У п’ятницю зранку прийшло повідомлення від уругвайського знайомого: “Уругвай та Аргентина мають вибачитися перед футболом за зроблене вчора”. Якраз коли сам готувався написати йому щось схоже. Від побаченого напередодні досі нудило, як після поганої їжі. Що ж такого сталося у поєдинку принципових суперників?
Зараз відбувається молодіжний чемпіонат Південної Америки. На першому етапі Уругвай з Аргентиною потрапили до однієї групи. (У кожній групі п’ять команд, три виходять до фінального турніру). Зустрілися вони у передостанньому турі. За пару годин до матчу Еквадор гарантував собі перемогу в групі, тож залишалося два місця.
В Аргентини було одне очко після двох матчів, в уругвайців – три. Тобто поразка практично позбавляла аргентинців шансів на вихід. Адже в останньому турі Уругвай мав грати з Парагваєм, в якого вже було чотири очки, й необхідну в цьому випадку парагвайцям нічию вони б якось зробили.
Не сам удома: Бока Хуніорс підписав Кевіна Макаллістера – сина найбільш шотландського аргентинця
Збірна Аргентини у перших двох матчах грала досить “інтенсивно”. Іншими словами, багато бігала. Бігала так швидко, що футбол за нею не встигав. Вряди-годи створювали моменти, навіть забили один м’яч. Думки, футбольного інтелекту – обмаль. Та й ці миттєвості були слабким проявом того, що раніше формувало ДНК більшости аргентинських футболістів. Раніше. Коли саме? Точно не десять років тому, бо можна згадати враження від виступу аргентинської молодіжки на аналогічному турнірі 2009 року:
А в Аргентини нічого, окрім кількох яскравих індивідуальностей, не було. Трагедія навіть не в тому, що чинний чемпіон світу не їде на черговий чемпіонат і не захищатиме свій титул. Зрештою вигравали цей титул зовсім інші футболісти.
Страшно те, що Аргентина зганьбилася у найгірший із усіх можливих способів. Видайкала у долі місце у фінальній групі, щоб там показати, що анічогісінько матчі першого етапу не навчили.
Буває, що сильна команда розподіляє сили, відкладає найкраще на потім, на матчі, які справді все вирішують. І у це хотілося вірити. Навіть власні очі, здавалося, дурять. Ось-ось, жевріла надія, вони заграють. Адже Аргентина – це школа. На жаль, цього разу на Sub-20 приїхали безпідставно самовпевнені учні цієї школи.
Цікаво те, що кожен із них окремо, цілком здатен успішно відіграти не один рік як у клубах, так і у першій збірній. Бо самовпевненість із них швидко виб’ють. А от їхній спільний виступ був нескінченним жахом.
За два роки до того Аргентина виграла молодіжний мундіаль у Канаді. Агуеро, Ді Марія, Меркадо, Банега, П’ятті, Максі Моралес, “Папу” Гомес, Серхіо Ромеро, Фасьйо, Мауро Сарате. Це лише кілька імен із того золотого складу. Тоді можна було сказати, що виграли “черговий” титул у цій віковій категорії. Але вже за два роки почалася чорна серія, кінця якій не видно.
Із чемпіонського складу 2007 року в першій збірній потім зіграли 14 футболістів з 21-го у заявці. Хтось більше, хтось менше, хтось зовсім небагато, але зіграли. З Судамерикано Ю20 2009-го до чемпіонату світу-2017 через молодіжку пройшло 129 гравців. У першій команді виходили потім на поле 22. Троє з цих 129 взагалі вже виступають за інші збірні. Ітурбе та Ромеро Ґамарра – за Парагвай, Даміан Лісіо – за Болівію.
Десять років тому здавалося, що дурять навіть власні очі. Зараз розумієш, що одягни цих хлопців у будь-яку іншу форму, ніхто й не здогадається звідки вони насправді. А як немає упізнаваности, про яку школу можна говорити?
А говорити треба. Щоб спробувати зрозуміти, що ж сталося зі школою, яка формувала одне покоління за іншим. Вигравав молодіжний чемпіонат світу Марадона, потім це робили Рікельме та Мессі. І сила-силенна інших яскравих футболістів. Саме це, а навіть не чемпіонства, було головним результатом. Десятки гравців, що переходили потім до першої збірної, ставали її лідерами, визначали її обличчя.
"Барселона дала мені все". Правила життя Ліонеля Мессі
Після фіаско на Судамерикано Ю20 2009 року це обличчя почало втрачати знайомі риси. Чому? У пошуках відповіді на це запитання насамперед слід зупинитися на політиці аргентинських клубів. Вони стають дедалі більше заручниками зловісного конвейєру з продажу гравців. Взагалі ставлення європейців до південноамериканського футболу нагадує байку “Свиня під дубом”. Тим прикріше, коли справді великі клуби Нового Світу у відповідь на: “Аби б то жолуді мені, а то байдуженьки до Дуба” лише намагаються виторгувати більшу ціну. Можливо, з надією, що нові майстри з’являтимуться так само рясно.
Хоча навіть якщо з’являтимуться, але без належного досвіду в першому дивізіоні своєї країни вирушатимуть за кордон у 15, 16, 17 років, наскільки ці напівфабрикати можна вважати випускниками аргентинської школи?
Збірні Ю15, Ю17 та Ю20 могли б навчати, могли б прищеплювати бажаний стиль. Власне, колись так і було. Аж поки в цю систему не вліз Умберто Грондона. Син колишнього президента Федерації спаскудив усе, чого торкався. Він і “координував”, і “тренував” сам. Дивитися на це без сліз було неможливо. Не ліпшою була ситуація з іншими наставниками.
На чемпіонаті світу Ю17 у Чилі (2015 рік) Аргентина програла всі матчі. Німеччині, Мексиці та Австралії. Так, навіть Австралії. І Австралія грала значно краще. Ще раз. Австралійці грали у футбол, не у регбі, значно краще, аніж аргентинці.
Упродовж кількох років бурхливої діяльности Грондони в юнацьких та молодіжних збірних не було стратегії розвитку, не було стилю, не було чітко визначеної манери гри. Хуан Себастьян Верон якось сказав у ефірі програми La llave de gol, що не бачить у молодих гравців “Естудьянтесу” тої гордости, яку відчував він сам, коли отримав виклик до молодіжки. Але це момент хоч і показовий, однак суто емоційний. А коли ще й у збірній нема кому розтлумачити що і як робити на полі, виходить матч Аргентина – Уругвай, “інтенсивний” аж до блювак.
Тренер “Велеса” Габріель Хейнце розкритикував календар турніру. Не можна, мовляв, грати через день. Зауваження цілком слушне, але за понад 20 років існування цього формату ми бачили зовсім інші аргентинські збірні, із зовсім іншою якістю гри. І щільний розклад їм не заважав. Взяти хоч би Тьяго Альмаду, підопічного Хейнце. У “Велесі” ж Альмада не пішки ходить. Але його переміщення значно продуманіші, значно логічніші. Йому не треба гайсати наче безголовому курчаті. Навпаки, в клубі у 17-річного хавбека значно більше можливостей демонструвати своє бачення поля та вмілі передачі.
1910 року аргентинська економіка була дев’ятою в світі. У французів навіть з’явився вираз riche comme un Argentin. Стосувався він, звичайно ж, не кожного мешканця країни, населення якої зростало в геометричній прогресії. Жодне місто світу не збільшувалося щороку такими темпами, як Буенос-Айрес. Емігранти прибували з Іспанії, Італії, Німеччини, Польщі, України, Близького Сходу. Це зумовлювало серйозні соціальні та політичні зрушення. І дедалі актуальнішим ставало питання “аргентинськости” (argentinidad).
Письменник Рікардо Рохас випустив 1909 року книгу “Націоналістична реставрація”, а за сім років чергову працю, що мала назву Argentinidad. У цих та інших творах він викладав своє бачення філософії національного самовідчуття. Цікаво, що сам термін argentinidad міг “підказати” іноземець. 1912 року Мігель де Унамуно писав для газети La Nacion і у одній із колонок зазначив: “Націоналістична реставрація, про яку мріє Рохас, має починатися у школі. Школа має бути колискою аргентинськости. І у аргентинськости має шукати Аргентина свою всесвітність”.
Школа. Важливе слово у цьому дискурсі. Особливо, якщо зважити на те, що завдяки журналістам El Grafico однією зі складових аргентинськости став футбол. Його головний редактор Рікардо Лоренсо Родрігес (писав під псевдом Борокотó), емігрант із сусіднього Уругваю, не обмежувався звітами про матчі. Тексти часто були моралізаторськими, завжди повчальними. El Grafico формував ідеологічні основи аргентинського стилю, знаходив слова, що надавали дотиканости концепціям теоретичним, вислизуще філософським. Це був той випадок, коли слова формували навколишній світ (Фердинанд де Соссюр був би задоволений), коли терміни зіскакували зі сторінок, розчинялися у натовпі й ставали автентичними, ставали ознаками аргентинськости.
Найбільше вражає написане Борокотó 1928 року. У тому тексті він розмірковував про “креольський дриблінг” та дав опис пам’ятника тому, хто цей дриблінг уособлює. Варто навести оригінал, для тих, хто може оцінити усю красу кожного речення. Інші ж мають вдовольнитися доволі недолугим перекладом.
Un pibe de cara sucia, con una cabellera que le protestó al peine el derecho de ser rebelde; con los ojos inteligentes, revoloteadores, engañadores y persuasivos, de miradas chispeantes que suelen dar la sensación de la risa pícara que no consigue expresar esa boca de dientes pequeños, como gastados de morder el pan "de ayer". Unos remiendos unidos con poco arte servirán de pantalón. Una camiseta a rayas argentinas, demasiado decotada y con muchos agujeros hechos por los invisibles ratones del uso. Una tira atada a la cintura, cruzando el pecho a manera de banda, sirve de tirador. Las rodillas cubiertas de cascarones de lastimaduras que desinfectó el destino; descalzo, o con alpargatas cuyas roturas sobre los dedos grandes dejan entrever que se han efectuado de tanto shotear. Su actitud debe ser característica, dando la impresión de que está realizando un dribbling con la pelota de trapo. Eso sí: la pelota no puede ser otra. De trapo, y con preferencia forrada con una media vieja. Si algún día llegara a instalarse este monumento seríamos muchos los que ante él nos descubriríamos como ante un altar
“Малий із брудним обличчям, із шевелюрою, що протестує проти гребінця у своєму праві на бунт; з розумними очима-бігунами, очима обманними та переконливими, з іскряним поглядом, що створює відчуття ущипливої посмішки, яку не може віддати цей рот із маленькими зубками, послабленими гризінням вчорашнього хлібу. Абияк приточена латянка правитиме за штани. Смугаста аргентинська футболка, із занадто великим вирізом і з багатьма розріхами, зробленими невидимими щурами щоденного вжитку. Закріплена на попереку стрічка перетинає груди як бинда і заміняє шлейки. Коліна вкриті шкалярупою ран, знезаражених долею; босий або у альпарґатах, з дірками на великих пальцях від постійних ударів по м’ячу. Його постава має бути типовою і справляти враження ніби він дриблінгує ганчірковим м’ячем. Саме так: м’яч не може бути іншим. Ганчірковий, і бажано ще обгорнений старою шкарпеткою. Якщо колись зведуть цей монумент, багато хто з нас знайде себе перед ним, як перед алтарем”.
Написано 1928 року. Дієго Армандо Марадона народився 30 жовтня 1960-го.
"Легше додзвонитися до Обами, ніж до Мессі". Правила життя Дієго Марадони
Теперішні гравці аргентинської молодіжки з’явилися на світ на межі століть. Вони мали б всотувати argentinidad із перших ударів по м’ячу. Але досі останнім, хто став одним із лідерів першої збірної і чий початок кар’єри нагадував яскравий образ Борокотó, є Кун Агуеро. (Мессі знущався над захисниками у Росаріо десь на рік раніше). Та й у Куна від аргентинськости залишалася хіба що пристрасть до мате.
Збірна Аргентини пробилася до другого етапу Судамерикано Ю20. І має шанси поїхати на чемпіонат світу. (З шести команд на Мундіаль вийдуть чотири). Але вкотре за останні роки (і це стосується не лише молодіжки, бо одним із яскравих прикладів є виступ Аргентини на ЧС-2010 під керівництвом, як це не парадоксально, Марадони) навіть немає сенсу починати улюблену аргентинську дискусію щодо ідеологічної приналежности команди. Чи її стиль ближчий до Менотті, чи до Білардо. Футболісти знову представляють себе самих.
З 1 лютого Сесар Луїс Менотті починає роботу “директором” національних збірних. Маестро нещодавно виповнилося 80. Його знання, бачення футболу потрібно було почати використовувати ще 15-20 років тому. Чи не запізно зараз, коли argentinidad у футболі під загрозою остаточного зникнення? Хочеться вірити, що ні. Що мудрий професор розчинить навстяж вікна старої школи й нагадає, що свою всесвітність Аргентина має шукати в аргентинськости. Ojala.
Більше можна прочитати у блозі Дмитра Джулая Еlmundoesbalon.