"Коли розмовляю з дітьми, які втратили батька, надіваю окуляри. Не хочу, щоб вони бачили, як я плачу". Чому хорватський екс-футболіст "Арсенала" Івіца Піріч допомагає Україні
Максимально відверте інтерв'ю "Футбол 24" із екс-хавбеком київського "Арсенала", який організовує дітям, що постраждали від війни на Донбасі, а також пораненим українським воїнам реабілітацію у Хорватії.
"Солдати приїжджають покалічені, порізані…"
– Івіца, ви вже не перший рік допомагаєте пораненим українським солдатам, а також дітям, постраждалим від війни. Звідки такий благородний порив?
– Я відданий Україні вже 13 років – з 2003-го, коли прийшов грати у футбол. Потім став футбольним агентом. У мене тут дуже багато друзів. Зараз я по півроку живу в Україні.
Коли мені було 13 років, у Хорватії почалася війна. Я пережив увесь цей жах. Коли летіли гранати, коли обстрілювали Спліт із моря, коли були повітряні атаки. Ми жили у підвалах. Тож коли таке почалося в Україні, я вирішив допомогти. Адже Україна допомогла мені і моїй сім’ї. Я тут грав і заробляв гроші. Зараз потрібно віддячити.
Я організував гуманітарну акцію. Не думав, що вона сягне таких широких масштабів. Приємно було чути від українських політиків, що я вивіз закордон на реабілітацію більше дітей та солдатів, ніж всі країни світу разом взяті. Станом на сьогодні вже близько 1000 українців побувало у мене в Хорватії. Ставлю перед собою мету на найближчі роки – допомогти п’ятьом тисячам поранених вояків і дітей.
– Що на них очікує у Хорватії?
– Насамперед – прекрасний відпочинок. З ними працюють психологи. Дітям організовую футбольні турніри із хорватськими ровесниками. Солдати спілкуються із ветеранами війни у Хорватії. Завжди організовую їм дружню вечерю, за якою вони продовжують розмову. Купаються у морі, відпочивають, бачать Європу. Потім привозять цю європейську культуру сюди, в Україну.
У Хорватії побувало чимало біженців із Донецької і Луганської областей, які завжди орієнтувалися на Росію. Але після відпочинку в рамках гуманітарної акції вони сказали, що хочуть жити у європейській Україні. Думаю, це найкращий показник того, що ці діти – майбутнє України і Європи.
– Що відчуваєте, коли вам дякують за допомогу і турботу?
– Я згадую ті історії, які пережив сам. Дякувати Богу, мій батько не загинув. Але друзів я втрачав на війні. Знаєте, як кажу… У нас була війна. Потім я грав у футбол і пов’язався із країною, де також почалася війна. Можливо, так Бог скерував. Я дуже побожний, і вірю в те, що Господь мене підштовхнув, аби я допомагав українському народу.
– Пригадайте випадок, який вас по-особливому зворушив…
– Пригадую двох братів-близнюків, у яких загинули і батько, і мати. Їм було 9 років, але вони, наскільки я зрозумів, ще не усвідомили, що більше ніколи не побачать батьків. Дуже-дуже багато діток, у яких загинув тато. У мене є понад 500 листів від них. Знаєте, коли з ними розмовляю, то одягаю окуляри. Без сліз – неможливо, а я не хочу, щоб діти бачили, як я плачу, бо тоді засумують ще дужче.
Солдати приїжджають покалічені, порізані… Вони вирушали на фронт із відкритим серцем. Їм вся Україна повинна сказати "спасибі", повинна пишатися ними і зробити все, щоб подбати про них, коли вони повернуться із зони АТО. Завдяки їм решта території України живе спокійно.
– Хто вам допомагає у цій нелегкій справі?
– Маю помічників – Роксану та Іллю. Тісно співпрацюю із Мариною Порошенко і Благодійним фондом Президента, а також Міністерством оборони. А ще – з послом України у Хорватії, паном Левченком.
– Часу на агентську діяльність вистачає?
– Скажу вам чесно. У мене є близько десяти молодих футболістів із "Дніпра", "Шахтаря" та "Динамо". Я їм допомагаю надалі, але вони розуміють, що в першу чергу потрібно допомогти Україні. Вони – патріоти своєї держави. З розумінням ставляться до того, що я іноді можу не відповісти на дзвінок.
А ще маю дружину і трьох маленьких дітей. Вдома практично не буваю. Це дуже важко. Тішить лише те, що дружина мене максимально розуміє і підтримує. Її батько був великим патріотом Хорватії. У 1980 році він врятувався від служби безпеки Югославії втечею в Австралію. Жона прекрасно знає, що таке боротися за свою державу, і бачить, наскільки я люблю та поважаю Україну.
– Ви ще й почесний консул України в Хорватії. Немає побоювання, що політика вас поглине повністю?
– Дякую Україні за довіру. До всього, я представник торгово-промислової палати України в Хорватії, Словенії, Боснії і Герцеговині. Але я в політику не лізу, мене це не цікавить. Мене вже запрошували дві українські партії – відмовив. Моя мета – допомогти із реабілітацією українських дітей та воїнів. Вірю, що Бог дасть мені сили і можливості довести розпочате до кінця.
– Читав, у двох російських клубах вам сказали, що ви тепер – небажаний гість у Росії, бо "допомагаєте фашистам"…
– Я допомагаю українському народу, українським дітям і українським солдатам. Хорватська держава повністю підтримує Європу і є на боці Америки. У політику не лізу, але те, що почув на свою адресу… Я ніколи не був у Росії і не збираюся туди їхати. А чоловіку, який мені це сказав, я відповів: "Ти також не заїдеш у Хорватію". Нехай купається у своєму Сочі, а я купатимуся у Хорватії.
– Тобто, ви на свою адресу отримали погрози?
– Він не погрожував, але сказав це так, щоб я зрозумів – робити у Росії нічого. Краще туди й справді не літати.
– Хто ця людина?
– Думаю, що він не вартий уваги. Цими показав – хто він і що він. Витрачати час на таких людей не потрібно.
"Якби не США, їх загнали б до самого Белграда"
– Перша половина 90-х – війна Хорватії за свою незалежність. Що вам особливо гостро врізалося у пам’ять про той період?
– Перший день війни. Ми грали у футбол на шкільному майданчику. Прийшла сестра мого товариша і стала кричати до нього: "Йди додому, почалася війна". У той день вбили першого нашого солдата, про це повідомило телебачення, і увесь хорватський народ зрозумів, що буде далі. Пам’ятаю, як мої батьки плакали перед телевізором, коли кількість наших загиблих солдатів зростала. Для нас, дітей, слово "війна" було невідоме, проте по обличчях батьків ми усе зрозуміли.
– Чи часто вашому життю загрожувала небезпека?
– Звичайно. Багаторазові бомбардування, стрільба снайперів. Ми нікуди не ходили і сиділи лише у підвалі. Про футбольні тренування не могло бути й мови. У якийсь момент життя просто зупинилося.
Батьки сушили собі голови над тим, як роздобути продукти. Особливих запасів не було, бо ніхто не очікував, що так нахабно, хитро нападуть на нас. На початку війни серби захопили величезну територію Хорватії. Практично в кожному хорватському місті була югославська військова база. Зокрема, у моєму рідному Спліті розташовувалася найбільша база військово-морського флоту Югославії. Коли вони почали бомбардувати місто із кораблів – це був жах. Ніхто з нас не знав, чи прокинемося завтра живими.
– Вашого батька не призвали в армію?
– Він був готовий, але в армію набирали молодих. Йому ж тоді було 45-47 років. Мої сусіди, багато молодих хлопців, воювали. Хтось загинув, хтось замерз у горах Велебіт. Наші воювали не лише у Хорватії, але й у Боснії та Герцеговині – там також багато хорватів мешкає. З допомогою Бога, а також патріотів, які є у Хорватії, і нашої діаспори з Канади, США, Чилі, Бразилії, Австралії, Німеччини, ми перемогли. Заможні емігранти не шкодували грошей на зброю і постачали її різноманітними способами. Народ згуртувався. Хто чим міг – тим і допомагав. Не було якоїсь стратегії президента чи міністерств – люди самотужки робили все, що треба. У перші півтора-два роки довелося дуже скрутно.
– День перемоги пам’ятаєте?
– О! Коли у серпні 1995-го почалася Operacija Oluja (операція "Буря"), Америка і Європа вимагали у нашого президента Туджмана: "Зупиніть акцію!" А він відповів: "Ми вас очікуємо вже 5 років. А ви обіцяєте і нічого не робите. Тепер ми сильні, і ми йдемо визволяти свою територію". Упродовж 48 годин ми звільнили практично все узбережжя і Сербску Країну – відповідник теперішнього ДНР. Якщо б Америка не втрутилася, ми би їх загнали до самого Белграда. А так, змушені були зупинитися перед містом Баня-Лука.
При наступі загинув генерал-полковник 4-ї Сплітської бригади Андрія Матіяш. Із 9-ти бригад ця була однією з найкращих. Вони приїжджали туди, де ніхто не міг впоратися, і вирішували проблему. Коли снайпер вбив Матіяша, цих хлопців дуже-дуже важко було зупинити. Зараз пригадую той час і досі на очах сльози. До речі, 4-та Сплітська бригада о 5-ій годині ранку першою зайшла у місто Кнін, столицю Сербскої Країни.
– Із роками ваше ставлення до сербів змінилося, чи осад залишився на все життя?
– У мене серед сербів є хороші друзі. Вважаю, що не буває лише поганих людей. У війні найбільше винен тодішній президент Югославії Слободан Мілошевіч. За допомогою телебачення і радіо він обманював свій народ. Розповідав, що у Хорватії вбивають сербів, і, тим самим, підняв населення на те, щоб увірватися в нашу країну і вбивати хорватів.
Аналогічно – в Україні. Дуже багато людей загинуло… Таке не забувається через ніч. Але сподіваюся, що колись між Україною та Росією стосунки налагодяться. Вважаю, що люди в Росії не знають правду про події в Україні. Це велика проблема.
Банани для Окодуви, бізнес із Срною і нічні клуби
– Упродовж 5 років ви грали у київському "Арсеналі". Найприємніший спогад про той етап кар’єри?
– Це були дуже хороші, насичені 5 років. Потоваришував із багатьма футболістами, тренерами, з якими досі збереглися прекрасні стосунки. Хто це? Тренери Заваров і Грозний, гравці Коновалов, Мізін, мій близький і покійний товариш Сергій Закарлюка, Бунєвчевіч, Чернов, Іванов, Бабич… З 2003-го все почалося і привело мене на те місце, де я перебуваю зараз.
– Ваші враження від тодішнього президента клубу Вадима Рабиновича? Чи можна його назвати людиною слова?
– Я б не сказав, що він – людина слова. Рекламу він робить хорошу, а діло – не робить.
– Пригадуєте історію із легендарним Кафу, який, начебто, повинен був виступати в "Арсеналі"?
– Знаєте, багато різних історій я почув. Але не можу розповісти напевно. Це тільки пан Рабинович знає усю правду. Я б не хотів повертатися до цього. Деякі речі, які він робив, були для мене та інших футболістів неприємними. Але я вірю в Бога. Нехай Господь кожну людину судить, я судити не стану.
На фото: "Арсенал" перед приходом Піріча
– Ваш найоригінальніший одноклубник в "Арсеналі"…
– Це Еммануель Окодува. Ми разом мешкали на базі, під час виїздів, тренувальних зборів. Я його знімав на телефон, коли він вночі спав, а потім зранку давав йому подивитися. Приносив йому банани. Телефонував його дружині в Нігерію. Після тренування поцупив ключі від авто і перепаркував в інше місце. Окодува півтори години шукав свою машину. Словом, я завжди щось вигадував, аби не нудьгувати (Усміхається). Варто сказати, що Еммануель ніколи на мене не ображався. Знав, що я його поважаю - як людину і як товариша.
– Де він зараз?
– В останні півроку Окодува кудись зник. Але я його знайду – це точно. Мені сказали, що він тут, у Києві.
– Що вважаєте своїм головним досягненням в ігровій кар’єрі?
– Із НК "Загреб" ставав чемпіоном Хорватії-2002. У якості другого гравця чемпіонату Хорватії викликався у національну збірну на товариські матчі. Ну й з німецьким "Ульмом" пробився у першу Бундеслігу. Це було наприкінці 90-х.
– Чому "зав’язали” у 33-річному віці?
– Пішов на отримання ліцензії FIFA. Вже не тренувався по 5-6 годин на день. Зрозумів, що треба закінчувати, бо не поводився максимально професіонально і кортіло спробувати себе в іншій справі. Якщо є такі думки – це знак, що на грі у футбол потрібно ставити крапку.
– Ви товаришували із "динамівцями" Лєко та Саблічем. У які пригоди потрапляли у Києві?
– Ми з Саблічем – із одного міста, Спліта. Лєко – із Загреба. Але хорват із хорватом, звісно, познайомиться, якщо грають в одному місті. Грали один проти одного, а потім разом вечеряли. Гуляли разом. От те, що любили погуляти – це правда.
– У нічних клубах?
– Так-так. Лєко – найбільше. Але ми його не залишали самого на цьому шляху і також йшли туди (Сміється).
– Міру знали? Відчували момент, коли потрібно зупинитися?
– Коли – так, коли – ні (Усміхається). Правду потрібно говорити завжди, незалежно від того, якою вона є.
– А як познайомилися із Даріо Срною?
– Ми із ним знайомі ще з початку 2000-х. Потоваришували з першого дня. Невдовзі я поїхав грати у київський "Арсенал", а через два місяці Даріо перейшов у "Шахтар". Продовжували спілкування. Він прилітав до мене у Київ, я бував у нього в Донецьку. До речі, Даріо був свідком на моєму весіллі. Товаришуємо сім’ями.
– Які якості характеру Даріо ви цінуєте понад усе?
– Думаю, це бачите ви і вся Україна, як Даріо віддає всього себе у грі за "Шахтар". Як він поважає історію клубу, президента "Шахтаря" і місто Донецьк. Справжній капітан! А ще Срна – хороша людина, яка дуже прив’язана до своєї сім’ї.
– Якщо не помиляюся, свого часу ви спільно відкрили у Києві кафе. Яка його подальша доля?
– Так, ми відкрили це кафе, воно працювало. У нас не виникало ніяких проблем. Усе було спокійно. Але потім я повернувся, щоб грати у Хорватії, а Даріо також перебував на відстані – у Донецьку. Стало важко контролювати і управляти. Словом, довелося продати це кафе одній сім’ї.
"Україні потрібно їхати на чемпіонат світу в Росію"
– Як ви прийшли в агентський бізнес?
– Прийшов, бо зрозумів, що не зможу стати тренером. Я дуже емоційний чоловік, тож ця професія – не для мене. Та все ж хотілося залишитись у футболі. Став агентом. Привозив в Україну Калініча, Бартуловіча, Баліча, Стрініча. Зараз мої клієнти – Баланюк, Вакулко, Луньов, Качараба, Сагуткін та інші. Всі були задоволені – я, футболісти, клуби.
Але тепер мене призначили почесним консулом і представником торгово-промислової палати у Хорватії. Намагаюся навести контакт між українським та хорватським бізнесом.
– Нікола Калініч – ваш найбільший успіх?
– Так, безперечно. Зараз я не веду його справи. У нього й тоді був інший агент. Я ж вів цей трансфер від початку й до кінця. Думаю, що Баланюк, Вакулко, Луньов, Назаріна, Сагуткін, Качараба стануть не менш успішними трансферами, ніж свого часу Нікола Калініч. Це дуже великі таланти. Українським клубам потрібно більше довіряти місцевим футболістам, ніж є на сьогодні. Запитання: чому і куди зникають ваші таланти у віці 18-22 років? Їх розвиток залежить від довіри у клубах.
– За яким принципом підбираєте клієнтів?
– Звичайно, важливо, що він собою являє, як футболіст. Якщо я беру молодого гравця – 13-15 років – то звертаю увагу, яка у нього сім’я. Якщо він – нормальний футболіст і у нього хороша сім’я, тоді я впевнений у гарному результаті. Мої футболісти мають додаткову робочу програму, вітаміни, я їх забезпечую бутсами тощо. У них лише одне завдання – тренуватися.
– Кого вважаєте найкращим агентом світу?
– Жорже Мендеша, який є агентом Роналду, Моурінью і багатьох інших топових персон. Успіхи Роналду посприяли його репутації.
– Перельоти, зустрічі, переговори. Скільки у вас часу на сім’ю?
– В Україні я вже практично три місяці перебуваю. Брав участь в організації україно-хорватського форуму, на який прийшли Прем’єр-міністри обох країн. Важко без сім’ї. Але найближчим часом усе нормалізується. Через 2-3 місяці у Хорватії відкриється мій офіс почесного консула – на набережній Спліта. Поруч із консульствами Англії, Франції та Італії майорітиме прапор України. Повз ці будівлі щороку проходять сотні тисяч туристів. Для України це великий крок у серце Європи.
– Наступного року нас очікує два матчі між збірними України та Хорватії у відбірковому циклі ЧС-2018. Чого очікуєте від цих поєдинків?
– Вболіватиму за Хорватію, але мрію про те, щоб разом із нами на чемпіонат світу кваліфікувалася Україна.
– А чи варто нашим командам, особливо – Україні, їхати на чемпіонат світу в Росію?
– Я вважаю, що їхати потрібно обов’язково. Повторюся: чимало росіян не знають, що тут відбувається насправді. Йде настільки потужна пропаганда, що народ не знає, де правда. На жаль, до цього часу вже загинула велика кількість людей з обох боків барикад – це найбільш прикро. У кожному інтерв’ю кажу: дай Боже, щоб вони сіли за стіл переговорів і домовилися. Щоб ця війна нарешті закінчилася.
показати приховати