Він став першим українцем, про якого написав France Football. Але цьому передував жах, пережитий у "тюрмі народів", і дивовижна втеча.
Одні люди були охочі до слави, інші до наживи, Скоцень же – до футболу.
Валерій Лобановський.
У 1985 році знаменитий український футбольний Одіссей Олександр Скоцень опублікував у Торонто книгу "З футболом у світ. Спомини", в якій підкреслив, що мова має значення і висловив занепокоєння через масову русифікацію України "старшими братами". Публікуємо ті думки Олександра, які є особливо актуальними у світлі нашої боротьби з кривавим Мордором.
"22.09.1939 більшовики захопили Львів. Після напрочуд гарного вересня прийшов дощовий та вогкий жовтень. Міщани вже повиходили із своїх бомбосховищ та з огляду на нову дійсність швидко "спролетаризувалися". Щезли з вулиць міста елегантні силуети жінок, кудись зникли педантично одягнені чоловіки. Здавалося, що всі хотіли уподібнитися до "визволителів". На підприємствах, фабриках та в міських закладах і установах проходили мітинги, на яких славословили "визволителів" з-під гніту шляхетської Польщі. У першій половині листопада Всенародні Збори делегатів Західних Земель України спонтанно проголосили з’єднання і прилучення ЗУЗ до українського материка.
Наступила раптова зміна в усіх секторах життя. Колишні члени Спортивного Товариства "Україна" зорганізувалися в новому футбольному об’єднанні при Облспоживспілці. Коли я завітав у екс-офіс нашого товариства, то побачив там величезну вивіску з написом "Спортивное Общество Пищевик". Усі приміщення стояли пусткою. Здобуті трофеї, чаші, прапорці, статуетки, які були у скляних шафах, націоналізували "старші брати". Аналогічна сумна доля спіткала елегантні крісла, з усім обладнанням. Під вікном у куті стояв якийсь старий стіл, застелений червоним покривалом, на якому лежали пропагандистські матеріали "Пищевика".
Виходячи з цієї нової хатини вчорашньої кузні українського спорту на західних українських землях, я відчував, наче хтось вирвав мені серце й у душі не залишилося нічого, за винятком безмірного болю. 28 років праці і наші, з такою важкою працею здобуті надбання й гордощі, а зокрема культурно-спортове товариство "Україна", перестали існувати.
На початку листопада 1939 під нашу хату приїхав автомобіль чорного кольору. До мене звернувся чистою українською мовою гравець єврейської Гасмонеї Макс Горовіц:
– Олександре Антоновичу, тут така справа. Через два тижні до львівських футболістів приїде в гості київське Динамо. Ви маєте допомогти організувати футбольний матч.
Ця звістка подіяла на мене, мов грім з ясного неба. Зізнаюся, що я цьому дуже зрадів. Ще нещодавно не могло бути ніякої мови (ба навіть думки), щоб зустрітися з футболістами-спортовцями з Києва, аж тут ось готується матч Київ – Львів. Це наче сон. Виходить, не все ще пропало!"
Згодом Скоцень отримає нові завдання від очільника товариства "Динамо" у Львові Василя Панченка: "Через тиждень організовуємо мітинг львівських футболістів! Ви будете головним оратором, і ось ваша промова, завчіть її як слід". Нова влада постаралася як слід, у просторій залі готелю "Жорж" яблуку ніде було впасти, я ніколи ще не бачив такої великої кількості людей за панської Польщі, навіть тоді, як влаштовували безкоштовні вечірки-танці. Прийшли всі: поляки, євреї, українці; були червоноармійці та делегати київського Динамо. Зовні будівлю прикрасили червоними прапорцями, а всередині звисали прапори і великі "образи" вождів народу. Відспівали "Інтернаціонал". Його виконували лише приїжджі, бо львів'яни не вміли. Потім на трибуну вийшов якийсь майор та у своїй промові підкреслив, що доблесна червона армія, завдяки мудрій політиці партії та її вождя сталіна визволила трудящих "Западної України", що радянський народ живе в дружбі і є непереможним.
Під завісу мітингу начальник спортивного товариства надав мені слово. Я завчив усе напам’ять і промовляв після інструкцій. Промову мусив закінчити пропагандистськими штампами: "Хай живе дружба народів! Хай живе мудра політика комуністичної партії. Хай живе великий вождь і батько сталін". Мій спіч справив враження на радянських посіпак, так, енкаведист Панченко кілька хвилин дякував мені та висловив сподівання на подальшу співпрацю.
Олександр Скоцень
Легендарний матч відбувся 26 листопада 1939 року. Мені випала честь бути капітаном збірної Львова. І в цьому немає нічого дивного, адже наші барви боронили вісім поляків, два євреї і я. Яка гірка іронія долі. В історичному матчі української республіки її представляв лише один українець! На початку гри я зробив для себе неприємне відкриття: "Чи розумію я мову, якою наші брати говорять?! Чи це українська мова? Вони розмовляли російською. А це ж мали бути наші брати-наддніпрянці, брати-українці. Такого не було за часів СТ "Україна". Під поляками українська мова була для нас, футболістів, національною гідністю, нашою гордістю! А вони? Хто вони?"
Розчарування, гнів та лють оволоділи мною. У мене наче виросли крила. Я обіграв двох захисників та розпечатав ворота киян. Через якихось 5 хвилин я забив удруге. Але, на жаль, наша музика недовго грала. Динамівці лише на папері були аматорами, а насправді жили з футболу. А ось збірна Львова мала щодня турбуватися про те, як заробити на шматок хліба. Це були нашвидкуруч зібрані в команду футболісти. Ми не провели жодного тренування, а випадковий наставник, який очолював нас у тому поєдинку, дав нам таку "геніальну" настанову: "Грайте, як умієте". Тож не дивно, що кияни швидко розвернули хід поєдинку на 180 градусів та забили нам 6 голів.
Преса так відгукувалася про цей матч: "Гра, як і слід було чекати, привернула увагу тисяч глядачів. Відбулося перше знайомство футболістів двох напрямків: кияни вже грали з трьома захисниками, як передбачалося системою "дубль-ве", а львів’яни все ще дотримувались старого варіанту "п’ять у лінію". Ясна річ, двоє захисників не могли впоратися з трьома висунутими вперед нападаючими гостей і двоє крайніх форвардів – Балакін та Качкін, вільно гуляли на флангах атаки. Вони вдвох і забили у ворота львів’ян 5 м’ячів".
Увечері в готелі "Брістоль" всі учасники гри мали спільну вечерю. Атмосфера, в якій проходив бенкет, була овіяна теплом і дружбою. Промови виголошувалися українською. Нові спортивні чиновники підкреслювали, що "західні українські землі раз і назавжди з’єднані з урср, в якій спорт буде процвітати і репрезентувати всі прошарки суспільства, а не лише панські інтереси та їх класи". Після закінчення бенкету ми спілкувалися з киянами. Я був вкрай незадоволений цими бесідами. Адже вони знову спілкувалися лише російською. На жаль, було очевидно, що брати-наддніпрянці проміняли свій найбільший скарб, свою мову, на російську.
Також начальник команди Динамо, тренер і деякі гравці пропонували мені, а то й наполягали, долучитися до команди. Я колись мріяв про переїзд у давню столицю України. Однак сьогоднішній день усе змінив. Зустріч та розмови з російськомовними братами вплинули на мене надзвичайно негативно. Тому я відмовився. Керівник команди, начальство, тренер наполегливо і рішуче вимагали мого виїзду до Києва зараз же. Врятував мене Панченко, обґрунтувавши свою позицію тим, що я йому потрібен для організації спортивного життя у місті Лева.
Взимку 1940 року до нас завітали радянські льотчики. Пілоти десь півгодини розповідали нам про героїчну доблесну червону армію, яка визволила нас з-під гніту поміщиків, куркулів, капіталістів та польських панів. Оповідали про заможне життя населення срср, про дружбу народів та те, що червона армія стоїть на сторожі кордонів "родіни" і що вона дасть належну відповідь кожному агресорові, котрий буде "пхати своє свиняче рило у священний радянський край". Вони закінчили словами, що під проводом великого вождя сталіна всі ми йдемо до вершин людського щастя і блага. Запитали, чи є в нас "какие вопросы". Очевидно, ми всі сиділи і мовчки слухали. Запитань не було. Хто ж його знає, яка їхня ціль, чого вони хочуть?
"Визволителі" швидко показали своє справжнє обличчя. Після проголошення "возз’єднання" Західної України з урср розпочалися арешти, допити, розстріли, а понад усе – заслання людей на схід, в морозну тундру північного Сибіру. Чорні воронки щоночі приїжджали під хати мирних українців. Енкаведисти вантажили людей, дозволяючи взяти з собою власне майно. Потім цих бранців на залізничних станціях завантажували у вагони з написами "20 лошадей или 40 человек". Скільки дійсно туди запихали людей – ніхто не знав. Чорні воронки часто "працювали" практично цілодобово. Людиноненависницька імперія хотіла знищити якомога більше поляків-колоністів, колишніх військових старшин і поліцаїв, поміщиків і так званих "врагов народа": поляків та українців.
Після цих численних насильницьких заслань проходили мітинги, на яких кремлівські посіпаки рапортували про власні успіхи: "Цієї ночі, – говорив начальник паровозного депо Львів-Захід, – радянська влада завдала нищівного удару по ворогах народу. Ми вивезли з самого міста дві з половиною тисячі людей!" Скільки ж тоді мусило бути тих вагонів по 20 коней, щоб усіх цих знедолених помістити. Люди пошепки розповідали страшні історії про чорні воронки та потяги смерті. А з гучномовців Львова лунало: "Широка страна моя родная, много в ней лесов, полей и рек, я другой такой страны не знаю, где так вольно дышит человек…"
Третього січня 1940 року мене у складі делегації з земель Західної України послали у відрядження до Києва. Доїжджаючи до річки Збруч, потяг сповільнив ходу. Мої очі шукали ту артерію, яка стільки років ділила живе тіло українського народу. У потязі пасажирами здебільшого були офіцери червоної армії. Розмова всюди російська. Коли я вийшов з купе, то за спиною пролунав голос.
– Ви хіба не тутешній? – раптом чую за собою голос чистою українською мовою.
Обертаюсь, бачу двох селянок-колгоспниць, що їдуть до Києва.
– Я з Волині, – відповідаю, щоб щось сказати.
– А ні, ви не звідти, бо розмовляєте не так як там.
Я тоді зізнався, що зі Львова. Жінки розпитували про життя за Польщі у Західній Україні, про харчування, розповідали про себе чудовою українською мовою. Я відчув, що знаходжуся наче між рідними. Он де мова. У колгоспах, на селах. Цікаво, як у Києві?
Після кількох днів, проведених у столиці, українська делегація вирушила до москви. У потязі Панченко запитав у мене про враження від Києва.
– Дуже гарне місто, – кажу.
– Приглянулася наша праця? – питає знову.
– Так, Усе те, що бачив, перевершило уяву.
– От бачиш, у нас, в соціалістичній державі, це все можливе.
– Справді, розмах праці гідний подиву, одначе це не наше, це російське.
– Що ви, Олександре Антоновичу, а чому?
– Товаришу Панченку, – кажу йому, – за весь час у Києві я не почув жодного слова українською.
– Хто ж вам забороняє говорити українською?
– Василю Петровичу, ви зі мною розмовляєте українською, це правда. Але чому ж ви до всіх інших звертаєтесь російською?
Він наче втратив дар мови та безсило впав на постіль. У москві цей діалог мав цікаве продовження. Панченко, який добряче хильнув, попередив Скоценя: "Як хочете вижити, не починайте ніколи ні з ким такої нікчемної розмови, як оце мали зі мною в потязі дорогою сюди".
Скоцень (посередині) у складі Динамо
У 1940 році Скоцень став гравцем Динамо. Після тривалої екскурсії Києвом Олександр відзначив: "Все те, що я цього ранку побачив, схвилювало мене. Пам’ятки, пам’ятки, скільки їх ще тут є? Здавалося, що в цьому місті кожна п’ядь землі – історія. На жаль, було й розчарування, що велич і сила наших духовних цінностей, особливо величаві церкви, храми, монастирі, хоч і упорядковані, однак пристосовані на свій лад. Не виконують місії, для якої були створені. Вони стали музейними заповідниками".
Відвідини Києво-Печерської лаври лише підсилили негатив: "Сів я на лавці біля храму, щоб відпочити. Раптом щось важке впало біля моїх ніг. З-поза кущів алеї з’явився чоловік. Він довго придивлявся до мене, а тоді промовив:
– Бачу, що ви не тутешній житель. Дозвольте, присяду та відпочину. Я тут, – застогнав він, – був колись монахом, сьогодні ношу лантухами ось це вугілля. Не вірте їм, не вірте цим грішникам, розпинають нашу Церкву, віру і Бога, причепились, як п’явки, й ссуть нашу кров, не вірте їм! – він накинув мішка з вугіллям на плечі, зігнувся під його вагою і спокійно пошкандибав".
Не менше Скоценя здивували й відвідини Перлини біля моря. "На жаль, і велике моє здивування, я в цьому місті не почув жодного українського слова. Інколи лише десь у кутку крамниці – мовну суміш. Я пізнав Одесу як зросійщене місто. Ковтком повітря для мене стало спілкування з моїм партнером по команді, з яким я мешкав, Іваном Кузьменком. Він бувало стане посеред кімнати і на все горло заведе: "У неволі, в полоні була ти, Україно, вітчизно моя, ще недавно шляхетськії кати перекраяли рідні поля…" А потім розповідав: його батько та родина – українці, а комуністи – плюють нам в обличчя, перетворюють нас на нових рабів. Брехню сіють і брехнею орють. Іван бачив, що ми, західняки, були набагато краще одягнені, ніж пролетарії, а їм розповідали, що ми у Львові на вечірку з киянами-футболістами позичали одяг у театрі. Проте він радив мені тримати язика за зубами, бо якщо хтось почує мої думки про "визволителів", то я можу "повиснути", як "повис" його дядько, директор цукроварні.
Я старанно тренувався у складі Динамо, але мене, наче магнітом, тягнуло додому, до Львова. Я в Києві почувався чужинцем. Я щоразу виразніше бачив як на мене косо дивилося начальство, поки вони мене толерували, але я усвідомлював, що це невдовзі може змінитися. Хоча я і любив столицю, жив там досить заможно, проте важко було погодитися з цією двозначністю, боляче було спостерігати брак довіри до себе. Також я розумів, що будь-коли за мною може приїхати чорний воронок.
На жаль, Міхал Матіяс, якого я свого часу загітував перейти в Динамо, швидко русифікувався. Він поляк і, живучи у Львові, розмовляв українською. У Києві він включився у російське середовище, відвідував російський драматичний театр, кіно, мітинги, лекції… став "русским". Спілкувався ламаною московською мовою, немилосердно калічив слова, а українською ніде ніколи ні до кого не говорив. Для нього і всіх прибулих із ЗУЗ поляків Україна була Росією!
У неділю, 22 червня 1941 року, над ранком нас збудили глухі, різкі вибухи. Спершу один, а за ним – другий, третій. Будинок, де ми проживали, кілька разів струсонуло, задзвеніли віконні шибки. Рвонуло повітрям від розривів. Через якусь хвилину це повторилося знову, і раптом усе затихло. О 10-й ранку в брамі стадіону я зустрів Лева Варновицького (заступник начальника Київського міського відділу НКВС та куратор футбольного Динамо). Він виглядав переляканим. "Саша, біда, біда! Війна! Німці напали на нашу країну!" На стадіоні зібралися вже всі спортсмени. Тепер лише одне питання нас тривожило: чи відбудеться матч з ЦДКА? Усі чекали на промову Молотова. Після його виступу по радіо нам заявили, що гра переноситься на невизначений термін. Почулися голоси про мобілізацію, бойові вигуки в бік невидимого ворога.
Перші дні війни в Києві пройшли достатньо спокійно. Щодня ми приходили на стадіон, але раптом я помітив дивовижну зміну у ставленні однокомандників до мене. Вони якось дивно дивилися на мене, почали уникати мого товариства, нехтували всякими розмовами та сахалися від мене, мов від прокаженого. У пресі і по радіо найбільше повідомлялося про нацистські знущання над безборонним населенням на зайнятих ворогом територіях, і лише мимохіть – про відступ червоної армії. Деяких динамівців призвали до війська. У середині липня ми переїхали з нашої квартири на стадіон. Щоранку ми виходили на тренування, отримували свою платню і талони на харчування. Розпочалися проблеми з продовольством. Вулицями тягнулися нескінченні валки виснажених вояків. Зі скреготом прокочувалися танки, гармати, обози підвод та санітарні машини. Нальоти німецьких літаків на місто почастішали.
До Києва масово приїжджали біженці. У місті почалося замішання та стовпотворіння, ходили різні неперевірені чутки. Скрізь і усюди панував галас. Щоразу зростала пропаганда, що закликала виловлювати шпигунів і диверсантів. Преса писала про велику невдячність західняків, які із засідок стріляли по відступаючих червоноармійцях. Невдовзі взялися й за нас. Якось на світанку всіх західняків, які проживали у квартирах на стадіоні, розбудили і забрали до військкомату, щоб реєструватися до армії. На всякий випадок ми взяли з собою клунки з хлібом. Вони швидко оформили поляків, а далі сказали, що українців із Західної України більше не реєструють. Не беруть в армію.
Я повернувся на стадіон копати біля нього глибоке бомбосховище. Лопатами, сокирами, кайлами, пилками ми довбали, змінюючи вигляд узгір’я, робили його подібним на велику кротовину. Після повернення з військкомату до мене причепився голкіпер Трусевич: "Почему ты не в армии?" Я спробував пояснити, але він не хотів слухати. "Врешь, собака, – заверещав він люто, – стрелять хочешь в доблестных красноармейцев из-за забора!". Комісар Кравченко попередив мене: "На вас і вашу дружину вже тривалий час надходять численні доноси та скарги". Повернувся я на квартиру зовсім розбитий. Змертвіла думка краяла серце. Цей воротар Трусевич! Який негідник, він ж нещодавно по-дружньому просив у мене позичити кілька карбованців на купівлю, як він казав, барахла!
Микола Трусевич
На жаль, Кравченко виявився правий. Через кілька днів за мною прийшло НКВС. Мене повезли за місто. А потім завели у палатку чи то комірчину, залишили біля вартового. У лісі неподалік я чув глухі постріли. Після цього я почав прощатися з життям. Через годину мене провели до кімнати, де сиділи троє енкаведистів. Один з них звернувся до мене:
– Ви Олександр Антонович Скоцень?
– Так, – відповідаю, – але що це все означає?
– Прекратите разговор и не валяйте дурака! – відізвався він. Інші двоє сиділи, мов мумії.
– Ви заарештовані і обвинувачені судовим порядком, – продовжував енкаведист, – за контрреволюцію та шпіонаж. Ось тут обвинувачення, ось тут донесення свідків.
Він підняв зі столу течку документів і почав вимахувати нею на усі сторони.
– Зізнавайтеся відверто, ви прихований ворог народу. Ось тут вказано…
Раптом хтось зателефонував, мій кат зняв слухавку, та після короткого діалогу поклав її і одразу крикнув до конвоїра: "Відвести!" Мене запроторили до підвалу. Я гадав, що не зможу склепити повік, однак миттєво заснув. Наступного ранку мене повели на допит. Дорогою я побачив Варновицького, я відразу кинувся до нього, сподіваючись на допомогу: "Товаришу начальник, дозвольте". Але він вдав, що мене не побачив.
З-за столу піднявся чоловік у вишиванці: "Пішли!", звернувся він до мене. Ми увійшли до кімнати. Він запитав:
– Що ви тут робите?
– Не знаю, – відповів я.
Він зареготав на все горло, а потім зі всією серйозністю сказав:
– Добре, що ви тут, а не там де були.
Він витягнув папку з документами, дістав звідти аркуш списаного паперу і подав мені зі словами:
– Читай.
З кожним реченням мене охоплював все більший страх, тряслися руки. Обвинувачувальний акт твердив, що за весь час мого перебування між спортсменами я вів шкідливу діяльність і капіталістично-націоналістичну пропаганду. З цією метою я начебто зустрічався з приїжджими зі Львова, а також висилав дружину в місто Лева за інструкціями. У Чернівцях я бачився з місцевими і зводив наклепи на радянський уряд, партію та її керівників. Також я займався антирадянською пропагандою у санаторії. Під час роботи над спорудженням бомбосховища я переконував людей не йти в армію, що німці – наші приятелі і коли вони займуть Київ ми заживемо набагато краще, ніж при радянській владі. Ці вигадані свідчення дав проти мене Микола Трусевич.
– Що скажеш на це? – запитав у мене енкаведист.
– Чому ж тоді, коли я вів антидержавну пропаганду, Трусевич не доносив на мене одразу? Все це висмоктана з пальця брехня.
– Знаємо про це. У наших органах безпеки не дурні сидять. Читай резолюцію.
На папері чорним по білому писало: "Отпустить молодого дурака домой!", – і підпис: Лев Варновицький. Він промовив: "Йди додому. Думаю, тобі не варто пояснювати, що ти маєш не більше 24 годин, щоб покинути Київ". Мене не потрібно було просити двічі. Вирвавшись з лабет НКВС, мене щось тиснуло у грудях, мені стало боляче за себе, за наддніпрянських братів-українців, за свою знедолену батьківщину. Ось воно як: в моїй країні, в її серці, в Києві, москаль арештовує, поляки свідчать, слідчий в українській вишиванці сидить, юда-партнер видає та доносить, а енкаведист – господар життя і смерті – розстрілює. А звільнили мене завдяки всемогутньому єврею-енкаведисту Варновицькому". (через кілька місяців Лев загинув під час оборони Києва, за іншою версією вкоротив собі віку).
Скоцень (присів) із сім'єю в еміграції
Невдовзі Олександр дістався до рідного Львова. У 1944-му розпочалася тривала одіссея Скоценя: Словаччина – Австрія – Німеччина – Бельгія – Франція – Канада. Українець найкраще зарекомендував себе у Ніцці. Там він забивав у кожному другому матчі. Олександр якось навіть вразив ворота самої "Старої синьйори".
Скоцень став першим українцем, про якого написав France Football: "Коли Олександр приїхав до Ніцци, він був чудовим гравцем, але на полі пересувався вкрай повільно, мов вантажний поїзд. Проте українець швидко зробив висновки, він суттєво додав у швидкості. Тепер це вже ніццівський експрес". Олександр міг би сяяти на українських полях, якби не червоні та коричневі "визволителі".