Син легендарного голкіпера – про стосунки з батьком, Словенію-99, цькування від однокласників, які вболівали за Шахтар, і кар'єру в кіберфутболі.
Владиславу Шовковському – 25. Первісток уславленого воротаря очолює Українську асоціацію електронного футболу. Високий, успішний та ерудований молодий чоловік помітно схожий на батька, хоча й переконує, що на маму – більше. Але варто йому заговорити, як тут не залишається жодних сумнівів: перед вами – молодший Шовковський.
"Ви – перший із журналістів, хто зацікавився особисто мною, а не діяльністю нашої організації", – усміхається Владислав. У своїх відповідях він відвертий та глибокий. Знову ж таки, весь – у батька.
"Лобановського я не бачив"
– Ваш перший світлий, гарний, теплий спогад про батька із раннього дитинства. Який він?
– Не пригадую, скільки мені тоді було років. Але пам’ятаю, як батько повернувся після матчу або зборів, десь близько п’ятої години вечора, і ми поїхали у боулінг. Ми часто бували у боулінг-клубі Страйк, який досі функціонує на Нивках.
Це такий перший спогад: батько переступає поріг, кидає сумку і каже: "Я зараз у душ. А потім збираємося утрьох, із мамою, – і на боулінг!".
У часи Лобановського в них існував важкий графік. Якщо не помиляюся, вдома тато бував раз на три дні. Особливо, коли розпочинався чемпіонат, а Динамо до того ж регулярно грало в єврокубках. У суботу – матч Вищої ліги, а у вівторок або середу – Ліга чемпіонів. Це означало, що він тільки один день перебуватиме вдома – у неділю.
– Якщо не помиляюся, вас назвали на честь хрещеного батька – Владислава Ващука?
– Ні, це – абсолютна неправда. Ващук справді мій хрещений, але мене назвали не на його честь. Справа в тому, що моїй бабусі подобалися імена Влад і Власта. У неї народилася дівчинка – моя мама, яку назвали Властою. І прийняли рішення: якщо з’явиться онук – йому дадуть ім’я Влад. Ось така історія. А батько, взагалі-то, хотів дівчинку, наскільки я знаю.
– Коли ви усвідомили, що ваш батько – крутий голкіпер, більше того – найкрутіший в Україні?
– Це розуміння у мене було з моменту, коли пішов до школи. У 2001 році я вперше увімкнув футбольний симулятор FIFA. Матчі дивився й раніше, проте тут почав вникати грунтовно – які клуби є, які гравці, чемпіонати… Потихеньку до мене прийшло розуміння – ким працює мій батько, на якому рівні, що це таке у глобальному масштабі. Тобто, із шести років я усвідомив – хто він і яка його роль в українському футболі.
– Часто брав вас на динамівську базу?
– У період Лобановського ніхто не брав своїх дітей. Я потрапляв на базу Динамо вже тоді, коли тренувався сам. Траплялося, що на кілька годин залишався у їхніх номерах. Пам’ятаю випадок, коли у батька було тренування упродовж цілого дня. Я плавав у басейні разом з усією командою. Але все це відбувалося вже після ери Лобановського.
– Тобто, ви ні разу не перетнулися із Метром?
– Ні, я його не бачив. Хіба, можливо, коли був немовлям, але цього, звичайно, не пам’ятаю.
– Хто із батькових одноклубників був вашим кумиром?
– Чесно? Ніхто. У мене не було кумирів крім батька.
"Мамо, я втомився бути Шовковським"
– Ви також спробували себе у футболі. Ваша мати розповідала, що заради цього довелося піти із тхеквондо, де досягнули великих успіхів. Хотіли бути схожим на татуся в усьому?
– Звичайно. Я хотів піти його шляхом. Футбол мені досі подобається, тож хотілося стати футболістом. Єдине – прагнув бути польовим гравцем, проте найкраще вдавалося стояти у воротах. Мав належні рефлекси і відсутність страху перед м’ячем, який летить у тебе і його потрібно відбити.
Вийшла дуже цікава ситуація. Я тривалий час займався тхеквондо, демонстрував хороші результати. Але мій товариш записався у школу київського Динамо, і я по дружбі, вірності, лояльності пішов за ним. Згодом так склалося, що ми припинили спілкуватись, а футболістом я так і не став.
Загалом цей відхід змінив мою кар’єру. Адже я міг стати професіональним тхеквондистом, їздити на престижні змагання тощо. Потенціал був дуже великим. Отримав зелений пояс, потім травмував пахові кільця – і на цьому все, пішов у футбол.
– "Це був для нього великий досвід. Він зрозумів, як можуть по-різному ставитися до нього люди, і що прізвище має значення", – розповідала ваша мати. Хто посмів вас ображати?
– Це стосується шкільного періоду до 9-го класу. Думаю, ні для кого не секрет, що діти у школі – достатньо агресивні та жорстокі. Враховуючи моє прізвище і те, ким був мій батько, агресія і заздрість на мою адресу зростали в рази.
Я був гарно вихований, ледь не за церковними канонами, тому ніколи не відповідав людям на агресію. Вважав, що відповідати – неправильно. Але якщо доходило до бійки… Скажімо так: я у своєму житті не програв жодної сутички. Востаннє бився у сьомому класі.
Настільки не люблю конфлікти, настільки вмію їх завертати, обходити, вирішувати, що до бійок майже не доходило. Якщо ж вони траплялися – я виходив переможцем. Період до 9-го класу виявився найскладнішим. У школі в мене не було друзів. Я зазнавав солідного, дуже солідного хейту.
Пам’ятаю одну із розмов. Я повернувся додому, увесь – у поганому, просто жахливому настрої. "Мамо, я втомився. Втомився бути Шовковським". І мама мені відповідає: "Ти повинен відстоювати честь сім’ї. Якщо ти слабкий, якщо ти не готовий, то можеш піти і змінити прізвище". Діалог вийшов дуже жорстким, але він поставив мене на місце. Я усвідомив, що це відповідальність, з якою мені жити. І якщо витримаю, то стану психологічно сильною та стійкою людиною.
– Підозрюю, словенську історію батька ви на собі відчули сповна…
– Якраз цей момент – ні. Словенія наздогнала згодом, коли спілкувався із старшими. "Ось, матч зі словенцями…". Що ж, я чесно переглянув цей поєдинок. Враховуючи, які воротарські ляпи трапляються зараз, я не можу зрозуміти, чому у тому моменті настільки негативно поставилися до мого батька. Винос м’яча відбувся практично до центру поля, а не так як нещодавно Бущан або Пятов – на 15 метрів від воріт у ноги супернику. Людина просто вчасно пробила з такої дистанції і влучила ідеально – у дальню частину воріт.
Я розумію, що той пропущений гол коштував дуже багато – путівки у фінальну частину Євро-2000. Ми з батьком це обговорювали. Для нього словенська трагедія стала великим уроком. У кар’єрі практично кожного футболіста є такий момент. А далі два варіанти розвитку подій: або ти долаєш психологічний бар’єр, або не долаєш, і тоді повторюєш шлях умовного Каріуса.
Тож Словенія мене не стосувалася, чого не скажеш про інші епізоди. Наприклад, пригадую матч Динамо проти Реала – 1:5… У моїй школі було немало дітей із Донецька. Коли розпочалося серйозне протистояння Динамо із Шахтарем і титул діставався "гірникам" – там, звичайно, була жесть. Кожен такий матч закінчувався тим, що я приходив до школи, і на мене визвірячувались, якщо Динамо виграло, або насміхались, якщо програло. Усі.
– Мені навіть важко уявити, наскільки образливо вам було… Матчів за участю батька ви не пропускали?
– Ні одного.
– Який із них – улюблений?
– Якщо не сильно копирсатися у пам’яті, то перший із них – серія пенальті проти Швейцарії на чемпіонаті світу-2006. Я був ще зовсім малим тоді – 11 років. Тому не до кінця усвідомлював суть цього досягнення. Але дуже пишався, бо суть пенальті я розумів.
Швейцарія-2006: вони програли смертельну лотерею Шовковському і Ко – як склалися їхні долі?
Другий матч – під завершення кар’єри. Фінал Кубка України-2015 із Шахтарем на НСК Олімпійський. Серія післяматчевих пенальті. "Мажуть" Антунеш і Велозу, проте Динамо робить камбек, а Тайсон, Ракицький і Гладкий не забивають. Коли ми зрештою виграли, вболівальники масово вибігли на поле. Я перебував на трибунах – і це були неймовірні емоції. Коли ти розумієш, що після 1:3 шансів – нуль, але він витягує цю серію пенальті. Вкотре – проти Шахтаря!
"Дивився на нього в екрані і відчував, що він відносно близько"
– Олександр Шовковський, як батько: лагідний чи суворий, вимогливий чи поблажливий?
– Батько на мене ніколи (ніколи!) не кричав. Але якщо траплялася ситуація, коли потрібно було насварити чи щось пояснити, він завжди робив це спокійним голосом, поглядом. І я цього боявся понад усе! Я не боявся умовного ременя, крику тощо. Я боявся, що гляну у його очі і побачу розчарування. Тато для мене – зразок. Неодноразово казав йому, що він – ідеал чоловіка.
Батьки розлучилися і певний період ми з ним мало спілкувались. Проте він для мене є прикладом найкращого батька, незважаючи на все. Кожна наша зустріч у той період була пам’ятною і повчальною для мене. Упродовж кількох годин, які у нас були, він намагався реалізувати все: батьківську науку, настанови, приємне дозвілля. Зробив максимум для того, щоб компенсувати розрив, який відбувся із моєю мамою. Я йому безмежно вдячний.
З таким же трепетом я ставлюся і до своєї матері. Траплялися дуже складні періоди, коли вона самотужки витягувала нашу сім'ю плюс – бабусю, тому що дідусь помер, коли мені було чотири роки. Тато допомагав аліментами, не без цього.
Мої батьки – це люди, які у молодості припустилися помилок. Я можу про це говорити – мені 25. Я народився, коли батькові було 20, матері – 21. Я знаю, які помилки вони допустили, я це розумію. Зараз батьки у добрих відносинах. Вони пробачили один одного. Усвідомивши, що мають сина, нормалізували відносини.
– Були моменти, коли вам особливо гостро бракувало батька? Як ви компенсували для себе його відсутність?
– Були такі моменти… Стосунки між батьками більш-менш пішли на примирення, коли мені виповнилося 13. Від їхнього розлучення минуло близько семи років. Так от найтриваліший період, коли я не бачив тата, – рік і два місяці. Взагалі…
І ось тоді, звичайно, було важко. На щастя, батько – публічна людина. Я намагався компенсувати його відсутність розмовами по телефону, а також трансляціями матчів Динамо та національної збірної. Дивився на нього в екрані і відчував, що він відносно близько.
Були моменти, коли все йшло у сльози. Наприклад, він поїхав після нашої зустрічі, і я не знаю, коли побачу його наступного разу. Плакав, не без цього.
От зараз ви запитуєте, а я згадую. Таке відчуття, наче це було не моє життя. Тепер у нас все по-іншому. А те, що відбувалося в минулому, наче чиєсь кіно.
– Олександр Шовковський вже давно здобув репутацію футбольного філософа, спокійно можна друкувати книгу із його афоризмами. Якою цитатою батька послуговуєтесь у власному житті?
– Конкретних афоризмів не використовую. Але пам'ятаю одну з його фраз. Ми їхали автомобілем. Я був дуже затиснутий психологічно – важкий шкільний період. Батько щось розповідав, і я в якийсь момент видаю фразу: "Можна, дещо запитаю?".
"Не можу жити без футболу". Правила життя Олександра Шовковського
Він не розлютився, ні. Але спокійно пояснив: "Ти не повинен запитувати, чи можна тобі щось сказати. Ти повинен говорити". Досі керуюся цим правилом і ніколи не запитую, чи можна мені щось зробити. Не знаю чому, але цей момент дуже чітко відклався у пам'яті.
– Які у вас спільні інтереси, окрім футболу? Я десь читав, що ви, як і він, захоплюєтесь мотоциклами.
– Це неправда. Я намагався навчитись їздити на мотоциклі, отримати категорію А, але не вдалося. Маю дитячий страх від велосипеда перед двоколісними транспортними засобами. Це психологічний бар'єр, який досі не подолав. По-друге, вважаю, що я ще психологічно не дозрів до відповідальності за мотоцикл.
У мене були кілька ДТП на автомобілі, і я розумію, що там є хоч якийсь захист. На мотоциклі ти не маєш права на помилку. Це круто, це зручно, бо з легкістю оминаєш затори. Але помилка може стати критичною – для тебе, пасажира, пішохода.
"Хочу бачити його щасливою людиною"
– "Ти – моя найбільша перемога", – написав батько, вітаючи вас із Днем народження.
– Напевно, якщо він так вважає (Усміхається). Це правда у його очах. Я ж вважаю, що мені до його рівня, слави, досягнень – ще дуже далеко. Зараз я радію, що ми пішли різними шляхами: він – спортивними, я – управлінськими. Нехай і в одній сфері – футбольній.
– Чому?
– Нас не порівнюватимуть у чистому вигляді. Розумію, що таким шляхом мені вдасться вийти із його тіні набагато раніше. Бо, щоб переплюнути батькові досягнення в українському футболі, як голкіпера, мені потрібно було з'їздити на всі чемпіонати світу і кожен матч відстояти "на нуль" (Усміхається).
Батько залишається у класичному футболі, я увійшов в електронний футбол. Це цікаво. Ми з ним сидимо, обговорюємо, обмінюємося досвідом.
– Які завдання ставите перед собою на посаді керівника Української асоціації електронного футболу?
– Насамперед – дати шанс людям, які вже зараз цікавляться електронним футболом, люблять і грають у нього, стати професіоналами, реалізувати себе і досягнути висот, представляючи Україну.
Другий момент – дозволити тим, у кого не склалася футбольна кар’єра, з допомогою симулятора все-таки опинитися у нашій українській футбольній сім'ї. Те саме можу сказати і про людей з обмеженими фізичними можливостями.
Грубо кажучи, електронний футбол – це інструмент популяризації і розвитку самого футболу, як ідеї і стилю життя. По факту, цифрові технології дозволяють нам вивчати улюблений аспект діяльності у новому руслі. Тут не обов'язково їхати на стадіон. Особливо, враховуючи теперішню ситуацію в країні.
У наших дисциплінах нема бар'єрів: хлопці, дівчата – всі одних категоріях і турнірах, без обмеження віку. Плюс – додаються люди з обмеженими можливостями. Всі – рівні по-справжньому.
– Наскільки у нас широка база комп'ютерних геніїв? Чи можемо ми конкурувати з топовими країнами світу на кіберарені?
– Найважливіший фактор – у нас футбольна країна. Футбол для нас – спорт №1. Україна – одна з провідних країн у питаннях кіберспорту та цифрових розваг. У нас є команда NaVi, багато організацій – люди до цього готові. От чого бракувало – це якісних турнірів, щоб підвищити рівень кваліфікації. Ментально ми готові конкурувати з європейськими та американськими суперниками, але за якістю гравців та змагань поки що не можемо. Цей пробіл будемо закривати.
Загалом кількість українців, які грають, – велика. Кількість українців, які дивляться, – менша, мушу це визнати. Але суто через те, що дивитись було нічого.
– Це перший професійний виклик у вашому житті, чи раніше працювали деінде?
– Отримавши у 21 рік ступінь бакалавра, пішов працювати за фахом. Був менеджером зовнішньоекономічної діяльності в агротрейдинговій компанії. Відпрацювавши 9 місяців, перейшов помічником у компанію свого вітчима. І лише опісля опинився в УАФ – менеджером у службі стратегічного розвитку. Там я по-справжньому пізнав футбол зсередини. Не той, який бачимо на полі. Мова про міжнародні проекти, як взаємодіють УАФ із ФІФА та УЄФА – ось всю цю систему я опанував.
На одній із нарад я доповідав про ризики кіберспорту для традиційних видів, зокрема футболу, на основі того, як розвиваються Dota і Counter-Strike. Мене заслухали і через місяць-півтора був дзвінок: "Приїжджай в офіс, поговоримо. Є одна цікава ідея". Тоді УЄФА оголосив, що паралельно із традиційним Євро-2020 проводитиметься кіберфутбольний чемпіонат Європи. Я увійшов до нашої проектної групи. Ми займалися першою кіберзбірною і відбором на єврофорум.
– Ким бачите себе років через 10?
– У мене є намір піти у приватний бізнес. Майже 5 місяців я обіймаю теперішню посаду. Президент громадської організації – це дуже виснажлива робота. Мій обов’язок – розвиток цього напрямку, я не маю права підвести любителів українського електронного футболу. І це не додає мені, скажімо так, міцного сну.
Я – перфекціоніст, тому кожен крок, кожне рішення, кожен турнір, який ми проводимо, я обдумую практично цілодобово. У мене бувають безсонні ночі. Зважую рішення до 5-ї години ранку. Скажу відверто: обіймати таку посаду для мене велика честь. Але я не думав, що буде настільки важко.
Моя перевага в тому, що я знаю, яким хочу бачити кіберфутбол у майбутньому. І знаю, як це можна зробити. Але я виявився заслабким у політичних питаннях. Маю прекрасний штаб працівників, які намагаються допомогти у цьому. Спільними зусиллями вирішуємо проблеми. Я розвиваюся разом із організацією, тому поки що моїх знань вистачає.
– А ким бачите свого батька через 10 років? Головним тренером Динамо або збірної України? Чи, може, у великій політиці?
– Відповім по-філософськи. Через 10 років я хочу бачити його щасливою людиною. Я хочу, щоб він займався тим, що вважатиме потрібним і правильним. Якщо це буде політика – я його підтримаю. Якщо це буде тренерство – я його підтримаю. Головне, аби батько був задоволений своїм вибором.
– Ловлю себе на думці, що у вас дуже схожі голоси…
– Якщо вишикувати пліч-о-пліч мене і батьків, то візуально я більше схожий на маму. Але по голосу нас із татом плутають навіть дідусь та бабуся. Манера розмови – практично однакова. Ось ці невеликі паузи на протяжній голосній літері і абсолютний спокій. Ми не кричимо, не підвищуємо тон і цінуємо щирість.
P.S. Вже після нашої розмови стало відомо, що у зв’язку з форс-мажорними обставинами 45-річний Олександр Шовковський внесений до заявки збірної України на спаринг із чемпіонами світу – французами. На поле він так і не вийшов. Це могла би бути красива історія…
"Якщо чесно, то я спочатку не повірив, що таке взагалі можливо, – усміхається Владислав Шовковський. – Але коли прочитав новини, то зрозумів, що все дуже серйозно, якщо доводиться вдатися до такого рішення. У мене не було ейфорії чи захоплення. Знаю, як батько поводився під час кар'єри в день гри, тому не став йому телефонувати або розпитувати про цю ситуацію. Я поставився до цього спокійно. Ми все обговоримо вже після матчу з Іспанією".