В останні пів року серед українських спортивних медіа набирає обертів дискусія щодо ліміту на легіонерів в УПЛ. Останніми днями це питання навіть призвело до протистояння між клубами. Декілька клубів на чолі із Шахтарем виступають за скорочення ліміту на іноземців, тоді як більшість підтримує збереження чинної норми – чотири українські футболісти та сім легіонерів на полі одночасно.

Ліміт на легіонерів запровадили ще в сезоні 2000/01. Тоді на полі одночасно могли перебувати максимум чотири іноземці. Наступного року їхню кількість збільшили до п’яти, ще через рік – до шести. Починаючи із сезону 2007/08 клубам дозволили одночасно використовувати сімох легіонерів. Саме це правило діє й досі.

То були зовсім інші часи. В українському футболі з’явилися великі гроші, клуби почали активно запрошувати іноземних виконавців. У відповідь Федерація футболу України намагалася хоча б частково захистити українських гравців, запровадивши ліміт.

Після 2014 року питання ліміту фактично втратило актуальність саме по собі. Через анексію Криму та війну на Донбасі багато іноземців покинули Україну, а фінансові можливості клубів суттєво скоротилися. Проблема із забезпеченням необхідної кількості українських футболістів на полі автоматично зникла навіть для Шахтаря чи Металіста, які раніше регулярно стикалися з цим.

Після початку повномасштабної війни у 2022-му правило також не змінилося. Воно не створювало серйозних труднощів для клубів, а тодішнє керівництво УАФ не мало бажання щось змінювати. Всіх усе влаштовувало.

Втім, повномасштабна війна породила нові тенденції. Якісні легіонери більше не хочуть їхати до країни, де щодня літають ракети та шахеди. Водночас тисячі молодих українських футболістів опинилися в Європі. Для них шлях із Шахтаря, Динамо та інших наших клубів до європейських чемпіонатів став значно простішим. Та й клуби дедалі більше зацікавлені у продажі власних вихованців, адже трансфери стали важливим джерелом поповнення бюджетів.

Приблизно у 2023-му стало зрозуміло, що війна затягнеться надовго. Український футбол потребував нових правил, які дозволили б не лише виживати, а й розвиватися в надскладних умовах. Ми втратили тисячі молодих футболістів, якісні легіонери практично перестали приїжджати в Україну, а місцеві футболісти через дефіцит пропозиції стали суттєво переоціненими на внутрішньому ринку.

Здавалося б, саме за таких умов молодь мала б отримати більше шансів. Та за роки війни дуже небагато талантів справді розкрилися на рівні дорослого футболу.

Як наслідок, Шахтар і Кривбас знову реально зіткнулися з проблемою ліміту. "Гірники" вкладають великі кошти у молодих бразильців, яких хочуть розвивати, а потім продавати за значно більші суми. Кривбас не має можливості переплачувати за українських футболістів, тому шукає підсилення за кордоном. Тим більше, що іноземні гравці сьогодні також можуть бути цінним трансферним активом. Лише цього літа криворіжці, продавши Мендосу, Парако та Араухо, фактично заробили капітал, якого вистачить не на один сезон.

Показовою виглядає й ситуація із Шахтарем. Клуб пропонує 34-річному Олександру Караваєву дворічний контракт, хоча в Динамо, враховуючи його вік, угоди продовжували лише на один сезон. Усі чудово розуміють, що Караваєв ніколи не був пріоритетною ціллю Шахтаря навіть у свої найкращі роки. Просто після відходу Коноплі "гірники" зіткнулися із дефіцитом українців для стартового складу.

Не менш показовий і приклад Кривбасу, який бере на збори гравця 2011 року народження. Це ще дитина, якій об’єктивно дуже важко конкурувати на рівні дорослого футболу. Але клуби змушені шукати такі рішення через чинний ліміт.

В УАФ нарешті почали впроваджувати зміни. Однією з головних ініціатив стало укладання угод із низкою європейських асоціацій, згідно з якими українські футболісти не вважатимуться легіонерами в окремих країнах. Йдеться про Францію, Німеччину, Хорватію, Іспанію, Польщу, Грецію, Словаччину, Словенію, Чехію та Нідерланди.

Таким чином УАФ поступово рухається до лібералізації українського футбольного законодавства. Держава ж прямує до членства в Європейському Союзі, тому наш футбол має поступово адаптуватися до принципів відкритого ринку та чесної конкуренції.

Те, що українці не вважатимуться легіонерами в цих країнах, відкриває для наших клубів нові ринки. Адже конкурувати з величезною кількістю латиноамериканських та африканських футболістів, які нерідко готові грати за менші гроші, українцям досить складно.

Зрозуміло, що наразі це рішення має переважно односторонній характер. Через війну запрошення гравців із Франції, Німеччини, Іспанії, Італії, Нідерландів, Греції чи навіть Словаччини виглядає малореалістичним. Хіба що йдеться про латиноамериканців, які вже мають паспорти країн Європейського Союзу.

Втім, саме по собі скасування статусу легіонера навряд чи кардинально допоможе українським футболістам будувати кар’єру в Європі. Головна проблема полягає не в лімітах, а в рівні майстерності. Саме тому в чемпіонатах Нідерландів, Італії, Німеччини, Греції чи Хорватії ми досі маємо не так багато українців на рівні найвищих дивізіонів. З іншого боку, поки триває війна, Україна також не зможе залучати сильних європейських легіонерів.

Частково ця проблема може втратити актуальність після легалізації множинного громадянства. У лютому виповниться п’ять років від початку повномасштабної війни та масового виїзду молодих українських футболістів за кордон. Багато з них уже зможуть претендувати на отримання громадянства країн, де вони проживають і виступають, зокрема Німеччини, Польщі чи Нідерландів. Не виключено, що окремі держави будуть зацікавлені у прискоренні цього процесу для тих, хто може посилити їхні національні збірні.

Сьогодні наш футбол переживає серйозний кадровий голод. Національна збірна має проблеми з вибором правого захисника, опорного півзахисника та вінгерів. Пара центрбеків Матвієнко – Забарний фактично не має повноцінної альтернативи ще з 2021 року.

Молодіжна збірна, сформована переважно з футболістів 2004-05 років народження, вже активно залучає гравців 2006-го, а подекуди навіть 2007-го. Не здивуюся, якщо найближчим часом шанс отримають і футболісти 2008-го чи навіть 2009 року народження.

Дмитро Михайленко стикається з дефіцитом опорних півзахисників, вінгерів і центральних оборонців. На чемпіонаті Європи збірна України U-19 була змушена використовувати в центрі захисту номінального лівого захисника, поруч із яким грав футболіст 2008 року народження. Це найкраща ілюстрація кадрової ситуації – центрбеків просто бракує. А лівому захиснику Микиті Калюжному взагалі довелося виходити на позиції вінгера.

Щоб на найвищому рівні все працювало, необхідно, насамперед, навести лад у фундаменті. Сьогодні український футбол має серйозні проблеми з інфраструктурою та підготовкою тренерів. Цілі регіони, які історично були кузнею талантів, поступово втрачають свої позиції. При цьому систему ДЮФЛ ніхто не поспішає реформувати.

Через багаторічну бездіяльність ми вже не можемо швидко виправити ситуацію. Саме тому в короткостроковій перспективі українському футболу доведеться активніше працювати над натуралізацією гравців, які не народилися в Україні, але здатні посилити наші клуби та збірні. Водночас удома необхідно працювати на перспективу. Сильні академії – це основа розвитку футболу. Кожен професійний клуб має прагнути виховувати власних гравців.

Саме тому найбільш логічним вирішенням проблеми ліміту міг би стати не ліміт на легіонерів, а ліміт на вихованців. Наприклад, клуб, який заявляє 25 футболістів на сезон, повинен мати у своєму складі від чотирьох до семи власних вихованців. Тоді вони будуть реально зацікавлені інвестувати кошти у свої академії, інфраструктуру та розвиток тренерів.

На рівні Першої та Другої ліг потрібно не лише встановити мінімальну кількість власних вихованців у заявці, а й зобов’язати клуби регулярно використовувати їх у матчах. На жаль, сьогодні нижчі ліги дедалі менше виконують свою головну функцію – розвиток молодих гравців. Натомість вони часто стають місцем працевлаштування досвідчених футболістів, які переходять із клубу в клуб заради зарплати.

Зрозуміло, що мають бути винятки. Молодим клубам або клубам, які ще не мають власних академій, потрібно надати кількарічний перехідний період. Але загальний принцип повинен бути незмінним: без власної академії не має бути професійного клубу.

Тоді клуби будуть безпосередньо зацікавлені вкладати кошти в розвиток дитячо-юнацького футболу, сучасну інфраструктуру та якісну підготовку тренерів, адже саме їм будуть потрібні власні таланти для виконання регламенту.

Це також допоможе вирішити ще одну багаторічну проблему – низьку ефективність роботи багатьох державних ДЮСШ. Держава щороку витрачає значні кошти на утримання структур, які далеко не завжди ефективно готують футболістів. Натомість професійні клуби були б зацікавлені брати під свою опіку школи в регіонах, допомагати їм із матеріальною базою та навчанням тренерів.

Водночас необхідно врегулювати питання переходів гравців на юнацькому рівні. Сьогодні три-чотири провідні клуби фактично збирають найкращих з усієї країни. У підсумку до дорослого футболу доходить значно менше талантів, ніж могло б.

Переходи юних футболістів мають бути чітко врегульовані. Команди не повинні кардинально змінюватися щороку. Перехід гравця у віці від 12 до 17 років має бути суттєво обмежений і можливий лише у виняткових випадках. Клуби, які інвестують у дитячо-юнацький футбол, повинні бути впевнені, що їхніх найкращих вихованців не переманять одразу після того, як вони почнуть прогресувати.

Одним із можливих варіантів могла б стати територіальна модель переходів. Наприклад, зміна клубу в межах радіусу 150-250 кілометрів могла б залишатися відносно вільною, тоді як переїзд до іншого регіону мав би відбуватися лише за чітко визначених умов. Водночас система повинна залишати можливість для переходу, якщо футболіст не отримує довіри тренера або не має умов для подальшого розвитку.

Саме тому дискусія навколо ліміту на легіонерів сьогодні виглядає дещо поверхневою. Вона фактично зводиться до питання, чи повинно бути на полі чотири, три або навіть два українські футболісти. Але це не вирішує головної проблеми.

Український футбол страждає не через кількість легіонерів, а через гострий дефіцит якісних місцевих гравців. Причини цього значно глибші – війна, слабка інфраструктура, відсутність системних реформ у дитячо-юнацькому футболі, кадрова криза серед тренерів та багаторічне ігнорування проблем розвитку молоді.

Саме тому просте скорочення або скасування ліміту не зробить наш футбол сильнішим. Як і його збереження в нинішньому вигляді не гарантує появи нових талантів.

Набагато важливіше створити систему, яка змусить клуби інвестувати у власне майбутнє. Якщо професійний клуб буде зацікавлений у розвитку академії, підготовці тренерів, будівництві інфраструктури та вихованні власних талантів – виграють усі.

Майбутнє – не за лімітом на легіонерів, а за лімітом на власних вихованців. Це стимулюватиме вкладати кошти не в короткострокові рішення, а в довгостроковий розвиток.

Без сильної системи підготовки молодих футболістів Україна не зможе регулярно виховувати гравців рівня Забарного, Мудрика чи Судакова. Без цього будь-які дискусії про ліміт на легіонерів залишатимуться боротьбою з наслідками, а не причинами.

Сьогодні український футбол потребує не косметичних змін, а системної реформи. І починати її потрібно не з регламенту УПЛ, а з фундаменту – дитячо-юнацького футболу. Саме там вирішується майбутнє українських клубів і національної збірної.

Шахтар проти Динамо у ліміті на легіонерів – чому ця дискусія поверхнева, а справжня проблема не там