"У горах – свист куль, а біля стійки воріт – людина з пістолетом". Топ-12 нереальних історій життя Ігоря Шуховцева
"Футбол 24" зібрав спогади знаменитого голкіпера "Іллічівця" та "Зорі" про "лихі 90-ті". Безгрошів’я, небезпечні розбірки і дуже багато алкоголю.
Сьогодні Ігорю Вікторовичу виповнюється 45 років. Саме час перегорнути кілька старих інтерв’ю голкіпера, якому вдалося парирувати у матчах чемпіонату України чотири пенальті поспіль.
*******
Коли я розпочинав кар’єру, у нас були дядьки-наставники, які виховували дітей по-чоловічому. Пригадую один з матчів у складі одеського СКА. Я тоді був у запасі, а в воротах грав Олег Суслов. Ми програвали і хлопці зчепилися в роздягальні. Пека Чілібі завівся з Вітею Сахном. Дійшло до того, що Пека взяв бутсу і дав Віті по голові. Після перерви Вітя вийшов і забив гол.
Вуличний бокс? Звичайно! І отримував, і давав. Все було... Правда, сильно намагався не влазити. Бійки квартал на квартал пропускав. Просто вже в 14 років клубний автобус "Чорноморця" висаджував мене біля будинку, я виходив з нього зіркою. У 14 років! Сусіди, пацани з району – всі знали мене, батьків, знали, де і що ти їси. Старші хлопці, каратисти, якщо щось виникало, одразу відводили мене вбік і когось мочили. Я не влазив. Мій покійний дядько Толя в ті лихі 90-ті казав: "Ігоре, грай у футбол. Туди ти завжди встигнеш".
Ми з молодіжним складом тренувалися на базі Кароліно-Бугаз під Одесою. Через деякий час прийшла пора роз'їжджатися по домівках – хто на автобус сів, хто на електричку. А мене Альтман попросив залишити. Хотів попрацювати зі мною. Подзвонили батькам, попередили, що син залишається. Там на піску я "пострибав" тиждень. А коли перейшов у дубль, Альтман і там придумав мені серйозне випробування. Змушував пісок висипати у воротарський, щоб важче було ворота захищати. Якщо я втомлювався, він мені завжди казав: "Ти табуретка, а не воротар! Або працюй, або не працюй". Заводив мене. Чому я запам'ятав ці слова... Тому що коли мені виповнилося 18 років, Семен Йосипович сказав, що йому таки вдалося з табуретки зробити хоч якогось воротаря.
Спарені виїзди до "Котайка" з Абовяна і "Карабаху" з Агдама – це було щось із чимось. Страшні речі. Літали військовими літаками, а потім був не футбол, а марення. У горах чути свист куль, а біля стійки стоїть людина і примовляє "пропусти гол". На поясі у нього висить пістолет. Могли, стоячи біля штанги, за руку взяти. Перший тайм відіграли 0:0. На другий виходимо, а суддя нам каже: "Все, ви вже програли".
Грошей майже не платили. Іноді зарплату виплачували лікером, іноді костюмами. Продавали все це і приносили в сім'ю гроші. Важкуватий був час. Доводилося постійно позичати, оскільки зарплати були дуже маленькі. У кінцевому підсумку щось виплатили, щось ні. Люди, які в той час займалися бізнесом або десь працювали, заробляли в кілька разів більше, ніж я. Цілком міг зайнятися тим же, що і вони. Але, як би це пафосно не звучало, завжди залишався футболістом до мозку кісток. Грав не за пропозиції і можливості заробити. У мене було інше виховання.
Грошей не було. Заробітків вистачало хіба що для того, щоб добре після гри накваситись. Виграли чи програли – після матчу нажерлися. Хоча, звичайно, нічого хорошого там не було. Багато талановитих футболістів через таке життя згубили свою кар'єру в ранньому віці. Лише з часом ми почали виходити на той рівень, що футболісти до випивки почали ставитися більш лояльно. Дехто став відмовлятися, а сьогодні дійшло до того, що хлопці, звичайно, після гри можуть розслабитися, але винятково легкими напоями. Такого, щоб нажертися до втрати свідомості, зараз немає.
Пам'ятаю, ми з дружиною розбивали дитячі скарбнички, щоб дістати звідти пару копійок на хліб і молоко. Це також було – я не хочу обманювати, мовляв, мали квартири, машини та інші блага. Раніше квартиру давали, якщо ти пограв за одну команду 5-6 років. Але життя спонукало переходити в інший клуб вже через три роки, тож помешкання у тебе забирали. Якщо рахувати по-іншому, то в мене мала б бути в Одесі квартира, в Вінниці квартира, в Хмельницькому квартира. Я рік-два пограв – далі пішов. Ми жили з дружиною в поганих побутових умовах, але я хотів грати: запросили – я поїхав. Так – нас знали, так – нас поважали, але від цього фінансів не додавалося. Це були "веселі" часи. Дехто з хлопців змушений був шукати інше ремесло. Але я завжди кажу, що потрібно любити не себе у футболі, а футбол в собі.
Пив. Були проблеми в сім'ї. Допомогла дружина. І тут Бог дає Павлова. Микола Петрович – мій хрещений тато. Він спочатку сказав, що знає мене як воротаря, але з поведінкою не впорається. А потім все-таки дав другий шанс, повірив. Якщо мені хтось довіряє, я повинен втричі відплатити цій людині! Незважаючи на те, що я пив, Микола Петрович Павлов та Іван Дмитрович Балан, напевно, зробили того воротаря Шуховцева, з яким ви зараз розмовляєте.
Виклик зі збірної зустрів у "пластиліновому" стані. Уже сумка стояла зібрана. У той час Тяпушкін поїхав у Москву, і я мав можливість зачепитися... З тієї ж причини Валентин Іванов прогнав мене з "Торпедо". Я в літаку зчепився з кимось із футболістів чужої команди. Здається, з "Лади" – ми з ними разом летіли. Хлопець щось на "Торпедо" сказав, я відповів...
Режим не режим, але я був вихований так, що своєю працездатністю на тренуваннях я компенсував всі недоліки в побуті. Розумію, що це було неправильно, але грав я справді добре і тренувався з подвійною енергією. Звичайно, і Лемешко, і Школьников, і Морозов бачили, в якому стані я іноді приходив на тренування. Але той же Пилипович, який, звичайно, і в лоб міг дати, о другій мене на полі вбивав. 30-градусна спека, а я шарашу в куртці. Так Лемешко потім мене навіть у приклад ставив: "Дозволю пити, тільки якщо будете працювати, як Шуховцев".
Років 15 тому поїхали до Туреччини на збори, по місту гуляли. Дивлюся, в магазині стоїть кавоварка за 300 доларів. А у мене зарплата була 250. Так загорівся ідеєю купити її, що хотів у хлопців позичати гроші, але в останній момент передумав. Через деякий час – матч із "Шахтарем". Програли 0:2, але набити могли набагато більше! Літав по "клітці", відбивав-відбивав і все одно попали... Після фінального свистка йде Рінат Леонідович Ахметов найкращому гравцеві суперника подарунок вручати і дарує коробку. А я ж, такий засмучений, на подарунок навіть не подивився, просто в автобусі коробку кинув. Коли приходжу додому, розкриваю… Ну не буває таких збігів! Це та ж кавоварка, на яку я дивився у Туреччині ! Відчував себе найщасливішою людиною на світі. З того часу пішла традиція – вдома обов'язково повинна бути найкраща кавоварка.
Коли вперше пофарбував волосся? Це ще з "Іллічівця" пішло – ідея мого маріупольського перукаря. Приходжу якось зі словами: "Набридло все – давай наголо пострижемося". У відповідь надійшла пропозиція зробити інший імідж, оскільки почала сивина з’являтися. Від пропозиції спочатку отетерів. Запитую, "я що, ідіот?". Потім заспокоївся і вирішив довіритися рукам майстра. Після того, як перший матч відстояв у новому вигляді, дзвінків було штук 500. "Ти що, придурок? Що ти з собою зробив? Травиш?". Навіть наш начальник команди не впізнав. Сів на трибуні і почав запитувати – мовляв, хто це у нас на воротах?
Герої 90-х. Ігор Шуховцев: "Я - бійцівський собака, який завжди гриз землю. І цим пишаюся"
показати приховати