"Якби не армія – грав би за Шахтар". Як забити 100 голів і працювати на... феросплавному заводі

21 червня 12:00 4804 Читать на русском
"Якби не армія – грав би за Шахтар". Як забити 100 голів і працювати на... феросплавному заводі
Георгій Колядюк (ліворуч)

Інтерв'ю Любомира Кузьмяка із Георгієм Колядюком, легендарним бомбардиром нікопольського Колоса 70-80-х.

Майже в кожному звіті про матчі нікопольського Колоса періоду 70-х – 80-х згадується його прізвище. Він забивав із шаленою стабільністю і став четвертим футболістом в історії, якому підкорилася позначка у 100 забитих голів у Першій радянській лізі.

Нікополь подарував нашому футболу Федоренка, Шмуца, Кудрицького, Топчієва, Пантилова, Плотка та багатьох інших. Проте прізвище Георгія Колядюка завжди було особливим у літописі місцевого Колоса. Більше за нього ніхто не забивав і не одягав футболку нікопольської команди частіше.

Коли ж видатна футбольна кар’єра Георгія Колядюка завершилася, розпочалися сірі будні. Безуспішна тренерська діяльність, робота продавцем у магазині і майже два десятиліття на місцевому феросплавному заводі. Особливий шлях видатного бомбардира.

колядюк

"У футболі максимально працюєш 2 години, а на заводі – 8"

– Георгію Валентиновичу, вас допомагали шукати відразу троє людей футбольного Нікополя. Кажуть, давно вас не бачили на публіці.

– У мене зараз трохи нефутбольні турботи. Маю трьох внуків, наймолодшому – півтора роки. Повністю присвячую себе їм, тому часу на футбол майже не залишається.

– ФК Нікополь завершив минулий сезон на останньому місці у Другій лізі. У місті все настільки жахливо з футболом?

– Ситуація справді погана. Принаймні, я перспектив не бачу. У футболі вже давно не працюю, спостерігаю лише збоку. Періодично виходжу на поле у ветеранських матчах – двічі на тиждень тренуємося.

– Професіональну кар’єру ви закінчили у 1987-му. Непросто було у фінансовому плані?

– Навіть у радянські часи футболісти не почували себе обділеними. Втім, коли закінчив, справді виникли проблеми. Почав займатися тренерською діяльністю – зарплата була мізерною, моє бачення футболу керівництву клубу не сподобалося, тому змушений був піти.

– Доводилося чути, мовляв, після футбольної кар’єри ви працювали продавцем у магазині.

– Так, життя примусило. Мій товариш був власником магазину, мав свій бізнес і поросив допомогти. Чи впізнавали мене люди? Безперечно (Усміхається). Приходили і бачили мене за прилавком. Я не переймався, жити треба – заробляти мусиш. Зрештою, хто вболівав за Колос, той і тепер на вулицях Нікополя впізнає.

– Ще один екзотичний період вашого позафутбольного життя – робота на Нікопольському заводі феросплавів. Так відразу і не пригадаєш українського футболіста, який би повторив ваш шлях.

– Я не просто числився на заводі, а віддав йому 17 років життя. Жодного сорому тут немає – головне, щоб сім’ї вистачало на хліб. Прийшов на завод у 1998 році – спочатку було дуже важко. Напевно, це не зовсім те місце, де повинен футболіст працювати (Усміхається). Але я перекваліфікувався, хоча і морально, і фізично було важко.

– Що саме входило у ваші обов’язки?

– Моя посада – чистильник феросплавів.

"І знайду того, хто облив мене кислотою. Пістолет брати і вбивати?" Легенда Металіста Олег Крамаренко – про погляди Маркевича і перемогу над алкоголем

– Висока температура, складні механізми, серйозні фізичні навантаження – я все правильно уявляю?

– Приблизно так. Мій стаж на цій посаді – 15 років, за цей час бувало всяке. В основному, в мої обов’язки входив збір шлаку. Я мав спеціальний костюм, який запобігав проблемам зі здоров’ям через високу температуру, а також захисні окуляри, які оберігали очі.

– Втомлювалися більше, ніж на футбольному полі?

– У футболі на максимумі ти працюєш лише дві години, а на заводі – 8 годин. Однак на полі часу на відпочинок немає. Загалом для мене професіональний спорт був важчим. Не скажу, що робота на заводі дуже подобалася, я просто не задумувався про це. Більше того, завод залишив серйозніший відбиток на моєму здоров’ї, ніж футбол. Хоча спорт теж травматичний – мій старший внук, якому зараз 18 років, грав у ДЮСШ полтавської Ворскли, однак через проблеми зі спиною змушений був попрощатися із мрією. Це спорт, по-всякому буває.

колядюк

"На голові набивав багато: рекорд – 2500 разів"

– Ви майже всю свою кар’єру провели у нікопольському Колосі, традиційно входили до топу бомбардирів Першої союзної ліги. Ніколи не шкодували через те, що не спробували себе на вищому рівні?

– Я провів невеликий період часу у запорізькому Металурзі. Але там все пішло зовсім не так, як хотілося. Повернувся в Колос і зрозумів, що краще грати там, де твій дім і там, де демонструєш свій найкращий рівень. Нова команда – це завжди нове середовище, інші партнери… Словом, проблематично.

– Чому у вас не склалося в Запоріжжі?

– Банально не знайшов спільної мови з партнерами. Не в кожну команду ти підходиш. У Металурзі або я не підійшов, або мені. Контингент був різний, я не влився у колектив. Так буває. До того ж я захворів, лікувався і Ємець повернув мене в Нікополь. Створив для мене комфортні умови, я забив 11 голів і ми вийшли у Першу лігу.

– Народилися ви в місті Орджонікідзе, яке тепер називається Покровом. Відстань до Нікополя, що став для вас рідним – якихось 25 кілометрів.

– Моє дитинство минуло в Орджонікідзе. Діти мого покоління належали самі собі – зранку до ночі грали у футбол. Всі стіни нашого сараю були пооббивані. Це так я удар тренував, до речі, з обидвох ніг. На голові також набивав багато – мій рекорд 2500 разів. І це у 17 років.

– Футбольні літописці кажуть, що ви відмінно грали головою, попри не особливі гренадерські дані.

– По-перше, я відпрацьовував стрибок. Відривався від землі на 120 сантиметрів. Крім того, потім під час кар’єри шліфував після тренувань удари головою. Мій товариш і партнер по Колосу Ігор Надєїн залишався зі мною і безперестанку навішував, а я замикав. До речі, ми з ним народилися в один і той же день – 3 березня.

"Забив 54 голи за три місяці". Легендарний бомбардир – про Ворсклу, туркменську екзотику і фатальний пенальті а-ля Баджо

Продовжуючи тему футбольних навичок, відзначу, що у 12-річному віці потрапив до місцевого тренера Миколи Шарикова. Займалися разом з Миколою Федоренком, який зробив чудову кар’єру у Шахтарі та Дніпрі. З Колею ми зналися змалечку.

– У 1973-му вас запросили у "дубль" Шахтаря. Не без допомоги Федоренка?

– Так, Микола посприяв моєму переїзду в Донецьк. Я добре почав, забив за молодіжну команду московському Динамо у ворота Миколи Гонтаря. Проте успішним виступам за Шахтар завадила армія. Прийшла повістка, почали вирішувати питання відстрочки. Я понадіявся на керівників у Орджонікідзе. Приїхав туди, але замість необхідних документів вже через тиждень збирав сумки і їхав служити на Київщину.

– Про футбол там мова не йшла?

– Півроку ще бігав трохи. А потім взагалі м’яча не бачив. Пауза тривалістю у півтора роки суттєво завадила, хоча я продовжував працювати над собою. Минув рік після армії і я чудово себе почував, повернувся на свій попередній рівень. Якби не армія, то я грав би за основу Шахтаря – навіть не сумніваюся.

колядюк

"Ємець був більшим жартівником, ніж Кучеревський"

– Як саме ви потрапили в Колос?

– У складі команди з Орджонікідзе я грав проти нікопольців. Григорій Варжеленко, який працював у Колосі, порадив наставнику команди Володимиру Ємцю взяти мене в Нікополь. Переконували мене довго – тричі приїжджали з Колоса. Я боявся, що не стану своїм, програю конкуренцію старшим хлопцям. Проте побоювання не справдилися і в першій же грі я забив гол.

– Про Володимира Ємця сказано багато. Як би ви охарактеризували людину, яка стала творцем класного Колоса і великого Дніпра?

– Мовчазний, стриманий і чіткий. Просто каже, а ти виконуєш те, що тренер вимагає. Якщо Ємець займався тренувальним процесом, то Геннадій Жиздик був класичним начальником команди, який вів адміністраторську і організаційну роботу. Ємець був жартівником, мабуть, навіть більшим, ніж Євген Кучеревський. До речі, у нас із Мефодійовичем були чудові стосунки, ми симпатизували одне одному.

"Серце розірвалося, як граната". Неймовірне життя і трагічна смерть тренера, який зробив "Дніпро" чемпіоном

– У 1981-му Колос вирушив у екзотичне турне в Індію, яке запам’яталося також тим, що тренер Кучеревський в одному з матчів зайняв місце у воротах. Елемент шоу?

– Євген Мефодійович справді одягнув рукавиці – весело було. Навіть у 40-річному віці Кучеревський перебував у відмінній формі. Взагалі Індія для мене асоціюється з варанами. Ух, страшно було… Спиш у кімнаті, а по стіні варан лізе, щось шипить, гуде (Усміхається).

– У минулому сезоні нашої Першої ліги вразив результативністю Ігор Кірієнко, нападник краматорського Авангарда – на рахунку 33-річного форварда 13 голів. Ви багато років грали з його батьком Сергієм Кірієнком, мабуть, найбільш авторитетним гравцем Колоса в історії.

– Сергій був дуже хорошою людиною і ключовим виконавцем Колоса, за який провів понад 20 сезонів. Прикро, що він залишив цей світ, коли йому було лише 52 роки. Кірієнко завжди підказував партнерам, об’єднував команду навколо себе. Сергія, здається, кудись запрошували з Нікополя, але він завжди відповідав відмовою.

"До 100-го гола йшов дуже важко – 8 матчів не забивав"

– Кажуть, що Ємець вас запрошував у Дніпро, однак ви також не захотіли переїжджати з Нікополя. Це правда?

– Давайте говорити відверто – прямих пропозицій з Дніпра не було. Може, Володимир Олександрович хотів, щоб я за Колос 100 голів забив? (Сміється) Тому і не запрошував мене у свою нову команду.

– До речі, ви знали про те, що перебуваєте на межі особливого досягнення і от-от станете четвертим гравцем в історії, якому підкорилася ця позначка?

– Коли я забив 99 голів, то знав про це і до 100-го йшов дуже важко і довго. Напевно, 8 матчів не міг забити – м’яч просто не йшов у ворота. Хвилювання, мабуть, давалося взнаки.

– Яким видався ювілейний гол?

– Ми грали проти Паміра з Душанбе. Микола Федоренко пройшов по лівому флангу і навісив на мене. Я м’яч прийняв і пробив у дальній кут. На душі стало легше (Усміхається). Лідер таджиків Валерій Турсунов забив свій 100-й гол на два роки раніше. Дивовижно, але у ворота Колоса! Після мого ювілейного голу ми дружньо обійнялися.

– Колос багато років перебував за крок від Вищої ліги, що для скромного Нікополя було б неймовірним досягненням. У 1982-му ви забили рекордні 26 голів, а Колосу не вистачило одного очка для виходу в еліту.

– Формально все так, але насправді завдання такого не було – футболістам ніхто не наголошував на цьому. Команда грала сама по собі і цілі такої для нас не існувало. Думаю, клуб просто не потягнув би Вищу лігу. Якби хотіли пробитися у "вишку", то зробили б це.

– Після 12 сезонів у Колосі, у 1987-му ви покидаєте команду, яку на той час очолював Геннадій Лисенчук. Прощальний матч, коло пошани, квіти і аплодисменти – цього всього не було?

– Тренер не бачив мене у команді, тому настав час прощатися. Чи було образливо, що проводів не організували? Та я просто не звертав на це уваги. Трохи раніше я став першим гравцем Колоса, який отримав звання майстра спорту. Я віддав себе всього цій команді, тому розумів, що зробив все, що міг. Все інше – лірика.

– Чому поїхали саме у Ворсклу?

– Я нікуди не хотів їхати – в думках вже прощався з футболом. Але мене наполегливо кликали у Полтаву, тому погодився. Грав я там зовсім мало – якихось кілька місяців.

– Вашими одноклубниками були Іван Шарій, батько Руслана Ротаня – Петро, а також Олександр Рябоконь.

– Лідером Ворскли був Шарій – дуже подобалася його манера гри. У Полтаві я зрозумів, що настав час завершувати, мені вже було 34 роки. На відстані з сім’єю, донька якраз народилася… 13 лютого 1988-го вона з’явилася на світ, я приїхав додому і мені стало так затишно (Усміхається). Вирішив, що це ідеальний момент для прощання з футболом. Таким чином, я почав отримувати задоволення від того, як росте моя дитина. Футбол більше мене не тримав.

"Леоненко може звинувачувати тільки себе". Голеадор Прикарпаття – про період у Динамо, юного Шеву і шаленого Григорчука

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
powered by lun.ua
8
хв
Ірландія
21:45
Данія
Вгадай результат матчу
Залиште відгук