Відверте інтерв’ю "Футбол 24" із 19-річним голкіпером Шахтаря, який став справжнім відкриттям сезону, а зараз отримав дебютний виклик від Андрія Шевченка.
"У збірній – жорстка дисципліна"
– Анатолію, вітаю із дебютним викликом у національну збірну України. Наскільки вагоме значення він для вас має?
– Мрія кожного із дитинства – захищати честь своєї країни. Тим паче, це – національна збірна. Які тут ще можуть бути слова та емоції, крім позитивних? Зараз потрібно показувати себе на тренуваннях.
– Як і від кого ви дізналися про запрошення?
– Побачив в інтернеті, на сторінці УАФ.
– Чекали? Оновлювали сторінку? Тиснули F5?
– Та ні (Усміхається). Просто з’явилася новина про розширений список, її побачили всі.
– У понеділок відбулося перше закрите тренування команди. Ваші перші враження? Яка атмосфера в колективі? Що ви помітили і відчули?
– По-перше – жорстка дисципліна. Усі серйозно готуються. Разом з тим – дружня атмосфера, всі усміхаються, кожен якось "підколює". У цьому плані все просто прекрасно, все добре. Стараюся влитись у колектив, адаптуватися. Перший раз усім важко. Але потихесеньку буду звикати до партнерів по команді, і все буде добре.
– З Андрієм Миколайовичем вже мали ознайомчу розмову тет-а-тет?
– Ще ні. Коли побачились у роздягальні, він привітав мене з першим викликом.
Шевченко заговорив українською на прес-конференції – тренер збірної дав приємну обіцянку
– Із Пятовим у збірній – спокійніше?
– Чесно кажучи, він постійно підказує. Можливо, я вже звик до цього у клубі, тому все як завжди.
– У таборі збірної є усталена традиція – новачки виконують пісню. Що плануєте заспівати?
– Це для мене найстрашніше, що може бути (Усміхається). Наразі ще не співав і навіть про це не думав. Краще б цього уникнути, але якщо доведеться – нікуди не подінусь.
"У Шахтарі самі собі створюємо проблеми"
– Тим часом у Шахтаря – смуга невдач. Припинили виступи у Кубку України та єврокубках, поступилися футбольному клубу Львів. Що з цих трьох подій стало особисто для вас найбільшим розчаруванням?
– Для такого клубу, як Шахтар, будь-яка поразка – дуже болюча і важка. Тому що всі звикли до наших перемог. А нічия або поразка сприймаються критично. Для Шахтаря кожен турнір був важливим, тож не можу сказати, що якась із невдач стала більш болючою від інших.
– Уболівальники та експерти говорять про спад і кризу в команді. Наскільки все серйозно? Чи це – тимчасові труднощі?
– Ми самі собі створюємо проблеми. Десь не забили, десь пропустили, якісь індивідуальні помилки. Я не можу сказати, що ми провалюємося. Але за індивідуальні помилки нас карають, після чого надолужити втрачене – дуже нелегко.
– За 7 турів до фінішу відставання від Динамо – 7 очок. Для чемпіонату України – це багато?
– Звичайно, що ми не повинні були допускати таку ситуацію. Але маємо те, що маємо. Потрібно боротися. Кожен наступний матч буде для нас, як фінал. Прикро, що допустили ситуацію, коли не все залежатиме від нас. Потрібно вигравати всі свої матчі і сподіватися, що Динамо втрачатиме очки. Будемо старатися, працювати і вірити в це.
– Луїш Каштру підсумував єврокубковий сезон для Шахтаря оцінкою "задовільно". Як оціните ви?
– У Лізі чемпіонів, вважаю, ми виступили непогано. Була важка група. Зіграли два провальні матчі проти Борусії, але все ж зуміли пройти далі – нехай і в Лігу Європи. А ось тут виступили невдало. Ми могли пробитися далі, у нас все для цього було. Проте через власні дитячі помилки у Римі отримали такий рахунок, після якого важко було відігратися. А швидкий гол у другому таймі київського матчу надламав психологічно. Тому за виступ у Лізі чемпіонів – "задовільно", за Лігу Європи – не дуже.
– Попри те, персонально для вас цей сезон став успішним – ви заявили про себе, здійснили прорив, закріпилися у воротах першої команди. Поділіться своїми емоціями перед дебютом у Лізі чемпіонів. Наскільки сильним було хвилювання і які слова підібрав тренерський штаб, щоб заспокоїти, додати впевненості?
– Перед матчем з Реалом я хвилювався. Після першого тайму, коли рахунок був 3:0 на нашу користь, мені хотілося, щоб цей матч якомога скоріше закінчився. Такий рахунок проти такої команди – та ще й у дебюті! Про це можна було тільки мріяти, тому хотілося почути фінальний свисток.
Тоді існувала серйозна проблема – нас, здорових гравців, було мало. Тож тренерський штаб наголошував: "Неважливо, скільки нас. Якщо ми будемо одним цілим, як одна сім’я, то зможемо добитися хорошого результату". Так і вийшло.
– Ви грали проти монстрів – Реала, Інтера. З чиїми ударами було найважче впоратися?
– Мабуть, назву Модріча. На його удар я навіть не зреагував. Важко оцінювати другий тайм проти Реала, тому що всі мої думки були про те, щоб суперники не підходили до моїх воріт. Я чекав фінального свистка, дуже сильно хотілося перемогти.
Ми грали проти одних із найкращих команд Європи, за які виступають провідні півзахисники та нападники континенту. Небезпеки можна було чекати від кожного. Щоправда, навіть серед них виділявся Лукаку. Перейшовши в Інтер, він дуже сильно додав. Просто справжня "машина"!
"Якби не ситуація з вірусом, навряд чи зіграв би в ЛЧ"
– "Я – не український Доннарумма". Не любите таких порівнянь?
– Не те що не люблю – просто не звертаю на це увагу. Не бачу в цьому сенсу. Доннарумма – це Доннарумма, у нього є власні якості, це він. А я – Анатолій Трубін. Не бачу сенсу порівнювати.
– Але, напевно, якийсь зразок голкіпера, приклад для наслідування у вас є?
– Назвати когось одного я не можу. У кожного воротаря можна чогось навчитися. Зрозуміло, що найкращих голкіперів світу ми бачимо переважно по телевізору і не можемо відчути певних їхніх якостей на тренуваннях, наприклад. Але навіть по матчах можна отримати якусь цінну інформацію для себе, щось почерпнути.
Разом з тим вважаю: якщо ти робитимеш все те саме, що інший воротар, – не факт, що доб’єшся такого ж успіху. Кожен гравець – індивідуальність, у кожного свої найкращі якості і недоліки. Тому потрібно розвиватися, працювати над кожним компонентом.
– Для багатьох стало несподіванкою, що ви зуміли потіснити, здавалося б, вічного Пятова. Як вам це вдалося?
– Важка щоденна праця. Попри те, прекрасно розумію: якби не ця ситуація з вірусом, навряд чи я зіграв би в Лізі чемпіонів. До початку сезону я цього навіть уявити собі не міг. Тому, знаєте, не було би щастя, та нещастя допомогло.
Але до таких викликів ти також повинен бути готовим. Можна було вийти на матч проти Реала, напомилятися і втратити свій шанс. Якщо життя дає тобі такий шанс – потрібно хапатися за нього обома руками та ногами і не відпускати.
– Андрій старший від вас на 17 років. Хто він насамперед – товариш, наставник чи конкурент?
– У першу чергу – мій партнер по команді і мій друг. Ми – з одного клубу, робимо одну справу. Звичайно, ми ще й конкуренти, тому що місце у воротах – одне, всі хочуть грати. Але конкуренти – тільки на полі. А в побуті, в житті – друзі, товариші, які можуть допомогти один одному у певній ситуації.
– Як змінилося ваше життя упродовж останнього року?
– Чесно кажучи, особливо нічого не змінилося. Хіба що трохи частіше почали впізнавати на вулиці.
– Фоловерів в Instagram, напевно, побільшало?
– Ну так. У цьому плані їх трішки більше стало (Усміхається).
– До уваги від журналістів вже звикли?
– Не особливо звертаю на це увагу. Якщо потрібно – то потрібно.
– Кажуть, що голкіпери – особлива каста серед футболістів. Є серед них філософи, як Шовковський, є абсолютні флегматики, є просто дуже оригінальні особистості…
– У принципі, так можна про кожного сказати. Хтось спокійний, хтось більш веселий, непосидючий. Я – спокійний.
– Як налаштовуєтесь на гру? Чи є якась традиційна послідовність дій, ритуал?
– Слухаю музику, як і кожен, мабуть. Їдеш в автобусі, одягнув навушники і слухаєш. Це ритуалом не назвеш. Загалом за день до матчу намагаюся нічого особливого не робити. Правильно відновлююсь, правильно харчуюся. Якихось неординарних секретів немає.
– Якщо матч для вашої команди склався невдало, від негативних емоцій відходите довго?
– Зараз почав простіше до цього ставитися. Бо раніше міг прямо дуже сильно переживати, якщо результативна помилка чи ще щось. Тепер сприймаю це більш спокійно. З кожним роком і місяцем стаєш дорослішим, мудрішим. Розумієш, що всіляке у житті буває – і хороші, і погані матчі. Ти не повинен звертати зі своєї стежини, а продовжувати працювати. Це – частина процесу, частина твого шляху. Потрібно бути готовим до цього психологічно.
– Хто ваша найголовніша група підтримки?
– Звичайно, це моя сім’я, моя дівчина. Маю рідну сестру, двоюрідного брата. Ці люди для мене найдорожчі, вони завжди зі мною. Незважаючи на результати, і в хороший час, і в складний. Це спонукає мене не опускати руки, рухатися тільки вперед.
"Мої перші рукавички – як в Едвіна ван дер Сара"
– Ви народилися у Донецьку. Які перші дитячі спогади про це місто?
– Спогади пов’язані з футболом. Пам’ятаю, цілими днями грав у дворі. Вважаю, це – найкращий час, адже ще не було у такій кількості телефонів, смартфонів, різноманітних гаджетів. Ти виходив з дому вранці і міг цілий день гуляти вулицями, а батьки за тебе не хвилювались. Футбол, хованки, всілякі розваги дитячі. Ось це мені запам’яталося понад усе.
– Георгій Бущан купив перші воротарські рукавички за одну гривню. Ви свої дебютні рукавички ще не забули?
– У мене збереглися не всі, але дуже багато моїх старих рукавичок. Перші рукавички – виробництва Adidas, як у Едвіна ван дер Сара, коли він грав на Євро-2008. Вони такі – одна чорна, інша біла. Залишилися у мене до цього часу.
– Донецьк ви покинули у 13-річному віці?
– Так. Знаєте, що найбільш образливо? Сам з Донецька, але, по суті, на базі "Кірша" так і не побував. Якраз у той момент, коли мій рік повинен був переходити на базу, спалахнула вся ця неприємна ситуація у Донецьку.
– Скучаєте? Сниться вам Донецьк?
– Так. Дуже скучаю за мирним Донецьком. Думаю, кожен донеччанин, який залишився у місті, або перебуває у різних куточках України, сумує за тим часом, який був раніше. Донецьк був одним із найкращих міст не тільки в Україні, але й в Європі. А який стадіон "Донбас Арена"!
– Періодично з’являються нові фото цього стадіону, він перебуває у занедбаному стані. Болить серце?
– Ну звичайно. Пам’ятаєш, як це все було колись. Акуратно, освітлено. Перед стадіоном газон – рівний-рівний, травинка до травинки. Від того, що є зараз, дуже сумно.
– Віру у повернення до рідного міста ви не втратили?
– Звичайно, що ні. Хочеться. Найголовніше запитання – коли? Хочеться повернутись саме в той Донецьк, який був до війни. Щоб місто знову почало жити.