Відверте інтерв’ю "Футбол 24" із нігерійським екс-захисником "Динамо", "Ворскли", "Таврії", "Волині" і "Зорі", який підозрює Михайла Фоменка у наклепах, а Віталія Кварцяного вважає батьком.
Мій дзвінок застав Гаррісона Омоко на… станції технічного обслуговування. "Зламався склопідйомник. А якщо я вже сюди заїхав – то треба деякі інші проблеми усунути", – каже 35-річний нігерієць, який восени відіграв за друголіговий клуб "Арсенал-Київщина", хоча свого часу був на хорошому рахунку у Вищій лізі та УПЛ. А розпочиналася кар’єра узагалі казково – на його трансфер у київське "Динамо" дав добро сам Валерій Лобановський.
З того часу життя добряче спробувало Гаррісона "на зуб". Були тут суворі університети Кварцяного, некрасиве прощання із "Таврією" і навіть 46 днів ув’язнення в Об’єднаних Арабських Еміратах. Поки працівники СТО метушилися довкола автомобіля Омоко, він дав “Футбол 24" розгорнуте інтерв’ю.
"До української зими життя мене не готувало"
– Гаррісоне, чим зараз заклопотані?
– Скажімо так: особливо нічим. Нещодавно закінчив тренерські курси на категорії А+В. Наприкінці жовтня отримав диплом. Тепер можу працювати асистентом головного тренера в УПЛ, або ж очолювати колективи Першої та Другої ліг. Але поки що не отримав ніяких пропозицій.
– Якою мовою виконували завдання?
– Я розумію російську та українську, але писати ними важко. Іноді мені допомагали. Я писав англійською, а потім це перекладали.
– В Україні ви живете вже понад 16 років. До зими, снігу, холоду вдалося адаптуватись?
– Так, цього часу достатньо, щоб звикнути.
– Ваші найгірші спогади про українську зиму?
– Це був узагалі жах. Тим паче, в Україну я приїхав із Ізраїлю, де також тепло. Це сталося, якщо не помиляюсь, 9 січня 2000-го. Приземлилися у Борисполі, я вийшов із літака і оторопів. Такого я ще тоді ніде не бачив, життя мене до цього не готувало (Усміхається). Страшно було десь упродовж 3 років. Потім вже звик, все нормально.
Деякий період зимової паузи я проводив вдома, в Нігерії. Та й зимові збори часто відбувалися у Туреччині, там тепло. Тому довелося непросто, але можна було якось витримати.
– А які зимові температурні режими на вашій батьківщині?
– У нас не буває зими. Найнижча температура – десь в районі "плюс 17".
– Яким було ваше дитинство? Які розваги доступні дітям у Нігерії?
– Абсолютно увесь час ти проводиш на вулиці. Футбол, інші ігри. Моє рідне місто Варрі вважається одним із найбагатших у Нігерії, бо там є нафта. Але пограти у залі немає такої можливості. М’ячі у нас були завжди, але старенькі, спущені, пошарпані.
– Скільки у вас братів і сестер?
– Нас п’ятеро зростало. У мене два брати і дві сестри. Брати також грали у футбол, але більше – заради задоволення, на аматорському рівні.
"У Нігерії викрадають людей, щоб отримати викуп"
– Ви народилися в одному місті із Самсоном Годвіним. Перетиналися раніше, чи познайомилися вже в Україні?
– Так, ми зналися раніше. Наше місто – не таке вже й велике. Тут практично кожен кожного знає. Особливо, якщо займаєшся футболом. Ми із Самсоном грали один проти одного за різні команди у чемпіонаті Нігерії. Коли обоє опинилися в Україні – намагалися контактувати і підтримувати один одного. Наше спілкування триває досі.
– Годвін розповідав, що жити у Варрі – небезпечно…
– Небезпека причаїлася на вулицях. У нас процвітає піратство – назвемо це так. Як я вже казав, місто вважається багатим через нафту. Але просте населення цього не відчуває на собі. Великі компанії заробляють прибутки, проте до бідних людей їм діла немає. Народ потребує грошей. Тому якщо на вулицях Варрі бачать багату людину – її намагаються викрасти, щоб потім отримати викуп. Це те, що там відбувалося раніше і відбувається зараз, хоча, можливо, у менших масштабах.
У 2014 чи 2015 році я возив у Нігерію свою українську сім’ю. Долетіли нормально, жили там і без пригод повернулися назад. Це вже кому як пощастить.
– У 90-х ваше місто потерпало від конфлікту між трьома етнічними групами – ітсекірі, урхобо та іджо. Що стало причиною розбірок?
– Між ними ці конфлікти відбуваються періодично і дуже швидко спалахують. Іджо мешкають там, де поклади нафти. А керівництво – це представники ітсекірі. Вважається, що заможні нігерійці не хочуть допомагати бідним верствам населення. Це призводить до сутичок і чвар між ними.
– У 1999-му ви зіграли один матч за збірну Нігерії. Які спогади?
– Перед цим матчем із Грецією я двічі зіграв за олімпійську збірну своєї країни. То були поєдинки, які передували виступу нашої команди на Олімпіаді-2000 у Сіднеї. На самі Ігри я не потрапив, бо для цього потрібно було мати хорошу ігрову практику в зарубіжних клубах. Кваліфікація – будь ласка, тут грають хлопці із рідного чемпіонату. Але коли збірна виходить на престижний форум – запрошуються тільки найкращі представники іноземних чемпіонатів.
– Проти Греції ви грали пліч-о-пліч із Бабангідою, Санді Олісе, які серйозно заявили про себе в Європі…
– Ще був Тарібо Уест. Він справив на мене найбільше враження. Тарібо – справжній лідер колективу.
"Настільки важко, як у "Динамо", не тренувався ніде"
– Коли у 2000-му надійшло запрошення із "Динамо", вам був відомий цей клуб? Ви знали, куди їдете?
– Особисто я – знав. Але загалом для Нігерії це команда-загадка. Представники "Динамо" вийшли на мене у "Маккабі" (Хайфа). Туди прибув Йожеф Сабо і залагодив необхідні справи. У Київ я повинен був прилетіти разом із Якубу Аєгбені. Але тривав чемпіонат Ізраїлю, Якубу мав регулярну ігрову практику, тоді як я – ні. У клубі вирішили: "Спершу ти полетиш. Подивися, що і як. А Якубу потім приєднається". Але згодом клуби не домовилися. Якубу так і не приїхав.
– Як вас зустрів Київ?
– Ми прилетіли о другій або третій годині ночі. Нас одразу забрали на базу. Завели мене в кімнату: "Спи". А наступного дня – гра. Тривав Меморіал Макарова. Зранку мене розбудили: "Одягайся. У тебе сьогодні матч". Ось так. Я спустився з агентом у ресторан, поснідав і – до роботи.
– У той же час в "Динамо" з’явився інший нігерійський легіонер – Лакі Ідахор…
– Мене це втішало, бо ми були знайомі раніше – грали разом за олімпійську збірну. Гуртом у новому колективі адаптуватися легше. Лакі – хороший хлопець.
– Валерій Лобановський справив на вас сильне враження?
– Не можу нічого сказати про Лакі, але, наприклад, мені в "Динамо" було дуже складно. За все своє життя я настільки важко, як у Києві, не тренувався ніде. У "Динамо" футболістам давали занадто великі навантаження. Що давалося найважче? Та абсолютно все було складним, скажу вам чесно. Упродовж дня у нас могло бути по три тренування. Я дуже сильно втомлювався. До того ж, незадовго після переходу в "Динамо" отримав травму, мене оперували. Потім, коли відновився, довелося знову звикати до шалених навантажень… А з Лобановським я не спілкувався ніколи. В основному працював під наглядом Михайличенка і Дем’яненка – вони проводили тренування.
– Хто у "Динамо" став вашим другом?
– Я товаришував із Лакі і Ласло Боднаром.
– О, Ласло! Про його сексуальну орієнтацію розповідали цікаві речі…
– Я також чув про це. Але якихось конкретних фактів про Ласло не знаю.
"Був у "Динамо" один гей". Тріумф і трагедія Ласло Боднара
– Найнеймовірніша історія, яка з вами трапилася в "Динамо"?
– Чогось такого не пригадаю. Добре у пам’ять врізалася оця травма, про яку вже згадував. А ще, коли я не потрапив в основний склад "Динамо". У цей момент було страшно і образливо. Не очікував такої розв’язки. Думав, приїду в Україну, працюватиму на тренуваннях і гратиму. Не вдалося…
– Впали у депресію?
– Депресії, як такої, не було. Я стійко сприйняв реальність і грав за "Динамо-2". Щотижня мав певну ігрову практику.
"У мене були проблеми з вашим тренером Фоменком"
– Після "Динамо" ви нарешті вдосталь пограли у Вищій лізі – за "Ворсклу", "Волинь", "Таврію" і "Зорю". Де було найкраще?
– В плані умов найкраще було у Сімферополі. Але в ігровому плані поза конкуренцією – Луцьк.
– Ви мене дивуєте. "Волинь" же тренував такий страшний Віталій Кварцяний!
– Страшний. Це те, що всі кажуть. А я завжди повторюю одне: як людина він – хороший. Звісно, Кварцяний – навіжений тренер. Але коли з ним сидиш один на один і розмовляєш, то він – батько. За той час, що я з ним працював, у нас не виникало ніяких скандалів. Лише наприкінці клуб мені не заплатив, коли я отримав травму. Вони просто розірвали контракт. Окрім Кварцяного ще б хотів виділити покійного Андрія Баля, який мене тренував у "Ворсклі". Це також був дуже позитивний чоловік.
– Кажуть, що тренування у Кварцяного – не мед. Там у бронежилетах бігати потрібно. Ви втомлювалися, як і в "Динамо"?
– Кварцяний добре розумів і відчував мій стан. Він не дозволяв мені бігати у бронежилеті. Усвідомлював, якщо дасть мені велике навантаження, я не зможу зіграти на 100 відсотків. Починається серйозна бігова робота, Кварцяний до мене каже: "Переодягайся і їдь додому. Тобі це не потрібно".
Пригадую, тільки прилетів із Нігерії, а в нас стартує друге коло матчем проти "Шахтаря". "Віталію Володимировичу, я фізично не готовий до гри". "Нічого страшного, - відповідає. – Я знаю, що ти можеш зіграти". Люди отримували по 1-2 дні відпочинку. Мені ж Кварцяний міг дозволити 3 дні: "Я знаю, тобі це необхідно".
– Алекс Фергюсон кидав у Бекхема бутсою. А що літало у роздягальні "Волині", коли Кварцяний мав поганий настрій?
– Ну, він міг кидатися пляшками із водою або сумками. Я це все бачив на власні очі. Коли побачив вперше – то взагалі був у шоці!
– Коли ви грали у "Таврії", ходили чутки, що вживаєте наркотики. Звідки це взагалі взялося?
– (Сміється) Можу сказати, що у мене були проблеми із вашим відомим тренером – Михайлом Фоменком. Це, начебто, від нього пішли такі чутки. За все своє життя я ніколи не курив навіть звичайних цигарок. Це можуть підтвердити усі, хто мене знає.
Можливо, ви чули, які у мене тоді були проблеми. Я летів додому через ОАЕ і в Еміратах потрапив за грати. Клуб на той момент розірвав зі мною контракт і почав розповідати казки, як я курив марихуану і так далі. Просто шок! У "Таврії" був футболіст – Стоян його прізвище, якщо не помиляюся. Він піймався на допінг-контролі – виявили марихуану. А мене стільки разів перевіряли – і не знайшли нічого, бо я не курив. Словом, коли клуб не хоче платити тобі гроші – починаються різні історії.
– Розкажіть про те, як і чому потрапили у в’язницю в Еміратах.
– Виникли проблеми з паспортом. Він виявився старого зразка. Я об’їздив багато країн – все було нормально, але в Еміратах мене взяли під варту. Шок! Я зібрав усі документи, які підтверджували, що паспорт – не фальшивка. Документацію навіть довелося перекладати на арабську мову… І однаково мене посадили на 2 місяці.
– І як воно – сидіти в Еміратах?
– Скажу вам чесно: нічого страшного я не побачив. Якби усі тюрми були такі, як в Еміратах, тоді там спокійно можна було б навіть жити (Сміється). Ніхто нікому не погрожує. Годують просто прекрасно. Хочеш додатку до своєї порції – отримуєш додаток. Щось заболіло – дають таблетки. Єдиний мінус – ґрати. Не можеш відчути себе вільною людиною. Ось і вся різниця.
"Расисти ганьблять свою державу"
– Розкажіть про свою українську сім’ю.
– Із дружиною познайомився, коли виступав за "Волинь". Вона із Луцька. Народила мені двох доньок.
– Ви вже наполовину українець?
– (Сміється) "Наполовину" – не буває. Або повний, або ні. Українського громадянства не маю. Лише вид на проживання. Тому я – громадянин Нігерії.
– Із расизмом часто стикаєтеся?
– Всяке бувало – і під час гри у футбол з трибун кричали, і коли містом ходив. Зараз ситуація покращується, таких випадків вже менше. Але все одно расисти трапляються. Хоча це не свідчить, що Україна – погана. США, Німеччина, інші європейські країни – такі люди є всюди. Вони ганьблять свою державу.
– Годвін запевняє, що зі своїми кривдниками буде розбиратися по-чоловічому. А як ви сприймаєте образи на свою адресу?
– Намагаюся не відповідати агресією на агресію. Ми ж у демократії живемо. Кожен має право на свою думку. Живи вільно, говори, що хочеш, тільки мене і мою сім’ю не зачіпай. Зачепиш – буде інша розмова.
Годвін: Заперечував Солу Кемпбеллу: "В Україні нема расизму". Зараз мені соромно за свої слова
– Ще довго збираєтеся грати у футбол?
– Якщо буде можливість, то гратиму. Ось восени допоміг у Другій лізі клубу "Арсенал-Київщина". Не знаю, чи продовжу тут виступи у другому колі. Потрібно розмовляти із керівництвом. Зриватися зараз і їхати бозна-куди, щоб грати за копійки, не хочеться.
– Війна вас не лякає?
– Ні, тому що вона – далеко. А от якщо фронт пересунеться ближче до Києва – тоді стане страшно. Але, думаю, до цього не дійде. Дай Боже, щоб все скоро закінчилося і країна продовжила розвиватися.
– До чого ви так і не зуміли звикнути в Україні за всі ці роки?
– Немає такого. До всього я звик, нічого мене не дивує. Якщо мені в Україні було б некомфортно, я б вже давно поїхав звідси, як це зробили чимало моїх друзів, за винятком Годвіна та Окодуви. Я ж тут створив сім’ю, як бачите. Все ОК.