Відверте інтерв'ю "Футбол 24" із Вадимом Мільком, 33-річним півзахисником Колоса (Ковалівка). У кар'єрі досвідченого виконавця були виступи за київське Динамо, конфлікт із Шуховцевим у Зорі і відвертий сюрреалізм Вереса.
"Мілевський – запальний, але швидко відходив"
– Вадиме, як проходять перші дні зборів після тривалої відпустки?
– Можу сказати, що перший тиждень дався важко, бо ми п’ять днів тренувались на піску. Через таке навантаження поки зіграли лише один спаринг (розмова відбулася минулого тижня, – Футбол 24). А сам час пролетів дуже швидко, тобто монотонності не було взагалі.
– Навантаження у Костишина схожі до динамівських?
– Чесно кажучи, я вже встиг забути, як було в Динамо. Але можу сказати, що більші навантаження, ніж у Костишина, були лише в Лобановського та Павлова. Раніше навантаження, звичайно, там були космічними, але ж футбол змінюється, не стоїть на місці, тому не знаю, як у киян на зборах зараз. Хоча збори – це завжди важко, особливо в перший тиждень, коли тільки пристосовуєшся до навантажень і напрацьовуєш фундамент.
– Якщо ми вже розпочали з Динамо, у тебе – динамівське серце?
– Звичайно! Цей клуб дав мені дуже багато, тому досі слідкую та переймаюсь результатами команди. Динамо дало мені путівку у великий футбол, як ще я можу ставитись до цього клубу? Тільки позитивно.
– А що скажеш про Динамо-2, де ти все-таки провів суттєво більше часу, ніж у першій команді киян?
– Динамо-2 згадую винятково з позитивними емоціями, адже в цій команді завжди існувала своя, по-особливому тепла атмосфера. Та й за спортивним принципом там були зібрані непогані кадри. Якщо ви подивитесь на список гравців Динамо-2, побачите, що майже всі зараз грають на високому рівні. Дуже часто згадуємо з хлопцями ті часи й дотепер, всіляко намагаємось підтримувати зв’язки та спілкуватись.
– У нинішньому чемпіонаті те Динамо-2 боролося б за місце в першій шістці?
– Мабуть. Хоча, знову ж таки, все це умовно. Можу сказати, що Динамо-2 не пасло б задніх, а от щодо шістки був би обережнішим із висновками. Зараз чемпіонат зовсім не на тому рівні, що колись, тому складно сказати. Щоправда, все йде до збільшення кількості команд в УПЛ, що дає надію на прогрес.
– Хто у тому Динамо-2 був найбільшим талантом?
– Не можу когось одного згадати. Мені легше всіх назвати – і я не помилюсь. Ми давали результат саме завдяки сильному колективу і тренеру – Юрію Миколайовичу Калітвінцеву. Він дуже допоміг як особисто мені, так і загалом всій команді.
– Це правда, що Мілько зараз Динамо-2 у Ковалівці збирає?
– (Сміється) Дійсно, вже всі сміються, що у нас стара банда збирається. Хочу сказати, що нічого не забулося – ми з хлопцями розуміємо один одного з півслова. Задоволені, що доля знову зводить нас разом. Чимало гравців мого віку вже закінчили кар’єру, тож приємно ще й те, що є змога та сили займатися футболом.
– Які спогади про Артема Мілевського, з яким ти перетинався у Динамо?
– Я з Мілевським стикався під час зборів з основною командою Динамо та в іграх за Динамо-2. З того, що можу сказати, він дуже хороший футболіст. Так, Артем – зі своїм непростим характером і способом життя. Був запальним, але дуже швидко відходив, як людина – добряк.
"Побачивши брата, я заплакала": інтерв’ю із рідною сестрою Артема Мілевського
Що б зараз про нього не писали, він дуже класний гравець. Наскільки пригадую, лише він з-поміж футболістів 1985 року народження продовжує виступати на високому рівні. Щодо розмов про алкоголь – та випивають всі! Просто хтось знає міру, а хтось ні.
– Гроші зіпсували молодь твого покоління?
– Можу сказати виключно про себе. Мені гроші з неба ніколи не падали, захмарних контрактів також ні разу не мав. На мою думку, зараз молодь отримує навіть більше, ніж ми свого часу. Проте відзначу, що сучасна молодь більш професійно підходить до роботи, ніж футболісти мого покоління. Взяти те ж Динамо: подивіться, скільки молодих виконавців вже сьогодні перебувають у команді на провідних ролях. Поведінка юнаків також мені імпонує – не бачу в них якоїсь надмірної зірковості.
"Здавалося, що білоруси самі себе бояться"
– Ти пограв у чемпіонаті Білорусі. Чим запам’яталась ця країна та її чемпіонат?
– У футбольному плані Білорусь почала розвиватись. Щоправда, я застав лише початок становлення чемпіонату і навколофутбольної складової. Було помітно, що клуби починають вкладати гроші, будувати стадіони. Ті українці, які їхали у Білорусь, вважали, що там усіх "накручуватимуть" однією ногою, але так було далеко не завжди.
Мене дивувало, що в останньому турі перша чи друга команда чемпіонату могла поступитися аутсайдеру, якому вже нічого не "світило". Там виникали заруби в кожній грі – відвертих "трупів" не було. Стадіони на той час (2013-17 роки – Футбол 24) були суттєво гіршими, ніж в Україні. Хоча зараз я бачу, що в БАТЕ хороший стадіон, у Гомелі – також хороша арена. А в мій час, коли ми приїжджали до умовного Новополоцька, то навіть, вибач, у туалет ніде було сходити на стадіоні. Це пригнічувало.
– Білорусь асоціюється з тотальним жорстким порядком в усіх сферах. Це дійсно так?
– Та тут навіть говорити немає про що. У білоруському транспорті люди про Лукашенка не розмовляють. Не від страху чи ненависті, а через повагу. Коли там перебуваєш, то усвідомлюєш, що він реально керує. Білоруси трішки затиснуті – це є. Спершу здавалося, що вони самі себе бояться. Але коли детальніше знайомишся, то розумієш, що все не так. У плані побуту, чистоти на вулицях – повний порядок. Я грав у Слуцьку, де населення – тисяч 60, не більше. Але на вулицях завжди було акуратно, доглянуто.
– Наскільки мені відомо, ти мав вид на проживання в Білорусі. Чому ним не скористався?
– Так, це правда. За законами Білорусі його отримують всі, хто жив у країні упродовж трьох років. Але я себе не бачу ніде окрім Києва та України. Мене зі Слуцька, власне, ніхто й не виганяв, просто я вирішив, що хочу бути разом із сім'єю. У Слуцьку не було особливих умов, щоб жити з сімєю – команда розташовувалася на базі.
Але я залишився у нормальних стосунках із керівниками клубу, навіть досі зідзвонюємось. Зрозуміло, що ніхто не знає, де доведеться попрацювати після завершення кар’єри футболіста, але жити у Білорусі на постійній основі не хотів би.
– Українець там – легіонер?
– Ні, я почувався, як вдома. До мене гарно ставилися і в Бобруйську, і в Слуцьку.
"Спробуй довести, що ти о восьмій ранку з церкви повертаєшся..."
– Період у якій команді ти б назвав найяскравішим відрізком своєї кар’єри?
– Мабуть, виділю час, проведений у Зорі.
– Якою була Зоря десять років тому?
– Після розпаду ФК Харків я отримав запрошення на перегляд, а вже потім мені запропонували повноцінний контракт. Спершу у Зорі було те саме, що зараз коїться у Маріуполі. Нам тоді з Шахтаря людей з десять привезли. Належало "обкатувати" їх в УПЛ. Щоправда, всі хлопці були класними футболістами, викладалися по максимуму. До речі, Макс Білий та Ігор Чайковський, по-моєму, досі в Зорі грають, а вони ще в ті часи прийшли.
У роздягальні Зорі була сімейна атмосфера, там усі в колектив вписувались. Навіть зараз ті горбилі, які згадую, пов’язані із Зорею. Коли мій контракт завершився, нового ніхто не пропонував. Не знаю, із чиєї ініціативи – Рафаїлова чи Вернидуба – угоду зі мною не продовжили. Я допрацював і шукав інші варіанти продовження кар’єри.
– Ти згадав про горбилі. Розкажи один із них.
– (Сміється) Є одна історія. Під часу виїзду до Києва ми з Микитою Каменюкою вирішили вночі з'їздити у Києво-Печерську лавру. Якраз настав період великого християнського свята. І от повертаємося ми в готель о восьмій ранку на таксі, а нас вже Чанцев та Вернидуб чекають з квадратними очима. Зрозуміло, висунули претензії: "Ви що, на дискотеці були?! Та що це взагалі таке?!". А я стою і розумію: спробуй-но довести, що ти о восьмій ранку з церкви повертаєшся (Сміється).
Звісно, закінчилось усе нормально, але нас попередили: щоб більше такого не було. Це ж треба так влипнути! От серйозно: ти б відразу повірив, що два молоді хлопці вночі до церкви їздили? (Сміється).
– Вихованець Динамо у Зорі – в ті часи це також було нормально?
– За майже чотири роки жодних проблем із цим не виникало. Навіть, пам’ятаю, очки у Динамо відібрали, позбавивши чемпіонства.
– Чому за Ворсклу ти відіграв лише два матчі, після чого пішов із команди?
– Все було досить просто. У Ворсклу запросив Вадим Євтушенко, який на той час був головним тренером команди. Після невдалого старту його звільнили, натомість прийшов тренер "дубля" Свистун, який вирішив особливо не церемонитись зі мною. У той же день викликав до себе і пояснив, що Ворскла – кузня власних талантів, відповідно на мене не розраховують.
Але ми розійшлись цивілізовано, тобто ніяких претензій чи образ щодо Ворскли у мене немає. Тоді всіх гравців, яких привів Євтушенко, "попросили" з команди. Якщо не зраджує пам'ять, зі мною були Пічкур і Єрьоменко.
– Такі ситуації вибивають з колії?
– Аякже! Було трохи не по собі, адже я вже встиг сім'ю до Полтави перевезти, а тут таке… З часом зрозумів, що дуже велику роль відіграли ті півроку без футболу. Не скажу, що взагалі не мав варіантів для продовження кар’єри, але всі пропозиції не були конкретними. Аж через півроку поїхав до Білорусі.
– Як змінився чемпіонат України за ті кілька років, які ти провів у білоруських клубах?
– Мені дуже подобається, що зараз дають шанс молоді. Знову ж таки візьму до прикладу Динамо – там дуже тямуща молодь. Не знаю, то заслуга Хацкевича чи ще Реброва, але це тішить. Якщо порівнювати з тими часами, коли я грав за Динамо-2, то зараз у них в рази більше шансів проявити себе саме в першій команді.
Буквально нещодавно згадували із Лисенком, що навіть у Динамо-2 подекуди виникали ситуації, коли по вісім легіонерів виходило на поле. Про якісь шанси в першій команді я взагалі мовчу! Про сьогоднішні умови ми могли тільки мріяти. Тож фінансовий спад у нашому футболі приніс ще й позитив. На ту ж збірну зараз приємно дивитись – швидко підросла кваліфікована молодь, якраз завдяки тому, що нею замінили легіонерів у матчах чемпіонату.
"На поле вибіг півень. Я зрозумів, що грати там не буду"
– Як виник варіант із Колосом? Ти хоча б щось знав про цю команду до підписання контракту?
– Ой, історія була, як у голлівудському фільмі. До переходу в Колос я провів короткий проміжок часу у Вересі. Щоправда, вже після першого матчу розчарувався у підході Мазяра. Усі ці матюки – не мій формат спілкування. Я підійшов до нього і чесно пояснив, що не хочу більше грати за Верес. Та й умови там були специфічними.
Як зараз пам’ятаю момент, коли на тренуванні Артур Западня робив забігання, а йому просто під ноги кинувся півень. Я не вигадую: півень на тренувальне поле вибіг. Після цього я зрозумів, що грати там не буду. Коли забрав документи, одразу поїхав додому. У той же вечір вирішив пробігтися – суто для себе.
"Що ви робите, барани, б**ть?!" – Мазяр знищив гравців Львова за провал у матчі з Десною
Дорогою до стадіону зустрів Сергія В'ячеславовича Кузнєцова – помічника Костишина, який здивувався, чому я не у Вересі. Розповів йому всю ситуацію, а у відповідь отримав запрошення підтримувати форму разом із командою. Тренувався з ними близько двох місяців, після чого мені запропонували контракт. Тож суто випадково опинився в Колосі (Усміхається).
– Судячи з твоєї розповіді про Верес, ти передбачив падіння клубу?
– Чесно кажучи, тоді я навіть не думав про це. Просто було несприйняття всього, що там відбувалося. У першу чергу, поведінка Мазяра була для мене неприйнятною. Я розумію емоції, але на стадіон діти приходять, а він не те що триповерховим гнув – ледве до бійок не доходило. Пам'ятаю, після поразки в Краматорську з кулаками біг до Яреми Каваціва. Я вже тоді точно зрозумів: краще вдома посиджу, ніж так грати.
– Після такого вояжу у Верес тебе не лякав нікому не відомий Колос?
– Та ні. Я попередньо поговорив із хлопцями з команди, тож знав, куди йду. Тим паче, спершу моя мета полягала у підтриманні форми. Але не буду лукавити: повернувшись додому після першого тренування, сказав дружині, що хочу грати за Колос. Надалі тренувався з позиції сили, щоб у мені побачили потенційне підсилення і залишили в команді.
Мені сподобалось все: база, колектив, ставлення. Це складно описати, але атмосфера в Колосі дуже класна. Якщо ви подивитесь у наш клубний Instagram, то переконаєтесь, що в нас завжди весело та легко в команді. Хоча Костишин вміє як пожартувати, так і по шапці дати, якщо того вимагає ситуація.
– Як у Ковалівці реагують на закиди про сільську команду? Мовляв, таким клубам – не місце в УПЛ.
– Чесно? Це зачіпає. Люди не знають, не розуміють, який тут проект, а просто судять з позиції населеного пункту. Візьмімо до прикладу польську Термаліку. Команда грала в елітному дивізіоні Польщі, хоча населення їхнього містечка – близько трьох тисяч. І там ніхто нічого не мав проти.
Та й наші розумники трохи заспокоїлись, бо зрозуміли, що Колос – не команда-одноденка. Тут усе серйозно: будується стадіон, є база та школа. Люди вкладають гроші системно і з розумом. Це ж не просто так захотілось команді з села вийти в УПЛ. Цьому передувала серйозна робота!
– У весняній частині чемпіонату Колос гратиме вже в Ковалівці?
– Не знаю. Але для цього докладають всіх зусиль. Повірте, там робота не стоїть на місці, люди працюють за будь-якої погоди – хоч дощ, хоч град. Ми почекаємо, головне, щоб усе було якісно.
– Розкажи про саму Ковалівку. Типове українське село?
– Село невеличке, всі знають один одного. Ковалівка – маленька Венеція, до нас часто екскурсії привозять, людей на гондолах катають. Ти коли-небудь бачив, щоб десь в Україні людей на гондолах катали? Андрій Анатолійович Засуха робить дуже багато не тільки для футбольного клубу, а й загалом для цього села. Там, коли ходиш, навіть сплюнути не хочеться, – все настільки гарно.
У нього мета – вивести як футбол, так і саму Ковалівку на якісно новий рівень. Я багато чого бачив, але інфраструктуру та красу Ковалівки можна хіба з Австрією чи Швейцарією порівняти. Після закінчення роботи над стадіоном я взагалі не уявляю, що там буде. Всі чекають першого матчу в УПЛ на домашній арені.
"Шуховцев накинувся на мене, хлопці розборонили"
– Що б ти змінив у своїй кар’єрі?
– От якби в Динамо професійніше ставився до справи і не пасував перед легіонерами... Потрібно було гнути свою лінію, бути більш нахабним, а я трохи ніяковів, коли легіонерів пачками привозили. Вже з віком приходить розуміння, що належало розкутіше грати. А ми як робили? Пас віддаси перший – і закриваєшся. Суркіс, Дем'яненко, Калітвінцев – всі про мене відгукувались добре. Отже бачили якийсь потенціал.
– Топ-3 футболістів, з якими пощастило зіграти?
– Перший – Валентин Белькевич. Другий – Мілош Нінковіч. А ще згадав би Єгора Картушова, який зараз у Десні грає. Якби не проблеми зі здоров'ям, він зараз виступав би за збірну України – сто відсотків. Відчувається, що Єгор не все сказав у футболі.
– Футболіст, який найбільше вплинув на тебе?
– Я все-таки виділю не гравця, а тренера. Мені дуже допоміг Юрій Калітвінцев – він зробив із мене футболіста. А якщо згадувати партнерів, то в Зорі дуже допомагав Ігор Шуховцев. Він наголошував на правильних речах саме для молодого гравця. Пояснював, де краще змовчати, а де – більше працювати.
Одного разу трапилась ситуація, коли він дорікнув мені після матчу за помилку, а я у відповідь висловився щодо пропущеного пенальті від Мілевського. Уяви: я розповідав про помилки майже 40-річній людині. От він на мене й накинувся, хлопці розборонили. Цікаво, що після цього із Шуховцевим ледь не найкращими друзями були!
Євген Біленький, спеціально для Футбол 24