"Суркіс казав тебе звільнити": екс-фотограф Динамо – про скандали в клубі, "Волгу" для Блохіна і зйомки у ЗСУ
Сергій Федорів – київський фотограф і автор книги в жанрі фантастики. В інтерв’ю для "Футбол 24" він розповів про "небожителів" і "холопів" у Динамо, "ворогів" зі Шахтаря і "чужого" Луческу. Тепер наш гість працює у Збройних Силах України і чекає на генерала Залужного.
"Я ср*ти з ними на одному гектарі не сяду"
– Я довго опирався проханням про інтерв’ю, – розпочинає розмову Сергій Федорів. – Не вважаю себе героєм якоїсь історії. У Фейсбуці сварюся, що беруть коментарі у нашого друголігового тренера, який нічого не досягнув ні як гравець, ні як тренер, але постійно дає поради, як грати і тренувати. А я навіть не його рівня людина. Навіщо в мене інтерв’ю брати?
– Бо мені, як журналісту, твоя історія видається цікавою. Отож, наприкінці весни ти пішов з Динамо. Що тебе підштовхнуло до цього рішення?
– Мене так дістали, що я свідомо йшов на конфлікт і робив усе лише за формальним протоколом, без ініціативи. Начальник фотослужби, який нами керував, уже півтора роки сидів у Європі і не збирався звідти дупу підіймати. Вважалося, що в Динамо три фотографи – я, Оксана Васільєва і цей Андрій Лукацький.
– Син Єфрема?
– Наскільки я розумію – племінник. Єфрем – я з ним знайомий, але не настільки, щоб знати, яка він людина. А от його племінник – абсолютний мудило і патологічне брехло. Є багато ситуацій, коли у брехні немає потреби, але він все одно бреше. Я вперше у житті зустрів таку людину.
У Європі він сидить нормально – у нього троє дітей (може вже більше). Виїхав законно – питань нема. Але ж він не може виконувати свої функції фотографа і керівника. Уся клубна робота кидається на трьох, а виходить, що на двох, розумієш? І більше платити нам ніхто не збирається. Казав йому неодноразово: "Андрію, бери відпустку за свій рахунок. Поки тебе не буде – ми візьмемо когось на підмогу". – "Навіщо третій?" – "Тебе ж не буде". – "А як я поясню начальству?"
Присилає цей Андрій дату і місце зйомки: десята ранку, стадіон імені Лобановського, передача типу гуманітарки. Про цю гуманітарку – окрема тема. Там показуха суцільна, не хочу матюкатися. У цей же день грає юнацька команда на базі, а напередодні були ще якісь зйомки. Я приїжджаю, а нічого нема. Приходять журналісти з Динамо TВ, дивляться, теж нічого не розуміють. Комусь подзвонили – їдуть на базу. Мені ж мій начальник нічого не казав. Пишу, а його нема. Я що, буду кататися? Поїхав на метро – з’являється: "А можеш взяти таксі і поїхати на базу?" – "Яке таксі, якщо я майже вдома?" Виявляється, якась дівчинка із фонду Суркісів усе переплутала. Сама написала: "Вибачайте, я винна. Може, ще встигнете".
Через кілька днів з кимось граємо. Ходить цей Шахов-молодший і бубонить: "Ти не правий, ти не правий". А згодом дзвонить Лукацький: "Суркіс казав тебе звільнити". Він, Шахов і Радуцький повідомили Суркісу, що я "навідріз відмовився їхати на зйомку". Нормально? Хіба Радуцький зізнається президенту, що це його дівчинка помилилась? Ні, звісно.
– Тож ти вирішив не чекати, поки тебе звільнять, а зіграти на випередження?
– Ви мені копійки платите, а я даватиму по собі їздити? Мене підставили (дівчинка зробила це ненавмисно), а ті два клоуни Шахов і Лукацький – спеціально. Лукацький каже: "Радуцький написав "служебку", що тебе звільняють". Приходжу у відділ кадрів: "Дайте мені "служебку" – писатиму офіційне спростування". – "У нас нема". Поки чекаю, дай, думаю, зайду на Динамо ТВ.
Заходжу, а там Шахов-молодший на гучному зв’язку з Лукацьким проти мене "монтулять" цю "служебку". Думають, що писати, два клоуни (Усміхається). Я на Шахова, звісно, покричав добряче.
Отож написали від імені Лукацького. Наступного дня приходжу у відділ кадрів, показують цю "бумаженцію". Беру, пишу протест. Розписую усе по хвилинах, що відбувалося. "При потребі можу все довести скрінами з переписки". Через день вивалюють вже іншу "служебку" – підписана від імені Радуцького. Чувак у якомусь своєму департаменті сидить, керує фондом Суркісів, але чомусь пише "служебку" на ім’я Суркіса, щоб звільнити працівника з іншого департаменту. "Халатно ставиться до обов’язків, постійно свариться матом, погрожує фізичною розправою".
Один із "аргументів", який був у тій "служебці" – що я відмовився їхати на збори в Туреччину. Звертаю увагу: за Законом мені не можна покидати територію України. Те, що вони можуть зробити дозвіл через якихось своїх людей у міністерстві, – це до сраки. Бо я – позаштатний працівник ЗСУ, маю доступ до державної таємниці.
– Я думав, ти пішов у військо вже після звільнення з Динамо…
– Ні. Десь у серпні минулого року. А до того, як фотограф, я волонтерив для ЗСУ. Ми робили фотовиставку "Обличчя логістики", їздили по підрозділах. Тож я не міг виїхати з України, треба оформляти окремий дозвіл – і це повинне робити Міноборони, а не "нужниє люді" в Мінспорту. І я цим придуркам це пояснював кілька разів – і Шахову, і Лукацькому. "Чуваки, я – працівник ЗСУ". Щоб виїхати, того дозволу, який робить Динамо, замало. І що ти думаєш? Пишуть у "служебці": причина звільнення – відмова працівника порушувати закони України (якщо перефразувати). Нормально, правда? Пишуть два придурки, а ставлять ім’я кого? Директора з розвитку Динамо, який не має взагалі ніякого стосунку до фотослужби клубу. Тобто, винними будуть не вони, а він. І він це дозволяє робити.
– Це переповнило чашу твого терпіння?
– Думаю: та все одно я вже з цими людьми не буду працювати. Навіть якби цю "служебку" віддали Суркісу, він почав розбиратися і сказав, мовляв, фотограф правий і ми його звільняти не будемо, я б усе одно звільнився. Ні з Шаховим, ні з Лукацьким працювати не буду – і все. Я ср*ти з ними на одному гектарі не сяду. Тим паче, я вже майже звільнився перед Новим роком. Негатив накопичувався постійно. Там ставлення до працівників – як до холопів.
– Тобто, потерпав не лише ти?
– Я можу говорити тільки за себе. Усі інші нехай свої історії розповідають самі. А Лукацького, до речі, звільнили десь через місяць після мого відходу. Він уже теж не працівник Динамо.
"Не згадаю, чи тиснув я Суркісу руку"
– Скільки років ти присвятив Динамо у своїй трудовій книжці?
– До Динамо мене запросили у 2017-му. А раніше я фотографував для НСК Олімпійський.
– Що відчув після звільнення?
– Ментальне полегшення, бо мені мізки ніхто не *бе (Усміхається). Жодного разу не пошкодував. Ломки за фотографуванням теж немає. Наприклад, минулого тижня у ЗСУ мав зйомки кожного дня. Тут більше цікавого відбувається. Та й від футболу я не зовсім відійшов. Запрошує один із клубів на домашні матчі.
– Зі Суркісом ти часто бачився? Якими були відносини?
– Послухай, які відносини? Відносини між небожителем і працівником. Він – президент. Прийшли, познімали, пішли. Ніякого спілкування ніколи не було. Навіть не згадаю, чи тиснув я йому руку.
– А як щодо Луческу?
– З ним дуже, дуже, дуже мало спілкувався. Я більше розмовляв з його помічником Емілом Карасом. Тим паче, знаєш, я ж фанат Динамо. З призначенням Луческу я не те щоб не примирився, але йти з ним на контакт у мене ніколи не було бажання. А в нього ніколи не було бажання спілкуватися зі мною. Хто я такий? Один із мільйонів фотографів, які його фотографують.
Раніше спілкувався з Хацкевичем. З Михайличенком. Там просто є про що розмовляти. З Михайловим – постійно. А про що я буду спілкуватися з Луческу? Про футбол? Я у футболі не настільки знаюся, як він. Про фантастику? Не думаю, що він настільки знає мову, щоб ми могли обговорити фантастику, блюз чи радіо (Усміхається). Спільних тем – нема. А людина для мене досі чужа.
– Був сезон, коли ти кайфував від роботи в Динамо?
– На самому початку. А потім, коли ти більше знайомишся зі своїм начальником, бачиш ставлення до себе, як до холопа, – накопичується негатив і весь кайф минає.
– Чи існували певні заборони для фотографа Динамо, які тобі видавались дивними?
– Та багато чого дивного.
– Наприклад?
– Перші збори, які я провів з Динамо, були в спільному готелі. А потім чомусь постійно окремо від команди. Я не дуже розумію: ми команда, чи ні? Нас допускають до команди, чи ні? Дуже дивне ставлення до своїх же журналістів. Навіщо тоді тримати свою службу журналістсько-медійну, якщо не давати ексклюзивів?
– Що ти собі міг дозволити на динамівську зарплату? Взагалі, був нею задоволений?
– Ні. Перші кілька років я був поза штатом. Тому – мінімалка-мінімалка. Постійно сварився з Лукацьким: "Чувак, ти мене навантажуєш купою зйомок, а платити хто буде?" Пам’ятаєш, був витік зарплатної відомості Динамо? Я подивився і що можу сказати. Сума, яка платилася мені, була правильною (Сміється). Дуже мало, дуже.
Є сервіси, де можна орендувати фотообладнання – на добу, на тиждень. Прикинув собі: якщо орендувати ту техніку, якою я користуюся, це коштуватиме більше, ніж мені тоді платили. Серйозно, я не жартую. Потім, коли взяли в штат (мабуть, я вже просто дістав своїми відмовами), ситуація покращилася.
"Фанатів від Чанова, а Дасаєва не любив ніколи"
– Розкажи про цікаві, неординарні ситуації, які потрапляли тобі в об’єктив.
– Я тоді ще не працював у Динамо, коли ми виграли 5:2 в Евертона. З футболістами завжди мав нормальні відносини. Просять фото – на, тримай. На зборах багато людей класних траплялось. Або коли Суперкубок виграли у Шахтаря в Одесі – зробив класний кадр, де вони всі стоять, аплодують уболівальникам. Взагалі це прикольно, коли перемагають. Усі перемоги, які знімав, усі голи, які потрапляли у кадр – усе це є приємними моментами.
– Як вполювати гол?
– Якби у мене було багато об’єктивів, які дозволяють "стріляти" на інший бік поля, то спіймав би більше голів. Буває сидиш, хлопці забивають, біжать у твій бік святкувати – і ти робиш прекрасні кадри. Плюс – ти спіймав момент удару, усе складається як треба. А буває, що всі голи забиваються винятково у протилежні ворота. З тим нічого не вдієш. Залишається відкладати гроші і купувати щось дальньобійне.
– Відколи ти вболіваєш за Динамо?
– За Динамо я з дитинства, десь з 2-3 класу – це 1978-79 роки. У мене батько вболівав за Динамо. Маю пам’ятні значки про перемогу у Кубку кубків та Суперкубку УЄФА 1975-го. А на стадіон – дивитися матч улюбленої команди – поїхав у 1985-му.
– Тобто "живого" Блохіна за роботою ти ще застав?
– Так. Я навіть був на його прощальному матчі, який приймав тоді ще Республіканський стадіон. Народу зібралося понад 100 тисяч.
– З ким із футболістів ти мав найприязніші відносини?
– У мене і у футболістів – кардинально різні зацікавлення по життю. Ти не знайдеш багато футболістів, які люблять читати фантастику. Ти не знайдеш багато футболістів, які люблять блюз і джаз. Спілкування траплялося більше робоче. Хтось жартує, хтось відкритий, хтось закритий. Люди – різні. Мене постійно Вербіч підколював. Брав у мене камеру, щоб щось познімати (Усміхається). Циганков дуже приємний у спілкуванні хлопчинка. Та й у голові в нього стопудово щось є. Точно знає, чого хоче, чого прагне і що для цього потрібно робити. Чітко йде до своєї мети. Дуже мені імпонує. З тренерами я спілкувався – вони за віком більш близькі. З Костюком на зборах могли сісти за чайочком. З Сергієм Федоровим було про що поговорити.
– А СаШо?
– З ним я стільки не перетинався. Більше бачився поза футболом, трохи контактували у Facebook, я ходив на презентацію його книги, спілкувався з його дружиною. А от коли СаШо вже повернувся до Динамо, то я з Динамо пішов (Усміхається). Це легендарна особистість, яка багато чого побачила в житті… Ти запитував, чи шкодував я, коли звільнився. Так от зараз пошкодував за можливістю більше поспілкуватися з СаШо.
"Такі штрафи призводять до розколу в команді": Михайличенко і ще 2 злих генії у кар’єрі Шовковського
– Але ж він не по фантастиці, а по філософії виступає…
– Я розумію. Є такий стереотип, що воротарі серед футболістів – найрозумніші і найбільш начитані. Якщо вірити цьому шаблону, то СаШо – яскравий представник. Він мені видається дуже начитаною людиною і вміє користуватися своєю начитаністю. Оце я, мабуть, добряче пожалкую, що так мало з ним спілкувався.
– Можливо, все попереду?
– Можливо й так. Я ж кажу – ще не вечір… Ти знаєш, я постійно тягнувся до воротарів. Хоча маю скромний зріст – лише 173 сантиметри, завжди хотів грати у воротах і толерував майстрів цього ремесла. У дитинстві фанатів від Віктора Чанова. Згодом познайомився з ним і взяв автограф. Під час молодіжного чемпіонату світу ходив у перукарню і просив, щоб мене підстригли "під Кутєпова" – він тоді "запалював" непогано (Усміхається). А от Дасаєва я не любив ніколи. Мабуть тому, що він завжди конкурував із Чановим (ще й Спартак).
– Під час знаменитого побоїща москвичів 4:1 у кваліфікації ЛЧ 2008/09 ти був на стадіоні?
– Ні. Я у той момент їхав до Харкова на фестиваль фантастики. Потяг відправлявся увечері, а тоді було дуже погано з мобільним інтернетом. Тому рахунок дізнався вже вранці, коли зійшов на перон. А там – 4:1! Це було щось (Сміється).
"Якщо ти працюєш на Шахтар, отже ти – ворог"
– Ми згадали позитивних персонажів. А хто з футболістів Динамо був неприємною людиною або явним піжоном?
– Не хочу футболістів обговорювати в такому ракурсі. Усі – люди. Вони живуть своїм життям, і хто я такий, щоб про це говорити? Якісь публічні вибрики ще можна обговорити у "фейсбучеках". А от переходити на персоналії я не готовий.
– Молоді динамівці Кремчанін, Герич та Осипенко засвітилися у скандальному сюжеті Михайла Ткача про столичний нічний клуб, який працював під час комендантської години…
– Я дивився цей ролик і одразу їх побачив. Але нічого не писав і нікому не казав. Ну слухай, молоді хлопці. А Кремчанін, до речі, абсолютно нормальна у спілкуванні людина. Я звідкілясь повертався, сідаю на Театральній у метро, а поруч стоїть Кремчанін зі своєю дівчиною. Зайшли в один вагон і поїхали. Вони мабуть з ЦУМу поверталися – мали фірмовий пакет. Поспілкувався з ними. Потім вийшов на своїй станції, вони поїхали далі. Він – приємний хлопець без усієї тієї зірковості. Тож, можливо, просто потрапив не в той час, не в те місце.
– Але від ярлика "спадкоємців традицій Мілі та Алієва" їм відмитись буде нелегко…
– Якщо не дурні, то зроблять висновки. І більше в таку історію не потраплять. Бо Міля та Алієв, чесно кажучи, згубили свою кар’єру. Я з ними не перетинався. Проте мені, як фанату Динамо, просто шкода. Були ж безмежно талановитими хлопцями! Навіть зараз випусти на поле – вони багато фори дадуть у розумінні футболу… Гульки їх, звичайно, підкосили.
– Шляхи кентів після завершення кар’єри виявились діаметрально протилежними – один пішов у ЗСУ, а інший…
– Раніше вчинки Алієва у публічному просторі часто були для мене незрозумілими. Але тепер хлопець, який народився і виріс у Хабаровську, пішов у ЗСУ, хоча запросто міг "відпетляти". Тому – респект!
Ти знаєш, багато хто після початку повномасштабного вторгнення проявив себе з гарного боку. У мене трохи змінилося ставлення до Шахтаря, наприклад. Та й взагалі – до принципових суперників. Я недолюблював людей з ТК Футбол. Те, що це пропагандистський канал клубу Шахтар, усі знають і розуміють. А я ж людина трохи експресивна, у мене важкий характер. Якщо ти працюєш на Шахтар, отже ти – ворог (Усміхається).
Але тепер побачив, що хлопці з ТК Футбол поводяться достойніше, аніж ті люди, за яких я "топлю". От журналіст Ящук, наприклад. Коли він пішов на "футболи", я став його ігнорувати. Але зараз людина заслуговує на величезну повагу (вступив у лави ЗСУ – Футбол 24). На відміну від деяких, які взяли і просто з’їб*лися, сидять десь на Закарпатті і звідти пишуть "геройські" сторіс в Instagram.
– Ще раніше за Ящука пішов воювати Моралес.
– Я його знав задовго до ТК Футбол. Тобто, мою повагу Роберто здобув раніше.
"Я був активним антисовєтчіком"
– Зараз ти фотографуєш для Лівого берега у Першій лізі.
– Не завжди. Іноді мене запрошують на домашні матчі. Якщо є потреба і мені це цікаво (а мені це цікаво) – то чому б не пофоткати?
– Контраст після Динамо відчутний?
– По-перше, організація у Лівого берега кратно, на порядок відрізняється від Динамо у кращий бік. Там працівників клубу не вважають за холопів. Просто небо і земля! По-друге, про рівень футболу можу казати тільки з вболівальницької точки зору. Я тренерських курсів не закінчував і професійно не грав. Але коли фоткав жіночий футбол – Динамо у Вищій лізі, то мені подобалося більше, аніж знімати основу чоловічої команди. Там футбол більш щирий.
Коли ти дивишся АПЛ – це один рівень. Коли дивишся УПЛ – це інший рівень. Коли вони сходяться на полі, то не завжди гра йде в одні ворота, правильно? Те саме з Першою лігою і УПЛ. Іноді на матчі сидиш і нудьгуєш – чортішо незалежно від рівня. А іноді щось неймовірне навіть у Другій лізі може статися. Проте, як на мене, найщиріше, коли грають ДЮФЛ або жінки. Дюфли ще не навчилися симулювати, а дівчата цього не роблять з принципу. Іноді буває, але дуже рідко.
– Розкажи, що ти фотографуєш для ЗСУ, якщо це не військова таємниця?
– Що треба, те і фоткаю (Сміється). Давай за порядком. Коли почалося повномасштабне вторгнення кацапів, футболу ж не було. Я не знав, що мені робити, писав у Facebook "дайте мені акредитацію – хоча б чимось займуся". Один з моїх знайомих, офіцер, який мобілізувався з Динамо ТВ – Валерій Шершень – зателефонував і каже: "У нас тут є проект, треба зробити фотовиставку "Обличчя логістики". Суть – продемонструвати і пояснити, чим логістика взагалі займається. Я погодився. На волонтерських засадах їздив логістичними підрозділами. Фотографував людей за роботою – як ремонтується техніка, як постачається. Логістика – це ж не тільки перевезення. Логістика – це ремонт танків, наприклад, або бронетехніки, або артилерії, або ракет ("Буки", С-300, С-125 тощо). Їх потрібно належним чином зберігати у робочому стані – цим займаються логісти.
Отож ми їздили, отримували доступ до об’єктів і знімали людей, в основному портрети, бо є ж така штука, як військова таємниця. Не можна світити геолокацію. Якщо військові потрапляли в кадр, ми просили сховати шеврон підрозділу. Словом, зробили ми цю виставку у Києві. А потім вона поїхала різними містами – Житомир, Вінниця, Львів тощо.
А далі мене запросили працювати час від часу для ЗСУ. Що треба – те й знімаю. Іноді відбуваються нагородження військовослужбовців. Треба для історії відзняти? Треба. Іноді потрібно зробити якийсь репортаж. Наприклад, фонд "Повернись живим" передавав для сил логістики мобільні майстерні. Вони дуже потрібні поблизу передової, щоб оперативно ремонтувати техніку. Ось так постійно щось робимо. Багато з того, що знімаємо, просто кладеться в архів або для внутрішнього користування – не для публіки (Усміхається).
– Залужного ще не зустрічав?
– Ти розумієш, ще ні! (Усміхається) Залужного чекали на відкритті тієї виставки, про яку я розповів. Він не приїхав. Зате був командувач сил логістики – здається, залишився задоволений. А найстарший чин, якого я бачив, – це генерал-полковник. Таких військових звань уже нема. От Сирський – генерал-полковник, і є ще один. Так ось вживу його побачив (Усміхається).
– У совєтській армії ти служив?
– Так, у стройбаті.
– Різниця між тією армією і сучасною українською – колосальна?
– Різниця дуже велика. У радянській армії я спілкувався тільки з рядовим складом. Найбільші зірки, які я там бачив, до того ж здалеку – це полковник. А зараз, коли приїжджаєш у частину, то більше спілкуєшся якраз з майорами та полковниками.
Не дуже коректно порівнювати – з одного боку. Але з іншого – все-таки дуже відрізняються. А ти думаєш, чому українське військо на рівних б’ється з тими гадами? Бо у нас кращий сам підхід до армії. Ми пішли далі радянщини, а "друга армія світу" там залишилася.
– Ти народився і виростав у СССР. Мабуть, слухав Цоя. Коли відбувся перелом твого світогляду і музичних смаків?
– Який перелом ти маєш на увазі? Я завжди був антисовєтчіком, навіть у школі (Усміхається). Просто мої дід і прадід багато читали. А я, як та мавпа, постійно за ними повторював. Читати навчився років у п’ять. А ще в мене мама прошарена була – приносила самвидав з інституту, де працювала. Радянська інтелігенція була трохи дисидентською, тож іноді до рук потрапляли цікаві речі. Мабуть, я виявився не найдурнішим хлопчиком – якось це все вбирав у себе. У комсомолі я майже не був. Вступив туди лише у 1989 році та й те – "за компанію".
– Ти майже як Ірина Фаріон!
– Ми на заводі працювали. Мого друга забирали в армію на пів року раніше за мене. Тож він вирішив вступити до комсомолу, щоб йому трохи легше було у війську. А я з ним за компанію! Ото три місяці в тому комсомолі пробув, а потім, коли переходив на іншу роботу, мене запитали: "Ти в комсомолі?" Я відповів: "Ні!" (Сміється) Не те щоб я був активним антисовєтчіком, але за партію, комсомол і піонерів точно не "топив". Ти мене зараз запитай, коли день народження піонерії чи комсомолу – я тобі навіть під страхом смертної кари не дам правильної відповіді.
Розкажу про музику. У 80-х я дійсно із задоволенням слухав "Кіно". Знав назубок усі пісні Цоя. І "Алісу" я слухав, і ДДТ, і "Акваріум". Але знаєш, що трапилося? Мені спершу принесли платівку "Черные блюзы Ленгстона Хьюза". Він – дуже відомий американський темношкірий поет. Його вірші у перекладі читав Михайло Козаков. Я послухав – мені сподобалося. А потім хтось підігнав платівку Хауліна Вулфа. Я послухав – і пропав. Підсів на блюзи, а звідти потягнуло на все інше: Rolling Stones, Led Zeppelin і так далі. Русскій рок сам собою відвалився.
– Як прийшов у фотографію?
– Я не збирався бути фотографом. Взагалі! Я працював у Чекалкіна аніматором флеш-мультфільмів. "Веселі яйця" і оте все, пам’ятаєш? Займався фотошопами, політичними колажами. Заробив трохи грошей, купив собі першу дзеркалку. І почав фотографувати. Є люди-графомани, які пишуть заради свого особистого задоволення. А я просто фотографував "для фану".
Потім мене товариш якось запросив на НСК. Він знав, що я ходжу на футболи і буду на трибуні. Зробив мені акредитацію, я пофоткав трохи, потім ще пофоткав, притерся – і пішло. Вчився, набирався досвіду, розживався технікою. Якщо хочеш розорити друга – подаруй йому дзеркалку (Усміхається).
Це затягує, це цікаво. Зробив фото, ходиш гордий, у Facebook виставляєш. Є графоманія, а є фотографоманія. Я мабуть став графоманом фотографії. Якщо нема чим зайнятися – беру якісь предмети фотографую чи птахів за вікном. А ще я люблю футбол і Динамо – тож у якийсь період склалося три в одному.
– Хто твої топи у жанрі фантастики? Бредбері? Лем?
– Вони – не дуже. Може – Гаррі Гаррісон, може – "Автостопом по галактиці", може – "Відьмак"… Я з Гаррісоном особисто знайомий, як і зі Сапковським. З паном Анджеєм ходили по Києву і пиво пили (Усміхається). Класний дядько! З Гаррісоном, знаєш, мій рівень англійської не настільки високий, щоб спілкуватися на рівних, але порозмовляли трохи.
Раніше, до 2014 року, я дружив з купою російських фантастів і з Лук’яненком зокрема. Але у 14-му просто послав їх усіх нах*й. Більше не спілкуємось (Сміється). Там майже не залишилося нормальних людей, хоча кілька адекватних все ж є. Але це як у заповіднику. Статистична похибка завжди буде, зокрема й серед російських фантастів.
Але не однією ж фантастикою. Наприклад, Орвелл – він фантаст? Не зовсім. Або Маріам Петросян. Усім раджу прочитати її "Будинок, у якому…". Просто шикарна штука, яка не зовсім відповідає канонам фантастики. Якась вигадана містична реальність. Ще полюбляю научпоп – Стівена Гокінга зараз читаю. Із задоволенням.
– Якщо нічого не плутаю, то ти й свою книжку пишеш?
– Та я навіть написав! Була така комп’ютерна гра S.T.A.L.K.E.R. Усе відбувається в одній локації – біля Прип’яті. А в Москві (підкреслюю – до 14-го року) зробили літературну серію на базі цього світу. Тож одну книжку я написав туди, її видали непоганим накладом. Здається, 35 тисяч примірників.
– Тебе тривалий час знали під ніком Pabla Begemot. Яка його історія?
– Це пов’язано і з блюзом, і з фантастикою (Усміхається). Спочатку я взагалі був Padla. Справа в тому, що в одному кіберпанку Лук’яненка був класний персонаж – хакер Падла. Він писав цього персонажа з іншої людини, але ми товаришували і дійшло до того, що й сам Лук’яненко мене Падлою звав. Коли заводив сторінку в Живому журналі, вирішив так назватися, і пішло-поїхало.
А ось Бегемотом я був ще раніше. Десь у 97-му мене запросили на Radio ROKS робити авторську програму про блюз. Я назвав її "Кадилак для бегемота". Тож колеги невдовзі почали іменувати "Бегемотом". Прізвисько саме приклеїлося. Після ROKS перейшов на радіо "Довіра" і там продовжив робити програму. Так і залишився Бегемотом.
Блохін з "Волгою", Мілевський у стилі Рембрандта
– Зіграємо в асоціації. Ти – фотограф, тож робиш фотосесію відомій людині. Я називаю прізвище, а ти обираєш для зйомки найбільш гармонійну, на твій погляд, локацію. Поїхали?
– Давай.
– Олег Блохін.
– А ти знаєш, я б, мабуть, взяв у свого друга 24-ту "Волгу" і пофотографував би Блохіна десь на трасі поруч із цією 24-ю. Він у мене асоціюється з тим часом. Тим паче, у нього була така "Волга", тільки не чорна, а сіра, здається. А ще я підібрав би Блохіну костюмчик такий – 70-80-х років. Широкий комір, нейлонова сорочечка. Словом, відтворити епоху, коли Олег Володимирович був найбільшою зіркою (хоча він зірка завжди). Ось така "машина часу".
– Шикарна ідея!
– Як красиво це було б! Якщо Блохін прочитає і загориться цією ідеєю, то домовимось – і безкоштовно все зроблю (Усміхається).
– Друга персона – Шева.
– Ох не знаю (Замислився). Ні, не можу сказати, на жаль. Я фотографував його кілька разів, коли він працював тренером. Можливо тому не виникає ніякого образу.
– Мілевського ти, найімовірніше, ніколи не знімав.
– А Мілевського я пофотографував би у стилі Рембрандта – з одним джерелом світла. Такі темні-темні фотографії. І щоб на фоні була бібліотека. Мені здається, він не найдурніший хлопець. Просто трохи завзятий у тому, що робить. Якщо грає у футбол – то грає, якщо гуляє – то гуляє. Так, щоб до кінця.
– СаШо.
– Його я часто знімав. Кілька моїх фото він навіть використав у своїй книзі "Все у твоїх руках". СаШо – дуже фотогенічний. Я б узяв його з дружиною Мариною і зробив би їм гламурну фотосесію кохання. Найкращі локації для цього – десь на пляжі, не обов’язково за кордоном (Усміхається). Небо, вода, пісок додають романтизму.
– Олег Романович Лужний.
– Лужного я б пофоткав, як робить це журнал Time. Сидить на троні, погляд згори вниз, драматичне освітлення. Бо він справді суворий дядько з відповідною харизмою. Або, наприклад, одягнути у костюм вікінга – жорсткого воїна.
– І фінальний – Ігор Суркіс.
– Ні, ні. Не хочу. Я знімаю тих людей, які мені симпатичні. Наприклад, ти запитав би мене, як би я пофоткав Срну. А я б відповів: "Ти здурів, чи що?" Те саме стосується керівника каналів "Футбол" Денисова. І мова не тільки про футбол. Олега Винника я б ніколи не пішов знімати, або "пєвічку" цю – Олю Полякову. Уявімо, вона завтра мені дзвонить і каже: "Ось тобі мільйон доларів, тільки познімай мене". А я відповім – ні! Якщо мене покличуть у Шахтар працювати – я не піду. Як фанат Динамо, не зможу знімати те, що мені не до вподоби. У мене будуть погані фотографії. Фотографія, як не крути, – це творчість.