Інтерв'ю Любомира Кузьмяка із колишнім оборонцем Металіста і Чорноморця, чемпіоном Ізраїлю в складі клубу Маккабі Хайфа. Хто застав епоху 90-х, той обов'язково пригадає Романа Пеца!
Ми зустрічаємося в день матчу Шахтар – Аталанта. У Романа Пеца, директора ОСК Металіст, обмаль часу. Кілька разів нашу розмову переривають телефонні дзвінки. Увечері відбудеться відповідальна гра не лише для футболістів. Не менше за учасників поєдинку переживатиме і Роман Васильович. Для нього кожен матч – велика відповідальність.
У минулому Пец відіграв дві сотні матчів за Металіст та провів надзвичайно плідний період в Ізраїлі, де виграв Кубок та чемпіонство у складі Маккабі з Хайфи. Тепер наш герой веде активне життя після завершення кар’єри. І воно також пов’язане з футболом.
"Змушені повертати старі борги"
– Через кілька годин на стадіоні Металіст розпочнеться протистояння Шахтар – Аталанта. Хвилюєтеся?
– Це вже не перший матч для нас – Шахтар третій сезон поспіль проводить свої єврокубкові поєдинки у Харкові. Звичайно, хвилювання присутнє, адже це зустріч з підвищеною відповідальністю. Очікуємо не менше 20 тисяч вболівальників. Шкода, що чемпіонат України не приваблює таку кількість глядачів. Зрештою, країні зараз не до футболу. Хоча Манчестер Сіті приїжджає до нас три роки підряд і Харків збирає стабільні аншлаги. Завдання нашого стадіону просте – підготувати належні умови для проведення матчу.
– ОСК Металіст – для вас, як другий дім?
– Коли я був футболістом, тут фактично був інший стадіон, ще не було реконструкції. Тоді його можна було назвати домом №1, а зараз це вже дім №2. Приємно, що стадіон став сучаснішим. Однак місце його розташування не змінилося і я часто згадую приємні події, пов’язані з ним.
– Шахтар суттєво оновив Арену Львів і для стадіону період співпраці з донецьким клубом можна називати дуже успішним. Чи корисною є співпраця з "гірниками" для харківської арени?
– Дуже корисною. Не було б Шахтаря – не було б у Харкові Ліги чемпіонів. У нас з ними плідна співпраця. Спільно ми покращили ситуацію з безпекою, провели якісну роботу з турнікетами. У нас, наприклад, з 2009 року встановлено систему відеонагляду фірми Bosch. Шахтар доклав зусиль і покращив якість картинки. У нас є діалог, розуміння і якісна кооперація.
– Газоном займаються виключно агрономи Шахтаря?
– Однією з умов нашого договору є підпорядкування усіх питань, пов’язаних з доглядом за газоном, донецькому клубу.
– У пресі періодично з’являються тривожні звістки про борги стадіону, судові справи і невирішене питання права власності. Це впливає на стабільну життєдіяльність арени?
– Ті кошти, які зараз стадіон сплачує будівельним фірмам, що були недофінансовані перед Євро-2012, можна було використати на розвиток. Це немалі гроші. Якби не старі борги, то кошти вкладалися б в інфраструктуру стадіону. А так наше комунальне підприємство змушене повертати старі борги.
"Забив двічі у свій ювілей – було багато шампанського"
– На Металісті ви провели дуже багато матчів. Який згадуєте найчастіше?
– У 1999-му в Харків приїхали Карпати і ми перемогли 3:1, хоча поступалися 0:1. Це сталося 21 червня. Добре запам’ятав цю дату, адже саме в цей день я святкував своє 30-річчя. Неймовірно, але я вийшов на поле і забив двічі у свій ювілей! Для мене, захисника, це унікальна подія.
– У роздягальні було велике свято?
– Було багато шампанського (Усміхається). Мої партнери гучно вітали мене з подвійним святом. Крім того, я отримав щирі привітання і від суперників: з Гецком та Паляницею знався доволі давно, а у тому матчі вони виступали за Карпати.
Той самий матч із Карпатами
– Ви закінчили харківське УФК №1, де у вашій команді свій шлях розпочинали Андрій Канчельскіс та Ігор Столовицький. Було помітно, що обидва стануть класними футболістами?
– На той момент у мене не було такої впевненості. Тільки у 10-му класі кілька гравців почали серйозно додавати. У футболі величезну роль відіграє фарт. Так склалося, що Канчельскіс потрапив у Манчестер Юнайтед. У кожного своя дорога – треба це приймати і радіти цьому.
Андрій Канчельскіс: Фергюсон для мене, як і Лобановський – завжди на першому місці
– В УФК ви ще грали в атаці чи вже в обороні?
– У дитячому футболі я розпочинав, як нападник. На відбір я прийшов саме у якості гравця атаки. Тренер Микола Кольцов відразу сказав: "У тебе є задатки, однак не для нападника". Спочатку я грав у середині поля, а Кольцов постійно повторював, що моя позиція – центральний захисник. Спочатку я не погоджувався з цим, але згодом так воно і сталося.
– У Металіст ви потрапили не з першої спроби, втім застали в команді Євгена Лемешка. Враження на все життя?
– Мене та Канчельскіса взяли на збори в Сочі, коли ми ще навчалися в спортінтернаті. Було і цікаво, і боязно. Мені було 17, хоча за ці два збори у Лемешка я отримав більше навантажень, ніж за два роки в армії (Усміхається).
– В армії ви втратили два потенційних роки футбольної кар’єри. Та й поїхали світ за очі – в Забайкалля.
– Варіанти з відмовою від армії були, проте не склалося. Відтак, я служив і навіть грав у футбол – їздив з Чити в Ташкент на чемпіонат збройних сил. Це теж життєвий досвід, я не шкодую. Можливо, ці два роки для мене у футболі були б кориснішими, однак я вважаю, що ніколи не варто шкодувати про те, що сталося.
– Казарми, особливий графік, армійські порядки – все це було?
– І стріляли, і втікали, і боролися за місце під сонцем. Все було!
"Не існувало жодних домовленостей, ми перемогли Дніпро справедливо"
– На початку 90-х у Харкові існувала неймовірна команда, яка, зрештою, так і не здобула нагород, хоча за потенціалом була чи не найсильнішою в Україні. Віктор Арістов, тренер Металіста, згадував, що футболістів розбирали, наче гарячі пиріжки.
– Я приїхав з армії і влітку 1989-го став гравцем харківського Маяка, а в листопаді мене та воротаря Валерія Дудку запросив у Металіст Леонід Ткаченко. Якби той склад вдалося зберегти, ми мали всі шанси нав’язати боротьбу грандам. Середній вік становив 22-23 роки, кілька ветеранів у складі – відмінний баланс.
На жаль, більшість гравців переїхала з Харкова. До речі, нас приймали на роботу, як "інструкторів по спорту". Коли грав у Маяку, то числився на заводі імені Шевченка, а в Металісті вже був приписаний до заводу імені Малишева. Такими були реалії.
– До першого трофею Металіст був близьким у 1992-му, коли програв у драматичному фіналі Кубка України. Долю трофею вирішив рикошет?
– З Чорноморцем була рівна гра, та гол Іллі Цимбаларя в додатковий час позбавив нас усіх шансів. Все вирішила посмішка фортуни, яка була цього дня прихильнішою до одеситів. А ще на цьому матчі були присутні скаути Маккабі з Хайфи – після цього я потрапив їм на олівець.
– Через рік Металіст знову опинився в центрі уваги, хоч і не був учасником чемпіонських перегонів, проте фактично вирішив їхню долю. Кажуть, зустріч представників команд на трасі між Дніпром і Харковом суттєво вплинула на боротьбу за золото Динамо та Дніпра. Гравці Металіста нібито взяли винагороду, однак потім її повернули і обіграли дніпрян. Ви ж там також були?
– Ні, я на трасу не виїжджав, не знаю цих деталей. За чотири тури до фінішу ми вдома обіграли Дніпро 1:0 і це неабияк допомогло Динамо. Якби у нас були певні домовленості, то нікого б не здивувала наша поразка 0:3. Всі сказали б, що Дніпро сильніший і все. А так ми не брали участь у жодних домовленостях, перемогли і все було справедливо. У підсумку кияни стали чемпіонами.
– Ви були стабільним гравцем основи Металіста. З ким вам було найкомфортніше діяти в центрі оборони?
– Раніше ми часто використовували схему з переднім і заднім захисником. Коли я виходив на позиції останнього оборонця, то переді мною розташовувався Віктор Іваненко. Це футболіст-боєць. В Ізраїлі зручно було грати з Алоном Харазі, коли ми діяли в лінію. Коли повернувся в Україну, то було відчуття, ніби потрапив у минуле – у нас все ще грали з ліберо і не визнавали гри в лінію.
– В Іваненка дуже іронічний і глибокий гумор. Він був головним жартівником у Металісті?
– Іваненко інколи був дуже серйозним, а інколи – дуже веселим. Мені здається, що в спорті мало людей, які не люблять повеселитися. Той же Ян Школьников і Дмитро Рудняк вміли дотепно пожартувати.
– Перший автогол Металіста в чемпіонаті України записали до пасиву саме ви. Що трапилося у тій грі з тернопільською Нивою?
– Якщо не забиває суперник, то забиваю я (Усміхається). Не порозумівся з воротарем. Сашко Помазун вийшов з воріт, а я тягнуся до м’яча. Не почув його команди, вистрибнув вище і переправив м’яч головою у сітку.
"Поки ти роздаєш автографи, дружина купує все необхідне"
– У 1993-му ви їдете в Ізраїль. Якими були ваші перші враження від нового життя?
– У мене з’явилося стільки часу, що я не знав, чим його заповнювати. У Харкові ми по дві доби перед матчем сиділи на базі у Високому. В Хайфі все було простіше. Гра о 18:00? Значить збір на 16:00. Нікого не цікавило, де ти був і що робив вчора вночі. Виходь на поле і доводь свій рівень.
– Прем’єрний рік став для вас дуже успішним.
– Маккабі одразу виграв чемпіонство. Більше того, за весь сезон ми жодного разу не програли. Далі були єврокубки і чудовий досвід. А ще в Ізраїлі у мене народилася перша дитина, тому про цю країну виключно позитивні спогади.
– Сергій Клещенко, легенда молдавського футболу, зізнавався, що у Хайфі його машину якось ледве не несли на руках. Вболівальники там справді фанатичні?
– Я теж відчув особливу увагу – пройти спокійно у вихідний день по супермаркету було неможливо. За кожен виїзд з сім’єю доводилося по сто автографів роздавати. При цьому, підходили і діти, і дорослі. Це навіть класно – поки ти роздаєш автографи, дружина скуповує усе необхідне.
– Зірками вашого Маккабі були Алон Мізрахі, абсолютний бомбардир ізраїльського футболу, та Хаїм Ревіво, який, крім гольових навичок, запам’ятався тим, що танцював у реаліті-шоу, рекламував білизну і підозрювався у хабарництві.
– У Мізрахі було прізвисько "Літак" – все через особливу манеру святкування голів. Алон мав особливе гольове чуття. Ми, до речі, разом прийшли у Маккабі в 1993-му. Як на мене, без Еяля Берковіча він би стільки не забив. Берковіч згодом чимало пограв у Англії, зокрема – за Манчестер Сіті. Ревіво також був зіркою, тому ніхто не здивувався, коли Хаїм переїхав до Іспанії. Хоча у нас ще одна зірка була.
– Кого маєте на увазі?
– Сергія Кандаурова, який у Португалію поїхав з Хайфи (Усміхається). А Іван Гецко! Скільки він забив голів…
– Поруч виступали два земляки – вам було весело?
– Дуже! Іван так жартував над ізраїльтянами, що ми животи надривали. Місцеві футболісти від Гецка просто "пищали". Іван їх "травив" лайливо українсько-російською мовою з елементами івриту. Найцікавіше – вони його розуміли!
– Забиті голи в Ізраїлі були для вас рідкістю, проте влучний удар у ворота московського Торпедо виявився надзвичайно красивим та важливим.
– У Кубку володарів Кубків ми програли москвичам перший матч 0:1. У домашній зустрічі на табло горіли "одиниці", до завершення поєдинку залишалося хвилин 15, треба було діяти. Торпедо притиснулося до своїх воріт. Мені відпасували з флангу і я вирішив пробити з лівої метрів з 25-ти. Хороший удар не пропадає намарно (Усміхається).
– Далі на вас чекала Парма з Дзолою, Аспрільєю і Броліном.
– Гру в Хайфі я пропустив через дискваліфікацію, ми поступилися 0:1, зате в Італії перемогли 1:0. Прикро, що не поталанило в серії пенальті. Саме в той момент я на незвичному прикладі помітив, як відрізняється їхній менталітет. У нас тренер призначає виконавців пенальті, а в них – навпаки. Якщо маєш бажання, то можеш підходити і бити. Забив? Ти герой. Схибив? Не біда.
– До вас черга не дійшла?
– До м’яча складно було добратися, стільки охочих було.
"Переїзд в Європу? Думаю, що перспектива була"
– Мабуть, найприкріший для вас спогад про Ізраїль – складний перелом ноги. Суперник навмисно зіграв так грубо?
– Це було принципове дербі з тель-авівським Маккабі. У принципі, ігровий епізод. Якби Меір Меліка не стрибнув прямою ногою, то цього не трапилося б. Зрештою, я також бачив, що опонент стелиться у підкаті, проте все одно вирішив віддавати довгу передачу. Якби просто відпасував на ближнього чи прокинув м’яч вперед, то зіткнення ми уникнули б. Що тут гадати – минуле не зміниш.
– Меліка вибачився перед вами?
– Так, казав, що це випадково. У будь-якому випадку це залишилося на його совісті. Якщо умислу не було, то навіть говорити нема про що. Зіграв так навмисно? Бог йому суддя.
– Класна гра Кандаурова привернула увагу селекціонерів Бенфіки. Припустімо, що у вас не було цієї травми. Шанси на переїзд в Європу були великими?
– Думаю, що так, перспектива була. Я не можу сказати, що зірвався конкретний варіант. Однак півроку відновлення суттєво відкоригували мої плани. Хай там як, дуже вдячний клубу, який допоміг зі складною операцією – в кістку вставляли спеціальний штир. Знаєте, у когось кості на погоду крутить. А в мене з цим повний порядок, тому щиро вдячний лікарям і реабілітологам. Практично не відчуваю наслідків жахливої травми.
– Крім Металіста, в Україні ви грали за Чорноморець, куди перебралися з Ізраїлю у 1997-му. Імена в команді Леоніда Буряка були чудовими, однак "моряки" вилетіли в Першу лігу.
– Я приїхав, коли чемпіонат стартував, ми загалом непогано провели осінню частину. Втім раптово зникло фінансування і це вдарило по команді. Хоча у складі спочатку в нас були зірки рівня Щекотиліна, Гусейнова і Мусолітіна… З Одеси я переїхав у Харків, де Металіст якраз вийшов у Вищу лігу.
– Режим у Михайла Фоменка був протилежним від того, до якого ви звикли в Ізраїлі?
– Так, все, як і колись: заїзд на базу за дві доби до гри, шалені навантаження. Та це теж хороший життєвий досвід. У нас була якісна трудова команда. Наприклад, тоді у Металісті розпочинав свій великий шлях Сашко Горяїнов.
– Для багатьох той Металіст запам’ятався дуетом Пец – Лоц.
– З Віталіком Лоцом ми, відверто кажучи, мало спілкувалися. Він був трохи молодшим, мав інше коло спілкування. У тренувальному та ігровому процесі все було чудово, хоча поза полем ми не товаришували.
– Зараз Харків, м’яко кажучи, не переживає футбольний бум, однак колишні партнери, мабуть, часто звертаються до вас по допомогу з квитками на матчі. Судячи з фотографій, найчастіше ОСК Металіст відвідує Сергій Чуйченко.
– Ой, ви знаєте, мені можна навіть не зустрічатися ні з ким. Достатньо тільки – з одним Сергієм. Всіх інших він приведе. Чуйченко організує все! (Сміється) Насправді я дуже радий бачити усіх своїх колишніх партнерів, для яких наш стадіон – рідний дім. Завжди приємно зустрічатися з Віталієм Пушкуцою, Олександром Горяїновим, Євгеном Назаровим, Іваном Панчишиним, Сергієм Ралюченком, Юрієм Ушмаєвим. А ще з радістю їжджу на виїзні ветеранські турніри, які організовує Володимир Лінке. Це неабияке задоволення!