причина в тому, що тренери неправильно розставили пріоритети?
– Ні. Повірте, ніхто ставки лише на Олімпіаду не робив. Ми хотіли виграти все, другорядних турнірів не було. Питання полягало лише в тому, де вийде. Не вийшло ніде. Ресурс людського організму не безмежний. Відпустка після сезону-1975 тривала днів 20. Коли повернулися, було відчуття, що не відпочивали зовсім. А вже розпочиналася підготовка до нового сезону. Плюс – невдалим виявився експеримент зі збором у середньогір’ї, в болгарському Бельмекені. Розрахунок був на те, що спустимося з гір і заженемо всіх суперників без винятку. Але цього не відбулося. Сил було витрачено чимало, ми виглядали відверто втомленими. Зрозуміли, що нічого доброго не відбувається. Коли не могли в контрольних спарингах перемогти любительські команди. Кожна гра давалася з великою напругою, з величезними енергозатратами. Мабуть, ми потребували якоїсь паузи. І подальші події то довели. Уже в 1977-му ми дійшли до півфіналу Кубка чемпіонів, перегравши у чвертьфіналі "Баварію".
– Але після відомого скандалу всього цього могло не бути. Чому в підсумку Лобановський залишився, а Базилевича прибрали?
– Думаю, то було Соломонове рішення. Потрібно прибрати когось, але не всіх. Вирішили залишити Лобана, а попрощатися з Базілем і Петрашевським.
– Віктор Зв’ягінцев розповідав мені, що ви "на базі в Конча-Заспі зарядили з кулака і розбили губу" Решкові за те, що той єдиний з гравців не підтримав бунту проти тренерів.
– Річ у тім, що ми домовлялися напередодні. Всі все чули і всі все знали. Але один не пішов (усміхається). Бог йому суддя.
– Якби "Динамо" без тренерів виграло матч у "Дніпра", Лобановський теж пішов би?
– Команда не могла виграти цього матчу. Бо вона до п’ятої ранку не спала. Керівництво роз’їхалося о першій чи півдругої ночі, а потім ми ще кілька годин ходили під враженням того, що відбулося. Емоції й думки про те, що буде далі, нас переповнювали. Людей цікавив не футбол, а те, що навколо нього. З огляду на це результат матчу з "Дніпром" закономірний. Чудес у футболі не буває.
– Після всього, що відбулося, Лобановський став іншим?
– Валерій Васильович ніколи ні під кого не підлаштовувався. То було нереально і неприродньо, бо людина, яка має принципи, ніколи від них не відмовляється. Лобановський розумів, що людей, які невдоволені, треба змінювати.
– Але ці люди залишилися. Навіть Трошкін з Матвієнком, яких після Олімпіади з команди відрахували.
– Правильно. Залишились. На якийсь час. Щоб прибирати когось, треба створити розумну альтернативу, дати людині зрозуміти, що їй дихають в спину.
– Вінцем кар’єри того покоління динамівців могла б стати перемога в Кубку чемпіонів-1976/1977. Однак тоді команда зупинилася за крок до вирішального матчу.
– Після перемоги в Києві з рахунком 1:0 ми не сумнівалися, що будемо у фіналі. Але в Менхенґладбаху трапилися непередбачувані обставини. Клуб тоді мав угоду з Adidas, а Євген Рудаков незадовго підписав особистий контракт із Puma і взув бутси цієї фірми. В роздягальні трапився скандал, після якого Женя вийшов на поле збудженим. Вже тоді зрозумів, що нічого доброго не буде. Певен, цей конфлікт позначився на грі воротаря і команди загалом.
– Правда, що польові гравці ще в 1975-му, після появи в команді Віктора Юрковського, намагалися довести тренерам, що грати має новачок, бо Рудаков вже не тягне?
– Складне питання. Женя – великий воротар, але вік брав своє. Певен, він сам розумів, що день, коли доведеться закінчувати кар’єру, недалеко. Але коли Рудаков був на полі, команда почувалася впевненіше.
"У Донецьку мене називали "засланим козачком"
– Ви кар’єру завершили 29-річним, невдовзі після матчу 1/8 фіналу Кубка чемпіонів проти шведського "Мальме" у 1978-му. Якщо вірити пресі тих часів, вирішальним став момент на початку першої зустрічі, коли ви не реалізували виходу віч-на-віч з голкіпером суперників. "Я зрозумів, що втратив впевненість у собі. Для форварда це трагедія. Тому після матчу в Харкові я вирішив: точно, ти відіграв своє" – то ваша цитата?
– Тоді цікава ситуація склалася. Я міг бити сам, але віддав Сані Бережному. Той забити не зумів. Васильович після матчу запитав: "Чому ти сам не бив?" "Хотів як краще" – відповів. Втім, основна причина мого рішення приховувалася не в окремо взятому епізоді. Мене не влаштовувала можливість просто грати в футбол. Я такого не розумію. Звик грати для того, щоб вирішувати серйозні завдання. Продовжувати кар’єру просто так сенсу не бачив. У мене ще була розмова з Лобановським. "Володю, у тебе ще є невирішені питання, мабуть, залишайся" – казав тренер, натякаючи на певні матеріальні блага. "Всіх питань не вирішиш" – відповів я. Переговорив з Васильовичем і отримав його згоду, щоб працювати тренером в клубній школі. Тоді без відома Лобановського такі питання не вирішувалися.
"Мене часто називають диктатором". Безсмертні цитати Валерія Лобановського
Відпрацював у школі сім років, зробив випуск. У моїй групі тоді був Владислав Тернавський, який на чемпіонаті світу-1994 тримав бразильця Ромаріо (правда, не втримав). Також у мене росли Толик Безсмертний і Віталій Пономаренко, які пізніше грали в обороні "Динамо" під керівництвом Фоменка. Вітя Двірник проявив себе у празькій "Спарті". Віктор Яблонський спершу повиступав у "Металісті", а потім тривалий час грав у Росії. Як для одного випуску, гадаю, непогано.
На фото: Онищенко, Матвієнко, Лобановський
– Після того вирішили, що пора попрацювати з дорослими командами?
– Так. Для того поступив у Вищу школу тренерів у Москві. Навчався разом із Валерієм Ґаззаєвим, Сашею Тархановим, нинішнім президентом Федерації футболу Молдови Павлом Чебану.
– При вас на зорі Незалежності у складі "Динамо-2" дебютував у дорослому футболі Андрій Шевченко.
– До того ще встиг зробити останній свій набір у динамівську академію. З хлопців 1989 року народження ми тоді прийняли Артема Кравця, Романа Зозулю. А в "Динамо-2" виступали лише вихованці клубної школи. Гарний випуск тоді підготував для нас Анатолій Крощенко. То – хлопці 1975 року народження Олександр Шовковський, Сергій Федоров, Влад Ващук, великі надії тоді подавав Сергій Баланчук. Крім того, подарував сумку екіпірування тренерові інтернатної команди Віталієві Хмельницькому. За те, щоб віддав мені по старій дружбі Юру Дмитруліна, Віталика Самойлова і Павла Паршина з Житомира, які народилися у 1976-му.
А разом з Шевченком ми взяли іншого перспективного нападника Сашка Голоколосова. Хлопець забивний, потім навіть в Іспанії пограв, але змушений був завершити кар’єру через важку травму. Їхня група теж сильною була – Ігор Костюк, Володя Анікєєв, Слава Кернозенко. І Андрій. Його ми кинули у склад майже відразу, 16-річним. Шевченко прогресував дуже стрімко. У нього були всі риси для того, щоб стати видатним футболістом, Андрій однаково добре грав як вгорі, так і внизу. Й, звичайно, хлопчина відзначався великим футбольним інтелектом. Ще тоді, взимку 1993-го під час збору в Німеччині, сказав Григорієві Суркісу, що в нас буде валютний гравець. Правда, Йожеф Сабо любить говорити, що то він першим помітив Андрія, а до того він навіть за "Динамо-2" не грав. Як не грав, якщо статистика є? (Сміється).
Мушу сказати, що Шевченко – то ще продукт старої, радянської системи, тої, яка виховала інших володарів "Золотого м’яча" Блохіна і Бєланова. Взагалі, статистика свідчить, що великих успіхів "Динамо" досягало приблизно щодесять років: 1966-й, 1975-й, 1986-й, 1999-й. Але з моменту останнього успіху минуло вже 18 років. Наразі не виглядає, що в близькому майбутньому з’явиться нова велика динамівська команда. То свідчення того, що трапився якийсь генетичний збій.
Але мене то не дивує. За Союзу була масовість, яку ми втратили. У часи Незалежності ми не створили передумов, за яких могли б з’являтися талановиті діти. Кілька років тому, поїхавши на перегляд одного футболіста, прогулювався Заґребом. У невеликих проміжках між приватними будиночками – спортивні майданчики. Акуратні, з якісним синтетичним покриттям. Так, у Хорватії ліпші в порівнянні з нами кліматичні умови. Там немає промисловості й відповідно чистіше повітря. Але після розпаду Югославії система розвитку спорту не щезла, як у нас, а розвинулася в тому напрямі, який країна вважала доцільним. Хорвати надалі залишаються одними з найсильніших у баскетболі, водному поло, волейболі, мають одну знайсильніших у Європі футбольних збірних.
А що залишилося у нас? Виправдання єдине – немає грошей. Але ж у забудовника, який зводить щораз нові будинки, гроші є. Кредити ці люди беруть у населення. Більше того, за землю, на якій проводиться будівництво, дають хабарі. То чому ж тоді ті, хто дає дозволи, не зобов’яжуть забудовників поряд з домами обладнувати спортивні майданчики? Нехай невеликі, з двома кільцями. Але користь була б. І по кишені забудовникові це б не вдарило. Однак ніхто такими "дрібницями" не заклопотаний. Про спорт у нас починають згадувати після того, як мало медалей наші спортсмени візьмуть на Олімпіаді чи невдало виступить на чемпіонаті Європи футбольна збірна? Але що зроблено для того, щоб результат був? Як за такого ставлення Україна може конкурувати з державами, у яких спорт розвивається на серйозному рівні? Вперед почнемо рухатися лише тоді, коли почнемо жити не "по понятіям", а за законом. Чомусь наші багатії, виїжджаючи на Захід, закон цінують. Але вдома знову беруться за старе.
– У 1995-му ваша тренерська кар’єра стрімко стрибнула вгору – впродовж кількох місяців ви очолювали першу команду "Динамо". Розпочали гарно, з перемоги 3:0 над "Шахтарем". Але потім були нічиї з "Таврією" та "Дніпром", поразка від "Чорноморця". І все.
– Причини спаду пояснити не важко. Групу основних гравців забрали до лав збірної. Анатолій Коньков, який тоді очолював національну команду, перед матчами відбору до чемпіонату Європи проти хорватів та італійців проводив збори. Зрозуміло, що режим роботи там був відмінний від динамівського. Фактично, за цих три з гаком місяці я не встиг зробити в "Динамо" нічого ні поганого, ні доброго. І зрозумів, що нічого й не зроблю, якщо мені розповідатимуть, що робити. Тому у відставку подав сам.
– Натякаєте, що на вашу роботу впливало керівництво клубу?
– Мені давали зрозуміти кого й що ставити. Тому вирішив не мучити ні себе, ні людей. І пішов.
– Трохи згодом у вас була дуже симпатична команда в Донецьку. З "Металургом", який проводив дебютний у Вищій лізі сезон, ви двічі впродовж сезону перемогли "Динамо" Лобановського.
– А ще вибив з Кубка "Шахтар". У Донецьку мене називали "засланим козачком". Мовляв, киянин, який працює в Донецьку. Приїхав, щоб вставляти палки в колеса "Шахтареві". А воно перед тим кубковим матчем як було? Віце-президентом "Металурга" тоді був Сергій Середа, колишній працівник клубу "Шахтар". Перед грою він підійшов до мене і сказав: "Володимире Івановичу, от добре було б, якби ми їх перемогли". "Ми ж без року тиждень у Вищій лізі. Перегравати команди з традиціями важко, – відповів, як є. – Можу вам лишень пообіцяти, що десь ми їх зачепимо". Зачепили – вибили "Шахтар" з Кубка на стадії 1/8 фіналу. Після того на кожній прес-конференції мене намагалися закопувати. Мовляв, приїхав у команду, яка тут нікому не потрібна. Доводилося щоразу пояснювати, що не я цю команду створював, а на роботу мене запросили. Та й взагалі, що поганого, що в місті кілька сильних колективів? Приміром, було б добре, щоб кілька команд було в Києві, щоб взявся хтось реконструювати і грати на стадіоні ЦСКА.
Стосовно "Динамо", то після першого матчу, коли у Києві єдиний гол забив Вадим Солодкий, нашу перемогу називали випадковістю. Але коли в другому колі виграли завдяки м’ячу Саші Севідова в Донецьку, люди зрозуміли, що, мабуть, не така то вже й випадковість. Ми розуміли, що різниця в класі гравців величезна. Тому готувалися до "Динамо" цілеспрямовано. Напередодні київського матчу ми навіть зрадили традиції і після прильоту поселилися не там, де завжди селяться суперники "Динамо", тобто в "Славутичі", а в готелі "Інтурист", який знаходиться за містом, по Житомирській трасі. Потім мені розповідали, що у динамівців трапилася невелика паніка: "Де команда? Хто до нас приїхав?" Річ у тім, що цей готель у радянські часи був вельми популярним. Ми любили їздити туди в лазню. Одного разу вийшло, що разом з Анатолієм Бишовцем парилися там з Володимиром Висоцьким і актором Борисом Хмельницьким.
– Що вам сказав Валерій Васильович після того, як ви його обіграли?
– Ми спілкувалися трохи згодом. А відразу після гри говорив з близькою до Лобановського людиною. "Що ж ти засмучуєш Валерія Васильовича?" – питає вона. "Я випадково" – відповідаю. Людина дуже близька – Ада Миколаївна (дружина Лобановського – авт.). То було після київського матчу. А в Донецьк Лобановський не приїхав. Командою керував Анатолій Пузач. Мабуть, Валерій Васильович щось знав (сміється).
– Чому в Донецьку попрацювали тільки півтора роки?
– Працював там без контракту. Зрозуміло, що коли команді перестали платити зарплату і преміальні, сенсу залишатися не бачив. Поїхав і навіть не претендував на зароблене за півроку. Сказав, що ніхто мені нічого не винен. Пізніше ситуація ніби виправилася, мені пропонували повернутися. Але відмовився.
– Може, дарма? Більше з клубами елітного дивізіону ви так і не працювали.
– А міг. Пропозицію очолити одну з команд отримав майже відразу після того, як пішов з Донецька. Але перебив мені можливість працевлаштування один відомий чоловік. Знаю хто, мені невдовзі зателефонували. "Вибачте, ми у вас зацікавлені, але підключилися певні люди" – сказали. Знаю хто, але поки не буду говорити. За протекцією не працював ніколи. Тренував лише там, куди мене кликали самі.
– Хто покликав у "Динамо-2"?
– Валерій Васильович. Він запропонував, а я спершу відмовився, мовляв, посада ж зайнята. "То моя ініціатива" – сказав Лобановський. А трохи згодом ФФУ запропонувала очолити "молодіжку". Викликали "на саму гору" і фактично наказали. То була не моя ініціатива. Був проти, бо посаду тренера обіймав Колотов. Його після поразки від ісландців у відборі до чемпіонату Європи вирішили прибрати. Крім того, не хотів братися за роботу з командою, перед якою існує заборгованість. Але зустрівся з Вітею Колотовим, поговорив, що й до чого. Він сказав, що залишатись не збирається. Тоді взявся.
У відборі до Євро-2002 посіли перше місце в групі. Але за тим регламентом змушені ще й були грати в матчах плей-офф проти швейцарців. Не програли б, якби не грали в останньому турі групового турніру від поляків. Але обставини там були особливі. Скажу так: від нас нічого не залежало. Суддя вилучив чотирьох наших футболістів, без яких перемагати Швейцарію було складно. Зрештою, в другому матчі після домашніх 1:2 ми вели в рахунку, однак потім суддя призначив у наші ворота два пенальті і справу було зроблено.
– Ви згадали про розмову з Колотовим. Кажуть, що закулісся поєдинку з Ісландією і безапеляційна відставка після того матчу підкосили здоров’я Віктора Михайловича остаточно. Помер він менш ніж через два місяці.
– Можу сказати, що відставку Вітя переживав дуже болісно. Мене й самого дивувало, чому людині не дали завершити цикл останньою грою проти Росії в Москві. Навіщо було так поспішати? Відставка ж трапилася відразу після матчу. Втім, казати, що здоров’я Колотова підкосили саме ці події, не варто. Віктор був символом порядності й людського характеру. Таких відданих справі, порядних людей зустрічав вкрай мало. Вітя не шкодував себе, брав до серця усе, що відбувалося, дуже близько. Несправедливості пропустити він не міг. Власне, Колотова згубила ця жертовність у житті в цілому, а не в якійсь окремо взятій історії.
"Коли мене "відрубали", отримав пропозицію від Фоменка"
– До роботи зі збірною вам судилося повернутися через одинадцять років. Збірною національною, в статусі помічника Михайла Фоменка.
– А перед тим Анатолій Коньков, очоливши Федерацію, пропонував мені очолити молодіжну збірну. Однак втрутилися певні люди. Теж знаю які, але називати поки не буду. Був майже затверджений, але все вирішилося за ніч. Коли мене "відрубали", отримав пропозицію від Михайла Івановича.
– Якби не кінцівка, ці три роки спільної роботи можна було б назвати прекрасними.
– Давайте будемо відвертими: уже саме потрапляння збірної на чемпіонат Європи можна вважати успіхом. А причин невдачі у Франції є чимало. Як об’єктивних, так і суб’єктивних. Ми про них знаємо.
– Можете про них говорити?
– Ще ні. З часом (усміхається).
– Михайло Іванович каже те саме.
– Ніхто вам наразі правди не розкаже. Можу сказати, що Фоменко прийняв команду, яка після трьох матчів відбору до чемпіонату світу-2014 мала два очки. Завдання виходу в фінальну частину не знімав ніхто. Ми зробили все від нас залежне і зупинилися в кроці від мети. Проте в плей-офф потрапили на найсерйознішого суперника – Францію. Коли перемогли команду Дідьє Дешама 2:0 вдома, мав відчуття схожі до тих, що переживав у 1975-му перед Ейндховеном. Тоді після 3:0 над ПСВ теж сумнівався, чи потрапимо далі. Цього разу, забий Безус Льорісу в самому кінці київської зустрічі, шансів теж було б більше. Але не певен, що й такого запасу нам вистачило б.
– Перед вильотом до Франції тоді зателефонував Анатолієві Крощенку. Він сказав, що вважає суперників фаворитами, бо Україна в першому матчі виклала все, що у неї було, а може й більше. В Дешама ж ще безліч як кадрових, так й ігрових резервів.
– Анатолій Миколайович знав, про що говорив. Дешам виставив п’ять нових футболістів, які відіграли визначальну роль. А нам було складно замінити дискваліфікованих Артема Федецького і Олександра Кучера.
– Якби вони грали, було б простіше?
– Хтозна. З урахуванням того, що ми й без того відчували кадровий дефіцит, втрата двох футболістів, особливо з оборонної ланки, виявилася вкрай болючою. Компенсувати ці втрати було важко. Усе, чого ми досягали, було впритик, на грані. То якщо не враховувати, що нападників у нас зараз просто в природі немає. Маю на увазі гравців, яким потрібно не десять моментів, щоб забити один м’яч. Зозуля працьовитий, але цього мало.
– Після зміни наставника ви залишилися в тренерському штабі збірної. Але під час тренувань національної команди не бачив вас жодного разу.
– Моя присутність там і не обов’язкова. Особливо коли тренування публічні, тобто ті, які можуть бачити журналісти. То по-перше. По-друге, моє завдання полягає у зборі інформації про тих людей, які цікаві головному тренерові, які є кандидатами у збірну і виступають у чемпіонаті України. За леґіонерами слідкує особисто Андрій Миколайович і його асистенти. Шевченко сам запропонував мені ввійти у його тренерський штаб. Сподіваюся, разом ми зможемо впоратися з основним завданням – вивести збірну на чемпіонат світу-2018.