Інтерв'ю Любомира Кузьмяка з Володимиром Баєнком. Буквально вчора він одягав футболку Ворскли, їздив у чемпіонати Узбекистану та Латвії, а сьогодні обіймає поважну посаду у керівництві Кривбаса. І це – у 31 рік!
Футбольна історія Володимира Баєнка надзвичайна з усіх боків – як не крути. Лише у 23 дебютував у професіональному футболі, проте доволі швидко та поступово здолав шлях на вершину і зіграв в УПЛ. Це при тому, що після навчання в академіях Шахтаря та Олімпіка працював продавцем у магазині та барменом, а ще зазнав важкої травми.
Згодом у його житті будуть кілька титулів, однак все змінить один пенальті. Якщо не все, то дуже багато – у фіналі Кубка України проти Динамо Баєнко перехитрить Бущана, втім запустить м'яч над воротами киян. А далі драма і навіть трагедія: дивна образа головного тренера Ворскли на підопічного, заслання в дубль і прощання з Полтавою.
На цьому нешаблонні ситуації, пов'язані з Баєнком, не закінчаться. У 31 він ухвалить несподіване рішення завершити кар'єру футболіста і стане генеральним директором Кривбаса. Криворізький клуб націлений лише на Прем'єр-лігу, а Володимир – разом з ним. Вже незабаром він має шанс повернутися туди, як функціонер.
"Запитував себе – чому я не розмовляю українською?"
– Зимова пауза – це час відпочинку для футболістів. Проте цьогоріч ви, мабуть, вперше зіткнулися з новою реальністю. Період з грудня по лютий навпаки обіцяє бути дуже гарячим?
– Футболіст – це людина, яка виконує лише кінцеві функції, коли виходить на поле. Натомість генеральний директор відповідає за абсолютно усі процеси у клубі. Моє життя повністю змінилося. Тепер я на практиці дізнався, як це, коли гравці відпочивають, а клуб працює на повну.
– Ваше уявлення про цю роботу було іншим?
– Я розумів, куди йду і чим займатимуся. Людина повинна навчатися завжди – незалежно від віку чи статусу. Скільки б часу ти не працював у футболі, все одно повинен вдосконалюватися. Кривбас зростає і ставить перед собою найвищі цілі. Особисто для мене це серйозний виклик. Я на футбол подивився іншими очима. Крім того, вирішив для себе, що повинен вдосконалити свою українську мову. Можливо, для когось це дрібниця, та я хочу давати українською усі інтерв'ю. Я надзвичайно поважаю свою країну, неймовірно пишаюся тим, що народився в Україні.
– Що стало для вас тригером, який запустив світоглядні зміни?
– Коли ти виступаєш за кордоном, то відчуваєш цю проблему особливо гостро. До прикладу, в Узбекистані усі знають російську, однак розмовляють між собою узбецькою. Латвія? Аналогічна історія. Там дуже поважають свою країну. А перше, у чому полягає ця повага – у повазі до мови. Я дивився на це і запитував – а чому я сам не розмовляю українською? Я що, не вмію? Вмію.
– Що було для вас перешкодою?
– Усі поряд звикли розмовляти російською. Перше, що ми можемо зробити для своєї країни – це бути свідомими громадянами і, як мінімум, сміття викидати у смітник, а не собі під ноги. Не менш важливо говорити українською. А ще – робити все можливе, щоб країна розвивалася і процвітала. У нас періодично обговорюються теми щодо запровадження в Україні другої чи третьої державних мов. Хтось каже про російську. А чому ми не використовуємо англійську чи німецьку? Нехай, та головною мовою повинна бути українська. Це не підлягає обговоренню. Можливо, має пройти час, мають змінитися кілька поколінь. Просто не вкладається у голові, чому в Україні взагалі виникають такі дискусії.
– Крім практики спілкування, маєте інші секрети вдосконалення навичок з підвищення рівня української?
– Ще в Узбекистані читав книжки українською. У мене доволі велика бібліотека. Колись прагнув вивчити італійську – робив аналогічно. Брав книжку, не розумів, про що читаю, але слова запам'ятовував. Потім відвідував заняття у репетитора. Значення цих слів я не знав, проте саме слово вмів читати і володів ним.
– Улюблені українські книжки маєте? Це класика чи щось сучасне?
– Одна з останніх прочитаних книг – автобіографія Юргена Клоппа, перекладена українською. Раніше читав твори Еріха Марії Ремарка. Все просто – щось побачив в інтернеті, хтось порадив… Якщо маю альтернативу, то завжди обираю український варіант.
"Перед грою лікар перемотував коліно скотчем, щоб не вискакувало"
– Ви народилися у Кальміуському на Донеччині, яке нині є окупованим.
– Це болісна тема для мене. Усе, що можу сказати – я довіряю нашій владі. Я не маю рецепту, як все це вирішити, тому я повністю покладаюся на президента та державні органи. Я все бачу, знаю, як розгорталися події, та не беру на себе функції судді і не можу когось засуджувати. А експертом бути не хочу.
– Яким було ваше дитинство у Кальміуському, яке тоді називалося Комсомольським?
– Наше містечко зовсім невелике – тисяч 10 населення. Якщо з кішками та собаками, то 15 тисяч (Усміхається). Я став футболістом, адже не мав вибору – мій тато був футболістом. У нашому містечку він вважався справжньою легендою. Його колись навіть у Дніпро запрошували, та він обрав сім'ю. Батько брав мене на тренування змалечку. Мабуть, я у футбол почав грати раніше, ніж повноцінно ходити. Коли мені виповнилося 10, я поїхав у дитячу школу Шахтаря.
– В українському футболі вистачало унікальних ситуацій, коли професіональні футболісти на шляху до визнання займалися багатьма паралельними роботами. Євген Запорожець з Інгульця працював офіціантом та на автомийці, Олександр Мішуренко, який грав за Кривбас, таксував, а Василь Пиняшко з Минаю був митником. У вас теж була нефутбольна робота.
– Я рано втратив батька – мені було 10 років. Мене виховувала мати, за що я їй надзвичайно вдячний. Доводилося заробляти на життя продавцем-консультантом та комірником у магазині "Адідас". Також я працював на фермі та барменом у кафе.
"Якби не армія – грав би за Шахтар". Як забити 100 голів і працювати на... феросплавному заводі
– Коли саме ви влаштувалися у магазин?
– Я грав за дніпродзержинську Сталь і в матчі з Дніпром отримав травму. Віддавав передачу і відчув хрускіт у коліні. Зрозумів, що трапилося щось погане, та МРТ вчасно не зробив.
– Даремно?
– Як виявилося потім, розірвав "хрести". Проте ще вийшов на матч проти запорізького Металурга, після якого мав підписати повноцінний контракт зі Сталлю. Хапався за шанс, ігнорував біль. Перед грою наш лікар перемотував моє коліно скотчем. Щоб воно не вискакувало і не "втікало" вбік. Я відіграв один тайм, мене таки підписали, але проблеми з коліном нікуди не зникли. Через два місяці мене відправили додому. Пізніше я подався у Макіїввугілля, та грати не міг – коліно постійно вилітало. Пригадую, як вийшов з кабінету, де робили МРТ, і сказав тоді своїй дівчині, а зараз дружині: "Напевно, це все, награвся". Без команди, без грошей і з необхідністю робити операцію.
"Прокидався о 7-й ранку, їхав на автобусі на тренування"
– Операцію вам робив фахівець, який спеціалізується не лише на футбольних травмах?
– Так, Олександр Волков. До прикладу, у нього лікувався Маріуш Лєвандовскі. Роки два тому зустрілися у Харкові, він поглянув на моє коліно і пожартував: "Ого, ніби зварив". Відновлювався я не у Німеччині чи Барселоні. Без пафосу лежав у звичайній палаті, де, наприклад, одужували шахтарі. Так набриднув лікарю своїми запитаннями про коліно, що той дав мені книжку і сказав: "Читай". Я й читав, вивчав вправи, сам дізнавався про різні методики.
– У футбол повернулися не одразу?
– Переїхав з дівчиною у Донецьк, влаштувався в "Адідас". Прокидався о 7-й ранку, їхав на автобусі на тренування: бігав у легкоатлетичному залі, працював у "качалці". Після занять приймав душ, приїжджав у магазин. Там снідав – звечора дружина готувала їжу. Тоді працював до 22:00, потім ще на годину їхав у тренажерну залу. Йшов з дому – моя дівчина ще спала, повертався – вона вже спала. Так кілька місяців жив.
– Коли все це завершилося?
– Після остаточного відновлення. Мене таки взяли у Макіїввугілля, кар'єра пішла вгору.
– Робота у магазині була складною?
– Несправедливість трапляється не лише у футболі. Якось нам поставили план – продати товару на 300 тисяч гривень. До цілі не вистачило зовсім трохи – я продав на 298 тисяч. І отримав суттєво менший бонус. Коли 31 грудня треба було виходити на роботу, я не витримав, сказав, що захворів і взагалі звільняюся. Я так мріяв про виконання цього плану, працював з температурою…
– Справді звільнилися?
– Так, хоча не мав жодних інших варіантів щодо працевлаштування. Однак доля підкинула варіант з Макіїввугіллям.
– Здається, все змінила зустріч у магазині.
– Йшов по торговому центрі і випадково зустрів знайомого. Той запитав мене, чим я займаюся. Я відповів, що в "Адідасі" працюю. Через два дні знайомий передзвонив: "Ти готовий їхати?" І я поїхав.
"Якщо йдеш у стик, то закрий очі, але ніколи не бійся"
– Ви згадували про навчання у школі Шахтаря. У вашому житті ще був Олімпік.
– Я їздив і в Маріуполь, і у Свердловськ на Донеччині, де теж пройшов серйозні випробування. На кожному тренуванні тільки одна розминка тривала 30 хвилин. Але я був молодим. У такому віці ще здається, що увесь світ перед тобою на коліна стане. Ти тільки закінчив школу, усе вмієш. А там зовсім інший футбол – дядьки грають. Мої поїздки завершилися у рідному Комсомольському, де я грав за аматорів. Ну як грав? Отримував 300 гривень зарплатні.
– Аматорський футбол – це своєрідна школа виживання?
– Моє життя так склалося, що я нічого не отримував на тарілочці. Я зростав без батька. Ще у дитинстві мені один тренер сказав: "Якщо вже йдеш у стик, то закрий очі, але ніколи не бійся. Якщо матимеш хоч грам сумніву, що можеш отримати травму, то отримаєш її". Траплялися ситуації, коли здавалося, що мені настане кінець. Проте я керувався цим принципом і вижив. Коли тобі 17-18 років, ти важиш кілограмів 50 і тебе вітер зносить, то дядьки не шкодують і б'ють по ногах. Але я завжди огризався. Одного разу навіть тренеру жорстко відповів.
Олександр Жидков: "Лобановський стояв, як Наполеон, а всі навколо стелилися у підкатах"
– Тренеру суперника?
– Ні, своєму. Відповів таке, що на голову не налазить. Він одразу вигнав мене з команди. Усе налагодив капітан – пояснив, що я молодий, гарячий. Звичайно, я потім вибачився.
– Ви довго підбиралися до професіонального футболу, а згодом здійснили неймовірний стрибок з Другої ліги в УПЛ за кілька років. Чи не найбільш стабільний період припав на криворізький Гірник, у якому ви провели три сезони. Чим вам так сподобався Кривий Ріг, що згодом ви переїхали туди зі своєю сім'єю?
– Між Донецьком та Кривим Рогом багато спільного: візуально схожі, люди споріднені за своєю ментальністю. У мене там багато знайомих, зокрема, і нефутбольних. Один з них випадково допоміг організувати оглядини у Гірнику, який тренував Геннадій Приходько. 11 травня 2014-го я востаннє навідався у Донецьк – через війну залишився у Кривому Розі. Зараз можу запевнити, що мені тут комфортно, почуваюся, ніби вдома.
– У Прем'єр-лізі ви дебютували за Зірку, де попрацювали з кількома наставниками: Лавриненко, Друді, Монарьов. Про кого спогади найкращі?
– Лавриненко у мене повірив, при ньому я дебютував в УПЛ. Це розумна людина, інтелігент, тренер нової генерації. З Друді бувало всяке, однак при ньому я зрозумів, що потрібно працювати і доводити рівень кожного дня. Старі заслуги ніхто не враховує. При Монарьову грав небагато, але згадки теж хороші. Кожна людина, яка трапляється на нашому шляху, чогось нас навчає. Поганого досвіду немає. Є багаж, з яким ти рухаєшся по житті.
"В Узбекистані я зрозумів, як це – любити свою країну"
– Ви згадували про особливість закордонного досвіду. У 2017-му ви стали гравцем узбецької Бухари.
– Закордонні виступи змусили мене змінити свою точку зору щодо багатьох аспектів. Раніше я був категоричним, різким, наполягав на своєму. В Узбекистані побачив, що інколи треба змінювати свою позицію – якщо йтимеш "лоб в лоб", то не домовишся. Треба вести перемовини, вміти виходити з ситуації, розмовляти з людьми, слухати їхню думку. Я їхав невідомо куди – усі мої знання про Узбекистан обмежувалися переглядом програми "Орел і Решка" про Ташкент. Насправді – це інша ментальність, нові звичаї.
– Яка ключова риса відрізняє узбеків від українців?
– Узбеки – дуже добрі та гостинні. У них величезна повага до старших. В узбеків є, чого повчитися. Але переймати треба позитивний досвід. Вони сильно люблять свою країну. Коли я прилітав до Києва, то мені хотілося цілувати українську землю. В Узбекистані я пройнявся патріотизмом, зрозумів, як це любити свою країну. Зараз сумую за узбецькою кухнею: за пловом, кавунами, гранатами та динями, які там коштують дві копійки. Протягом останніх чотирьох років шукаємо з дружиною той особливий кавун, проте так і не можемо знайти у нас. Його смак – не передати словами.
– Наступна ваша зупинка – Рига. Чого навчилися там?
– Моя кар'єра видалася доволі контрастною. Після азійського менталітету я занурився у європейський. До Узбекистану я звик, що за обіцянкою слідом йде її виконання. Спочатку сказав, а тоді зробив. В Узбекистані трохи інша модель: тобі пообіцяли, потім ще раз, потім знову пообіцяли, а тоді ще раз і так кілька разів. І лише після цього вони тільки подумають, що треба це зробити. Тобто слід набратися терпіння. Нерви тільки погіршують ситуацію, це там не працює.
У Латвії все по-іншому. Якщо є обмеження швидкості у 60 км/год, то ніхто не дозволить собі порушувати. У Ризі, Таллінні чи Юрмалі хочеться жити і навіть вмирати (Усміхається). Дивишся на цих пенсіонерів на велосипедах, на те, як люди нікуди не поспішають: читають газети, п'ють каву. У них все добре, вони цінують життя.
– У Ризі свою тренерську діяльність за межами Бремена розпочинав Віктор Скрипник. У футбольному плані теж отримали безліч знань?
– Не у кожного футболіста виникає можливість попрацювати з таким професіоналом. Для мене Скрипник – справжній професіонал топ-рівня. У Латвії ми виграли і чемпіонат, і Кубок. При тому, що у лізі ми відставали на 12 очок від конкурента, утім стали чемпіонами. При Скрипнику Рига не програла жодного разу. Віктор Анатолійович заряджав нас впевненістю: "Ніхто нас не зможе перемогти. Тільки ми самі можемо помилитися і програти".
– Навіть на фоні ризької дисципліни і порядку Скрипник виділявся своєю вимогливістю та організованістю?
– Ось лише один приклад. До нас якось приїхав новачок, який непогано проявив себе у Кубку Лібертадорес. Вийшов на тренування з розв'язаними шнурками на бутсах. Віктор Анатолійович каже: "Зашнуруй". Футболіст відповів, що йому так зручно. "Гаразд, тоді ти не тренуєшся", – відповів Скрипник. Розумієте, у нього не було зірок. Якщо на тижні погано працюєш, то не граєш потім. Футболісти поважають таку філософію. Вони бачать, що усі рівні. Виграє матчі не зірка, а уся команда. У Скрипника розкривалися гравці, які колись розгубили впевненість. За тренера вони були готові віддати душу.
"Я завжди житиму з цим пенальті"
– Після закордонних пригод ви повернулися в Україну. Здавалося, у Ворсклі настала стабільність, проте все змінив один пенальті у фіналі Кубка. Доленосний момент?
– Ще до цього випадку у Полтаві було не все гаразд – тренер не розраховував на мене. Починаючи із зимових зборів, я став грати менше. Звісно, якби я забив у фіналі, а ми виграли трофей, то кар'єра склалася б по-іншому. Однак про це не варто жалкувати. Так, я помилився. Але ж не навмисно.
– Для себе ви знайшли причини того, чому пробили тоді вище воріт?
– По-перше, не вистачило майстерності. По-друге, був невпевнений. Я йшов дев'ятим. Залишався тільки Шехіч, який не хотів бити. Я теж не хотів підходити до позначки. Мене випустили на поле на 119-й хвилині замість Руслана Степанюка. Я, захисник, виходжу замість нападника. А на лавці залишається штатний пенальтист і нападник Денис Васін. Я розминався 110 хвилин, далі пішов собі на лавку. Я бігав, сидів, стояв, хвилювався… У нас залишається одна заміна. Усі розуміли, що вийде фахівець з пенальті – наш воротар Павло Ісенко.
– Ви були здивовані, коли вам наказали переодягатися?
– Я не міг сказати, що не вийду. За секунду зняв штани та кофту. Це ж такий шанс, взяти участь у фіналі. Підняти над головою кубок – це мрія. Я не забив – це моя вина, підвів команду. Та це може статися з кожним.
– Ви неодноразово забивали пенальті у своїй кар'єрі, зокрема у єврокубках та фіналі Кубка Латвії. Багато разів переглядав ваш удар у ворота Динамо. Били на силу, а м'яч зрізався?
– Помітив, що стрибки Бущана закономірні – якщо б'є правоногий гравець, він стрибає у правий кут і навпаки. У фіналі Кубка Латвії був схожий епізод – тоді я забив. Якось в Узбекистані я "зарив крота" і низом забив. А тут я не мав впевненості. На ходу почав вигадувати і в останню мить змінив рішення, вирішивши пробити на силу по центру.
– У роздягальні Юрій Максимов не влаштовував розбору польотів?
– Усі, хто були там, знають, як було насправді. Якщо колись захочуть, то розкажуть. Це чоловіча роздягальня. Все, що було – на його совісті. Йому з цим жити. Я б, напевно, так не зробив. Але це вибір тренера. Колектив мене підтримав. По дорозі додому наш автобус зупинили фанати. Покликали мене і сказали: "Всі помиляються, життя на цьому не закінчується". Знаєте, є такий вислів: "Є тільки один спосіб уникнути критики – нічого не робити, нічого не казати і бути ніким".
– Ви довго картали себе через той момент?
– Не знаю, ким треба бути, щоб після матчу лягти спокійно спати, ніби нічого не трапилося. Я просто не знав, що робити. Розумів, що виправити вже не можу. Як змінити минуле? Воно у тобі сидить, але ти безсилий. Усе навколо мені нагадувало про той пенальті. Проте я знаю, що таке горе – це коли втрачаєш дорогу людину. Це велика біда і біль. Щодо пенальті, то я теж мав змиритися. Я завжди житиму з цим пенальті. Мене підколюватимуть, я згадуватиму… Це вже історія.
– В одному з інтерв'ю ви сказали, що при зустрічі не потиснули б руку Максимову.
– Не зовсім. За правилами етикету першою руку подає старша людина. Зроблю так, як він. Якщо старша людина протягуватиме мені руку, я ніколи не буду відвертатися. Якщо Максимов пройде повз, то я не полізу обійматися і запитувати, як справи.
"Посеред ночі можу подзвонити юристу і попросити зробити контракт"
– Вам лише 31. Коли дивитеся на те, як тренуються старші за вас Мостовий чи Васін, то не виникає бажання зняти діловий одяг і повернутися на поле?
– Насправді у мене обмаль часу. Перші два місяці роботи генеральним директором запам'яталися тим, що я не мав можливості навіть поїсти. У футбол я граю, бігаю з ветеранами. Я завершував кар'єру у Левадії – їхав туди, щоб довести, що мене зарано списали. Ми виграли Кубок Естонії і я захотів попрощатися з футболом. Футболіст живе за розкладом: тренування, матчі, збори, зарплатня. А звичайне життя набагато цікавіше. Там тебе оточують не тільки тренер, президент і одноклубники.
– Активні виступи ви завершували свідомо та осмислено. Однак перехід все одно не був плавним?
– Нам потрібно вводити курси, які навчатимуть футболістів безболісно переходити у буденне життя. Раніше я навіть не знав, що таке програма 1С. Або як працює бухгалтерський облік? Максимум знань рядових футболістів – це відомі курорти, модні тренди і комфортні бутси.
– Ваш перехід на менеджерську діяльність став можливий завдяки пропозиції президента клубу Костянтина Караманіца?
– Звісно, ми багато спілкувалися ще у Гірнику – я чимало почерпнув від Костянтина Федоровича. Було цікаво дізнаватися про нефутбольне життя, багато нового дізнався у тренера Геннадія Приходька. Мені подобалася робота на посаді функціонера. Тренерство – не моє, я втрачаю занадто багато нервів. Хоча нинішня діяльність теж зовсім не проста.
– Як виглядає ваш робочий день?
– Я можу розмовляти по телефону опівночі чи працювати у неділю. Постійно на зв'язку. Посеред ночі можу подзвонити юристу і попросити зробити контракт. Ми ж домовилися з футболістом, треба негайно все владнати.
– Один з перших зимових трансферів Кривбаса – запрошення іспанця Хорхе Лопеса, який став координатором клубної академії. Якими були перші враження екс-гравця Вільяреала та Валенсії?
– Наш клуб хоче розвиватися, ми прагнемо виходити на вищий рівень. У Хорхе Лопеса багатий досвід. Він працював на кількох відповідальних посадах у Валенсії. Ми зустрілися з ним у Барселоні, я розповів йому про наші проблеми та цілі. Ми будуємо академію, базу і хочемо уникнути помилок, а його знання стануть для нас у пригоді.
– У Першу лігу ви також змогли запросити багатьох гравців з УПЛ. Віце-президент Кривбаса Артем Гагарін розповідав, що за ці процеси відповідали саме ви. Як знаходили потрібні слова?
– Це не лише моя заслуга. Задля спільної цілі працює і президент клубу, і Артем, і всі працівники. Той же Гагарін живе цим клубом. Погляньте, що він зробив з жіночою командою. Він вкладає душу у Кривбас. У нас підібрався колектив однодумців. Ми хочемо зробити у Кривому Розі особливий клуб.