Відверте інтерв’ю "Футбол 24" із хавбеком київського "Динамо" та збірної України кінця 90-х-початку 2000-х, якого називали "Другим Заваровим".
"Не розумію, звідки такий інтерес до моєї персони?" – щиро здивувався Яшкін моєму дзвінку. Артем Олександрович живе тихо. Не працює у професіональному футболі, як чимало його колишніх одноклубників. Не "світиться" на телебаченні в ролі експерта. Він – скромний. Погодившись на пропозицію вкотре пригадати найцікавіші моменти своєї кар’єри, 41-річний Яшкін відповідає короткими реченнями. І практично не усміхається.
"Хуліганчиком був"
– Артеме Олександровичу, ви народилися у Вологді. Чи знаєте напам'ять однойменний хіт групи "Песняры"?
– Я із Вологди виїхав, коли мені було 2 роки. Тому цю пісню не вивчав. Але приспів пам’ятаю, звичайно.
– Були зразковим хлопчиком, чи трохи хуліганили?
– Зразковим я не був. Змінив три школи. Чому? Одного разу переїхав. Іншого разу пішов точити ковзани – замість школи грав у хокей. Злісних порушень не траплялося, але хуліганчиком був.
– У дитинстві займалися боротьбою. Доводилося застосовувати прийоми?
– Років шість – на змаганнях. На вулиці – максимум одного разу. У нас був невеликий райончик, всі знали, що я – борець.
– У вашій сім’ї було прийнято вболівати за київське "Динамо". Які матчі команди Лобановського найбільше врізалися в пам’ять?
– Не можу виділити якихось особливих поєдинків. У нас спочатку не було телевізора. Потім він випадково з’явився. Перші матчі "Динамо" я переглянув у 1986 році. Не пригадую, щоб дивився Кубок кубків. Але от чемпіонат світу у Мексиці вже бачив. Там за збірну грали в основному кияни. Потім потихеньку втягнувся. Часи Саленка застав.
Герої 90-х. Олег Саленко: "З Гаскойном чаркувався неодноразово. Він не був алкоголіком"
– Ваша гра завжди вирізнялася пошуком оригінальних, нестандартних ходів. Ви таким були ще з дитячого футболу?
– Воно зразу так пішло. Мені завжди цікавіше віддати гольову передачу, ніж забити. Хоча в дитинстві забивав багато.
– Вашим кумиром був Олександр Заваров, правильно?
– Ну так. Звичайно.
"У "Динамо" всі плакали від навантаження"
– Ви розпочинали у ярославльському "Шиннику". У 90-х український футбол переживав дуже скрутні часи, не було грошей. А які проблеми російського футболу ви відчули на собі?
– У нас проблем із зарплатами не було. Щодо преміальних… Я, наприклад, отримував дуже багато коліс від шинного заводу, хоча спершу не мав власного автомобіля. Я їх продавав тим, кому вони були потрібні. Тобто, на преміальні грошей іноді не вистачало, тому їх виплачували натуральною продукцією. Маленькі заплати, невеликі преміальні. Загалом все було чітко.
– В Україні футболісти зловживали алкоголем. А в Росії?
– У Росії абсолютно така ж ситуація існувала.
– У "Шиннику" були гравці, яким пристрасть до алкоголю завадила розкрити свій талант?
– У "Шиннику" – ні. А не з "Шинника" я практично нікого не знав. Був надто молодий, мені це все було незрозуміло.
– Бог милував?
– Мені було 16-17 років. Після мене наймолодший гравець мав 24 роки. Та мене б навіть не взяли у компанію. Потренувався і поїхав додому.
– За підсумками сезону 1996 року ваш "Шинник" здобув путівку у Вищу лігу, але ви після цього перейшли в "Уралан", команду Першої ліги. Чому?
– Це було важке рішення. Вагомий аргумент – "Уралан" очолював Павло Яковенко, "Динамо" (Київ), один із моїх кумирів. До того ж мені запропонували непогані гроші. Наступного року ми також пробилися у Вищу лігу.
– Президентом "Уралана" в ті часи був Кірсан Ілюмжинов – людина, про яку розповідають всіляке. А яке ваше враження?
– Інших президентів республік я не знаю, до нього ж міг прийти і просто порозмовляти. У той час це був дуже комунікабельний, добрий чоловік. Не знаю, як там за межами футболу він поводився, але перед нами демонстрував щедрість. Міг приїхати на День народження футболіста і привезти дорогий подарунок.
– Ілюмжинов розповідав, що літав на НЛО і мав досвід спілкування з чужоземними цивілізаціями…
– Цього я не чув. Можливо, таке трапилося вже після того, як я пішов з команди. Пригадую його адекватною людиною.
– Був випадок, коли Ілюмжинов намагався познайомити вас із вашою майбутньою дружиною Анною, хоча ви вже тривалий час зустрічалися. Стало смішно?
– Один із наших футболістів святкував День народження. Заїхали в якийсь барчик, щоб ніхто нас не бачив. Ілюмжинов про це якимось чином пронюхав і приїхав зі своїм кортежем. Сів між мною та Анею і каже: "Артеме, тобі ця дівчина підходить". "Кірсане Миколайовичу, – відповідаю. – Ми вже запланували весілля на листопад".
– У кабінет до Ілюмжинова ви заходили разом із Яковенком…
– Не тільки я. Було ще кілька гравців, які користувалися авторитетом і могли разом із Павлом Олександровичем зайти на прийом. У домі президента усіх знали в обличчя. Не скажу, що такі прийоми відбувалися щотижня, але виникали іноді якісь питання. В основному Яковенко ходив туди сам, а ми вже зустрічалися опісля у неформальній атмосфері.
– Ви якось сказали, що в дечому Яковенко перевершував навіть Лобановського. У чому саме?
– У фанатизмі. Він настільки був відданий своєму ремеслу, що мав для нього 25 годин на добу. А фізичне навантаження… Коли я перейшов із "Уралана" в "Динамо", київське навантаження мені здалося не дуже серйозним, хоча навколо всі плакали. У Яковенка були дуже жорсткі тренування. Фактично – на виживання.
– Що вам давалося найважче?
– У нас практично ніколи не було одного тренування на день. Зазвичай – два. Коли я на зборах зламав руку, у мене було чотири тренування на день. Плюс – клімат. Яковенко не винен, що Еліста – це місто, де дуже спекотно.
"Лужний міг обматюкати конкретно"
– Коли дізналися, що вас запрошують у київське "Динамо", довго оговтувалися від ейфорії?
– Ейфорія – не ейфорія… Як вам сказати. Мені імпонувало, що зателефонував Суркіс-старший, тодішній президент, і запросив у Київ. Паралельно у мене була пропозиція від московського ЦСКА. Я обирав. Коли сказав про це батькові, то почув: "Навіть не думай. Їдь у "Динамо". І я поїхав.
– Потрапили з корабля на бал. Дебютувавши проти маріупольського "Металурга", ви вийшли у матчі-відповіді чвертьфіналу Ліги чемпіонів "Динамо" – "Реал". Не перегоріли?
– А чому я мав перегоріти? Приїхав, тренувався в Ізраїлі. Потім отримав травму і в Мадрид не полетів. Про київський матч пам’ятаю небагато. Стільки часу минуло.
– Як "Динамо" святкувало вагомі перемоги в Лізі чемпіонів?
– Після матчів ми, звичайно, збиралися разом у неформальній атмосфері. У нас було улюблене місце в "Нон-стопі".
– Як змінювався настрій Валерія Лобановського залежно від того, перемогло "Динамо", чи зазнало невдачі? Що полюбляв казати?
– Найчастіше казав: "Забули. Працюємо далі". От і все.
– Хто був вашим другом у "Динамо"?
– Я ж не один прийшов у команду. Серебренніков, Кормільцев – ми жили в одному домі. От вони й були моїми друзями. А ще Саня Кирюхін, який разом зі мною грав за "Уралан". Потім з’явилися Валік Белькевич, Юра Дмитрулін.
– Олега Лужного побоювалися?
– Олега Романовича Лужного – так. Навіть зараз, коли зустрів його нещодавно, хотів звернутися на "ви".
– Може, пригадаєте якісь жорсткі історії?
– Наприклад? Назвіть хоча б тему.
– Хацкевич, наприклад, якось розповідав, що Лужний міг і по печінці дати, коли потрібно…
– Я такого не пам’ятаю. Він міг обматюкати конкретно. За красиві бутси, наприклад, або за те, що пас йому не віддали, коли він забігає 80 метрів. Це – так. Але щоб вдарити когось – ні. Звіром був тільки на полі.
"Міг і по печінці дати, і голову відірвати". 11 характеристик залізного капітана Олега Лужного
– Півфінал Ліги чемпіонів із "Баварією" в Києві. Коли Косовський зробив рахунок 3:1 – що ви подумали в той момент? Ми – у фіналі?
– Може й так. Але все одно муляло на серці, бо розумів: "Баварія" є "Баварія". Тим не менше, рахунок 3:3 став прикрою несподіванкою. Лобановський тоді ще в роздягальні сказав: "Ми вже програли у Києві".
– Як ви пережили цей виліт за півкроку до фіналу? Трагедія?
– Та чому трагедія? Ми думали, що зможемо повторити цей шлях. Але якось не зрослося потім. Звичайно, це було неприємно, було прикро, образливо. Але – не трагедія. Трагедія – це ось зараз в Італії завалило снігом готель.
"Психонув, бо мені не повірили"
– У Києві усі називали вас "Другим Заваровим". Із часом це прізвисько не набридло?
– По-моєму, воно недовго протрималось. Це сам Валерій Васильович одного разу так сказав – і всі підхопили. Кучеряве волосся і все таке.
– Потім ви постриглися…
– А потім знову заріс. Знову постригся. Таке… Заваров – мій кумир із дитинства. Тому чути порівняння із ним мені було приємно.
– Ваш найкращий матч у футболці "Динамо"?
– Було багато таких матчів, які приємно згадати. Той же "Байєр", той же "Металіст". Проти "Леверкузена" вийшов на заміну – мені сподобалося. Єдиний свій хет-трик за "Динамо" зробив у матчі з "Кривбасом". Навіть отримав сервіз за найкращий гол (забитий "ножицями" – "Футбол 24"). Досі вдома стоїть.
– Із попередніх інтерв’ю роблю висновок, що у вас не склалися стосунки з Олексієм Михайличенком, який дозволяв собі на вашу адресу образливі репліки. Чому?
– Не знаю. Це з моєї точки зору ці стосунки не склалися. Спершу вони були нормальні. А потім у мене виникла ситуація, коли я захворів і три місяці не міг одужати від бронхіту. Тільки перестану кашляти, наш доктор Малюта – на поле мене. Я не можу бігати, кажу про це. "Ти філониш". От я і висловився. Психонув, бо мені не повірили.
– А що казав Лобановський?
– Валерій Васильович не особливо спілкувався з футболістами. Він поставив Малюті завдання: Яшкіна вилікувати якомога скоріше. Малюта до нього приходить і каже: "Він чомусь не одужує". От у нас і виникла на цьому тлі невелика перепалка. В принципі, зараз ми з Михайличенком нормально спілкуємося. Нічого такого.
– Після цього конфлікту ви вирішили піти з "Динамо"?
– Так, саме через це я пішов. Вважаю, що зробив помилку. Досі докоряю собі через це. Поїхав у чемпіонат Росії, де порвав "хрести". Думаю, що це – знак. А потім кар’єра пішла під укіс. Через одне неправильне рішення.
– Курити цигарки ви почали у "Динамо", чи ще раніше?
– Коли я приїхав у Київ, то не курив. Почав, потім кинув. У мене так постійно: трохи покурю, а потім період без цигарок.
– Зараз курите?
– Якраз збираюся кидати. Хоча курю небагато. Однієї пачки мені вистачає на кілька днів.
– Невже під час тренувань і матчів не відчували фізичного дискомфорту через куріння?
– Ні, не відчував. У Києві міг навіть упродовж цілого сезону не курити. Це хіба що на відновлення впливати могло – повільніше набирав форму. Проте під час матчів все було нормально. Але футболістам потрібно казати, щоб вони не курили.
"Корейська, англійська і російський мат"
– Наприкінці кар’єри ви потрапили у Південну Корею, де грали у клубі "Пучхон". За які місця боролася ця команда?
– На перші місця ми не претендували, скажімо так. Та й середняком нас можна було назвати з натяжкою. У корейців чемпіонат, як у США. Ніхто не вилітав і не приходив. Сплатили внесок – і граєте. У Кореї мені сподобалося.
– Чому у Кореї жити добре?
– Знаєте, там зовсім інший менталітет. Там поважають старших. Якщо виконуєш якусь роботу – то на всі 100 відсотків. А то й на 110. Куди б не прийшов – знаєш, що робота виконана чітко. Дороги, магазини, сфера обслуговування, медицина. І, ще раз повторюся, – повага. Без мене, наприклад, а мені було 29-30 років, команда не могла сходити у їдальню на обід. Я був одним із найстарших гравців. Якщо мене немає, отже їсти не можна.
– Чому у Кореї жити погано?
– Далеко від України. Мова – англійської вони практично не знали.
– Як ви спілкувалися в команді? Десь читав, що з допомогою матюків…
– Окрім мене було ще три легіонери – бразилець, малієць і хорват. Трішки корейської мови, трішки англійської, ну й російський мат. Головне, що одні одних розуміли. Моєму сину тоді було 4 роки. То він із корейськими ровесниками у дворі розмовляв їх мовою. Зараз вже забув її, звичайно.
"Страти - раз на місяць". Екс-гравець "Карпат" - про шокуючі подробиці життя в Саудівській Аравії
– Головний тренер корейської команди лупцював своїх гравців. Ви були шоковані?
– Звичайно. Мені якраз потрібно було відлітати в інститут, щоб здати держіспити. Після першого тайму програємо 0:2. У роздягальні тренер накинувся на одного з найстарших гравців команди і побив його. Всі поховалися, а той футболіст навіть не затулявся. "На легіонерів це не поширюється, тому здавай екзамени і прилітай назад", – сказали мені. Для корейців такі методи – норма.
– Справжній "Газмяс"?
– Я б не сказав. Це ж не безглуздо усе робиться. Не заради хохми. Щоб ви розуміли – у другому таймі того матчу ми забили 2 м’ячі у відповідь і зіграли внічию.
– Ще якісь екстремальні випадки пригадуєте?
– Розкажу про те, що мене здивувало. Ми якось поїхали на збори – у них є такий Острів Молодят. Уявляєте собі готель на цьому острові? Двадцять футболістів, а всі решта навколо – весільні парочки.
– Не вдавалося заснути до ранку?
– Було весело, коротше.
– У В’єтнамі, куди вас занесло після Кореї, було значно гірше?
– Спершу було незрозуміло, а потім – цікаво. Парадоксальна країна.
– У чому парадокс?
– Це повна протилежність Кореї. Народу багато, а користі мало. Живуть бідно. А навіщо їм жити заможно? У них пальми ростуть, вони вечерю не готують. Прийшли, зірвали з дерева – і все (Усміхається).
"Росіян я не ненавиджу за те, що робить Путін"
– Ви закінчували у Латвії, де отримали відкритий осколковий перелом. Як це сталося і наскільки все було погано?
– Погано було дуже довго – десь один рік. А відбулося це таким чином. Приїхав захисник на перегляд, а в мене було натхнення. Він невдало підкотився під мене – в опорну ногу. Але завдяки їх хірургу Хоботову наслідки тієї травми – непомітні, а нога не болить взагалі.
– Багато років тому ви отримали українське громадянство. Чи довго роздумували над запрошенням у збірну України?
– У той час зі мною в Києві вже жили мої батьки. З ними і дружиною вирішили, що залишимося у столиці України. Тим паче, для мене тоді не мало значення – Україна чи Росія. Не так давно розвалився Радянський Союз. Відчував, що не зраджую батьківщині. Не було такого дня, щоб я пошкодував про своє рішення.
– У зв’язку з політичними подіями останніх років такий перехід ще реально повторити, як вважаєте?
– Із Росії в Україну, думаю, навряд чи. З України в Росію – також. Ви ж бачите, як обговорюються переходи українських футболістів в російські клуби. Натуралізація якогось відомого гравця стане нонсенсом.
– Обидві країни для вас – рідні. Що ви відчуваєте тепер, коли йде війна?
– Переймаюся цим. Моя дружина має російське громадянство, у неї постійний вид на проживання. У мене зараз гостює дідусь, який живе у Пітері. Переживають усі. Для мене Росія залишається батьківщиною. Росіян я не ненавиджу за те, що робить Путін. Вони самі у шоці, зазомбовані. Дивляться те телебачення, і не знають, що насправді відбувається в Україні. На них у мене ніякої образи немає.
– Після початку війни вам вдалося побувати в Росії хоча б одного разу?
– Ні.
– Розкажіть про своїх дітей – сина Вадима і доньку Аліну.
– Аліна – чемпіонка міста зі спортивної аеробіки. Серйозно цим займається, їй подобається. А ще її запросили у модельну школу, зараз буде закінчувати. Вадим захоплюється залізом. Кує своє тіло з допомогою заліза.
– Чим займаєтеся ви? Тренуєте дітей, якщо не помиляюся?
– Ні, я вже рік як не треную. Збираюся піти у школу вчителем фізкультури. А паралельно ходитиму на курси масажистів.
– У вас є тренерський диплом категорії А?
– Так, є.
– Чи не полишите надій попрацювати коли-небудь із професіональними клубами? Зрозуміло, зараз в Україні надто мало можливостей, щоб проявити себе. Але, можливо, через кілька років, коли наш футбол відштовхнеться від дна…
– Нічого собі, яка оптимістична фраза тільки що була! Це ж не від футболістів залежить, що рівень падає, а від людей, які стоять вище. Враховуючи все те, що відбувається на Сході, що відбувається із нашою владою… Нестача грошей, фінансування. Як мінімум, ще років 5 український футбол буде падати. А потім деякий час стоятиме на одному місці. Щось мені не особливо віриться у позитив.
В принципі, мені б хотілося попрацювати. Але зараз дуже багато досвідчених тренерів, які також хочуть це зробити. У кожного є свій агент, який пропихає. Тож конкуренція не серед тренерів, а серед тих, хто пропихає. У кого такої людини немає, той спершу піде в дитячу спортивну школу, а потім зупиниться.
– Що вас крайнього разу спонукало усміхнутися?
– Усміхнутися? Та чомусь давно вже не усміхався.