Лобановському відмовив і здолав Ромаріо: найкращого футболіста Казахстану хотіла Борусія Д, але він обрав Україну

26 грудня 2019 22487 Читать на русском
Лобановському відмовив і здолав Ромаріо: найкращого футболіста Казахстану хотіла Борусія Д, але він обрав Україну
Євген Яровенко (ліворуч) / Фото із відкритих джерел

Максим Розенко поспілкувався з Євгеном Яровенком – олімпійським чемпіоном, який вже 30 років мешкає в Україні.

Після перемоги збірної СРСР на Олімпіаді в Сеулі-1988 його запрошували в Борусію Дортмунд і Кайзерслаутерн. Але з трансферами в Німеччину не склалося – Євген Яровенко опинився в Дніпрі. І хоча за команду зіграв лише два сезони, місто стало для нього рідним.

У відвертій розмові він розкрив секрет домашніх перемог Кайрата в чемпіонатах СРСР, згадав олімпійський тріумф у Південній Кореї і зізнався, скільки можна було заробити легіонеру в Туреччині і Фінляндії на початку 90-х.

Казахстан

– Євгене Вікторовичу, визнання УЄФА найкращим футболістом Казахстану за весь час існування цієї організації вас здивувало?

– Стало приємним сюрпризом. Адже казахський футбол, незважаючи на відсутність особливих досягнень на клубному рівні, дав радянському і, зокрема, українського футболу чимало яскравих виконавців: Євстафія Пехлеваніді, моїх одноклубників по Дніпру Антона Шоха і Едуарда Сона, Сергія Скаченка та Олександра Хапсаліса, які виступали за київське Динамо.

"Перемогу над Динамо відзначали до ранку". Рекордсмен Євстафій Пехлеваніді забив киянам вже на 10-ій секунді матчу

У запорізькому Металурзі грав Сергій Волгін, у тернопільській Ниві – Сергій Тимофєєв. Всіх і не перерахуєш... Чому ж перемога дісталася мені? Напевно тому, що я єдиний в історії Казахстану олімпійський чемпіон і заслужений майстер спорту з футболу.

– Але ж ваша футбольна кар'єра могла завершитися ще за вісім років до олімпійського турніру…

– У той момент підтримав брат. Володимир старший від мене на 10 років, на республіканському рівні був пристойним футболістом. Саме його вважаю своїм першим тренером. Я народився і виріс у Каратау, відіграв сезон у місцевому Фосфориті і був запрошений на перегляд у джамбульський Хімік. Але не підійшов команді. Для мене, 18-річного пацана, це була справжня трагедія.

Так засмутився, що твердо вирішив закінчувати з футболом. Думав піти по стопах батька, він у мене працював водієм. Брат, дізнавшись про це, швидко зробив мені "промивання мізків". По-чоловічому. Я відразу повернувся у Каратау, відіграв за Фосфорит ще сезон, після чого мене вже без жодного перегляду запросили в Джамбул. А ще через три роки опинився в головній команді республіки – Кайраті.

– Чому при наявності непоганих гравців Кайрат так і не зміг фінішувати в чемпіонаті СРСР у зоні єврокубків?

– Завжди чогось не вистачало. У чемпіонаті СРСР-1987 посіли сьоме місце. Я вже був капітаном команди. У середній лінії виділялися Шох і Волгін, вдався той сезон і мені. Завжди любив атакувати, нерідко для свого амплуа забивав. Був визнаний найкращим лівим захисником країни. Нам би ще пару-трійку хороших виконавців, могли б замахнутися і на більше. Але таких умов як у Москві, Києві чи Дніпропетровську в Алма-Аті футболістам надати об'єктивно не могли. І наступного сезону в грі команди щось розладналося.

Підвели невдалі виступи на виїзді – це взагалі було нашою ахіллесовою п'ятою. А ось вдома ми мало кого відпускали. Функціонально були готові краще, що при наших кліматичних умовах практично гарантувало успіх. Матчі починали о п'ятій вечора. На вулиці +35 градусів. Через двадцять хвилин суперник вже помітно втомлювався. Результат намагалися забезпечити в першому таймі – у другій половині зустрічі погода могла різко змінитися: температура опускалася до +20, з гір дув холодний вітер.

Весільний подарунок Бишовця

– Як ви потрапили в олімпійську збірну СРСР?

– У 1986 році на моєму весіллі передали запрошення від Анатолія Бишовця. У наступному сезоні закріпився в олімпійській команді.

– Якими були преміальні від держави за перемогу в Сеулі?

– На ті часи – шикарні. По 6 тисяч доларів та по 12 тисяч рублів на брата. Були й інші заохочення: Михайличенка і Бишовця нагородили орденами "Знак Пошани", всіх інших гравців – орденами Дружби народів. До речі, символічна нагорода, враховуючи інтернаціональність нашої команди: я народився в Казахстані, Чередник – у Таджикистані, Фокін – у Киргизії, Горлукович – у Білорусі, Лосєв – у Росії, Кеташвілі – в Грузії, Яноніс – у Литві, Тищенко – в Україні.

– Перемогу над бразильцями у фіналі олімпійського турніру святкували по-дорослому?

– Так, відзначали тріумф із чоловічою баскетбольною збірною СРСР. Все-таки виграли Олімпіаду, де вперше дозволили виступити професіоналам! До цього ж в Іграх брали участь футболісти, які не виступали на чемпіонатах світу. А в Сеулі за збірну Німеччини грав Клінсманн, за Бразилію, у якої ми виграли фінал – Ромаріо, Бебето і Таффарел. Пам'ятаю, нас це тоді вразило.

"Лобановського я підвів": він став олімпійським чемпіоном Сеула-1988, а зараз збирає шасі на заводі "Фольксваген"

До того ж ми з хлопцями ще в Кореї усвідомили, що олімпійська збірна СРСР вже при жодних обставинах не вийде на поле в цьому складі. Адже у Барселоні-1992 починав діяти віковий ценз (до 23 років) і більшість хлопців туди ніяк не потрапляли. Тож, за великим рахунком, ми припинили існувати як команда відразу після фінального свистка.

Дніпро замість Борусії

– Після тріумфу в Сеулі у вас були пропозиції з-за кордону?

– Запрошували в Борусію Дортмунд і Кайзерслаутерн. Але тоді в СРСР діяв віковий ценз – до 28 років за кордон не відпускали. А високих покровителів, які могли б у московських кабінетах вирішити це питання, у мене не знайшлося.

– І ви зважилися на переїзд у Дніпропетровськ.

– Кайрат у сезоні-1988 вилетів до Першої ліги. Я там грати не хотів. Вважав, що буду деградувати як футболіст. Тут якраз надійшло запрошення від Євгена Кучеревського. Дніпро виграв чемпіонат країни, мені хотілося виступити в Кубку європейських чемпіонів. Нагадаю, що так тоді називалася Ліга чемпіонів. Та й ніде правди діти: фінансові умови в Дніпропетровську були незрівнянно кращими, ніж в Алма-Аті.

Раніше два роки поспіль відмовлявся від усіх пропозицій. Валентин Іванов кликав у Торпедо, Костянтин Бєсков – у Спартак, Валерій Лобановський – у Динамо. Всі троє пропонували відмінні на ті часи умови, дехто навіть возив "подивитися" на майбутню квартиру. Але на той момент я хотів відпрацювати у Кайраті всі видані мені аванси. Дозрів для переходу лише після Олімпіади.

"Динамо запрошує, а в Харкові дають квартиру і машину": легенда Металіста – про каву з Фоменком і страшну серію пенальті

Якщо відверто, багато хлопців просто пересиділи в Кайраті. У той час було важко змінити команду навіть всередині країни. Кожен перехід розглядався у Москві на КДК. Антона Шоха, коли він переходив до Дніпра, "мурижили" два місяці. Це при тому, що колективи, які брали участь в єврокубках, мали право запрошувати футболістів з інших команд.

– З Дніпром ви виграли Кубок країни, а потім дійшли до чвертьфіналу Кубка чемпіонів. Отже, зробили правильний вибір?

– Скаржитися не бачу сенсу. А ті євробаталії згадую досі. Спочатку впевнено обіграли Лінфілд із Північної Ірландії, потім – австрійський Тіроль. А ось навесні 1990-го в чвертьфіналі з Бенфікою грав уже зовсім інший Дніпро. Чередник поїхав у Саутгемптон, Лютий – у Шальке, Шахов – у Кайзерслаутерн. Але навіть без наших вчорашніх лідерів у Португалії ми боролися до кінця і поступилися 0:1. Вдома побігли забивати швидкий гол, зробили кілька грубих помилок в обороні, і в підсумку тричі виймали м'яч із сітки воріт.

4000 фінських марок

– Чому через рік поїхали у Волгоград?

– Після Сеула спіймав "зірочку". Вважав, що вже всього досягнув, припинив проявляти старанність на тренуваннях. І це позначилося на моїй грі. Та й Дніпро виступав нерівно: у сезоні-1989 команда завоювала Кубок СРСР і срібні медалі, а в наступному – фінішувала шостою. Хоча, якби в останньому турі не програли Торпедо у Москві, були б четвертими і виступили в Кубку УЄФА.

Незабаром Євген Мефодійович розпочав омолодження складу, мої перспективи у Дніпропетровську стали туманними. А тут Леонід Колтун запропонував допомогти Ротору завоювати путівку до Вищої ліги. Спочатку в місто на Волзі вирушив квартет моїх одноклубників – Лєдяхов, Геращенко, Жидков і Гудименко, а за ними – і я з Шохом. Ротор після цього навіть стали величати "найбільш українською командою". Але пробули ми там недовго. Після того, як виграли першу союзну лігу, у Волгограді виникли фінансові проблеми. Довелося шукати новий варіант свого працевлаштування.

– І вас влаштував скромний фінський Конту?

– По-перше, це був мій перший вояж за кордон. По-друге, обирати особливо не доводилося. Конту – це невелике містечко в передмісті Гельсінкі. Команда грала в першому дивізіоні – аналогу нашої Першої ліги. Рівень був вельми посередній. Пам'ятаю, якось на Кубок країни довелося зіграти проти Ярі Літманена, але тоді фінський футбол у місцевих жителів не викликав особливих емоцій. Фінляндія, все-таки, не футбольна країна.

Відіграв сезон. Конту не зміг вийти в елітний дивізіон – нам не вистачило одного очка. Вирішив контракт не продовжувати. По грошах там було дуже скромно – зарплата становила 4 000 місцевих марок. Пам'ятаю, після закінчення сезону привіз додому 400 доларів.

– З Фінляндії ви на кілька тижнів заскочили в Дніпропетровськ.

– На зміну Кучеревському прийшов Микола Павлов. Він запропонував спробувати свої сили в українському чемпіонаті. Я навіть встиг кілька разів зіграти. Але тут виник непоганий варіант із Туреччиною. Іван Вишневський вже відіграв там два сезони і порекомендував мене тренерам свого Сарієра. Я вдало пройшов оглядини, підписав дворічний контракт.

"Він приховував свій діагноз". Унікальна кар'єра і трагічна смерть першого українця у чемпіонаті Туреччини

Сарієр був міцним середняком турецького першості. Дебютний сезон відіграв на позиції ліберо, команда фінішувала на восьмому місці. Мені подобалася атмосфера, що панує під час матчів. Турки просто живуть футболом, у порівнянні з Фінляндією – небо і земля. Помітив характерну особливість турецьких уболівальників – якщо вони живуть в невеликих містах, вболівають за дві команди. За місцеву і одного з чотирьох турецьких грандів – Фенербахче, Галатасарай, Бешикташ або Трабзонспор.

Біда підстерегла мене в наступному сезоні – отримав важку травму хребта. Турки були впевнені, що повернення у великий футбол для мене вже не відбудеться. Відразу припинили платити зарплату. У Туреччині отримував 3 тисячі доларів на місяць. У підсумку довелося розірвати контракт і повернутися в Україну.

– Хто вас поставив на ноги?

– Дніпропетровський лікар Олександр Івасюк. Півроку, щоправда, був "поза грою". Але потім ще зміг відіграти три сезони. Коли приїхав в Сарієр за трансфером, турки не вірили своїм очам. Трохи відіграв за Торпедо Волзький. Але почалося загострення і за обопільною згодою ми розірвали контракт. Підлікувався і за рекомендацією Олексія Чередника вирушив у Кривбас. Сезон ще відіграв у Кривому Розі, а завершував свою ігрову кар'єру в 35 років у запорізькому Металурзі.

– Коли зрозуміли, що станете тренером?

– Потрібно було далі годувати сім'ю. У бізнес мене не сильно вабило – не було досвіду. А ось залишитися у футболі і спробувати себе в тренерській роботі було цікаво. І, що найголовніше, був попит. Спочатку працював у тренерському штабі Кривбасу, потім Торпедо Запоріжжя, де кінець чемпіонату провів у ролі головного тренера. Ми перемогли в Першій українській лізі, але у Вищій так і не виступили – наш головний спонсор припинив фінансування, команда розвалилася.

У 1999 році повернувся в Дніпро. Працював асистентом Леоніда Колтуна та Миколи Федоренка. Потім тренував у системі Шахтаря – другу і третю команду. У 2006 році прийняв Есиль-Богатир, поїхав до Казахстану. Якийсь час паралельно тренував молодіжну збірну країни. Потім повернувся в Україну, працював з Нафтовиком, а далі знову було відрядження в Казахстан, де тренував Тараз. З літа минулого року працював у тренерському штабі запорізького Металурга разом із Сергієм Башкіровим і Олегом Тараном. Йшли на четвертому місці, стояло завдання вийти в Першу лігу.

ДОСЬЄ

Євген Яровенко

Народився 17 серпня 1962 року в Каратау (Казахстан). Захисник.

Заслужений майстер спорту СРСР (1988).

Виступав за команди: Фосфорит Каратау, Казахстан (1979-80), Хімік Джамбул, Казахстан (1980-82), Кайрат Алма-Ата, Казахстан (1983-88), Дніпро Дніпропетровськ (1989-91, 1993), Ротор Волгоград (1991), Нива Тернопіль (1992), Конту Фінляндія (1992), Сарієр Туреччина (1993-94), Торпедо Волзький, Росія (1995), Кривбас Кривий Ріг (1995), Металург Запоріжжя (1996).

Досягнення: олімпійський чемпіон (1988), володар Кубка СРСР (1989).

За олімпійську збірну СРСР зіграв 18 матчів, забив 2 голи. За національну збірну СРСР – 3 матчі.

Кар'єра тренера: Кривбас Кривий Ріг (1996), Торпедо Запоріжжя (1998), Дніпро Дніпропетровськ (1999-01), Шахтар-2 Донецьк (2002), Шахтар-3 Донецьк (2003-05), Есиль-Богатир, Петропавловськ, Казахстан (2006-08), молодіжна збірна Казахстану (2007), Нафтовик Охтирка (2011-13), Тараз Казахстан (2013-15), Металург Запоріжжя (2018-19).

Максим Розенко, спеціально для Футбол 24

"...І от гравцям Динамо дарують темношкірих дівчат". Сенсаційні історії офіцера КДБ, який стежив за Лобановським і Ко

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
powered by lun.ua
19
год
:
19
хв
Атлетіко
22:00
Ліверпуль
Вгадай результат матчу

Ми використовуємо Куки ! Що це таке ?

Залиште відгук