Інтерв’ю "Футбол 24" із Олегом Матвєєвим, знаменитим екс-форвардом Шахтаря, найкращим бомбардиром Вищої ліги 1996/97.
Олег Матвєєв – це ціла епоха в історії Шахтаря. У Донецьку він з’явився, коли клуб переживав вкрай скрутні часи, а на вулицю страшно було навіть вийти – бандитські розбірки, стрільба, вибухи. На його очах змінювалися президенти Шахтаря, розбудовувалась інфраструктура і покращувались результати команди. А сам Матвєєв назабивав 78 голів у помаранчево-чорній футболці.
У "нульових" Олег Юрійович перейшов на адміністративну роботу – займався селекцією. Багато пам’ятних легіонерів тих часів опинилися у Шахтарі після рекомендації Матвєєва і його партнерів. "На файлах був навіть Кака", – усміхається наш герой, який зараз працює у футбольному клубі Маріуполь.
І взагалі – він часто усміхається, постійно на позитиві. А його трюки із м’ячем збирають сотні лайків у мережі Instagram. Наше інтерв’ю відбулося після спарингу Польща – Україна, тож перші запитання стосувалися теми національної команди. Тоді ми ще не знали про поразку від Німеччини і скандальну сагу у виконанні швейцарського кантону Люцерн.
"Сам Пеле вручив нам кубок. Збожеволіти!"
– Ваші враження від нинішньої збірної України? Гра є, тож результат обов’язково прийде?
– Гра мені сподобалася. Після тривалої паузи зібрали більш-менш наближений склад. Контролювали м’яч, моментів багато створювали. Якщо б не помилки, яких припустилися наші хлопці, Україна повинна була, як мінімум, не програти. Перемога Польщі виглядала нелогічною.
– Хто ваш улюбленець в основному складі команди Шевченка?
– На даний момент я не бачу нашу збірну без трьох футболістів центру поля – Зінченка, Маліновського і Степаненка. Якщо хтось із них пропускає матч – гра вже не та.
– У вас – жодного матчу за збірну України, хоча ви були зіркою 90-х. Чому так?
– Дійсно, за збірну я не зіграв, хоча викликався до її табору. При Базилевичі це було. Збори відбувалися у Дніпропетровську. Я приїхав, провів перше тренування, а під час другого отримав травму і повернувся у Шахтар.
– Іншого шансу вам не дали?
– Більше не викликали. Не знаю, чому так. Не хочу себе хвалити, але ж забивав я багато.
– Зате ви встигли пограти за юніорську збірну СРСР і навіть стали чемпіоном світу-1987. Фінал проти Нігерії – 1:1 і серія пенальті. Пригадуєте?
– Так, прекрасно пам’ятаю той форум. Основний час – нічия. Перший удар у серії пенальті реалізував Беженар, другий удар – я. Касимов, якщо не помиляюся, промазав, а переможний гол забив Юра Нікіфоров.
– Кубок вручав сам президент ФІФА Жоао Авеланж?
– Ні. У церемонії нагородження взяв участь Пеле. Навіть фотографія є. Враження від короля футболу? Звісно, ми знали, хто такий Пеле. Але тоді всі були на емоціях. І лише коли повернулися додому, то усвідомили: сам Пеле вручив нам кубок. Збожеволіти! (Усміхається).
– Той чемпіонат приймала Канада, де живе величезна українська діаспора. Ви відчували підтримку?
– Звичайно. Коли грали фінал, стільки народу прийшло на стадіон! Тисяч 15, а може й більше. По один бік поля сиділо багато темношкірих уболівальників, а з іншого боку за нас вболівали. Українська діаспора була присутньою. Після фіналу ми залишилися у Канаді ще на два дні. Нам, хлопчакам, організували екскурсії, запрошували в гості.
"Коли заходив Лобановський, у мене підіймався тиск"
– У київському Динамо на вас звернули увагу вже тоді, чи трохи пізніше?
– Я сам – із Ростова. Після Канади повернувся туди. А невдовзі нас, шістьох гравців цієї збірної, забрали у дубль київського Динамо. Думаю, цьому посприяв успішний виступ на чемпіонаті світу.
– До столиці України ви потрапили по лінії армійської служби?
– Ну, силоміць мене не забирали, якщо ви це маєте на увазі. Пригадую, у Ростов за мною приїжджав Михайло Михайлович Коман. Я на той момент виступав у Ростсільмаші і мав чимало пропозицій. Зокрема, міг переходити у московський ЦСКА або ростовський СКА. Але і батьки, і наставник Ростсільмаша радили мені обрати київське Динамо.
– За яку команду радянської еліти ви тоді вболівали?
– Не було улюбленої. Хоча київське Динамо – це марка, бренд. Вони тоді були в усіх на слуху. Зіркова команда, легендарний Лобановський. Тож я відхилив варіанти з Москви і погодився на переїзд у Київ.
– Як ви знайомилися із Лобановським? Пригадуєте першу розмову?
– Я приїхав у дубль Динамо. Разом зі мною перейшли Юра Мороз, Юра Нікіфоров, Сергій Беженар, Валера Високос. Спочатку нас не знайомили із Лобановським. Дублем займався Віктор Колотов, царство небесне. Прекрасна людина. Ось він нас виховував, тренував.
В армії ми не служили – лише числились. Тренувалися на старій базі Динамо – і дубль, і основна команда. Коли освоївся у новому клубі, тоді ближче познайомився із Лобановським.
– Мандраж відчувався?
– Та звичайно! Ми боялися. У мене навіть пульс підскакував, коли Лобановський йшов назустріч. Коли він заходив у кабінет, підіймався тиск (Сміється). Скажу так: команда його поважала і боялася по-тренерському. Слухали вказівки і виконували їх без жодних заперечень. Та й на зірок першої команди ми також дивилися із роззявленим ротом – Заваров, Бєланов, Михайличенко, Яремчук…
– Хто зі старших взяв вас під своє крило?
– Найбільше, мабуть, Паша Яковенко і Ваня Яремчук. Зрештою, я з усіма здружився. І з Безсоновим, і з Балем, царство небесне, і з Дем’яненком. Вони були простими хлопцями, хоча й мали заслужений зірковий статус.
– У 1990-му Лобановський покидає Динамо і їде працювати на Близький Схід. Як попрощався із командою?
– Якщо чесно, я цього не пам’ятаю. Тоді виступав за дубль, а до першої команди нечасто підпускався. Перейшов в основу вже після від’їзду Лобановського і багатьох лідерів. У той момент за Динамо почали грати Юран, Саленко, Цвейба, Лужний… Очолив команду Анатолій Кирилович Пузач, царство небесне. Пам’ятаю, як ми грали з Барселоною, Спартою, Бенфікою.
– За першу команду Динамо ви забили один гол.
– Так, дійсно. У своїй професіональній кар’єрі я забив 99 голів, один із них – за Динамо. Але у чиї ворота – вже не згадаю.
– З роками, з досвідом до вас прийшло розуміння, чого не вистачило, щоб закріпитися в основі київського суперклубу?
– Мабуть, причина в тому, що я поводився непрофесійно. Багато чого дозволяв собі. Порушував спортивний режим. Не сильно, звісно, і не на регулярній основі. Та все ж у такому клубі, як Динамо, потрібно було поводитися трохи по-іншому.
Але я не шкодую. Із Донецька в Динамо переїхав Ребров, а я натомість перейшов у Шахтар, де провів чудовий відрізок своєї кар’єри.
– Коли Шахтар і Динамо зустрічаються у Класичному, вибір – за кого вболівати – перед вами не постає?
– Однозначно, що в чемпіонаті України я вболіваю за Шахтар. Десять років відіграв за "гірників", потім ще 10 років працював у клубі. Хіба тут може бути інший вибір? Але я поважаю Динамо, і на міжнародній арені завжди їх підтримую. У Києві в мене залишилося багато друзів – і в тренерському штабі, і в академії. Підтримуємо зв’язок, зідзвонюємося.
"Брагін прибув з 3-4 машинами охорони. Ми поспілкувалися, а через 2 години його підірвали"
– У якому стані були клуб Шахтар і місто Донецьк у 1992 році?
– Ой, у ті часи Шахтар дуже сильно відрізнявся від Динамо – поступався за всіма статтями. У Києві – добре налагоджена структура клубу, у Шахтарі цього практично не було. Пригадую, у донецькому клубі працювали буквально 5-6 людей. Непрофесіональне все. Ми тренувалися, де попало. Команда існувала і давала результат хіба що завдяки авторитету Валерія Яремченка. Покращення відбулося лише після того, як президентом став Ахат Брагін.
– Кримінальна хроніка тих часів переповнена вбивствами, рекетом і розбірками. У Донецьку стріляли навіть із гранатометів. Чи почувалися захищеними футболісти Шахтаря?
– Ні. Спочатку, у 1992-93 роках, було страшно навіть на вулицю вийти. А вечорами – то взагалі. Там ніхто не розбирався – футболіст ти, чи не футболіст. Ми були такими ж беззахисними, як і всі інші.
Я, Ателькін, царство небесне, і багато інших хлопців, які були немісцевими, жили у гуртожитку. Боялися виходити назовні. Постійні перестрілки, вибухи… Про похід у кафе чи ресторан не могло бути й мови. Скрізь – небезпека.
– Яким пригадуєте Ахата Брагіна?
– Брагін одразу змінив ситуацію у Шахтарі на краще. Мені добре запам’ятався той день, коли він загинув. Шахтар готувався зіграти з Таврією, але я цей матч пропускав. Разом із Орбу ми поїхали на поєдинок Шахтаря-2, який передував зустрічі основної команди. У Макіївці вони виступали, якщо не помиляюся. Туди ж прибув і Брагін з 3-4 машинами охорони. Ми зустрілися, поспілкувалися. А через дві години його підірвали.
Вибух прозвучав практично одразу після того, як ми зайшли на стадіон Шахтар. Паніка, всі побігли. А потім до команди прийшов Равіль Сафіуллін і все розповів.
– Орбу пригадував, що у руках Сафіуллін тримав годинник Брагіна…
– Так. Повідомив, що йому дали годинник і сказали: нашого президента підірвали.
– Наступного року ви стаєте гравцем Кременя. Несподіваний трансфер, відверто кажучи…
– У Шахтар мене запрошував Валерій Іванович Яремченко. Особисто телефонував мені у Динамо і переконував. Але потім він пішов у відставку, команду довірили Соколовському і Рудакову. Вони не бачили для мене місця у Шахтарі. У 1995-му ми виграли Кубок України, був бойовий склад. Але при нових тренерах я, Ателькін, Леонов, Попов, Орбу почали втрачати ігрову практику. Мікроклімат у колективі також змінився.
"Якщо це – АТО, то я тоді – китаєць". Чому Валерій Яремченко – головний політик українського футболу
Яремченко тим часом перейшов у Кременчук і забрав мене, Леонова та Ателькіна зі собою. Ми спокійно перейшли у Кремінь. Тоді ж не було таких контрактів, як зараз. Можна було прийти, піти.
– Із Валерієм Івановичем досі залишаєтеся на зв’язку? Як у нього справи?
– Скажу чесно: зараз ми не спілкуємося. Справа не в тому, що відносини зіпсувалися. Я завжди ставлюся з повагою до нього, як і, мабуть, він до мене. Але після того, як наші шляхи розійшлися у Маріуполі, де Яремченко працював головним тренером, ми чомусь втратили контакт. Таке життя.
"Моя золота бутса залишилася в Донецьку"
– Повернувшись у Шахтар після нетривалого вояжу до Кременчука, ви стали найкращим бомбардиром Вищої ліги – 21 гол. Кому забили найкрасивіший із них?
– Того року я перебував у чудовій формі. За Кремінь забив 12 голів у другому колі, а тоді, повернувшись у Шахтар, додав ще 21 м’яч. Просто підбір футболістів був хорошим, команда почувалася єдиним цілим. Всі бігли вперед, забивали. На власному полі ми практично нікого не відпускали.
Єдиний нюанс – важко було боротися з Динамо. Звісно, коли прийшов Рінат Леонідович (Ахметов, – Футбол 24), стало помітно, що ми прогресуємо. Але нам чогось не вистачало. Постійно посідали друге місце в чемпіонаті – разів п’ять.
Той сезон, коли отримав "Золоту бутсу", пам’ятаю прекрасно. Багато було красивих і важливих голів. Я часто виконував штрафні, пробивав пенальті. Мав непоганий удар, спеціально відпрацьовував його на тренуваннях.
– Бутса справді була золотою?
– Красива така штука, хоча, звісно, не повністю золота. У мене фотографія збереглася. Цей трофей залишився у Донецьку, в музеї. Ще до війни залишив її для Шахтаря. Не знаю, які бутси вручають зараз, але тодішня класною була.
– Теперішнє покоління скептично оцінює футбол 90-х. Мовляв, рівень і швидкості були нижчими, а забивати в таких умовах – значно легше. Погоджуєтеся?
– Те, що було раніше, такого зараз немає – це правда. Футбол стає швидшим, можливо технічнішим, значно більше тактики. Зате зникла бойовитість. Коли грав Дніпро проти Шахтаря чи Металіст проти Динамо – ламали ноги, а гравців виносили з поля. Були справжні битви. Зараз цього практично немає. Тому мені смішно, коли чую такі заяви від молодих футболістів. Не хочу нікого ображати, але половину теперішніх гравців навіть близько б там не підпустили.
– Чиї підкати ваші ноги досі пам’ятають?
– (Усміхається) Багато жорстких суперників було. Той же Олег Лужний чи Сергій Шматоваленко із Динамо. У Дніпрі таких захисників вистачало. Та й у Шахтарі не бракувало хлопців, які у підкатах не шкодували ні себе, ні суперника.
– У якому місті, крім Києва, було найважче зачепитися за очки?
– У Львові. Кляті Карпати (Усміхається). З львів’янами дуже важко було грати на виїзді. Окрім них – Дніпро, Кривбас, Чорноморець, Металіст… Практично в усіх командах було по 5-6 досвідчених лідерів, збірників. Не те, що зараз. Якщо перше місце належало Динамо, то за 2-3 сходинки було дуже важко боротись.
– Наприкінці 90-х у Шахтар прийшов Анатолій Бишовець, який змушував футболістів вивчати англійську мову. Ви прогулювали уроки?
– Не пригадую, щоб він конкретно мене змушував вчити англійську. Все було на добровільних засадах: хто хотів – той вчився. Бишовець лише рекомендував. Приїжджав репетитор, деякі хлопці відвідували його заняття.
– У Шахтарі тренер затримався ненадовго. Чому?
– При Яремченку колектив у нас був згуртованим. У Бишовця з’явилися улюбленці, неулюбленці. Мабуть, через це не було тієї гри, яку хотіли бачити президент клубу і вболівальники.
– Ви народилися у Росії, розпочинали там кар’єру, але згодом за жоден із російських клубів так і не зіграли. Не було пропозицій?
– А як я міг піти? Потрапив у Шахтар, куди прийшов Рінат Леонідович, підписав контракт, який у мене діяв впритул до 2000 року. Я постійно грав, до мене добре ставилися, тому й сам нікуди не хотів переходити. Навіть думки такої не було.
Це потім, коли я закінчував кар’єру, мене запрошували до Росії – і в Москву, і в Ростсільмаш. Відмовив їм, бо відчував, що вже не зможу показати всього, на що здатний. Тому я перейшов у запорізький Металург, куди мене запросив Маркевич.
"Їдете в Бразилію"
– Закінчуючи ігрову кар’єру, ви вже знали, чим хочете займатися?
– Та ні, не знав. У запорізькому Металурзі провів півтора року. Під кінець отримав травму – потребував операції на плечі, припинив потрапляти в основний склад. Тим паче, Маркевич пішов, його місце зайняв Таран.
На мене вийшов Альтман і запросив у донецький Металург. Там я навіть набрав форму, забив 5-6 м’ячів і допоміг команді посісти третє місце. Поїхали на збори – готуватися до нового сезону – і я знову серйозно травмувався. Відновлювався у другій команді Металурга, але зрозумів – все, мені вже важко.
Тим паче, мої друзі теж позакінчували кар’єри – Орбу, Леонов… Вони вже працювали у селекції. Одного дня зателефонував Рінат Леонідович і запропонував приєднатися до селекційного відділу Шахтаря. Я погодився.
– Кого ви привели у клуб? Якими футболістами можете похвалитися?
– Хвалитися я не буду, у нас так не прийнято. Ми працювали гуртом, цілою групою – Орбу, Леонов, Чередник, Ковальов, Ателькін, Плоскина. Їздили у Бразилію – де ми тільки не були! Разом переглядали того ж Фернандінью, наприклад. Срна, Рац, Лєвандовскі – всіх футболістів того часу їздили дивитися по 10 разів. Бразилія, Аргентина, Уругвай… Всюди були. Президент нам довіряв.
– Головний тренер робив замовлення вашому штабу? Мовляв, мені потрібен гравець на ось таку позицію, з такими характеристиками…
– Ми тоді із тренерами не спілкувались. Ще коли тренував Яремченко – з ним можна було поговорити. Зі Скалою, Шустером – ні. Ми тримали зв’язок напряму із президентом. "Їдете в Бразилію". Зібралися – полетіли. Дивилися футболістів на будь-яких позиціях. Відрядження тривало кілька місяців. Переглядали навіть по 50 гравців.
Про тих, хто сподобався, доповідали у клуб, привозили відеокасети, диски. На тих файлах був навіть Кака. Так у Шахтарі з’явилися Фернандінью, Елано, Жадсон. При Луческу склад поповнили Матузалем, Вілліан – їх ми вже не дивились.
"Головне – не знімати такого, як Дзюба"
– Вам – 50, і ви – зірка Instagram.
– Та я так, балуюсь (Сміється).
– Серед наших ветеранів – це, скоріше, виняток. Хто вас "підсадив"?
– Я сам себе "підсадив" (Усміхається). Подумав, що це прикольна штука. З мене спочатку сміялися, травили. А зараз вже звикли. Життя у нас сумне – подивіться, що в державі твориться. Хоча б у такий спосіб треба піднімати настрій.
– Часто публікуєте відео різноманітних трюків. Який – ваш улюблений?
– Та це не трюки. Придумую щось, аби весело було. Нічого заздалегідь не планую. Все на інтуїції роблю. Понабивав м’яч, хтось зняв на камеру – от і все.
– З першого разу, чи записуєте по кілька дублів?
– По-різному буває, хоча "травлю", що все роблю з першого разу (Сміється).
– Багатьох дратує, що молоді футболісти "залипають" в Instagram. Де Россі навіть хотів провчити "салабонів" бейсбольною битою. Як до цього ставитеся ви?
– Та ну, це дурниці. Яка різниця, хто в Instagram – молодий чи старий? Чому б молодому хлопцеві не викласти відео, як він забив гол чи потренувався? Головне – не знімати такого, як Дзюба (Сміється). Молоді пацани – їм хочеться похвалитись, щось показати. Це нормально.
– Вони вже зовсім інші, ніж ваше покоління. Погоджуєтесь?
– Це правда. Зараз молодь зовсім інша. Комп’ютеризована.
– Їм для щастя потрібні гаджети. А що робить щасливим вас?
– Головне для мене – улюблена робота і сім’я. Щоб усі здоровими були і щоб у державі не було війни. Цього достатньо для щастя.