Марко Ройс. Останній шанс

Сьогодні йому виповнюється 35. І ми всі легко здогадуємося, яке бажання він загадає, задуваючи свічки на святковому тортику. Адже завтра його чекає прощальний матч за рідну команду. І це буде фінал Ліги чемпіонів проти мадридського Реала.

Історія Марко Ройса – типова і нетипова водночас. Скільки було таких вихованців, непотрібних своїй альма-матер, які потім вистрілювали деінде і їх повертали в першу команду. Скільки було кришталевих хлопчиків, схильних до постійних травм. Скільки було сердець, відданих одному клубу, зокрема і Борусії Дортмунд. Цими віхами кар’єри Ройса нікого особливо не здивуєш.

Цікаво інше. Марко, безперечно, один із головних талантів свого покоління у Німеччині. За Дортмунд він провів дванадцять сезонів. Десять років відіграв за збірну Німеччини. І що? Нуль титулів із Бундестім! Нуль європейських кубків! Нуль срібних салатниць! З командних, а не персональних здобутків – лише два Кубки Німеччини та три Суперкубки (кому вони потрібні?). Ройс ризикує увійти в історію хронічним невдахою – явна несправедливість долі щодо гравця такого калібру.

Проте – ще є шанс. Мабуть, останній.

Перед другим у своєму житті фіналом ЛЧ Марко дав інтерв’ю журналістам офіційного сайту УЄФА. А Футбол 24 обрав найцікавіші моменти цієї розмови.

Борусія для мене – усе. Я віддав цьому клубу 12 років. Це щось та й означає. Ми ж не граємо лише заради великого імені клубу чи грошей. Потрібно почуватися комфортно, розуміти, що ти перебуваєш у хорошому середовищі і в тебе чудові партнери.

Велику роль відіграють уболівальники. Йдучи геть, усвідомлюєш, що такого ніде більше не буде, тож кілька разів подумаєш, перш ніж ухвалити таке рішення. Значною мірою завдяки вболівальникам я залишався тут настільки довго. А ще тому, що тут я завжди почувався потрібним. Це дуже важливий чинник.

Улюблені спогади з ЛЧ? Остання гра, півфінальний матч-відповідь у Парижі, стала яскравою подією. Коли ти у півфіналі, стає зрозуміло, що твоя мета – вийти у фінал. Напруга зростає.

На нас не чинили такого великого тиску, як на інші клуби, які щороку прагнуть вийти у фінал і виграти його. Для нас фінал після 1997 та 2013 років – особливе досягнення для клубу та всього нашого регіону. Це неймовірно – опинитися у такому фіналі, адже це вершина клубного футболу. Ми на підйомі і з нетерпінням чекаємо матчу.

Останній фінал на Вемблі був одинадцять років тому (Борусія тоді поступилася Баварії 1:2, – Футбол 24). Зараз у нас інший суперник, інші гравці, тож справа не в можливості реабілітуватися, а в передчутті. Тепер ми ставимо за мету виграти трофей, бо не можемо собі уявити, що буде наступного дня. На нас чекають 90 чи 120 хвилин, які все вирішать.

З часом ти набираєшся досвіду і можеш підготуватися краще, ніж у 20 років. Але я вважаю, це нормально, коли кожен трохи хвилюється та відчуває напругу. Так і має бути.

Футболісти Реала звикли до таких подій, хвилюватись вони будуть менше, але це ніяк не вирішує долю матчу. Усе вирішиться на полі. У Реала сильні виконавці на кожній позиції, вони грають у дуже спокійний футбол, високо пресингують, багато бігають, але все вирішиться у моменті. Ми їх дуже добре вивчимо.

Цього дня ми повинні бути у чудовій формі. У фіналі знадобиться і фарт, і, звичайно ж, треба реалізувати свої моменти. Це один матч, тому можливо все. Ми повинні вірити. І ми будемо вірити, бо у цьому фіналі матимемо чудову підтримку.

Як би я назвав своє прощання? Воно чудове! Я б навіть сказав, що немає нічого кращого, ніж зіграти свій останній матч у фіналі Ліги чемпіонів і виграти його. Почати з фіналу Ліги чемпіонів на Вемблі у 2013 році та закінчити фіналом Ліги чемпіонів у 2024-му. Існували гірші варіанти, як завершити кар'єру в Дортмунді.

Борусія-1997: від власника 4-зіркового готелю до рокера, який забивав Шахтарю – де вони зараз?