Зідана нагородили автівкою за перший гол, він виграв 4 ЛЧ із Реалом і почув від Пеле особливі слова

Дев'ятого липня 2006 року на берлінському Олімпіаштадіоні відбувалася одна з найдраматичніших розв'язок в історії чемпіонатів світу. Франція грала з Італією у фіналі, а її капітан Зінедін Зідан проводив останній матч у професійній кар'єрі. За плечима в нього вже були Мундіаль, чемпіонат Європи, "Золотий м'яч", два чемпіонства Італії, чемпіонство Іспанії та Ліга чемпіонів. Йому залишалося лише красиво попрощатися.

Початок матчу ніби підказував саме такий сценарій. На сьомій хвилині французи отримали пенальті, і капітан вирішив не бити на силу. Він виконав паненку – м'яч перелетів через Джанлуїджі Буффона, вдарився об поперечину і перетнув лінію воріт. Франція повела 1:0. Італія відповіла голом Марко Матерацці, а після перерви матч поступово перетворився на нервову боротьбу.

У додатковий час між двома футболістами сталася суперечка. Матерацці щось сказав французу, той відійшов, але через кілька секунд розвернувся, підійшов до італійського захисника і вдарив його головою в груди. Арбітр показав червону картку. Капітан Франції залишив поле, дорогою до роздягальні пройшовши повз Кубок світу. Його команда згодом програла серію пенальті – 3:5. Один із найвидатніших футболістів свого покоління закінчив кар'єру не з трофеєм у руках, а з червоною карткою. Пізніше Зідан покаявся.

It was not pretty. I ask for forgiveness from the kids who saw it – Це було некрасиво. Я прошу вибачення у дітей, які це побачили.

Але до цієї червоної картки була кар'єра, яка вже встигла стати легендою. І щоб зрозуміти, звідки взявся цей геній, потрібно повернутися на 34 роки назад – у Марсель, до району Ла Кастеллан.

Зінедін Язід Зідан народився 23 червня 1972 року в Марселі. Його батьки походили з Алжиру. Батько, Смаїл, залишив рідне село Тагемун у горах Кабілії, спочатку перебрався до Парижа, а потім разом із сім'єю опинився в Марселі. Там він працював складським робітником, часто у нічні зміни.

Родина оселилася в Ла Кастеллан – великому житловому кварталі на півночі Марселя, де мешкали переважно сім'ї мігрантів. Це був район із непростою репутацією, далеко не найбагатша частина міста. Саме тут майбутній володар "Золотого м'яча" провів дитинство, знайшов друзів і зробив перші кроки у футболі.

Для родини Зіданів футбол був одним із небагатьох доступних задоволень. Діти грали на вулицях, площах і між будинками. Зінедін, якого брати називали Язом, міг годинами працювати з м'ячем. Він був тихим і сором'язливим хлопцем, але друзі вже тоді помічали, що в ньому є щось особливе. Його дитячий товариш Дуду багато років потому згадував, що Язід був дуже скромним, але всі навколо знали: якщо хтось із компанії досягне великого успіху, то саме він.

У квартирі футбол іноді ставав проблемою. За спогадами батька, маленький Зінедін був настільки захоплений грою, що м'ячем розбив усі лампочки в помешканні. Смаїл при цьому залишався головним авторитетом сина. Він багато працював, рідко скаржився і вимагав від дітей того самого ставлення до життя. Сам футболіст пізніше говорив про батька з величезною повагою.

I'm very inspired by him. It was my father who taught us that an immigrant must work twice as hard as anybody else, that he must never give up – Він дуже мене надихає. Саме батько навчив нас, що іммігрант має працювати вдвічі більше за інших і ніколи не здаватися.

Ця установка залишилася з ним на все життя. Навіть після того, як він став одним із найбільш відомих спортсменів планети, Зідан ніколи не говорив про своє дитинство як про щось, від чого потрібно було втекти. Навпаки, Ла Кастеллан залишився для нього домом.

Через багато років він пояснював своє ставлення до минулого так:

I was lucky to come from a difficult area. It teaches you not just about football but also life – Мені пощастило вирости у складному районі. Він навчив мене не лише футболу, а й життю.

У цьому районі футбол став для нього не просто захопленням. Це був спосіб мріяти про щось більше.

Перший серйозний шанс з'явився ще в підлітковому віці. У 13 років Зідан потрапив до футбольного центру Канна, де почав професійно навчатися. Тут уже не було тієї свободи, яку він мав на вулиці: тренування вимагали дисципліни, а конкуренція змушувала щодня доводити, що талант – це лише початок.

У травні 1989 року, ще до свого 17-річчя, він дебютував за основну команду Канна в першому дивізіоні Франції. Через два роки забив свій перший професійний гол, а після цього клуб подарував молодому футболісту автомобіль – обіцянку, яку президент Канна дав йому за перший м'яч.

Це був маленький епізод у порівнянні з тим, що чекало попереду, але саме такі моменти показують, наскільки далеко від майбутньої слави перебував тоді юний футболіст.

У 1992 році Канн вилетів із найвищого дивізіону, і півзахисник перебрався до Бордо. Саме там його талант почав привертати увагу всієї Європи. Він став одним із лідерів команди, допоміг їй дійти до фіналу Кубка УЄФА 1996 року, а його гра вже не залишала сумнівів: перед європейським футболом з'явилася нова велика зірка.

У 1996 році за ним прийшов Ювентус, і переїзд до Турина став наступним великим кроком у його кар'єрі.

Турин середини 90-х був одним із найскладніших місць для технічного футболіста. Серія А славилася тактичною дисципліною, жорсткою грою та захисниками, які не залишали суперникам зайвого простору. Для француза це стало своєрідною школою.

У Ювентусі він навчився не тільки створювати моменти, а й контролювати темп гри. Його техніка нікуди не зникла, але до неї додалися тактична зрілість, фізична витривалість і здатність брати на себе відповідальність у великих матчах. За два перші сезони в Турині команда виграла чемпіонат Італії, а в 1997 та 1998 роках поспіль дійшла до фіналу Ліги чемпіонів. Сам півзахисник поступово перетворювався на одного з головних футболістів Європи.

Але справжня слава чекала його вже зовсім скоро – влітку 1998 року, коли Франція приймала чемпіонат світу.

Господарі турніру мали унікальний шанс виграти головний футбольний трофей планети у себе вдома. У команді були Лоран Блан, Дідьє Дешам, Марсель Десайї, Ліліан Тюрам та інші сильні футболісти, але головною творчою силою поступово ставав півзахисник родом з Марселя.

Французи дісталися фіналу, де на них чекала Бразилія з Роналдо, Кафу, Роберто Карлосом та іншими світовими зірками. Бразильці були чинними чемпіонами світу, а Франція до цього моменту жодного разу не вигравала турнір.

Дванадцятого липня 1998 року на Стад де Франс почалася гра, яка змінила життя нашого героя назавжди.

На 27-й хвилині господарі отримали кутовий. Подача пішла у штрафний майданчик, і Зізу виграв боротьбу у повітрі – 1:0. Перед самою перервою ситуація повторилася: ще один кутовий, ще одна подача і ще один удар головою. Так рахунок став 2:0, а сам півзахисник забив два голи у фіналі чемпіонату світу.

Франція перемогла Бразилію 3:0 і вперше стала чемпіоном світу. Зідан перетворився з великої футбольної зірки на національного героя. Через кілька місяців він отримав "Золотий м'яч" і в 26 років офіційно став найкращим футболістом Європи.

Те, що починалося на вулицях Ла Кастеллан, тепер стало історією національного масштабу.

Через два роки Франція довела, що перемога 1998-го не була випадковістю. На Євро-2000 команда приїхала як чинний чемпіон світу й знову дісталася фіналу.

Зідан провів один із найкращих турнірів у своїй міжнародній кар'єрі. Він забив Іспанії у чвертьфіналі, реалізував вирішальний пенальті в додатковий час півфіналу проти Португалії, а у фіналі французи перемогли Італію завдяки золотому голу Давіда Трезеге. Півзахисника визнали найкращим футболістом турніру.

Тепер у його колекції були чемпіонат світу, чемпіонат Європи та "Золотий м'яч". Здавалося, француз уже досягнув вершини, але одного великого клубного трофею все ще бракувало – Ліги чемпіонів.

У 2001 році за ним прийшов Реал Мадрид. Іспанський клуб заплатив за французького півзахисника 77,5 мільйона євро – на той момент світовий трансферний рекорд.

Мадрид будував Галактікос – команду, у якій мали грати найвідоміші футболісти світу. Перед ним уже були Луїш Фігу та Роберто Карлос, пізніше приєднався Роналдо, а ще згодом – Девід Бекхем. Тиск був величезним: найдорожчий футболіст світу мав не просто виправдати ціну, а вигравати трофеї.

На презентації він одразу сформулював головну мету.

I wanted to win the European Cup and I wanted to win it with Real Madrid – Я хотів виграти Кубок європейських чемпіонів і хотів виграти його з Реалом.

Чекати довго не довелося. Уже наступного сезону в нього з'явилася можливість виконати цю обіцянку.

П'ятнадцятого травня 2002 року на Хемпден Парк у Глазго Реал зустрівся з Байєром у фіналі Ліги чемпіонів. Рахунок був 1:1, коли Роберто Карлос отримав м'яч на лівому фланзі та виконав подачу. М'яч летів високо, але француз не став його обробляти. Не зупиняючи передачу, він пробив лівою ногою з льоту. Удар вийшов майже ідеальним – м'яч полетів у верхній кут, а Реал отримав перевагу, яку вже не віддав.

Мадрид переміг 2:1 і виграв дев'ятий Кубок європейських чемпіонів. Цей гол став одним із найвідоміших в історії фіналів турніру. Для самого француза це був той самий відсутній шматочок пазла: тепер він виграв і Лігу чемпіонів.

Після цього Зінедін ще кілька років залишався одним із головних футболістів Реала. У 2003 році команда виграла чемпіонат Іспанії, а француз продовжував демонструвати футбол, який дедалі більше нагадував мистецтво. За мадридський клуб він провів 227 офіційних матчів і забив 49 голів.

Але разом із геніальністю в ньому завжди існувала інша сторона. На полі він міг здаватися абсолютно холоднокровним: отримував м'яч у найскладнішій ситуації й знаходив рішення там, де інші бачили лише хаос. Проте іноді його темперамент виходив назовні.

Ще у Ювентусі отримав п'ятиматчеву дискваліфікацію після удару головою в матчі Ліги чемпіонів проти Гамбурга. На чемпіонаті світу 1998 року був вилучений після удару по Фуаду Аміну із Саудівської Аравії. Такі епізоди дивним чином контрастували з образом тихого й сором'язливого гравця.

Сам він пояснював цю рису постійною внутрішньою потребою боротися.

It's hard to explain but I have a need to play intensely every day, to fight every match hard – Важко пояснити, але я маю потребу грати інтенсивно щодня, боротися в кожному матчі.

Цю жагу до боротьби він пов'язував із місцем, де виріс.

Саме ця суперечність – спокій зовні та величезна емоційна напруга всередині – супроводжувала його до кінця кар'єри.

У 2006 році настав час прощатися. Зідан оголосив, що завершить кар'єру після чемпіонату світу в Німеччині. Йому було 34 роки, і він розумів, що організм уже не дозволить грати на найвищому рівні нескінченно.

Але замість поступового згасання він провів один із найкращих своїх турнірів. Франція вийшла з групи, а потім перемогла Іспанію, Бразилію та Португалію. У чвертьфіналі проти Бразилії капітан провів блискучий матч: контролював темп, роздавав передачі, обігрував суперників і створив гольовий момент для Тьєррі Анрі. Після матчу Пеле назвав його "магічним" футболістом.

Франція вийшла у фінал, де на неї чекала Італія. Матч відбувався в Берліні, і для 34-річного капітана це була остання гра професійної кар'єри. Початок зустрічі вже був майже ідеальним: на сьомій хвилині він забив ту саму паненку, яка вивела французів уперед.

Але Італія зрівняла рахунок, гра перейшла в додатковий час, а потім стався епізод із Матерацці, який назавжди переписав останню сторінку його кар'єри.

Червона картка. Франція програла серію пенальті, а футболіст, який за кар'єру виграв практично все, що міг виграти, залишив поле без Кубка світу в руках.

Здавалося б, після такого фіналу кар'єра мала завершитися назавжди. Але футбол не відпустив його.

У 2013 році Зідан став асистентом Карло Анчелотті в Реалі. Через рік мадридці виграли десяту Лігу чемпіонів, а француз отримав перший великий досвід роботи безпосередньо на тренерській лаві. Потім він очолив Реал Кастілью, а в січні 2016 року отримав головну команду.

На той момент мало хто міг передбачити, наскільки історичним стане наступний період. Людина, яка ще недавно сама грала у фіналах Ліги чемпіонів, тепер мала привести до них інших.

Результат перевершив навіть найсміливіші очікування. У своїй першій половині сезону на чолі команди він виграв Лігу чемпіонів-2016, перемігши Атлетіко у фіналі в Мілані у серії пенальті. Наступного року Реал захистив титул, ставши першою командою в епоху ЛЧ, яка виграла турнір двічі поспіль. У 2018-му мадридці перемогли Ліверпуль у Києві й втретє поспіль підняли трофей.

Ще ніхто не приводив команду до трьох поспіль перемог у сучасну епоху ЛЧ. Тепер Зідан був легендою не тільки на полі, а й на тренерській лаві.

За перший період роботи з Реалом він виграв три Ліги чемпіонів, чемпіонат Іспанії, два Клубні чемпіонати світу та інші трофеї. Загалом за два періоди роботи в Мадриді здобув 11 титулів.

У травні 2018 року, всього через кілька днів після третьої поспіль перемоги в Лізі чемпіонів, він несподівано залишив посаду. Пояснюючи рішення, сказав:

I think it's the moment, both for me, the team and the club to stand down – Думаю, настав момент – і для мене, і для команди, і для клубу – піти.

Пізніше Зізу повернувся до Реала у 2019 році. У 2020-му виграв ще один чемпіонат Іспанії, а в травні 2021-го вдруге покинув мадридський клуб.

У професійному футболі вистачає великих гравців. Є ті, хто виграв багато трофеїв, є володарі "Золотих м'ячів", є футболісти, чиї імена залишилися в статистичних таблицях.

Але небагато таких, чия гра сама по собі стала окремою мовою.

Зідан не був найшвидшим футболістом на полі, не був найсильнішим і ніколи не гнався за божевільною статистикою голів. Його велич полягала в іншому: у першому дотику, балансі, контролі м'яча, баченні поля і здатності зробити паузу саме в ту секунду, коли всі навколо поспішали.

Він міг отримати передачу спиною до воріт, коли поруч уже стояли два суперники, і одним рухом корпусу вийти з-під пресингу. Міг розвернутися, віддати передачу між кількома захисниками або просто зупинити гру на секунду, змусивши суперника самому зробити перший крок. А потім одним дотиком змінити весь епізод.

Саме тому його футбол так складно пояснити цифрами.

За збірну Франції він провів 108 матчів і забив 31 гол, виграв чемпіонат світу та Європи, а в 1998 році отримав "Золотий м'яч". За Реал як футболіст провів 227 матчів і виграв шість трофеїв. А потім повернувся на той самий стадіон уже як тренер і виграв ще 11 титулів.

За всіма цими цифрами залишається історія хлопця з Ла Кастеллан – сина алжирського іммігранта, який працював ночами на складі, хлопця, що грав у футбол на вулицях Марселя, а в 17 років дебютував у професійному футболі. Згодом він забив два голи у фіналі чемпіонату світу, виграв "Золотий м'яч", забив один із найвідоміших голів в історії Ліги чемпіонів, а потім як тренер тричі поспіль привів Реал до перемоги в цьому турнірі.

І водночас це історія людини, яка в останньому матчі своєї кар'єри не змогла перемогти власні емоції.

Його останній матч міг закінчитися красивіше. Він міг піти з поля під овації, піднявши над головою Кубок світу. Натомість отримав червону картку й залишив Берлін без трофею.

Але ця сцена не перекреслила все, що було до неї. Перед тим як пройти повз Кубок світу в Берліні, він уже встиг підняти його над головою в Парижі. Перед тим як стати тренером, який тричі поспіль виграв Лігу чемпіонів, він уже забив у фіналі цього турніру один із найкрасивіших голів в історії. А перед усім цим був просто Яз із Ла Кастеллан, який ганяв м'яч між будинками.

Саме тому історія Зінедіна Зідана – це не історія бездоганного генія. Це історія людини, яка пройшла шлях від складного району Марселя до вершини світового футболу, виграла майже все можливе, двічі стала легендою Реала – спочатку як гравець, а потім як тренер – і все одно залишилася тією самою людиною, яка ніколи не забувала, звідки прийшла.