Друга частина інтерв’ю "Футбол 24" з Ігорем "Тополею" Мазуром, очільником першого фан-руху національної збірної України.
Ігор "Тополя" Мазур – постать, можна сказати, легендарна. Уродженець Хмельниччини пройшов "гарячі точки" в Абхазії та Чечні, воював на Донбасі, брав участь в акції "Україна без Кучми", Помаранчевій революції та Революції Гідності.
Перша частина інтерв'ю з Ігорем Мазуром: "Перш ніж дати москалям сало, менти чистили ним черевики": як зародилися українські ультрас – 2 дні лютих боїв за Київ
А ще Мазур належить до давніх уболівальників київського Динамо і саме він – один із тих, хто стояв біля витоків українського руху ультрас.
"Коли Філімонов пропустив, наші "спалилися"
– Восени 1999 року Україна та Росія перетнулися вже на "Лужниках". Ви їздили на цей матч?
– Я не їздив, бо був упевнений, що мене там "зустрінуть", пригадавши Чечню і все інше. Зате на Росію поїхали близько 1000 наших хлопців. До них долучилися і місцеві українці. Тобто, український фактор на "Лужниках" був відчутним. Повернувшись додому, розповіли мені кілька цікавих ситуацій.
– Поділитеся?
– "По п’яні" кілька наших зайшли не в той сектор і їх там "загупали". Вони "спалилися", коли Філімонов заніс м’яч у свої ворота. Підірвалися на радощах серед ворожого сектора – і "кузьмічі" їм трохи наваляли зі всіх сторін. У всій цій ситуації більше вигрібали, як не дивно, москалі.
– Як так сталося? Свої били своїх?
– Наших уболівальників менти змогли зібрати з вокзалів і збити докупи – особливо ультрасів, які трималися разом. Їх локалізували і тримали під контролем. Що роблять місцеві фанати? Ці дебіли намагаються прорватись до нас. У них з ментами були жорсткіші стосунки. Рускій, а особливо п’яний рускій – йому пофіг мент, чи не мент. Публіка – 300 "штиків" у метро, і ще десь 200 – назовні.
На прорив йшли по 20-30. Менти замикали кільце і їх вбивалося "в гівно". Зовні кричать "Наших бьют!". Найбільш активних запускають всередину м’ясорубки. Нам не дають махнутися повноцінно, блокують, натомість їм дозволяють забрати побитих. Ситуація повторювалася упродовж 2-3 годин. Таким чином кілька сотень москалів були забиті "в гівно" і втратили свої шарфи. У цій ситуації російські менти підіграли нашим, не допустивши масштабного махачу стінка на стінку. Наші йшли колоною, і хіба що добивали ногами тих москалів, які валялися обабіч.
Після матчу – одразу на вокзал. Наших супроводжували під охороною. Їхні так звані правоохоронці, мабуть, добре розуміли: їхнє бидло настільки без гальм, що може й убити когось. Якихось серйозних нагод, щоб відігратися, москалям не дали. Відігралися хіба що на "кузьмічах", які опинилися не в той час і не в тому місці. Підсумкова нічия на "Лужниках" стала для них усіх великою трагедією. Вони заливали горе.
– Тоді ви вже розуміли, що настане час – і Росія піде на нас війною?
– У мене це розуміння було ще з 1993-го, коли я воював в Абхазії, а потім у 1995-му – в Чечні. У 93-му була спецоперація російського генштабу розписана, що після Сухумі, абхазького напрямку, мав бути Крим. Товариша Мєшкова навіть оголосили президентом Криму. Всі ці козаки і проросійська публіка сформували мілітарні утворення. Був Баркашов, "русское национальное единство" та інші профашистські формування, вони мали свої філії. Наші СБУ і міліція з ними не працювали. Тим паче, вони й самі формувалися із кримчаків або східняків. Мені зовсім не дивно, що у 2014-му вони перейшли під ворожий прапор.
Перед матчем молодіжних збірних України та Росії ми робили прес-конференцію у штабі УНСО. Сиділи київські, дніпровські та львівські ультрас. І я сказав: "Відповідаю за своїх. Ми – без заліза. Будемо вболівати, освячувати наш прапор. Завдання – показати, що разом ми сила". Тоді ж презентували перший номер журналу "Fan-легіон". Намагалися розбудити національно-патріотичну свідомість серед людей.
Взяти ті ж речівки. Давайте будемо їх перекладати українською. У моєму рідному Динамо починали заряджати не тільки "Демьяненко, Блохин, Безсонов – наши идеалы", але й певні українські речі. Одне із найбільш забійних: "И пусть Москва лежит в руинах, а нам на это наплевать". Ми переклали українською мовою: "І хай Москва лежить в руїнах, а нам на це начхати, за нами вся велика Україна, ми хочем світ завоювати. Смерть-смерть москалям". Це виглядало більш логічно і гармонійно, ніж "пусть Москва лежит в развалинах".
"Путін – х**ло". Історія створення легендарного хіта від ультрас Металіста
Червоний та чорний стали рідними кольорами і в Києві, і в Дніпрі. "Праві" ультраси з’явилися навіть у Чорноморці, в Донецьку і Луганську. Матч зі збірною Росії дав серйозний енергетичний поштовх до формування патріотичного середовища на сході та півдні України. Воно вже не бачило себе десь посередині – між українською та російською політикою, хоча президентом був Кучма, який сповідував "багатовекторність". Позиція "серединки", мовляв, ми – не бєндєровци, але й москалям не підігруємо, стали неактуальними.
Потім – "Україна без Кучми" і Помаранчева революція. У мене на Майдані була "динамівська" палатка, на нічне чергування приходили ультрас Динамо. "Барселону", одного зі старших фанатів, навіть провели по справі – він відсидів 2 роки. Після затримання сказав: "Я знав "Тополю". Він сказав, що може бути махач з "беркутами", тож я підтягнув пацанів". От його і "прив’язали" до мене, насипавши 2 роки тюрми. Ультраси приходили на суд, а потім з усієї України надсилали йому "передачі" – мамалигу, сир, всілякі харчі. Менти не заперечували, щоб ми могли разом із ним перекусити.
"Належиш до УНА-УНСО – отже воював у Чечні"
– Ультрас надали активну підтримку й минулого року, коли вас затримали у Польщі.
– Якби мене не відпустили, на наступний матч хлопці вже робили спеціальні банери "Свободу Тополі". Робили у червоних-чорних кольорах. Але позаяк я вийшов, вирішили зайвий раз не кошмарити поляків. На червоно-чорний у них реакція дуже агресивна.
Хоча я з ними багато спілкувався і пояснював: Бандера – це не ворог Польщі, Бандера – ворог Росії. Це постать, яка об’єднує українських націоналістів проти північного ворога. "Чому ви чіпляєтеся за те, як ми називаємо свої вулиці? – кажу. – Коли ваш Пілсудський помер, то Гітлер був на похороні. Але ми ж про це не говоримо нічого". Логікою вони це розуміють, але все ж не можуть побороти бажання довести, що та війна була справедливою з боку Польщі. Гонор не дозволяє. Хоча, разом з тим, є поняття, що у нас – спільний ворог.
– З того, що я читав, Росія настільки обробила Інтерпол, що вас виставили гібридом Джека Різника і Ганібала Лектера. Трагікомічна історія, чи вам було не до сміху?
– У цій історії взагалі дуже багато трагікомічного. Наприклад, по справі проходив Юрій Шухевич. За те, що був сином свого батька, він сидів у тюрмах, де й осліп – відшарувалася сітківка. Москалі ж переконували, що пан Шухевич також був у Чечні в складі бойового підрозділу. Коли формувалися документи, вони згрібали туди все накупу. Належиш до УНА-УНСО – отже воював у Чечні.
Спершу, ще до Революції Гідності, "ліпили" справу із Сашком Білим, який був командиром підрозділу, а я – бійцем. Не йшлося про Тягнибока, Яроша чи Яценюка. Після вбивства Білого і початку АТО, у травні 2014-го, москалі завели нову справу, у якій вже я був командиром підрозділу і Бобрович, який ніколи не воював у Чечні. Він був моїм командиром в Абхазії, потім написав книгу "Щоденник сотника Устима". Паралельно включили туди Шухевича.
А ще – Ярика Лагнюка, голову виконкому УНА-УНСО. Він – 1991 року народження. На час чеченської війни йому було 3,5 роки (Усміхається). Але він, звісно, "вбивав" і "катував" у боях за Грозний. Ще раз: сліпий Шухевич і 3-річний Лагнюк проходили по цій справі! Карп’юк із Клихом там не фігурували, але після затримання їх додали. "Намалювали" наркомана Малафєєва, який сидів за вбивство. Йому сказали: "Хлопче, якщо ти підтвердиш, що вони воювали, будеш мати і наркотики, і все решту". Таким чином отримали "свідка".
Але коли почався судовий процес, версії по Шухевичу і Лагнюку швидко розвалилися. Шухевича викреслили раніше, бо зрозуміли – 80 років, сліпий. "Хто такий Лагнюк?" – "Лагнюк – єто руководитель исполнительного комитета". – "Ярослав Олегович?" – "Да". – "Якого року народження?" – "Ето неважно". – "Як неважливо? 91-го року! Скільки йому було років, коли "різав" і "вбивав"? Малафєєва приперли до стінки: "А, значит я его с кем-то попутал".
Щодо себе, то я ніколи й не заперечував, що був у Чечні. Але фантазія у "товаріщєй" витворила наступну картину. Начебто полонених приводили у підвал на "Мінутці" (площа у Грозному, – Футбол 24), хоча ніяких підвалів там не було – тільки підземні переходи. І от я держаком від лопати начебто гвалтував цих полонених, а Карп’юк після цього перерізав їм горло. Такий собі смертельний конвеєр.
Але російські і міжнародні правозахисники, які володіли інформацією про вбитих у 1994-96 роках, довели, що не було тіл із перерізаним горлом чи згвалтованих держаками лопати. Вся отака "чорнуха" розпочалася вже під час Другої чеченської війни, коли в хід пішли мусульманські символічні церемоніальні штуки. Але також без держаків – це маразм у стилі москалів. Обвинувачення зняли, але залишили трактування у стилі "причетний до вбивства 30, поранення 10".
"Шаміль підіймає голову: "Так что, ми с тобой – врагі?"
– Придністров’я, Абхазія, Чечня, Донбас. Де ви опинилися у найважчій ситуації?
– Чечня. Паскудна війна була, звичайно. Ну його в баню. Такої "радості" більше ніколи в житті у мене не було. Гора трупів, холодно, їсти нема що. Ходити потрібно дуже акуратно – щоб нічого не прилетіло. Місто розбомблене. Ми ж не сиділи в тих районах, де нічого не відбувалося. Нас догризали воші. Помитися ніде. Хіба що кілька разів виїжджали на села – там і милися.
Пропітнілий, просмерджений, з підвалу. Спали на матрацах, які кишіли вошами. Бракувало одягу і білизни. Зрештою, аби вдягнути щось чисте, потрібно обмитися. А де ти там води візьмеш? Деякі, перепрошую, органи все ж так-сяк мили, бо інакше взагалі у чорта можна було перетворитись.
– Чи були ви знайомі із Джохаром Дудаєвим та Шамілем Басаєвим – героями Ічкерії?
– Так, звичайно. З Дудаєвим зустрівся тільки одного разу, на з’їзді у штабі Аслана Масхадова. Він нечасто бував на людях – переховувався, щоб не вбили. Зібралися журналісти, відповідно були і ми – головна наша місія полягала у супроводі іноземних репортерів. У нас була зброя, адже в зоні бойових дій без неї не ходять. Іноді стріляли, але не стільки в плані бою, а щоб відбитися і вивести журналістів з-під небезпеки. Вони іноді залазили в такі місця, де їх могли вбити або викрасти.
У Чечні бували і Анатолій Лупиніс, і Дмитро Корчинський, і Наталка Чангулі, журналістка. А Сашко Білий, який засвітився на телебаченні, залишився – до нього прибилися 5-6 українців, які спершу воювали у різних підрозділах. Після наради Дудаєв підійшов до нас. "Какіє арли! С такімі арламі ми всех побєдім". Емоційний, з колоритними вусами. Розмова тривала буквально кілька хвилин. Запитав нас, звідки ми. "О, Черкаси! Кієв!"
А із Шамілем я багато спілкувався. І він до нас заходив, і ми до нього. Журналісти постійно крутилися навколо Басаєва – його підрозділ був одним з найактивніших, мав трофейну зброю. Якщо пам’ять не підводить, він облаштував базу на 12-ій ділянці Грозного – у колишній військовій частині. З цим періодом пов’язана одна яскрава історія.
– Розповідайте.
– Коли підлетіли "сушки", щоб нас обстрілювати, ми спустилися у підвал. Я зайшов до себе у казарму. Мав книгу Ніцше, другий том, а закладкою слугувало моє посвідчення УНСО, на якому була абхазька печатка (Сухумський батальйон морської піхоти). Саме посвідчення було видане ще у Придністров’ї, де ми захищали українські інтереси. Захищали села, де більшість становили українці, а також тримали залогу у Тирасполі, де сім депутатів Придністров’я виступили за повернення території до материнської землі. Але, звісно, російських настроїв там було більше. Все закінчилося тим, що нас хотіли роззброїти, а ті депутати змушені були виїхати.
Так ось, цю книжечку хтось із чеченців заніс Шамілеві. "Тут моя книжка лежала. Де вона?" – запитую. "Да упала она. Ми Шамілю отнєслі, чтоб почітал", – відповідають. Я знав, що Басаєв і Гілаєв свого часу воювали за Абхазію, бо їм пообіцяли квартири чи ще якісь матеріальні блага. У підсумку вони нічого не отримали, москалі ж робили свої справи.
Заходжу до Шаміля. Він сидить у cвоїй спортивній шапочці. Зима, холод, батареї не працювали. Присів біля нього, мовчу. Він також мовчить, перекладає якісь папери. На столі моєї книги немає. Минуло кілька хвилин. Підіймає голову: "Так что, ми с тобой – врагі?" – "Та ніби за одну справу воюємо", – відповідаю. Мовчить.
"Ми ж воюємо проти руского імперіалізму", – продовжую. А він мовчить, гортає папери. "Проти рускіх окупантів воюємо, – веду далі. – Свого часу рускі окупанти прийшли на грузинську землю, зараз мають там військову базу. А незалежної Абхазії немає. Ти можеш мені тут показати хоча б одного абхаза?".
Мовчить. "Ми воєвалі за Конфедерацію народов Кавказа, чтоби об'єдєніть всєх мусульман в одно государство", – каже зрештою. "А де твої хлопці рани заліковують? В Україні, в Одесі. І в прикордонних районах Грузії. А з ким, Шаміль, ти воював у 93-му? Тож я вважаю, що ми з тобою – не вороги. Просто ми в різних ситуаціях по-різному діяли".
Мовчить. Потім дістає із шухляди книжку, розгортає моє посвідчення. Дивиться. "Так что мнє теперь печать с волком здесь поставіть?" – "Зброя у мене є, тож давай, став". Вийняв печатку, мокнув її і шльопнув. "Оружиє сам запішеш" (Сміється).
– Останню зустріч пригадуєте?
– Востаннє бачилися у 1997-му, коли ми з народним депутатом України Юрієм Тимою їздили у Грозний. Там українська бригада будівельників відбудовувала місто під час перемир’я, але з якогось моменту їх почали використовувати, як дешеву робочу силу. Змусили працювати буквально за їжу, а мобільних телефонів, щоб подзвонити додому і сповістити про халепу, ще не було. Якимось чином все ж вдалося повідомити родичів, а родичі вийшли на нас, благаючи про допомогу.
Виявилося, що це був підрозділ Салмана Радуєва. Вони наших хлопців використовували, як кріпосних батраків. Шаміль тоді займав посаду прем’єр-міністра, ми одразу вирушили до нього на прийом. "Прівєт, длінний. Зачем прієхал?" – "Та виникли проблеми між вашими і нашими. Бєзпрєдєл". Басаєв пригостив нас чаєм і маякнув своїм: "Організуй 4 машини з хлопцями і автобус". Таким чином будівельники повернулися додому.
Шаміль у моїх спогадах залишився гарною людиною. А те, що з нього ліплять терориста… Перед тим, як він поїхав захоплювати Будьоновськ, вбили його дружину, вбили його дитину. Літак обстріляв село, в якому жила родина Басаєва. Його мотиви і помсту можна зрозуміти. Тим паче, він не воював з дітьми. А завдяки Будьоновську на деякий час припинилася війна.
Шаміль не був ваххабітом. Зрозуміло, що коли війна поновилася, він був змушений стати пліч-о-пліч із ваххабітами проти спільного ворога. Був момент, коли вони намагалися прорватись в Абхазію. Чеченці, які вижили, розповідали мені, що Басаєв мав намір організувати у Кодорській ущелині партизанський загін і воювати проти москалів. "Ми должни отдать долг грузінам. В своє время ми не за тєх воєвалі", – казав він.