Інтерв'ю "Футбол 24" з Олегом Шандруком, головним тренером Вереса, який привіз із Одеси перемогу над Чорноморцем, а трохи раніше відібрав очки в Динамо.
"Це важкий період нашої історії"
– Олеже Миколайовичу, як почуваєтесь? Знаю, що перед поїздкою на матч із Чорноморцем ви прихворіли…
– Дякую, уже все добре. Сезонна хвороба, скажімо так. Не догледів себе.
– Ви обрані найкращим тренером 21 туру УПЛ. Обіграти Григорчука – це щось та й означає.
– Герой – занадто пафосне слово для мене. Насправді – це заслуга хлопців. Вони заслужили – протягом чотирьох турів доклали чимало зусиль.
– Що ви відчули у прифронтовій Одесі? Буквально за два дні до матчу місто зазнало чергового страшного ракетного удару – загинули понад два десятки осіб…
– Одеса, напевно, як і кожне українське місто, вже адаптувалася та живе своїм життям. На жаль, трагедії трапляються в різних місцях ледь не щодня. Ми швидко звикаємо. Застали в Одесі і нічну тривогу, і матч переривався. Як це сприймає кожен особисто (зокрема, мої підопічні) – можна тільки здогадуватись. Війна триває. Це важкий період нашої історії.
– Колись, ще до війни, ви й самі грали в Одесі, провели кілька сезонів у Чорноморці. Зараз місто впізнали?
– Я люблю Одесу. Прожив там три роки і маю тільки хороші спогади. Але зараз я їхав окремо від команди, прибув пізніше, отримавши від лікаря рекомендацію постільного режиму. Тож, на жаль, далі ніж на 100-200 метрів від готелю я не побував і міста не побачив.
– Матч перервала повітряна тривога. Як поводилися легіонери вашої команди? Бо є тривога в Рівному, а є тривога в Одесі, де може прилетіти за лічені хвилини…
– Це були Марко і Яго (Мрвальєвіч і Сікейра, – Футбол 24). З ними розмовляєш – ніби все чудово. По їхньому зовнішньому вигляду нічого такого не помітив. Хоча думаю, що всередині, емоційно, все ж переживають.
"Те, що ми взяли очки з Динамо, – їхня велика заслуга"
– Туром раніше Верес відібрав очки у Динамо, перервавши тривалу переможну серію Шовковського. Чи можна сказати, що ваша команда нарешті намацала свою гру і відчула впевненість?
– Я завжди кажу, що на такі запитання дає відповідь наступна гра або й дві. У наступному турі граємо з Кривбасом, потім – з Оболонню. Отримаємо чітку відповідь – де ми перебуваємо і чи зможемо підтримувати той настрій, щоб тішити рідних уболівальників.
– До речі, проти того ж Динамо команда мала потужну підтримку. Глядачі нарешті повернулися на трибуни, нехай і в обмеженій кількості. Було незвично?
– Було надзвичайно приємно. Стадіон ще не був повним, але атмосфера виявилася чудовою. Радіємо, тим паче у нас – власний уболівальник. Те, що ми взяли очки з Динамо, – їхня велика заслуга. Сподіваюся, проти Кривбасу буде не менш атмосферний поєдинок.
– Головна зимова знахідка клубу – Марко Мрвальєвіч. Як ви натрапили на цього чорногорця? Чия це заслуга?
– Дуже хорошу роботу провів наш спортивний директор Юрій Вікторович Габовда. Він запропонував цього гравця, ми всі разом його передивилися. Почувши думки тренерського штабу, Габовда розпочав активно займатися трансфером. Тож велика його заслуга, що Мрвальєвіч опинився у Вересі.
– Верес продовжує боротьбу за збереження прописки у Прем’єр-лізі. Залишилося десять матчів. Десять фіналів?
– Абсолютно! Ми розуміємо, де перебуваємо і що потрібно робити. Кожен матч – фінальний. Мусимо показувати свій максимум, щоб досягнути позитивного результату.
– Яка найкраща мотивація у такій ситуації? Розмови з колективом? Фінансовий стимул? Зустріч з уболівальниками? Як знайти той мікс, який допоможе команді піднятися вище?
– Я свято вірю у внутрішню самомотивацію. Кожен футболіст – професіонал, повинен вміти готувати себе. Має бути хороша комунікація "тренер-гравець" всередині колективу, а також між самими гравцями. Не забуваймо і про комунікацію з вболівальниками.
Зовнішня мотивація – це фінансовий стимул. Він також вагомий, але не настільки, на мою думку. Натомість патріотизм щодо власного клубу і вболівальників, щодо себе і своєї сім’ї повинен палати постійно. У цьому запорука перемог.
– Ігор Циганик звернув увагу на тісну співпрацю між Вересом та Поліссям. У чому вона виявляється?
– Якщо брати до уваги те, що у нас є гравці Полісся на правах оренди, то так – це можна назвати співпрацею. А чому ні? Іншої інформації у мене немає. Орендовані футболісти допомагають нам у вирішенні наших завдань.
"Я не думаю, що їм цікаво слухати, як грав Шандрук"
– Станом на зараз ви є наймолодшим тренером УПЛ. Як почуваєтеся в цьому статусі?
– Ого, не знав цієї інформації (Усміхається). Приємно. А колись я був наймолодшим гравцем команди. Зараз, здається, не такий вже й молодий – 41 рік…
– Іващенко, Любеновіч, Вишняк, Ротань трохи старші від вас. До речі, з ким із колег по тренерському ремеслу у вас найкращі стосунки?
– Я не так давно дебютував в УПЛ. У принципі, в мене хороші відносини з тренерським штабом Олександрії. Сергій Кравченко – мій товариш, разом грали колись. Досі зберігаємо чудову комунікацію. Так само Руслана Петровича (Ротаня, – Футбол 24) добре знаю.
– Недооцінки від старших колег не відчуваєте?
– Ні, не було такого. Не відчув. Є тренерська етика – в УПЛ проблем із цим не бачу взагалі. Незалежно від віку, повага у тренерському цеху має бути присутня.
– Скоро виповниться десять років з моменту, коли ви розпочали тренерську діяльність. З якими труднощами зіткнулися на любительському рівні?
– Любительський рівень – хороша школа. Там займаєшся всім і зразу, тож отримуєш певне загартування. Радий, що мав такий досвід. Здобув багато інформації, провів чимало експериментів. Воно пішло мені на користь – це 100 відсотків.
– Хто з тренерів світового рівня є вашим орієнтиром? Чиї ідеї вам близькі?
– Напевно, немає такого тренера, якому не подобається Гвардіола. Він робить унікальні команди. Дуже імпонує Юрген Клопп, а також Унаї Емері. Чому Емері? Бо не працює з топ-клубом, і все ж зробив дуже амбіційну команду. Раніше вигравав Лігу Європи. Досягав успіху без суперзірок. Топовий тренер.
– Коли Блохін тренував Динамо, то полюбляв нагадувати підопічним про свою зіркову кар’єру та "Золотий м’яч". Ви прихильник таких методів у власній роботі?
– Якби мав таку кар’єру, як в Олега Володимировича, то було б простіше це робити (Сміється). Але таких висот у мене, на жаль, не трапилось, тому ділюсь менше. Це – зайве. Теперішні гравці мають багато зіркових кумирів, на яких рівняються. Я не думаю, що їм цікаво слухати, як грав Шандрук.
– Ви себе недооцінюєте. Рівень тієї УПЛ, в якій ви грали, був на кілька порядків вищим, ніж зараз…
– Погоджуся щодо рівня. Через травму я закінчив досить рано – у 30 років. Це був сезон 2012/13 – пік могутності нашої ліги. Але теперішні гравці дуже прив’язані до соціальних мереж. І коли ставиш у приклад зірок з топ-команд, їм цікавіше.
"Для Заварова авторитетів не існувало"
– Ви починали і закінчували у Волині. Є улюблена історія про Кварцяного?
– Стільки вже історій розказано… (Усміхається) Насправді у мене з цим тренером не склалося. Так буває, це нормально. Не хотів би зараз обговорювати Віталія Володимировича.
– Ви зовсім юним потрапили у Шахтар, зіграли безліч матчів за другу та третю команди "гірників". А як щодо шансів на склад №1? Вони були?
– Шанси завжди є. Напевно, трішки не дотягував. Я – хлопець зі села приїхав, не вистачало впевненості у власних силах, а також школи, якої в мене не було. Проходив її у дублі Шахтаря. Були, звичайно, періоди, коли тренувався з першою командою – і при Шустері, і при Луческу. На жаль, не витримав конкуренції. На той момент Матузалем був у центрі поля (я починав в опорній зоні) і, як не прикро зараз згадувати його прізвище, Тимощук.
– Потім ви опинилися в київському Арсеналі, який очолював легендарний Заваров. Що почерпнули в цього тренера?
– Я вдячний Олександру Анатолійовичу – це мій перший тренер у Прем’єр-лізі. Що мені подобалося – він випромінював впевненість і втілював її у гравців. У нас була доволі молода команда, лише 3-4 старших гравці – Мізін та Беньо серед них. Ще мені подобалося, що ми ніколи не розбирали суперника. Заваров казав: "Тільки ви на полі вирішуєте, наскільки хочете бути сильними і перемогти". Для нього авторитетів не існувало. Це мені допомогло сміливіше грати на рівні УПЛ.
– Чорноморець 2007-10 років – найкращий період вашої кар’єри?
– Один з найкращих – це точно. Мені подобалося жити в Одесі, створилась хороша комунікація з вболівальниками. Я потім шкодував, що пішов з команди.
– "Моряки" тоді вилетіли в Першу лігу…
– А я мав амбіції залишитися в Прем’єр-лізі. За три роки звик до високого рівня. Проте пошкодував невдовзі.
– Безліч зіркових футболістів грали у тому чемпіонаті. Хто вам найбільше нервів потріпав?
– Насамперед хотів би відзначити бразильців зі Шахтаря – це Дуглас Коста, Вілліан… Також, до речі, Генріх Мхітарян. Я вже згадував про Матузалема, який був одним із найсильніших легіонерів за всю історію Незалежності. Просто виявився трішечки нережимним хлопцем і не зміг повністю реалізувати свій потенціал.
"Озброєні групи розстрілювали з автоматів банкомати "Приватбанку"
– У 2010-11 роках ви грали в Севастополі. Рускім міром тоді вже відчутно попахувало?
– Там завжди ним пахло. Особливо у Севастополі, де базувався Чорноморський флот. Я взагалі не відчував там чогось українського. Напевно, за роки Незалежності можна було зробити набагато більше в плані українізації Криму, його інтеграції в життя держави. Колись про це напишуть у книжках.
– Виходячи в місто випити кави, ви українською мовою пробували розмовляти? Якою була реакція місцевих?
– Якоїсь агресії я не відчував на той час – до війни залишалося три роки. Усе потім змінилося дуже швидко. Кажуть, від любові до ненависті – один крок, тут та сама історія. Я спілкувався і українською, і російською. У мене дружина з Донецька, мої батьки у гості приїжджали. Ні разу не бачив кривих поглядів від місцевих.
– Відкрили для себе гарні місця у Криму?
– Мені Крим дуже подобався. Моя рідна сестра жила в Керчі. Виходило так, що я на одному кінці півострова, вона – на іншому. Тому об’їхав і Ялту, і Алушту, і Феодосію. Доволі колоритно та гарно.
– Після завершення професійної кар’єри ви ще побігали за аматорський Рубін із Донецька. Стали свідком початку кривавої бійні на Донбасі?
– Так сталося, що мене прооперували і я ухвалив рішення закінчити кар’єру. А мій товариш Михайло Тюрін мав власну аматорську команду, тож я за них ще трішки побігав. Донецьк ми покинули у травні 2014-го.
– На блокпости і озброєних сепаратистів ще встигли надивитися?
– Так. Пригадую, як озброєні групи їздили і розстрілювали з автоматів банкомати "Приватбанку". Активні бойові дії розпочалися в аеропорту. Ми з дружиною прийняли рішення покинути місто.
– Уявімо, ви маєте опцію "редагувати". Що б змінили у своїй кар’єрі?
– Я вдячний долі за той рівень, на якому пограв. Враховуючи те, звідки я і яка в мене школа. Тому нічого не міняв би. Не хочу гнівити Бога.