"Один на один проти Трубіна, вважаю, усе робив правильно": мріє про Мілан, не має агента, Костишин називає "діамантиком"

"Сумували за батьками, за Батьківщиною"

– Ти у 16 років через війну опинився в Італії. Як взагалі відбувся цей виїзд і як тебе там зустріли?

– Так вийшло, що через війну ми з батьками виїхали у Вінницю до знайомих, до рідних. І мені зателефонував адміністратор Колоса U-19 та сказав, що є можливість виїхати за кордон – в Італію. У нас була невелика група, близько десяти людей. Деякі поїхали в Іспанію, дехто – в Німеччину. Мені запропонували саме Італію, і ми погодилися.

Нас там зустрічали італійські сім’ї. Кожен із нас був закріплений за окремою родиною, ми жили разом. Я, можна сказати, потрапив до головного організатора, який узагалі започаткував усю цю історію. Це була прекрасна родина, яка повністю мене всім забезпечувала.

– Випав шанс тренувався в ASD Cerealdocks Camisano разом з іншими хлопцями з Колоса. Як для тебе змінився футбольний побут і тренувальний процес в Італії?

– Зрештою всі, хто виїхав до Італії, опинилися в одній академії. Нам давали можливість тренуватися, грати, ми отримували ігрову практику. Я навіть одного разу тренувався з першою командою. Це було круто! Потім зателефонували з Колоса. Олександр Поздєєв, який на той момент був головним тренером U-19, запитав, чи плануємо ми повертатися. Ми, в принципі, розуміли, що це не буде якась тривала історія. Тому вся команда вирішила повертатися. Через 5-6 місяців ми вже всі були з ним у U-19.

– Скажи, що найбільше відрізняло італійський футбол від того, до якого ти звик в Україні – на рівні тренувань, ставлення до молодих футболістів? Наскільки там взагалі велика довіра до юних виконавців?

– Чесно скажу, на рівні U-19 італійський футбол не дуже сильно відрізняється від українського. Багато боротьби, багато потрібно бігати за спину атакувальним гравцям, багато простору, щоб обігрувати. Я один раз тренувався з основною командою – можливо, на тому рівні щось і відрізняється.

– Тобто, коли ти повернувся в Колос, не було відчуття, що після досвіду в Італії став сильнішим чи досвідченішим за тих, з ким раніше конкурував?

– Ні, можу сказати, що ні. Тому що Колос U-19 навіть, мабуть, трішки вищий рівнем як команда і ліга, ніж та, де я грав в Італії.

– Але невже справді всі разом вирішили повернутися? Не було варіантів залишитися, спробувати себе в Європі й усе ж таки побудувати там кар’єру?

– Напевно, ні. Всі сумували за батьками, за Батьківщиною. Ми розуміли, що тут самі, і не хотілося надовго залишатися. Тим більше це був юний вік. Так, у нас кожен мав класну прийомну родину, ми всі здружилися, була підтримка, це був класний досвід і важливий період у житті. Але нам варто було повертатися, адже на нас розраховував клуб. Ми мали там грати, були потрібні тренеру.

– Після повернення в Україну ви не втратили зв’язок із тією родиною, яка прийняла тебе в Італії?

– Так, ми часто говоримо. Вони вже двічі приїжджали в Україну, ми зустрічалися, постійно телефонуємо одне одному, переписуємося. Обов’язково тримаємо зв’язок, тому що, чесно, я частенько хочу до них приїхати, побути там, але через футбол це не виходить. Думаю, з часом ми ще побачимося, але вже там, у них у гостях, а не тут.

– А коли вони приїжджали в Україну, це було саме заради зустрічі з вами, чи вони мають тут свої справи?

– У них тут теж є родичі. Насправді в цій родині виходить так, що Франческо – голова родини з Італії, а його дружина Олена – українка.

"Костишин має рацію – мені треба набиратися характеру"

– Ти дуже рано пройшов шлях від академії до першої команди. Що для тебе стало тим самим "холодним душем" у дорослому футболі?

– Напевно, в першу чергу, психологічно важко пережити цей перехід. Дорослий футбол – це завжди тиск: від уболівальників, тренера, одноклубників. Треба заслужити на довіру. Так буває в кожній команді.

Я багато тренувався, був непоганий період в академії. Згодом мене запросили в U-19. Я там не так багато провів часу, і мене одразу запросили зіграти матч із першою командою. Тому в 16 років я вже, можна сказати, заявлявся і тренувався з першою командою, зростав із цими хлопцями.

Це був хороший досвід. Якийсь час на мене постійно щось тиснуло, і я не міг упоратися з цією відповідальністю. Не можу сказати, що одразу класно заграв за основну команду.

Багато що змінилося, коли головний тренер U-19 Олександр Поздєєв прийшов у першу команду. Я з ним пробув десь чотири-п’ять років – він мене виховав, чудово знав, багато чого навчив і підготував. Тому його присутність дуже допомогла мені.

– Хто зі старших або основних гравців найбільше тебе підтримував, допомагав адаптуватися в першій команді?

– Я намагався комунікувати з усіма, але, безумовно, з кимось більше, з кимось менше. У мене вийшло так, що я більше спілкувався з молодими гравцями, які вже були в основній команді, з хлопцями приблизно мого віку – наприклад, Денисенком чи Шершнем. Вони постійно заявлялися за першу команду, і я найбільше часу проводив саме з ними, бо ми ще з дитинства разом. Ми разом грали ще на рівні академії Арсенала Київ.

– Твій дебют за першу команду, до речі, припав на матч проти Шахтаря, коли тобі було 17 років. Ви тоді програли 1:3. Що найбільше запам’яталося з тих кількох хвилин? Перший матч – і одразу проти гранда українського футболу.

– Я пам’ятаю, що перед матчем основної команди провів непогану гру за U-19. Після цього мені зателефонував спортивний директор Лисицький і сказав, що я поїду на передматчевий заїзд із першою командою. Звичайно, я тоді був дуже задоволений, бо це все ж таки перша команда. Навіть просто посидіти на лаві запасних з основою – це неймовірні емоції.

Пам’ятаю, що наступного дня, коли я вже був із першою командою, до мене підійшов головний тренер і сказав зайти до нього в кабінет. Ми поговорили про дебют, про те, чи готовий я до цього кроку. Звичайно, я відповів, що так, адже це моя мрія з дитинства. Розумів, що все залежатиме від рахунку і від того, як наша команда буде грати.

Так вийшло, що рахунок був не дуже великим, і я мав десь п’ять-сім хвилин зіграти. Був у мене великий мандраж, я дуже переживав. Все ж таки грати проти гранда у 17 років – це не так уже й легко.

Коли в мене був момент один на один проти Трубіна, то я вважаю, що робив усе правильно. Я бачив простір у кутку, правильно пробив, але Трубін – класний воротар, і він витягнув.

Нехай не вдалося забити, але залишилися позитивні емоції, тому що я додав гостроти в атаці, мав момент у матчі проти такої команди. Цим можна пишатися, але такі моменти треба реалізовувати.

– Як тренер оцінив твій дебют? Більше було критики чи, навпаки, приємних слів?

– Двояко. Я дебютував, вийшов непогано, мав моменти – це важливо за ті п’ять хвилин. Але якби я забив, було б набагато краще. Тому можна сказати, що більше було критики.

– Чув або, можливо, читав, що Руслан Костишин публічно назвав тебе "діамантиком" Колоса?

– Так, але я вважаю, що мені ще багато треба працювати. Атакувальний гравець у першу чергу має забивати голи та віддавати гольові передачі.

Так сталося, що в тому сезоні я мав достатньо ігрової практики. Руслан Володимирович давав мені багато ігрового часу та простору, але я не реалізував стільки моментів, скільки мав. З тим же Епіцентром, коли ми грали, і з Зорею.

Це погано, коли за сезон у тебе недостатньо результативних дій. Я сподіваюся, що зможу налагодити цей аспект і своїми результативними діями допомагати Колосу, зокрема вигравати матчі.

– Костишин також казав, що тобі треба ставати дорослішим гравцем і набиратися характеру. Як ти сам трактуєш ці слова? Це більше про прийняття рішень, упевненість у собі чи щось інше? І наскільки тебе взагалі зачіпає, коли тренер говорить про такі речі публічно, а не тет-а-тет?

– Він має рацію. Мені треба набиратися характеру. А характер – це бути впевненим у своїх діях, бути заведеним на гру, а не просто десь агресивніше грати в моментах. Треба відчути цей спалах уже на перших ігрових хвилинах: атакувати, відбирати, скрізь добігати, не боятися вбігати й обігрувати. Ось про це він говорить.

Як я кажу, я – молодий гравець, і за той час, який проводжу в основній команді, я все ще не зміг заграти на сто відсотків. Треба знайти впевненість, додати агресії, загострення.

"За атмосферу в нас відповідають Гусєв і Синчук"

– А що ти відчув, коли вперше отримав виклик до молодіжної збірної України? Адже там уже інший рівень очікувань – грати проти найкращих гравців своїх країн у своїй віковій категорії.

– Коли я вперше потрапив у збірну U-21, то був здивований і, звичайно, приємно вражений. Я розумів, хто туди їде. Якщо брати до уваги наш склад, то там багато гравців, які вже мають досвід виступів на такому рівні. Усі вони грають або в українській Прем’єр-лізі, або за кордоном. Тому я розумів, що це високий рівень.

Я мрію про національну збірну. Це великий крок уперед, і я вже зараз маю робити все від себе можливе – і в клубі, і на рівні молодіжних команд.

Коли ти виступаєш за збірну України, то не повинен погано грати, мати проблеми з налаштуванням чи впевненістю. Цього не можна пробачати. Треба показувати якість.

– У збірній, напевно, доводиться швидше адаптуватися до футболу тренера? У клубі ви щодня тренуєтеся разом, напрацьовуєте взаємодію, а у збірній на це значно менше часу – потрібно практично одразу давати результат.

– Так, у кожного тренера різне бачення і свої тактичні настанови. Завжди все має свої корективи. Я більше фланговий гравець, і мені було важко грати всередині, на цій позиції. Але все ж це досвід, і ти не можеш завжди грати на лінії, як я люблю.

Ти маєш бути скрізь, бути десь універсальним. Тож збірна дала мені багато досвіду на різних позиціях: шукати простір, уміти підстрахувати когось із партнерів. Це також дуже важливо для мого розвитку.

– Зараз твоя особиста ціль – відзначитися голом уже в офіційному матчі за збірну, а не лише в товариському, як це було проти США?

– Так, це був дуже емоційний гол, бо майже рік я не міг забити. Тому радів, що зміг відзначитися, хоч і в товариському матчі. Насправді не так важливо, який статус має гра, адже я забив за збірну.

На тебе звертають багато уваги, є тиск, за тобою стежать скаути, представники національної команди. Тому треба скрізь якісно себе демонструвати, щоб рухатися далі й мати хороші пропозиції.

– Хто у вас, до речі, головні лідери в роздягальні?

– Ілля Крупський, Олег Федор, Іван Варфоломєєв – лідери команди.

– А хто відповідає за атмосферу в роздягальні?

– За атмосферу в нас відповідають Олексій Гусєв і Геннадій Синчук. У нас команда взагалі дружна, всі можуть щось сказати, піджартувати. Атмосфера хороша.

– Україна U-21 за останні роки суттєво підняла планку: півфінал Євро-2023, історичний вихід на Олімпіаду-2024, а потім – ще один поспіль вихід на Євро-2025. Як гадаєш, яка сьогодні реальна планка цієї команди? Наскільки далеко вона може зайти?

– Я вважаю, що ми повинні з кожним турніром рухатися вище. Україна, в принципі, заслуговує грати на високому рівні. У нас є якісні, амбітні, дуже працьовиті гравці.

– Який матч за збірну тобі найбільше запам’ятався?

– Напевно, матч збірної U-19, коли ми грали проти Нідерландів на турнірі в Марбельї.

– А як же твій дебютний гол проти США?

– Так, це було класно, але коли я грав за збірну U-19 проти Нідерландів, то багато отримував м’яч, мав багато простору, вийшла непогана гра. Для мене це важливіше, ніж просто забити гол.

"Агент? Я повністю довіряю клубу"

– Останнім часом про тебе пишуть уже не просто як про гравця, який цікавий європейським клубам, а називають конкретні команди – Славію, Вікторію Пльзень, були згадки й про Німеччину. Якщо відокремити все, що з’являлося в медіа, від того, що реально відбувалося, чи доходили до тебе якісь конкретні пропозиції?

– Чесно кажучи, я до кінця не розумів, про що йдеться, коли читав цю інформацію в медіа. Мені в клубі сказали, що конкретики не було. На мене це взагалі ніяк не тиснуло. Я гравець Колоса, граю за цю команду, мені тут усе неймовірно подобається.

Знову-таки, саме тому я не брав до голови ці чутки, не задумувався над ними й не вдавався в подробиці. Я гравець Колоса і зосереджений на своїй команді.

– Коли влітку навколо тебе стільки чуток, а зрештою ти залишаєшся в Колосі, взагалі не було внутрішнього розчарування? Адже футболіста в такому віці не може не тішити, коли за нього готові платити мільйони.

– Я ніяк не засмучуюся. Вважаю, що Колос теж може грати на високому рівні, у мене немає в цьому жодних сумнівів. Я з дитинства в Колосі.

Вважаю, що перед тим, як їхати за кордон, треба добре себе проявити в Україні: забити багато голів, віддати багато результативних передач. Тоді вже можна рухатися далі.

– До речі, так співпало, що після чуток про інтерес європейських клубів у тебе начебто стало менше ігрового часу. Це просто збіг обставин чи ти сам відчуваєш якусь зміну?

– Просто так співпало. Тренер поки бачить сильнішим іншого гравця. Є конкуренція, плюс я мав пошкодження, і через це грали інші. Але тренеру видніше, хто має грати.

У нас немає такого, що один футболіст постійно грає і все. Тренер обирає склад під різних суперників, враховує якості кожного гравця. Є ротація. Футбол – це не лише 11 футболістів, які постійно виходять від матчу до матчу. Тим паче, є такий фактор як травма.

– Наскільки вже відновився після пошкодження?

– Ще не повністю, але буду над цим працювати.

– Я так розумію, твої інтереси зараз представляє сам клуб і його керівництво, адже ти не працюєш з агентом?

– Так, я повністю довіряю клубу.

– Це твоє свідоме рішення? Чому на цьому етапі кар’єри ти вирішив не мати представника у вигляді агента? Адже для футболіста це досить нетипова практика.

– Не з типових, але я завжди мав хороші стосунки з керівництвом Колоса, з тренерами, з президентом. Мені дають ігрову практику, я маю гарне ставлення до себе, можливість зростати, тому довіряю виключно їм.

– У твоїй юнацькій кар’єрі двічі з’являвся Арсенал – спочатку ти грав за Арсенал Київ, потім за ФА Арсенал. Можливо, це якийсь знак? Невипадкова історія? Може, третій Арсенал колись з’явиться у твоїй кар’єрі?

– Сподіваюся, що колись з’явиться лондонський Арсенал. Це було б супер, адже моя мрія – грати за топ-команду. Але я завжди кажу, що спочатку, щоб поїхати грати за топ-клуб, треба добре себе проявити хоча б в Україні, а далі – десь у європейській команді середнього рівня.

– Ти можеш зіграти праворуч, ліворуч і в центрі атаки. Чи не вважаєш, що твоя універсальність водночас може бути твоєю проблемою? Тренеру зручно мати такого футболіста, але для великого трансферу часто хочеться чітко розуміти: хто ти за позицією.

– Насправді футболіст повинен уміти грати на різних позиціях. Я віддаю перевагу позиції вінгера. Люблю грати ліворуч, але останнім часом виходжу праворуч. Тут насправді немає нічого такого – треба розвиватися й бути універсальним.

З дитинства я грав центрального нападника, бо маю хорошу швидкість і постійно міг випереджати суперників, бігти вперед. Але зараз розумію, що у великому футболі нападник – це не лише той, хто бігає. Він має ще й чіплятися за м’ячі, а це не моя сильна чеснота.

Моя сильна чеснота – обіграш, швидкість, удари. Мабуть, мені все ж краще грати вінгера.

– Що хотів би покращити найближчим часом у своїй грі?

– Найближчим часом я дуже хотів би покращити у своїй грі реалізацію та везіння.

"Я з дитинства вболівав за Мілан, тому мені хочеться саме туди"

– Після досвіду в Італії, виступів за Колос і дебюту за основну команду, чи є зараз чемпіонат або конкретний клуб, у якому ти принципово хотів би опинитися?

– У мене брат добре розуміється на футболі, і з дитинства вболівав за Мілан. Я теж завжди мріяв грати саме за цей клуб. Я люблю італійський футбол, тому був би дуже радий колись опинитися в Мілані.

Зараз багато хто говорить про Барселону, Реал Мадрид і так далі. Це все круто, можливо, навіть у рази крутіше, але я з дитинства вболівав за Мілан, тому мені хочеться саме туди.

– Твій брат професійно пов’язаний із футболом чи просто дуже ним цікавиться?

– Просто цікавиться. Дивиться мої ігри, ми разом їх розбираємо, аналізуємо. Він добре розуміється на футболі, тому мені цікаво з ним це обговорювати. Хотілося б, щоб колись наша спільна мрія здійснилася – Мілан.

– А хто твій футбольний кумир? Є гравець, за яким ти особливо стежиш і щось переймаєш у своїй грі?

– У мене кумири часто змінювалися, але, напевно, з самого дитинства це був Роналдінью. Він завжди був і залишався для мене кумиром.

Мені подобається, як він відчуває футбол, як спокійно грає, робить шоу, хитає захисників – це круто. Подобається і Ліонель Мессі, і Кріштіану Роналду. У кожного футболіста своя гра, свій стиль. Роналду, наприклад, більш працьовитий, а в Мессі більше таланту, особливо в дриблінгу та роботі з м’ячем.

– Що для тебе зараз є правильним кар’єрним кроком: уже їхати в Європу, навіть якщо там доведеться конкурувати за місце у складі, чи провести ще один сезон у Колосі й стати тут ключовим гравцем?

– У першу чергу хочу стати ключовим гравцем в Україні, у Колосі. Сподіваюся, що зможу забивати голи, віддавати результативні передачі, покращити свою статистику – і тоді вже можна буде думати про Європу.

Є сенс їхати в Європу тоді, коли ти перебуваєш у своїй праймовій формі. Але спочатку треба заграти в Україні.

– А що для тебе означає бути у своїй найкращій, або праймовій, формі?

– Це про результативність та статистику. І коли ти відчуваєш, що можеш упевнено поводитися на полі, давати якість, коли в тебе майже все виходить або навіть усе виходить. Ти обігруєш, віддаєш результативні передачі, сам реалізовуєш моменти. Коли вже відчуваєш, що ти ключовий гравець і маєш вплив на гру.