"Футбол 24" зателефонував п’ятьом персонам, яких зводила доля з Михайлом Фоменком. Світлій пам'яті тренера присвячується.
Вранці 29 квітня на 76-му році життя не стало Михайла Івановича Фоменка. Останнім місцем його тренерської роботи була головна команда країни, яку він підхопив після проваленого старту відбору на ЧС-2014 і зумів реанімувати настільки якісно, що її переможну ходу зупинила лише збірна Франції у стикових матчах. На Мундіаль "синьо-жовті" не потрапили, зате поїхали на Євро-2016. Щоправда, атмосферу в тому колективі вже важко було назвати здоровою – над Фоменком нависала тінь молодого наступника. Тож і результат виявився відповідним. Михайло Іванович тихо пішов з посади, а невдовзі дав підсумкове інтерв’ю для Футбол 24.
Про нього майже забули. Володар Кубка кубків та Суперкубка УЄФА у складі Динамо 70-х скромно осів на Сумщині, звідки був родом. Останнім часом боровся із важкою недугою. Та все ж його смерть приголомшила усіх. Сивочолий Йожеф Сабо, дізнавшись гірку звістку від автора цих рядків, навіть взяв 5-хвилинну паузу. Щоб поплакати…
Йожеф Сабо
– Як помер?! А-я-я-й… Шкода такого чоловіка, хорошою людиною був. Молодий іще… Я аж заплакав. Передзвоніть через 5 хвилин.
Так ось… Я переконав Лобановського, щоб він взяв Фоменка, як центрального захисника. У нього все було – швидкість, відчуття позиції, підстраховка, передача. А високий, головою грає! Як людина – ніколи не сварився у мене. І з Лобановським все у нього було нормально. Нехай земля йому буде пухом. Жаль. Відходять наші хлопці… Мені теж уже скільки років. Тут треба думати про це.
Зовсім недавно дзвонив мені один журналіст. Я у нього запитав: "Слухай, а де Фоменко? Куди він подівся?" Сказав, що живе у селі Сумської області. А я у Києві, нікуди не їду, хоча маю у Карпатах дім і можна там закритися. Чекаю. Хочу дожити до того моменту, коли ми вже проженемо ту грязь, тих сволочів з України.
Лебедина пісня Фоменка у збірній України? Він сварився уже з хлопцями деякими. Це я знаю точно, бо тоді ми ще бачилися і розмовляли. Запитував у нього: "Що трапилося? Грали-грали, а потім почалося…" Відповідав мені: "Не ті хлопці, які були. Не дотримуються режиму". Він дуже любив дисципліну. Але коли сваришся з хлопцями, тоді все йде нанівець.
Едуард Цихмейструк
– Дуже сумно. Відходить ціла епоха. Для мене виступи у ЦСКА-Борисфені під керівництвом Фоменка були першим досвідом на такому високому рівні. Він – особлива людина у моєму житті. Михайло Іванович сповідував досить суворі методи роботи. Багато не говорив, а якщо говорив – то доволі тихо. Проте траплялися моменти у роздягальні, коли щось його не влаштовувало, то міг досить гучно та агресивно висловити свої претензії. По-різному бувало. Умів "достукатися" і ефект це давало, звісно, моментальний. Команда розуміла, чого хоче тренер, і намагалася якнайкраще зіграти.
Пригадується матч проти Динамо, коли ми зіграли 0:0 на тоді ще Республіканському стадіоні (сезон 1995/96, – Футбол 24). То був емоційно важкий поєдинок і для нас, і для Михайла Івановича, тому що в них із Сабо "свої" стосунки були.
Не бачились ми з Фоменком дуже давно – мабуть, ще з 2000 року. Мене не було в Києві тривалий час, я ще грав. Потім також шляхи не перетиналися. Останніми роками, наскільки розумію, тренер перебував у себе в рідних краях – на Сумщині. Нам усім він дуже багато дав. Тоді багато чого могло не подобатися, але з часом розумієш – і фізичні навантаження, і тактичні речі були потрібними. Вони давали результат.
Артем Федецький
– Михайло Іванович відіграв у моєму футбольному житті велику, шалену роль. Він довірив мені місце в складі збірної. Завжди був відкритий до спілкування. У мене склалися з Фоменком дуже гарні відносини. Полюбляв ділитися з нами своїм життєвим досвідом, згадував епоху в Динамо, де працював з багатьма легендами, роботу у Таврії. Людина з величезним життєвим та футбольним стажем, цим усе сказано. Міг дати добру пораду. Коли збиралася збірна, цікавився, як справи в тому чи іншому клубі, як працюється з тим чи іншим тренером.
Пам’ятаю кожен свій матч за ту збірну. Найчастіше мені згадують гру проти Франції (перемога 2:0 у Києві, – Футбол 24). Але я не вважаю, що то був мій найкращий поєдинок. Нема жодного матчу, де б я був цілком задоволений собою. Завжди були якісь помилки, доводилося над чимось працювати, щось покращувати. Грали проти класних команд – Англії, Іспанії, Франції. Коли одягаєш футболку збірної – неважливо, граєш проти Сан-Марино чи Бразилії. Національна команда – це вершина для кожного футболіста. А я зіграв левову частину матчів саме під керівництвом Михайла Івановича.
Володимир Гоменюк
– Фоменко посприяв моєму становленню у Таврії, як професійного футболіста. У мене, в принципі, дитячих тренерів не було, тож основний досвід перейняв у нього. Михайло Іванович ставився до всіх суворо, але й правильно з точки зору розуміння життя. Наголошував, що повинен бути порядок у житті, в побуті – тоді буде порядок і на футбольному полі.
Найкраща гра при Фоменку? Перемога над Шахтарем – 3:2. Це сталося за кілька турів до фінішу, тож зіграло на руку Динамо, яке стало чемпіоном.
Під час матчу, якщо події складалися не на нашу користь, по Фоменку можна було "прочитати" незадоволення – виплескував емоції на тренерській лаві. А ось після фінального свистка, у роздягальні, розібрати його настрій було вже важче. Розбори польотів, звісно, були, але наступного дня – на свіжу голову, по-спокійному.
Востаннє ми спілкувалися, коли я телефонував Михайлу Івановичу, щоб привітати його із 70-літнім ювілеєм. Він вже перебував на творчій пенсії, почувався нормально, не було ніяких нарікань.
Орест Баль
– Михайло Іванович – родом зі Сумщини, мав там будинок, в якому жив з дружиною. Відколи звершив тренерську кар’єру, перебрався туди. Нікуди не хотів переїжджати. Де народився – там і пригодився, як то кажуть.
Як почувався? А як може почуватися людина, яка знає, що в неї онкологічне захворювання? Він боровся, боровся… У лікуванні тих хвороб багато залежить від організму, сили волі, а також стадії. Попри це, продовжував стежити за футболом – залишався професіоналом до кінця.
Пригадую, коли Фоменко прийняв рівненський Верес, я повернувся зі Словаччини. Він мене взяв на роботу до себе. Це був мій перший досвід тренерської діяльності. Довго у Рівному не затримався, але був професіоналом в усіх сенсах – як щодо себе, так і до колективу.
Коли людина хворіє, інколи не потрібно набридати. Тож ми востаннє спілкувалися ще минулого року – у його День народження. Дуже весело зі мною розмовляв. Навіть важко було сказати, що Михайла Івановича точить якась недуга. Тоді якраз до нього Володимир Онищенко приїхав. Друзі не забували, підтримували…