Відверте інтерв'ю Любомира Кузьмяка із Армандом Зейберліньшем, півзахисником Волині 80-х. Латвієць був першим іноземцем у тренерській кар'єрі Віталія Кварцяного, а згодом виступав за Шахтар, запорізький Металург, у чемпіонатах Швеції та Ізраїля.
Наприкінці 80-х у Луцьку співпала особлива пара. Тренер називав свого підопічного "гравцем унікального таланту". Футболіст, своєю чергою, вважав наставника особливим і відчував від нього батьківську любов. Люди неймовірного характеру, які завжди гнули свою лінію, змогли конвертувати непрості риси характеру у загальнокомандний успіх. Один творив цей успіх на тренерській лаві, інший – на футбольному полі.
Віталій Кварцяний завжди мав своєрідний підхід до футболістів. Для нього не існувало півтонів: або улюбленець, або вигнанець. Перший легіонер луцької Волині Арманд Зейберліньш визнає – у своїй кар’єрі наробив чимало дурниць. Проте в Луцьку пазл склався і Кварцяний зумів розкрити найкращі якості підопічного. Та варто було уродженцю Риги залишити Волинь і магія зникла.
"Безсонов запитав: "Чума, що ти робиш?"
– Арманде, як для вас минають ці непрості дні?
– В основному, сидимо вдома. Рятує наявність дачі в Юрмалі – інколи до моря виїжджаю. У Ризі все закрито, як і в Україні, мабуть. Я працюю дитячим тренером. Донедавна займався з дітьми у Сконто, а зараз перейшов у місцевий клуб Алберт. Навіть під час вимушеної паузи маємо контролювати процес. Тому завдання даю онлайн, а гравці виконують вправи і надсилають мені відео – тоді я виставляю оцінки. Такий собі аналог звичайної школи тільки зі спортивною специфікою.
– Ваш земляк Андрейс Штолцерс розповідав, що до 13-ти років однаково успішно займався хокеєм та футболом, втім зробив вибір на користь гри з м’ячем. Ви теж постали перед такою дилемою?
– Це типова ситуація для Латвії. Так само як і Штолцерс, я з 5-ти років на ковзанах. Більше того, грав у хокей разом з Олександром Белявським, нашим легендарним хокеїстом. Мені взагалі більше хокей подобався. У радянський час ніхто не дивувався навичкам Всеволода Боброва, який одночасно опанував два види спорту.
Я теж у дворі взимку грав у хокей, а влітку займався футболом. У певний момент мав обрати свою дорогу і віддав перевагу футболу. До речі, коли зустрічалися у ветеранських матчах з місцевими хокеїстами, то вони чудово грали у футбол. Згадуваний мною Белявський відмінно діяв у атаці і багато забивав.
– Що саме допомогло вам зробити нелегкий вибір?
– Коли я навчався у 9-му класі, мама порадила зосередитися на футболі: "Тренер тебе називає талантом, він не хоче, щоб ти залишав футбол". Я зважив "за" і "проти" та попрощався з хокеєм. Вже у 13-річному віці я залучався до футбольної збірної U-15. Перший професіональний досвід отримав у Лієпаї, де грав за Звейнієкс – там мене використовували у якості гравця, що закривав віковий ценз. За правилами в команді мав виступати футболіст, якому ще не виповнилося 18-ти років.
У Волині: Зейберліньш – перший зліва у середньому ряду, над ним – Віталій Кварцяний
– Минає сезон і з Другої ліги вас запрошують в елітний ростовський СКА. Це наслідок хорошої роботи скаутів?
– У складі латвійської збірної я виступав на турнірі "Переправа". Очевидно, непогано себе проявив, адже отримав запрошення від кількох команд. Акцент робив тільки на тих, хто "робив армію". Це питання тоді постало особливо гостро. З-поміж хабаровського СКА, московського ЦСКА, смоленської Іскри та ростовського СКА, я обрав останній варіант. Якби не Ростов, то після повернення додому я опинився б в армії. А там взагалі міг попрощатися з кар’єрою спортсмена.
– Лідером тодішнього СКА вважався уродженець Луганська Сергій Андрєєв, а найстаршим гравцем команди був колишній футболіст Карпат Олександр Андрющенко. Як вас прийняли в армійському колективі?
– Для мене то був шок (Усміхається). Приїхав якийсь пацан з Другої ліги… Коли зайшов у їдальню, то не знав, як себе поводити. Всі в адідасівських куртках, такі серйозні. Колектив справді був чудовим і добре мене прийняв. Крім Андрєєва та Андрющенка, відзначу також Скотаренка, Шулаєва і Єрьоменка, батька Романа та Олексія, які пограли в Україні. СКА у своєму складі мав чимало потужних виконавців.
– Ще грізніші імена були у ваших суперників. Хто вразив найбільше?
– Бойове хрещення я пройшов ще до старту сезону, коли в лютому СКА проводив спаринг з київським Динамо. Мене випустили на поле в другому таймі. Дивлюся, а там Блохін, Дем’яненко, Балтача, Безсонов. В одному з епізодів побіг за Безсоновим і постелився у підкаті – грязюку добряче замісив. Гравець збірної СРСР здійнявся на ноги, озирнувся по сторонах, глянув на мене і запитує: "Чума, що ти робиш?" Я відразу вибачення попросив, але те слово "чума" на усе життя запам’ятав (Сміється).
"Вночі спати не міг. Просто плакав від болю"
– У 1984-му вас запрошують в юнацьку збірну СРСР, яка фінішує другою на чемпіонаті Європи.
– Підібрався потужний колектив: Татарчук, Скляров, Іванаускас, Бубляускас, Кутєпов, Дмитро Кузнєцов. Найбільше я дружив з останнім – він зробив класну кар’єру, став чемпіоном СРСР, пограв чимало в Іспанії. Шкода, що у фіналі ми поступилися Угорщині в серії пенальті.
– Ви багато забивали на турнірі, однак у вирішальній грі на поле не вийшли. Чому?
– Через конфлікт із Сергієм Мосягіним. До чемпіонату Європи я вважався стабільним гравцем основи. Перед самим турніром тренер посадив мене на лавку, хоча я й так три голи забив. У фінальному матчі навіть розминатися пішов, та через вимушену заміну партнера я так і не зіграв. Прикро, звичайно, проте це життя.
Зейберліньш забиває у ворота юнацької збірної Ірландії
– Попри успішні виступи за збірну, вашу клубну кар’єру не назвеш такою вдалою.
– Я складно пройшов цей період – мав величезні проблеми зі спиною. Відчув на собі всю проблематику остеохондрозу. Вночі спати не міг. Коли перевертався на протилежний бік, просто плакав від болю. Після чемпіонату Європи взагалі 4 місяці у футбол не грав – думав, що закінчу кар’єру.
Трохи до життя мене повернула поїздка у Тбілісі, де в листопаді 1984-го перед поєдинком проти місцевого Динамо мене та Гелу Кеташвілі наставник збірної Борис Ігнатьєв нагороджував відзнаками – ми отримали звання майстрів спорту. Приємно, коли тобі аплодують 70 тисяч людей.
– Наприкінці 80-х ви отримуєте запрошення у Волинь і, здається, нарешті оживаєте.
– Я мав своїх тарганів у голові. Я тільки вперше одружився, з дому їхати нікуди не хотів. Зателефонували з України – кажуть, що в Луцьку хочуть переглянути мене у ділі. На той час контрактів не існувало, все вирішувалося на підставі простої заяви. Свою першу гру я провів у Івано-Франківську, а після цього нарешті поговорив з Віталієм Кварцяним. "Хочу, щоб ти грав за нас", – сказав тренер. Так почалася моя українська історія.
"Як зранку після весілля можна їхати на матч?"
– Традиційний Віталій Кварцяний – це бронежилети, собака на тренуваннях та підкати у роздягальні. Яким у молодості був Віталій Володимирович?
– (Сміється) Дуже поважаю Володимировича. На той момент він був одним з наймолодших наставників ліги – лише 36 років. Якщо чесно, то таких, як Кварцяний, я більше не бачив. Він квартиру продасть заради гравця, готовий віддати останнє. Словом, зробить для тебе усе. Володимирович нам казав: "Ви не команда, ви – банда". У Волині справді були не футболісти, а бандити. Ми гризли землю за клуб і за тренера. Якось нам два місяці не платили преміальні.
– Кварцяний вирішив проблему?
– Зустрівся з партійним керівництвом, з "шишками". На базу приїхали чорні "Волги". Володимирович зібрав нас і виступив перед партійцями: "Якщо оплати не буде, то жоден футболіст на поле сьогодні не вийде. А тепер, "ребятушки", можете йти".
"Давай сюди ящик горілки, ми ж перемогли Динамо!": вісім феєричних історій про Кварцяного
Минає півтори години, тренер нас кличе знову на розмову, цього разу без "чужих". "Ввечері після гри усі отримають зарплату і преміальні", – сказав Кварцяний і так і сталося. Ось така людина!
– В авторській книзі Кварцяного "Футбол – це не тільки перемоги" тренер розповідає, як ви не з першої спроби прижилися в Луцьку. Зараз можете визнати, що вели себе не зовсім правильно?
– У нас був вихідний, трохи погуляли. Я режим порушив, зчепився з Павлом Філонюком. Слово за слово, відправили одне одного подалі. Філонюк – досвідчений, а я в команді лише чотири місяці. То був кінець року, я зайшов до Володимировича. "Арманде, нехай все втихомириться їдь додому", – сказав тренер. Тренуватися я також не міг – страшенно ногу натер, кров не переставала текти. Вирішили, що треба взяти паузу. Через певний час я повернувся і ситуація налагодилася. Кварцяний не всіх любить, та мене полюбив, ніби власного сина.
– Одна з найбільш епічних історій в книжці Віталія Володимировича присвячена вам та матчу, що відбувся після весілля Володимира Мозолюка. "О 9-й ранку мали виїхати на спаринг в Польщу. Вся команда у зборі, а Зейберліньша немає. Всі мовчать… Поїхали з начальником команди Барабасевичем на таксі, забрали Зейберліньша на квартирі… "Дайте пива, ну дайте пива". Дали Арманду. Він випив, поспав ще півгодини, вийшов, забив три голи і ми виграли 3:0", – згадував тренер.
– (Сміється) Такого не було! Яке пиво? Було зовсім інакше. Я тричі не забивав, лише дубль оформив. Ну Володимирович прикрасив, молодець! У мене подив викликає інше – як зранку після весілля можна їхати на матч? Так, я проспав. Дружина забула будильник поставити.
Арманд – у центрі нижнього ряду
– Пригадуєте, як прокинулися?
– Почув потужний стук у двері, такий "бах", "бах". Це Анатолій Антонович Барабасевич будив мене: "Арманде, команда вже готова". Я скоренько, одягнувся, приїхали у Польщу. Голова зранку не лише мене боліла. Поляки на обід пригостили всіх пивом. Я не міг просити пива тільки для себе – ну яке "Дайте пива"? (Усміхається) На полі під градусом нереально грати, ти що?
– Не пивом єдиним. Кварцяний відзначав вашу особливу рису забивати голи у гостях: "У сильного гравця характер проявляється на виїзді".
– Та ні, я взагалі не думав про забиті голи. Навіть якщо я опиняюся наодинці перед порожніми воротами, то шукаю партнера, щоб віддати йому пас. Якось з дитинства більше задоволення отримував від гольової передачі. Володя Дикий у 1989-му забив 22 голи і, мабуть, половину з моїх передач. Хоча Дикий – нападник від Бога. Я пройшов по флангу, посадив двох на дупу, віддаю, а Володя в дотик забиває. Комбінація!
"Яремченко залишив мене в запасі, я образився"
– Разом з Волинню ви стали переможцем шостої української зони у Другій лізі. То була велика подія?
– Казка для Луцька! Ми дуже впевнено йшли, у середині сезону розуміли, що не здамо позиції. Інколи складалося відчуття, що обігруємо всіх у пів ноги. Кварцяний повірив у нас, називав нас "найкращими". Щоб нас хтось відвозив? Такого не могло бути. Єдина випадковість трапилася у Кривому Розі – вигравали 2:0, але потім тричі пропустили.
– Хто був духовним лідером роздягальні?
– Іван Польний. Чомусь він засів у Луцьку і не хотів нікуди їхати. Вважаю, що за потенціалом Іван міг підсилити будь-яку команду Вищої ліги. Потужно виглядав Олег Федюков. Чудово поле бачив Анатолій Раденко, він був мізками команди. Людина грала за Шахтар і московське Торпедо, ніколи не палила і не пила. Цигарки в його руках ніколи не бачив. Ми ж разом жили на виїздах – надзвичайно багато перейняв у нього. Який інтелект! Таких людей не зустрічав.
– Про те, що Анатолій Григорович став священиком, ви чули?
– Ти другий, хто про це мені розповідає. Минулого року відвідував Луцьк з дитячою командою Сконто, луцькі хлопці розказували про Раденка. Я сильно здивувався. У спорті потрібно розслаблятися, а він навіть 100 грамів ніколи не пив. Добре, коли ти знаєш міру і не дозволяєш собі зайвого, але інколи треба випускати пару.
– Кажуть, саме Раденко допоміг вам перебратися з Волині у Шахтар?
– За мною з київського Динамо приїхали – Кварцяний може це підтвердити. Селекціонер переглянув наші два матчі, поспілкувалися. "Ти граєш у стилі Безсонова", – сказав той чоловік. Можливо, бачили у мені заміну для Володимира, не знаю. Таврія також запрошувала – телефон обривали: "Матимеш дачу на березі моря", – казав начальник команди. А ще Гурія з Ланчхуті, Металіст. Проте я вже домовився з Шахтарем і знав, що гратиму в Донецьку. Але це не лише Зейберліньша розбирали на шматки – за всіма гравцями Волині вишикувалася черга.
– У вищоліговому Шахтарі ви провели тільки три матчі. В чому справа?
– Почав я непогано, грав у спарингах, потім в матчах чемпіонату. Але якось Валерій Яремченко залишив мене на лаві запасних, а у старті вийшов Віктор Онопко. Я розізлився, почав некоректно себе поводити. Не хотів грати, мене відправили в дубль. Визнаю, мали місце порушення режиму – я банально не прийшов на тренування, образився.
"Штелін намагався зробити з нас дебілів"
– На початку 90-х ви їдете у Швецію. Ігор Ядлось, який виступав у нижчих шведських дивізіонах, згадував, як місцеві футболісти могли дозволити собі у перерві з’їсти величезну канапку. Які у вас спогади про Опе та Вісбю?
– У нас такого не було. Мене, скоріше, вразили банани у роздягальні після кожного тренування – можеш їсти скільки завгодно. Для мене, вихідця із СРСР, це виглядало незвично. А ще різноманіття товарів у магазинах дивувало – у "совдепі" я до такого не звик. Навіть фотографувався в овочевому магазині – відчував шалений контраст з нашими неохайними крамницями.
Також з усмішкою згадую протистояння з Гельсінгборгом Хенріка Ларсона – ще в молодості він привертав до себе багато уваги. Ще один приємний спогад про Швецію – моя донька там народилася. Шкодую, що не завершилися успіхом перемовини з Гетеборгом – існували такі варіанти. Зате незабаром я перебрався в ізраїльський Хапоель з Беер-Шеви.
– Ваш партнер по Хапоелю Андрій Телесненко з особливими емоціями згадує протистояння ізраїльтян з Барселоною в Кубку УЄФА. Гвардіола, Хаджи та Фігу вразили?
– Нас так возили, що краще не згадувати. Я до м’яча разів п’ять доторкнувся. Начебто і виходив раніше проти хороших команд, за збірну відіграв багато, але такого не пригадую… Тренував Барселону мій кумир Йохан Кройф – мені навіть пощастило поспілкуватися з ним. Після поєдинку обмінявся футболками з Гільєрмо Амором. У тій команді всі були особистостями. В домашньому матчі на 2-й хвилині Георге Попеску мені так заїхав по нозі, що я бігати не міг. В підсумку наш Хапоель поступився каталонцям за сумою двох матчів 0:12.
Поруч із Йоханом Кройфом
– У 1998-му ви повертаєтеся в Україну, проте в запорізькому Металургу справи йдуть не дуже вдало – лише 4 гри за сезон.
– Кварцяний працював тоді у Запоріжжі тренером-селекціонером. Я повернувся в Україну в статусі капітана збірної Латвії, сподівався, що все буде гаразд. Жив у номері з молодим Славою Шевчуком, який тоді лише розпочинав. Виховував його трохи – молодець він! Мені дали підйомні, Володимирович організував хороші умови, однак я його підвів. У мене бувають "заскоки" – я зник на тиждень. Після цього ставлення змінилося – почали з лавки випускати, у старт не проходив. А мені 32 роки, яка заміна?
– Знову дався взнаки норовливий характер?
– Так, ще й з новим наставником не пощастило. Олександра Томаха змінив Олександр Штелін. Не тренер, а … Ну ти зрозумів. Перед грою нас збирав у конференц-залі – на стінах 25 плакатів висить. Намагався зробити з нас дебілів. Начебто ми нічого не знаємо у футболі. Сам Штелін футболістом не був, зате намагався пояснити незрозумілі речі. Доходило до абсурду. Я заходив на цю теорію, а хлопці вже жартували: "Арманде, дивися, для тебе нові стенди повісили".
– Штелін знав про ваше ставлення до його методів?
– Звичайно, і відповідав взаємністю. Готуємося до гри з Чорноморцем. Паралельно мене викликають у збірну Латвії на Baltic Cup. "Ти гратимеш з Одесою, працюй", – каже Штелін. Починаю з лави запасних. "Йди розминатися", – наказує тренер. Пішов, розігрівся. "Ще трішки", – кричить. На поле я так і не вийшов. І так кілька разів. Одного дня я вирвався на матч збірної і в Запоріжжя не повертався.
– У 2001-му ви намагаєтеся ще раз ввійти у ту саму річку і знову шукаєте себе у дорогій серцю Волині. Чому провели тільки сто хвилин за сезон?
– Все пішло шкереберть через борг перед Металургом – вони гроші за мене вимагали.
– Кажуть, 20 тисяч доларів.
– Десь так. Я забив гол у Києві в матчі проти ЦСКА-2, газети про це написали. Тоді Кварцяному телефонує президент Металурга: "У тебе там гравець хороший грає, гол забив…" Володимирович знайшов ці гроші, поїхав на зустріч, втім непорозуміння щодо трансферу не залагодили. Виникли якісь проблеми з документами.
"Шахтар вчинив непорядно": як Луческу перейшов дорогу Маркевичу, а Металіст вилетів із єврокубків
У Ризі якраз мав відбуватися двобій збірних України та Латвії, тому Кварцяний порадив поспілкуватися з президентами федерацій: Суркісом та Межецкісом. На той момент мені вже виповнилося 36 років, та я все-таки спробував поговорити з Межецкісом. "Гаразд, я з’ясую в Суркіса", – відповів президент нашої федерації. Звичайно, що на цьому все завершилося. Таким виявився кінець моєї кар’єри.
– Ви відверто зізнавалися, що неодноразово приймали не зовсім правильні рішення. Зараз хотіли би змінити певні речі, якби мали таку можливість?
– Ой, складно про це говорити. Знаєш, всюди добре, де нас нема. Ніколи не знаєш, яка команда стане "твоєю". У житті, особливо у спортивній кар’єрі, помилок я наробив мільйон. Якби можна було повернути минуле, то я би обов’язково намагався ввімкнути голову.
Розумієш? Мені усе дуже легко вдавалося. Тренери довіряли, адже бачили мій рівень. Інколи я зустрічав футболістів, які ходили до тренера і "закладали" партнерів, плели інтриги, щоб у склад потрапити. А мені цього не треба було робити. Я своєю працею це доводив.