"Їхали під охороною, щоб нас не повбивали": дубль у ворота Динамо за 13 хвилин, обігнав Гусіна і Шеву, обійми Стоїчкова

Хтось знає його ще з дворових баталій на Тюрінці – історичному районі Харкова. Хтось – за першими бомбардирськими здобутками в Олександрії середини 90-х. Проте більшість відкрила для себе форварда Чуйченка завдяки Ворсклі, яка в сезоні 1996/97 увірвалася до еліти, прибила київське Динамо та інших лідерів і здобула історичні бронзові медалі.

На той момент він уже був тричі найкращим бомбардиром Першої ліги. Ба більше, перед підвищенням у класі встиг встановити рекорд результативності, не побитий і досі – 35 голів за сезон. А ще Чуйченка пам’ятають у Туркменістані – там українець забивав по 8 голів за матч і допоміг місцевому гранду на міжнародній арені.

З того часу минуло майже 30 років. Якими спогадами живе легенда? Футбол 24 набирає заповітний номер.

"Лінке показував мені, пацаньонку, деякі фінти"

– Як у мене справи? Зараз я на "Локомотиві" імені Кірпи, – починає розмову Сергій Олександрович. – Раніше працював тренером-селекціонером у Краснікова в Металісті.

– В агентській діяльності себе теж спробували, чи не так?

– Та років 6-7 займався разом із Карагодіним і Шеховцовим. Виховували, в основному, молоде покоління.

– Важко в цьому бізнесі?

– Тут найголовніше – ставлення до гравців і щоб молодь росла поруч, для кращого контролю. Знаєте, як воно – на кращому рахунку ті, хто вже пройшов цю школу. Завдяки своїй рекламі вони футболістів часто переманюють до себе. Специфіка цієї роботи – потрібно і зв’язки хороші мати, і багато часу приділяти клієнтам. Треба докласти зусиль, щоб гравець ріс не тільки як футболіст, а й медійно.

– Ще можете повернутися в цю сферу?

– За великим рахунком – ні. По-перше, потрібно мати ліцензію, якої в мене немає. Я ж працював у парі з іншими, допомагав завдяки своїм зв’язкам, знайомим тренерам і так далі. По-друге, має бути фундамент – футболісти, з якими співпрацюватимеш. А першого-ліпшого брати не бачу сенсу. Витратиш багато часу, а хороші футболісти – у когось іншого. Їх хапають вже з раннього віку.

– У перший рік вторгнення ви переїхали на якийсь період у Полтаву, бо в Харкові було дуже небезпечно. Зараз повернулися в рідне місто, хоча і балістика, і реактивні шахеди, і КАБи. Звикли? Змирилися з цим?

– Скоріш за все – так. Стільки часу минуло. Для людей, які живуть у Харкові, сирени стали буденністю. Гості міста дивуються, зразу ховаються. Я ж цього не роблю. Бо знаєте, як буває: спочатку прилітає, а потім спрацьовує тривога. Кордон – поруч, сирена навіть не встигає зреагувати. Хочеться, щоб якомога скоріше це закінчилось.

Сергій Чуйченко з Куном Агуеро і Романом Пецом у Харкові / Фото надане героєм

– Чи існує ще той Харків, де ви народилися і де минула ваша юність?

– Пацаном я виховувався на Тюрінці – там ми мали приватний будинок. Починав бігати у дворі, потім перейшов у "Кіровець" до свого першого тренера Леоніда Бавикіна, який був суддею і працював на матчах Вищої ліги. Завжди казав мені: "З тебе вийде нападник, тому працюй, роби все, що в твоїх силах". Працювали-працювали і зробили кар’єру завдяки бажанню та наполегливості. Звісно, траплялися і тренери, які підказували – без цього ніяк.

– За Металіст почали вболівати в епоху Лемешка чи раніше?

– Ми завжди приїжджали на домашні матчі. У ті часи Тарасов забивав, Лінке. Хотілось грати так само, як вони. Пам’ятаю, Лінке прийшов на одне з тренувань і навіть показував мені, пацаньонку, деякі фінти. Пізніше він забрав мене в АПК Азов – на зборах я там став найкращим бомбардиром. Але далі не склалося, бо тренер привіз свого нападника. Мене поставили правим хавом, а я цього не хотів.

– У 1988-му Металіст здобув Кубок СССР. Пам’ятний для вас день?

– Важко пригадати вже, що я робив того дня. Але цей матч точно дивився по телевізору. Харків сходив з розуму від щастя. У той час виграти такий трофей – це було неабияке досягнення і для футболістів, і для вболівальників, і для клубу.

"Шевченко виділявся – вмів і забити, і техніку мав хорошу, і швидкість"

– Як так сталося, що ви розминулися з Металістом і починали кар’єру зовсім в інших клубах?

– Я повернувся з Азова, а чемпіонат вже тривав. Тож мене заявили у Балаклії за Цементник. У нас була сильна команда – зокрема виходив Леонід Сааков, який грав у Металісті при Лемешку. Цементний завод постелив хороше натуральне поле. Якось Металіст до нас приїхав на товариський матч і ми їх обіграли 3:1, як зараз пам’ятаю. Я забив тоді два голи, але мене все одно не взяли (Усміхається). Натомість запросили мого друга Олександра Савенка.

Мені теж потрібно було їхати в якусь серйознішу команду. Вибір стояв між Поліграфтехнікою та ще кількома клубами. Чомусь зупинився на Олександрії, де й розпочав свою професіональну кар’єру.

– Вдало ж ви заїхали! Уже в дебютному сезоні стали найкращим бомбардиром чемпіонату, а Поліграфтехніці забракло лише одного очка до виходу у Вищу лігу. Конкуренція з миколаївським Евісом чесною була?

– Відверто кажучи, все залежало від нас. Просто потрапили у смугу невдач. І пенальті не забили, натомість Сорокін реалізував штрафний удар у самісіньку "дев’ятку" наших воріт (Поліграфтехніка програла Евісу 0:1, – Футбол 24). Можливо, треба було мені пробивати той пенальті, але я відмовився, а Юра Пугач не забив, хоча він також вважався штатним пенальтистом. Що вдієш – Мессі та Роналду теж не завжди забивають.

Нас влаштовувала навіть нічия, а ми взяли і програли на останніх хвилинах. Та невдача коштувала нам виходу у Вищу лігу. Було прикро ще й перед вболівальниками – багато наших прихильників приїхали в Миколаїв. Ми заселилися в готель недалеко від стадіону і чули, як вони скандують перед матчем. Підтримка була чудовою.

– Ви забили 26 голів, а 12 у тому сезоні на рахунку юного Андрія Шевченка з Динамо-2. Чи виділявся Шева вже тоді?

– Звичайно, що виділявся. Завжди бачать перспективу і тримають на олівці, якщо молодий гравець забиває достатньо багато голів. Тим паче, у той час Динамо було топом №1. Майже всі найкращі футболісти були там. Шевченко виділявся у тому віці, бо вже вмів і забити, і техніку мав хорошу, і швидкість. Недарма він потім грав у такому клубі як Мілан і отримав "Золотий м’яч".

З Владиславом Ващуком / Facebook

– Наступний сезон: ви знову найкращий бомбардир, а в головних конкурентах – Андрій Гусін. Знаємо його як легендарного опорника. Форвардом теж був пристойним?

– Ну так! Він, до слова, нападником починав. Плюс – врахуйте фактор високої кваліфікації футболістів Динамо. Звичайно, вони і моментів набагато більше створювали. От скільки зараз моментів за гру у нападників Динамо та Шахтаря, а скільки – у нападників команд із нижньої частини турнірної таблиці? Лідери атакують в основному, а ви тільки відбираєте м’яч. У лідерів більше і моментів, і прострілів, і стандартів. А от якщо ти граєш за простішу команду, то можеш отримати за гру лише один шанс – і повинен його забити. Натомість в Динамо чи Шахтарі можна бавитись – не забив з другої чи третьої спроби, заб’єш із четвертої.

– Наскільки ж геніальним був Лобановський, який перевів Гусіна у півзахист, отримавши топового опорника. Я інших таких випадків і не пригадую.

– Це тренер з великої літери. Недаремно він досі потрапляє у топові рейтинги світу. Наскільки мені розповідали, Лобановський був ще й тонким психологом. Звісно, помічав моменти – хто і де розкривався. Захисника міг ставити у напад і навпаки. Легенда! Про нього можна говорити безкінечно.

– Ну а ви і в третьому сезоні поспіль стали "Пічічі" Першої ліги – 35 голів! Це досі рекорд, хоча минуло вже 30 років.

– Про що говорити, якщо навіть мій перший рекорд – 26 голів – ніхто не побив? (Усміхається) Я вже мовчу про 35.

– Як вам це вдалося?

– У нас підібрався колектив хороший. Велику роль відіграв головний тренер (Анатолій Бузник, – Футбол 24), який зібрав правильних виконавців. Ми старалися грати для вболівальників. Не те щоб у відкритий, але більш атакувальний футбол. Завжди грали вперед, а не назад. Домовлялися з хлопцями святкувати голи в оригінальному стилі, виконували "гусеницю". В Олександрії, до того ж, суто футбольний стадіон. Відчували підтримку вболівальників повністю. З нетерпінням чекалося кожної домашньої гри, а потім бігли в атаку. Нехай навіть програли, але забили як мінімум 2-3 голи.

"Через сварку з тренером мене перевели в дубль, щоб я любив свій клуб і не ставив ніяких запитань"

– Маємо форварда, який нехай і в Першій лізі, але три сезони поспіль виграє бомбардирські перегони. Динамо, Шахтар, Дніпро, Чорноморець, московський Спартак цікавились вами?

– Був один варіант. Я мав контракт із Ворсклою, забив 24 голи у другому колі, потім стартували у Вищій лізі. З перших турів почали показувати, що недаремно підвищились у класі. Мали багато хороших хлопців, зокрема з Динамо. Одразу засвідчили, що є "міцним горішком", воювали з усіма, билися на рівних. Згадайте хоча б матч проти того ж Динамо – обіграли їх 4:3. У них на лаві запасних сиділи Калітвінцев, Белькевич, не кажучи вже про інших футболістів неймовірного рівня. В Одесу ми поїхали – винесли Чорноморець 3:0. Це теж дорогого коштувало. Зрештою, за підсумками сезону Ворскла взяла бронзу.

Бронзова Ворскла / Facebook

І от великий інтерес до мене проявило Динамо Москва. Але клуб не продавав – я навіть посварився трохи з тренером. Дуже хотів поїхати, бо серйозні умови мені запропонували. Проте діяв чинний контракт. Через сварку з тренером мене перевели в дубль, щоб я любив свій клуб і не ставив ніяких запитань (Усміхається). Пропустив кілька матчів, хоча в першому колі забив 10 голів. Так мене й не відпустили.

– А як щодо нашого Динамо?

– Подивіться, які там були гравці, починаючи від Реброва, я вже не кажу про Шевченка. У Динамо вистачало своїх нападників, як і в інших клубах. Чорноморець – Гусейнов, Таврія – Гайдаш, Шахтар – Матвєєв і Ателькін, мій близький друг. Дуже багато якісних форвардів! Навіть у Ворсклі погляньте, яка у мене конкуренція була: Шарій – зірка Полтави, молодий перспективний Мелащенко, Мусолітін, той же Ателькін, а ще Антюхін. І кожен хотів грати у стартовому складі! Не забив? Знаєш, що в наступному матчі будеш сидіти, а вийде інший. Коли конкуренція висока – це дуже правильно.

– Повернімося до тієї легендарної перемоги 4:3 над Динамо. Ви оформили свій дубль в перші 13 хвилин матчу. Що робилося на душі в той момент, що робилося на полі і на трибунах?

– Звісно, квитків на гру не вистачало. Люди просили, стояли довжелезні черги. Динамо в той час було топом №1. Це вже потім Шахтар почав наступати на п’яти. Емоції, трибуни, підтримка божевільна. На кожен матч, незалежно від суперника, ми налаштовувались грати у свій футбол. Не боялись. Ось ці фактори зіграли велику роль.

Ворскла – Динамо – 4:3

– З Іваном Шарієм ви були конкурентами чи, скоріше, напарниками?

– У нас була тактична схема, коли ми грали вдвох. Розуміли один одного з півслова. В Івана стартова швидкість була хорошою – це від природи. Навіть коли Шарій закінчував кар’єру, ніхто з молодих не міг перевершити його за цим показником.

– Як ви доповнювали один одного на полі?

– У нього і удар був, і швидкість, поле бачив чудово. У мене ж показники реалізації моментів були дуже хорошими. Якщо мав 1-2 моменти – практично завжди забивав. Чуйка на правильну позицію. Часто показував захиснику вправо, а потім різко брав ліворуч і зустрічався з м’ячем. Це долі секунди – щоб уникнути персональної опіки.

– Бронзові медалі Ворскли якимось чином позначились на вашому матеріальному стані?

– Звичайно. Та й кожна гра, в якій ми здобували перемогу, – це фінансовий бік. Коли закінчувався контракт – перепідписували теж на покращених умовах. Мені гріх скаржитись. Усе виплачувалось вчасно. Тоді клуб тримав президент Володимир Артемов, він набирав навіть гравців Динамо – когось в оренду, а когось і викупив.

– Географія поїздок тоді була широчезною – від Закарпаття до Донбасу і Криму. Де вам запам’яталося найбільше?

– Я вже не застав Донбас Арени, яку збудував Ахметов, тож хорошим можу назвати стадіон Динамо. Розумієте, коли футболіст виходить на поле, він концентрується більше на грі, а не трибунах. Стадіон забувається, перед очима – суперник і боротьба.

– Про стадіон алчевської Сталі ходили легенди. Мовляв, коли починався матч, труби місцевого заводу випускали стільки диму, що суперник просто задихався на полі, а господарі його дотискали.

– У цьому плані мені пригадуються виїзди до Карпат. У Львові поле завжди було м’яким-м’яким. Хвилин 15 пограєш – і все, ноги "сідають". А господарі вже звикли до газону – підловили тебе, затоптали. Там ніколи не було легко.

– А про договірні матчі розкажете якусь байку із 90-х?

– Звісно, у 90-х вони теж були, і не думаю, що потім щось змінилося. Такі нюанси іноді трапляються, хоч це й неправильно. У футбол потрібно грати чесно, без всяких закулісних інтриг. Конкретної історії не розкажу, але підозрілі матчі ставались. Граєш і розумієш: щось тут не так.

"У них бензин був дешевшим за воду"

– У 1998-му ви несподівано переходите з тренером Пожечевським і ще кількома гравцями у Туркменістан…

– Був такий Андрій Хомин, царство небесне, який прийшов із Динамо. Нас із ним запросили в Копетдаг під матчі в азійському Кубку кубків. Туркмени тоді зібрали гравців з усього СНД – Брошин приїхав з Москви, капітан збірної Вірменії Сукіасян. Словом, орендували для точкового підсилення. Турнір тривав десь три місяці – ми потрапили в четвірку найкращих клубів Азії. Фінальна пулька розігрувалась у Саудівській Аравії. Араби, між іншим, Христо Стоїчкова купили на якийсь час. У мене навіть фото є, де стоїмо з ним, обійнявшись після матчу.

Чуйченко і Стоїчков / Фото надане героєм

– Круто!

– Після турніру нам прийшов лист із вимогою терміново з’явитись у Ворсклу. Трибуни, за чутками, теж вимагали нашого повернення. "Не повернетесь – дискваліфікація на три роки". А нам якраз у Копетдагу пропонували божевільні умови. Сам Туркменбаши хотів, щоб ми залишились. Проте злякались, тож повернулись в Україну. А вже після цього Пожечевський поїхав очолювати збірну Туркменістану.

– Кажете, фінансові умови там були шикарні?

– Дуже, дуже хороші.

– А в спортивному плані відчувалося, що це крок назад?

– Моментами, звісно, було нецікаво. Бо тим складом, який зібрався на три місяці, ми грали й матчі місцевого чемпіонату – по 15:0 обігрували, а я забивав по 8 голів (Сміється). Моєї статистики навіть немає ніде, бачу стоїть нуль, прочерк, а я в одному лише міжнародному кубку забив 4 або 5. Хоча у тій фінальній пульці, яку приймала Аравія, рівень відчувався пристойний. Був сильний клуб із Китаю, наприклад. Я б не сказав, що це крок назад.

– За збірну Туркменістану багато зіграли?

– Не зіграв жодного матчу. У мене був конфлікт із Пожечевським, який не відпустив у московське Динамо. Запрошували туди, але я так і не поїхав. Хоча й писали, що я грав за туркменську збірну – це все нісенітниці.

– Найбільша екзотика, яку ви бачили в Туркменістані – що здивувало?

– Мені сподобалось, що в них бензин був дешевшим за воду (Усміхається). Люди жили на 100 доларів і могли собі дозволити немало. Ви ж розумієте, що ми туди приїжджали на зовсім інші умови, тож було враження, що для нас усе безплатно.

– Сапармурат Ніязов, він же Туркменбаши, яке враження справив?

– Він був великим уболівальником, допомагав команді. Робив усе, що міг. Пам’ятаю, ми навіть сім’ями їздили в Емірати на відпочинок, у нас вілли були. Він робив багато добра, тож можу йому тільки вклонитися з вдячністю.

– На матчах Копетдага багато людей збиралося?

– Чемпіонат нікого особливо не цікавив, а от міжнародні матчі всюди викликали ажіотаж. Пригадую, розгромили ми вдома клуб з Ірану – 4:1. Приїжджаємо туди, а там 50 тисяч – повний стадіон! Їхали автобусом, всюди гармати стоять, супроводжувала охорона – щоб не повбивали нас. Іранці показують: "4:0, 5:0 ми виграємо". Матч закінчився з рахунком 1:1, хоча суддя так нас "гнав"! Потім ледве вибралися з того стадіону.

Коли приїхав в Україну, зразу мені дали капітанську пов’язку – повернули "блудного сина" додому (Усміхається). У першій же грі забив гол, хоч ми й поступилися 1:2, здається, Запоріжжю.

"Президенти клубів мірялись гаманцями, футболісти отримували дуже серйозні гроші"

– Закінчували ви там, де й починали – в Олександрії. Вчетверте стаєте найкращим бомбардиром Першої ліги, а клуб нарешті пробивається в еліту. У чому полягала фішка тієї Поліграфтехніки?

– Якщо взяти по іменах – пристойна, добротна команда. Чопик, Мокрицький, Плотко, головний тренер – Роман Покора. Наставник багатьох гравців намагався з Карпат запросити, тож дехто приїхав, зокрема захисник Роман Зуб. Зі мною попереду грав Олексій Іванов, невисокого зросту, шустренький. Ми дуетом коли виходили, то багато голів забивали.

– Серед бомбардирів Вищої ліги ви теж були в порядку: забили 8, а найкращий снайпер сезону Сергій Шищенко – 12.

– Як я вже казав, у командах із нижньої частини таблиці бомбардирам доводиться нелегко. Якщо маєш два моменти за гру – вважай, що зірвав джекпот. Та й взагалі у тому сезоні захист команд Вищої ліги зіграв значно краще, ніж атака.

– До рідного Металіста ви потрапили аж у 34. Того року клуб вилетів з Вищої ліги...

– До епохи Ярославського не дотягнув зовсім трохи. Я закінчив у 2003-му, а через два роки умови в клубі, та й в усьому українському футболі, суттєво покращились. Особливо пощастило тим, хто зіграв у період 2008-2012 років. Президенти клубів мірялись гаманцями, футболісти отримували дуже серйозні гроші.

З Євгеном Красніковим / Facebook

– Зараз ви за кого вболіваєте? За той Металіст, який у Першій лізі, чи ФК Харків?

– Звичайно, що за Металіст. Все-таки я там працював, допомагав виховувати молодих гравців. Зараз вони грають – 2006, 2007 роки народження. Є і мій вихованець 2009-го. Це свої – хочеться, щоб вони зростали і досягали значних результатів.

– Вірите, що Металіст ще повернеться на втрачені позиції епохи Маркевича / Ярославського?

– Якщо Краснікову допомагатимуть фінансово, то він це завдання вирішить однозначно, а Металіст знову гратиме в єврокубках.

Дуелі з Шутковим, гол Динамо, Ямаль

– Скільки ви забили упродовж своєї кар’єри?

– Та багато було голів, які ніде не зафіксовані. Думаю, 180 точно забив.

– У кожній команді ви були штатним пенальтистом.

– О, пенальті я любив! Після тренувань ми завжди залишалися і пробивали 11-метрові "на чемпіона". Я постійно посідав перші місця, тож потім довіряли цю місію і в матчах. Діма Шутков із Шахтаря прекрасно знав мою манеру – там аналізували суперників. Я постійно пробивав із паузою, і в Полтаві, пам’ятаю, він парирував мій удар. Я тоді розгубився, бо Шутков не стрибнув ні вправо, ні вліво.

У черговому матчі знову пенальті в його ворота. "Чуя, – каже мені, – я знаю, куди ти б’єш". Я ж психологічно вже був готовим. "Діма, – відповідаю, – я знаю, куди ти падаєш" (Сміється). І таки забив йому з "позначки". За всю кар’єру я змарнував десь 3-4 удари.

– Якому голкіперу було найважче забити з гри?

– А я практично всім забив. Звісно, добре стояв Шовковський, той же Шутков. Голкіперам лідерів завжди важче забити, бо в тебе моментів обмаль.

– Хто ваш улюблений диспетчер? З чиїх передач найчастіше відзначалися?

– У Полтаві я багато забивав з передач Віті Богатиря. Ми й в Олександрії разом грали, товаришували сім’ями. Тому поставлю його на перше місце. Кобзар був хорошим, Лактіонов, Іванов. Як тут не згадати і Шарія – коли виходили в дуеті, він завжди знав, куди мені віддати.

Чуйченко, Яремчук, Богатир / Facebook

– Якого захисника найскладніше було пройти?

– Зі мною часто грали персонально. Дуже незручним був Андрій Русол. Колючий такий – як вчепиться, то біда. А ще у Дніпрі виступав інший центральний захисник – Дмитро Яковенко. Ходив за мною по п’ятах. Я піду на іншу половину поля – він за мною. Хоч у свої ворота зайду – він теж буде там (Усміхається).

– У кому зі сучасних наших форвардів ви найчастіше впізнаєте себе?

– У Пономаренку з Динамо десь плюс-мінус. Він уміє діяти в штрафному, підставити ногу, пробити.

– Який гол вам сниться найчастіше?

– Ну, мені сподобався мій другий гол, забитий Динамо в тому матчі, коли Ворскла перемогла 4:3. Комбінація, подача з флангу, я пробиваю головою метрів з одинадцяти і влучаю у самісінький кут. А голи мені вже давно не сняться.

– Є матч, який ви б хотіли переграти, починаючи від стартового свистка?

– Звичайно! Той матч із Евісом у 1994-му, коли ми не змогли вирішити завдання виходу у Вищу лігу. У нас був дуже сильний склад. Подивіться – відсотків 70 гравців забрали невдовзі в різні клуби. І всі ці хлопці добилися хороших результатів у своїй кар’єрі.

Чуйченко, Кульчицький, Богатир / Facebook

– Які команди або виконавці дарують вам зараз найбільше естетичне задоволення?

– Барселона! Ямаль дуже подобається – видає просто найвищий клас. При цьому мені завжди імпонує ще й Мбаппе.

– Реал вже починає серйозно відставати в новому сезоні.

– Це зрозуміло – друга поразка за сім турів. У них ніби хороша атака, проте оборона – слабка. А в Барси дуже сильні середина і передок. Каталонці, зверніть увагу, нікому не віддають м’яч. Так триває ще з епохи Мессі – практично 70 відсотків володіння. А що таке грати без м’яча? Будь-якого футболіста запитайте – це важко.

Знаю по собі. У посередній команді в основному все, що робиш, – це бігаєш у спробах відібрати м’яч. Натомість у сильній команді ти кайфуєш, насолоджуєшся атакою. Як Барса. Думаю, вони в цьому сезоні не лише візьмуть черговий титул Ла Ліги, але й Лігу чемпіонів виграють. Є у мене така чуйка.