"Футбол 24" набрав трьох легендарних футболістів, яких із Ателькіним поєднували не лише виступи у Шахтарі, а й міцна дружба.
40 днів без Сергія Ателькіна. Вчора за нього молилися, його згадували. Скорбота і шок від несподіваної смерті 48-річного ветерана Шахтаря минуть для сім’ї та товаришів ще нескоро. Яким був, чим жив і що залишив після себе автор особливого голу, який вперше в історії вивів "гірників" у груповий етап Ліги чемпіонів?
Геннадій Орбу: "На здоров’я він не скаржився"
– Якою людиною був Сергій Ателькін?
– (Зітхає) Важко про це зараз говорити. Ателькін для мене назавжди залишиться найкращим другом і хорошим партнером. Те, що він робив на футбольному полі, що він приніс донецькому Шахтарю – такого більше не зможе ніхто.
– Що насамперед пригадуєте, думаючи про Сергія Валерійовича?
– Коли телефонував йому 8 січня – на День народження, він завжди мене перебивав, адже День народження моєї доньки також припадає на 8 січня. Тобто, я його вітав, і він мене вітав (Усміхається). Сергій залишиться у наших серцях, як мужня людина, яка всього добилася сама. Чесний, порядний чоловік.
– Як і коли ви познайомилися?
– Перед армією, у 1988 році, ми грали за збірну області. Я старший від Ателькіна на 2 роки. Тоді й познайомилися. Невдовзі почали товаришувати – я, Ателькін, Матвєєв, Попов… То був зовсім інший час. Усі – молоді, сповнені бажання грати. Наша молодість була найшикарнішою – вміли і зіграти, і відпочити.
– Трагічна звістка стала для вас ударом?
– Коли дізнався цю новину, повірте мені, – я сів у крісло і не міг встати…
– Якою була ваша остання розмова?
– За два дні до смерті Сергій мені зателефонував і запитував за деяких футболістів. Він же в ФК Львів працював… Посміялися трішки – він з мене, а я з нього. Ось це було за два дні до його смерті. На здоров’я мені не скаржився. Пожартували – і все. Ніяких симптомів, нічого не було.
І коли о пів на восьму ранку мені зателефонував Олег Матвєєв, я одразу відчув щось лихе. Зазвичай він набирає мене об 11-ій, тож думка була тільки одна – щось сталося. Але не міг подумати, що це… Я підняв слухавку і почув: "Ателькін помер…"
Олег Матвєєв: "Снився мені після смерті"
– Гравцем Шахтаря ви стали у 1992-му, коли Ателькін вже кілька років виступав за "гірників". Як вас зустрів? Яким було ваше перше враження про Сергія?
– У 1992-му, як зараз пам’ятаю, я перейшов з Динамо у Шахтар. Приїжджі футболісти мешкали тоді у гуртожитку, на третьому поверсі приватного будинку біля клубу – адресу вже не згадаю. Сергій також там жив. Ми один одного практично не знали. Але познайомилися і дружили все життя. Я хрестив його доньку, а на полі ми грали в парі. Сезонів 5-6 провели в основному складі.
– Ви конкурували в плані результативності, чи доповнювали один одного?
– Доповнювали, скоріш за все. Сергій був потужним форвардом таранного типу, вигравав головою верхові м’ячі. Я ж діяв більше на техніці. Мені приємно було грати поруч із ним. Він виконував багато чорнової роботи, скидав м’яч, а я багато забивав після його робочих дій. Відчували один одного. Зрештою, з моїх передач Ателькін також відзначався неодноразово. Ми ніколи не рахували, хто забив більше, і не ображалися один на одного.
– Якою людиною повернувся Ателькін після свого вояжу у Лечче та Боавішту? Європа його змінила?
– Пригадую, Шахтар грав у Кубку кубків із Віченцою без мене. Я був травмований, їздив у Францію робити пахові кільця. Коли дізнався, що Сергія запрошують в Італію, щиро зрадів за нього. Постійно стежив за його виступами, ми зідзвонювалися.
У Донецьк Сергій повернувся зовсім іншою людиною у спортивному плані, в плані режиму. Італія та Португалія дали йому дуже багато. Він став зрілішим – у житті та футболі.
– Який випадок найчастіше прокручуєте в голові зараз, коли Сергія вже немає з нами?
– Ой, ви знаєте, стільки всіляких історій було… Досі не можу повірити, що його вже немає. Ми практично все життя були разом – і в Шахтарі, і в Кременчук та донецький Металург обоє переходили. Лише наприкінці кар’єри шляхи розійшлися – він залишився у Донецьку, а я поїхав у запорізький Металург. Після того, як почепили бутси на цвях, працювали разом ще майже 20 років у селекційному відділі…
"Коли брат помер, у мене розрядився телефон – 1000 пропущених дзвінків". Життя та смерть Андрія Баля
Постійно перебували "на телефоні". Буквально перед його смертю ми розмовляли. Львів програв Зорі (0:5), і ми обговорювали футболістів. Казав мені, що старається укріпити команду. Відносини між нами були настільки близькі… Для мене це дотепер шок.
– Орбу розповідав, що ви йому зателефонували о 7:30 ранку. А як самі дізналися трагічну новину?
– Мене набрав Юра Вірт. Вже о шостій ранку розповів, що сталося. До того ж я добре спілкуюся з його дружиною, сином, матір’ю. Почав дізнаватися подробиці вже сам. Сказали мені: так, це правда…
– Чи снився вам товариш після своєї смерті?
– Та як не снився? Снився, звичайно. Я сам упродовж тижня не міг оговтатись. Приїхав із Києва і не знав, що мені робити. Таке відчуття, що у тебе відібрали найцінніше. Сергій – такий хлопець був, що там казати… У спорті – боєць, віддавався повністю. У житті – справедливий, завжди говорив правду.
Геннадій Зубов: "Ателькін-молодший дуже схожий на батька"
– Людиною він був хорошою. Завжди – життєрадісний, чуйний. Його обличчя постійно випромінювало приємну усмішку. Порядний у своїх відносинах і ставленні до футболу та усіх, хто його оточував. Дуже прикро, що він покинув нас настільки рано…
– Ви познайомилися у Шахтарі 90-х?
– У 1994 році я прийшов до Шахтаря ще зовсім молодим хлопцем. На той момент Ателькін був уже відомим майстром, адже за першу команду виходив ще у чемпіонаті СРСР. Я дивився на нього та інших майстрів із захопленням, і по-доброму заздрив, що їм довіряють у першій команді Шахтаря.
Через три роки Сергій покинув Шахтар, отримавши запрошення у Лечче, потім пограв у Португалії за Боавішту. Наше спілкування призупинилося аж до його повернення в Україну. Пригадую, він розповідав нам, який менталітет в Італії та Португалії, як там люди готуються до матчів, як живуть, відпочивають… І про правильне харчування – що там надають цьому велике значення.
– Той вечір, коли Ателькін забив переможний гол у Празі і Шахтар вперше в історії пробився до групового етапу Ліги чемпіонів, пам’ятаєте?
– Зрозуміло, що тоді ми всі були на емоціях. Відчували гордість за всю історію існування клубу. Розуміли, що зробили велику справу. У першому матчі поступилися Славії (0:1), але усвідомлювали, що все – у наших руках. На щастя, вдалося матеріалізувати свою впевненість, Сергій забив вирішальний м’яч.
Після виходу у груповий етап нам дали два вихідних. Був святковий ланч для всієї команди. Посиділи, поспілкувались і ще більше згуртувались. Згодом на цій хвилі обіграли ще й київське Динамо.
– Як часто ви спілкувалися останніми роками?
– Спілкувалися ми доволі часто. Сергій, при можливості, приїжджав раз у тиждень, бо його син займається у нашій академії. Хоча не можу сказати, що перетиналися регулярно: у мене тренування та матчі в один час, у них – в інший. "Привіт, як справи? Як здоров’я?". Ось у такому форматі. Бувало, що зідзвонювались.
– Син Ателькіна – весь у батька?
– Кирило також виступає на позиції центрального нападника. Зараз працює за індивідуальною програмою. Дуже схожий на батька – один в один. Манера бігу, хода, риси обличчя – все як в Ателі. Думаю, Сергій нас почує і побачить на тому світі.