Минули ті часи, коли Стівен Джеррард вважався іконою лише для Ліверпуля та збірної Англії. Прямо зараз 40-річний тренер пише історію нової команди, а "Футбол 24" пригадує, як усе розпочиналося.
Великий гравець не обов’язково стане великим тренером. Ба більше – це досить рідкісне явище. Але Стівен Джеррард явно сповнений твердого наміру покращити цю статистику.
Сьомого березня Глазго Рейнджерс, очолюваний легендою Ліверпуля, достроково здобув титул чемпіона Шотландії – вперше за 10 років, після епічних поневірянь нижчими дивізіонами. 28 перемог, лише 4 нічиї і жодної поразки станом на цей момент. А паралельно – вихід в 1/8 фіналу Ліги Європи, де празька Славія не виглядає нездоланним бар’єром. Джеррарду вистачило неповних трьох років на посту головного тренера, щоб спричинити серйозний фурор і надати підстави вважати себе хорошою альтернативою Юргену Клоппу на Енфілді.
О, Енфілд! Куди б не закидала Стівена доля, рідний стадіон завжди притягуватиме магнітом. Тут розпочиналася фантастична кар’єра Джеррарда-гравця, тут вона, за великим рахунком, і закінчилася. Понад чверть століття відданого служіння девізу YNWA.
Ця історія про те, як обирати улюблений клуб – раз і на все життя. Як неухильно, крок за кроком, прямувати до своєї мрії. І врешті, коли настане цей особливий день, а в горлі пересохне від емоцій, почути від головного тренера першої команди підбадьорливе: "Не хвилюйся, просто притримуй м’яч".
*******
Глухий закуток Гайтона мав би збіса понурий вигляд, якби не дітвора, яка щодня висипала на майданчики, галявини чи просто заасфальтовані двори, щоб пограти у футбол. Вісімдесяті – ще той час, коли понад усе цінувався м’яч. Ліверпуль штампував титули, вважався найсильнішою командою країни, тож тутешні шмаркачі приміряли на себе ролі кумирів. Їх мало хвилювало те, що "завдяки" чорній славі мерсисайдських хуліганів, які доклалися до Ейзельської трагедії, усі англійські клуби дискваліфіковані у єврокубках на 5 років (а Ліверпуль спершу – на цілих 10).
У складі "червоних" заправляли Джон Олдрідж, Стів Макмагон, Пітер Бірдслі, Ронні Вілан. Один світловолосий хлопчак із Айронсайду, звісно ж, намагався скопіювати їх усіх. Проте найбільше він хотів бути схожим на Джона Барнса.
"Може, він і був на сімнадцять років старший за мене та мав інший колір шкіри, але там, на клапті асфальту просто перед дверима нашого будинку, ми з найкращим гравцем Ліверпуля ставали клонами", – пригадує Джеррард.
Додатково малого надихав ще й певний символізм. Судіть самі: Барнс грав під 10-м номером, а Джеррарди мешкали на Айронсайд-роуд, 10. "Ми обидва любили футбол. Ми обидва любили Ліверпуль, хоча Джон потрапив до Мерсисайду з Ямайки, транзитом через Уотфорд, а я народився тут, у місті", – продовжує Стівен.
Хлопчик зростав худим і невисоким. Проте нестачу фізичних кондицій компенсував шаленим характером і впертістю. Цьому сприяли дворові футбольні баталії, де Стіві ганяв м’яч зі старшим братом Полом і його товаришами, яким було на 3-5 років більше. Вони грали жорстко, малий часто падав, розбивав коліна до крові, проте неодмінно підіймався і продовжував. Він же був "Джоном Барнсом"!
У 8-річному віці Стівена Джеррарда прийняли в академію Ліверпуля. На тренування його возив батько. Ні, не автівкою, як ви могли б подумати. Двома автобусами – із пересадкою! І в дощ, і в холод. Проте малому було байдуже до дискомфорту, адже він носив червону футболку улюбленого клубу. "Мені здавалося, що на мене постійно світить сонце". Батько став першим порадником, розрадником, критиком і мотиватором. Коли у Стіві сідала батарейка, вмикався Джеррард-старший.
"Кілька разів бувало таке, що я повертався зі школи і казав, що надто втомлений, щоб їхати на тренування двома автобусами. Тоді тато приводив мене до тями. "Ти не можеш бути надто втомлений для Ліверпуля", – казав він. – Давай. Іди переодягайся, причепурись і будемо їхати". Коли ми доїжджали до спортивного центру, я вже рвався на поле", – пише Стівен у книзі "Моя історія" (My Story), український переклад якої надрукувало видавництво "Наш Формат".
*******
Літо 1990 року. Італія приймає Кубок світу, а 10-річний Джеррард вперше у житті серйозно переймається долею збірної Англії. Команда Боббі Робсона важко розпочинала (вимучені нічиї з Ірландією та Нідерландами), але потім пішла серія перемог над Єгиптом, Бельгією, Камеруном.
"Це був чемпіонат світу імені Пола Гаскойна та Гарі Лінекера, вечорів перед телевізором із родиною, сліз Газзи та болісного півфіналу проти ФРН, – згадує Джеррард. – Я дивився ту гру вдома. Мені щойно виповнилося десять. У мене в горлі застиг клубок, коли Газза отримав жовту картку і розридався, розуміючи, що у фіналі не зіграє. Як виявилось пізніше, Стюарт Пірс і Кріс Уоддл схибили в серії післяматчевих пенальті. Англія була спустошена. Серце Гайтона та всієї країни розбилось".
Якщо раніше Стіві молився на Барнса і його одноклубників по Ліверпулю, то тепер до когорти кумирів додалися збірники Гаскойн і Лінекер (обоє – з Тоттенхема), а також Браян Робсон.
"Капітан Марвел", як і я, грав у центрі поля. Коли він одягав білу форму, я миттю забував, що Робсон виступає за Манчестер Юнайтед. Я ненавидів Юнайтед, але обожнював Робсона".
Джеррард зізнається: навіть на вулиці він бігав за м’ячем у футболці з прізвищем вожака МЮ. Так тривало доти, поки батько не повернувся раніше з роботи. Побачивши це "неподобство" власними очима, глава сімейства влаштував малому пам’ятну прочуханку. З того дня Стівен одягав лише червону футболку рідного клубу.
*******
Минув рік – Джеррард вскочив у куди серйознішу халепу. Почалося з того, що у школяра Стіві закінчилися ручки та папір. Батьки відрахували жменю центів і відрядили його у крамницю канцтоварів. Проте на вулиці Джеррард зустрів товариша, у хлопчаків миттю зародився "геніальний" план. Спершу вони навідалися у McDonald’s, де пустили ці гроші в хід, поласувавши бургерами з колою. А що центів вже немає – не біда, якщо є авантюрна ідея. Обмінявшись змовницькими поглядами, хлопці рішуче переступили поріг крамниці Woolies.
"Звісно ж, грабіжники були з нас ніякі, – усміхається Джеррард. – Охоронець одразу помітив, як я набиваю кишені ручками та папером. Він змусив нас назвати свої імена, сказати, в якій школі навчаємось та де живемо. Я дуже боявся, що про це дізнається мій тато, тож назвав адресу своєї тітки".
Поки переляканий Стіві мчав до тітоньки Лінн, працівники Woolies вже зателефонували у школу, а також зв’язалися із Джеррардом-старшим. Настільки лютого батька малий ще не бачив. Якби не присутність матері, яка згладжувала виховний процес, майбутній капітан Ліверпуля однозначно вже отримав би ременем по дупі. Але позаяк обійшлося без рукоприкладства, глава сім’ї бив словесно – у найбільш чутливу точку юної душі. ЯКЩО ПРО ЦЕ ДІЗНАЮТЬСЯ У ЛІВЕРПУЛІ – ТЕБЕ ВИЖЕНУТЬ!
"Я легко пережив би, якби мені, як моєму приятелю, просто надерли дупу. Але що, коли б я справді зіпсував свою кар’єру у Ліверпулі? Для мене це був би кінець світу, – переконаний Джеррард. – Я стійко прийняв своє покарання: прочухан і три дні домашнього арешту. Мені знадобився якийсь час, щоб позбутись почуття провини, але більше я таких дурниць не робив".
*******
Перші зарплати Джеррарда в академії Ліверпуля становили 47,5 фунтів на тиждень. "Дозволити собі таксі я не міг", – усміхається він. Тож варіантів було небагато: добиратися на тренування двома автобусами, або ж підсідати в автівку до Томмі Калшоу, який уже став професіональним гравцем і підвозив хлопчака на своєму Ford Escort. Ще 40 фунтів від клубу отримували батьки Джеррарда. "Якщо я добре поводився, вони віддавали мені всю суму".
Наприкінці місяця, в день виплат, Стівен йшов у місто, закуплявся новим спортивним одягом, а решту грошей проїдав у McDonalds. "Це означало, що наступні три з половиною тижні я буду без копійки, але мені було байдуже. Головне, що у мене був футбол", – запевняє він.
Двома найкращими товаришами для Джеррарда в академії стали Баво (Іан Дунбавін) і Богго (Джон Богган). Перший згодом став дружбою на весіллі Стівена, другий – захищав ворота скромного клубу Аккрінгтон Стенлі, а після завершення кар’єри повернувся в академію Ліверпуля вже тренером.
"Нинішня молодь більш розпещена, – констатує Джеррард. – Її не змушують виконувати чорнову роботу на базі, тож у них немає тих веселих моментів, які мали ми, коли драїли все навколо. Крім Богго та Баво, в нашій компанії ще були Ніл Грегсон (Грегго), Метті Касс, Стівен Райт (Райті) та Майкл Оуен – вундеркінд, який через кілька років шикарно виступив за збірну Англії на чемпіонаті світу. Але Майкл теж ніколи не був проти забруднити руки та від душі посміятись".
Жертвою бешкетників став могутній Дон, наглядач бази. Джеррард і Ко регулярно влаштовували цьому чоловіку якісь пастки, розіграші і дошкульні сюрпризи. Мочили його чайні пакетики, вимикали світло, жбурляли в нього мотлохом, атакували із засідки і валили на підлогу. Проте гігант ніколи не ображався на цих щенят. Лише, ховаючи усмішку, буркотів собі під ніс і однаково змушував їх виконувати чорнову роботу на базі.
Одна з таких робіт – щоранку накачувати десятки м’ячів. Тренер Ліверпуля Ронні Моран штрафував "салаг", якщо бодай один м’яч виявлявся приспущеним. Хлопці помпували повітря насосами, виснажлива справа. Але навіть тут знаходили момент, щоб пореготати. Бо саме в цей час, за давньою усталеною традицією, Джо Корріган (Великий Джо) прямував у туалет. Його улюблена кабінка розташовувалася поруч із кімнатою для м’ячів.
"Джо, тренер воротарів, який виступав за Манчестер Сіті та збірну Англії в 1970-ті роки, мабуть, обожнював пластівці з висівок, – припускає Джеррард. – Він був регулярним персонажем наших жартів. Накачуючи м’ячі, ми мусили вислуховувати туалетні ритуали Джо та ризикували задихнутись його вихлопами. При цьому Джо не завжди один здійснював свої ранкові бомбардування, адже були й інші члени персоналу. Отож ми накачували м’ячі та сміялись, поки базу вкривав вельми смердючий туман".
"Тоді всі діти були британцями, не так, як зараз, – констатує Стіві, не намагайтеся знайти в його словах натяку на шовінізм. – У нас була одна культура, одна мова, один невгамовний менталітет. Я обожнював наші жарти. Хай то ми підрізали одяг когось із хлопців чи, навпаки, хтось мстився нам. Двадцять хлопчаків у роздягальні, кожен заробляє по 250 фунтів на місяць. Усі ми були досить бідні, але не відчували жодного тиску чи відповідальності".
*******
Коли наставав вікенд, юнацька команда Ліверпуля рубалася на полі проти принципових суперників із Евертона, МЮ та інших клубів. У своїй автобіографії Джеррард не приховує, що вважав себе найкращим гравцем того колективу окрім, хіба що, Майкла Оуена. Із новою ліверпульською генерацією працювали тренери Стів Хайвей, Дейв Шеннон та Г’ю Маколі. "Вони показали мені, як це – бути футболістом Ліверпуля, і допомогли повірити, що я зможу стати профі". З їхньої подачі Стівена запросили тренуватися з першою командою.
Тут він ще встиг застати свого головного кумира – Джона Барнса. Каже, відібрати у нього м’яч було просто нереально. "Він мав фантастичний талант!". Хавбек Джеймі Реднапп ставився до юнака по-батьківськи. Часто давав фахові поради, а одного разу навіть подарував Стіві пару новеньких бутс Mizuno.
А Роббі Фаулер? А Стів Макманаман? Авторитет цих уродженців Ліверпуля став для Джеррарда настільки винятковим, що у їхній присутності він ніколи не клеїв дурня. "Я дуже їх шанував і сподівався, що одного дня стану, як вони – ліверпульським хлопцем, що забиває перед заповненим стадіоном". А ще ж був шотландець Домінік Маттео!
"На Різдво 1996-го він вразив мене несподіваним бонусом у розмірі 200 фунтів, – пригадує Стівен. – Усі ці видатні гравці навчили мене бути щедрим до юнаків, які приходять у команду".
*******
У 1998 році Ліверпуль очолив Жерар Ульє. 29 листопада того ж року "червоні" грали з Блекберном і вели у рахунку – 2:0. На 85-ій хвилині біля бокової лінії з’явився 18-річний дебютант, який помітно тремтів та хвилювався.
"Тримай м’яч у нас, – спокійно сказав мені Жерар. – Не губи свою позицію", – розповідає Джеррард у своїй автобіографії. – Я віддав перший елементарний точний пас партнерові. Потім другий. А потім я пробував виконати навіс у штрафний майданчик після того, як Інсі (Пол Інс) запустив мене по правому фланзі. Передача виявилась такою неточною, що м’яч мало не вилетів за трибуну. Інсі мав такий вигляд, наче збирався мене вбити".
Під керівництвом Ульє молодий хавбек провів 13 матчів у своєму першому сезоні за Ліверпуль. Джеррард вхопився за шанс і додавав від матчу до матчу. На таланта швидко звернули увагу у тренерському штабі збірної Англії, очолюваному Кевіном Кіганом.
31 травня 2000 року, наступного дня після того, як Стівену виповнилося 20, він повноцінно дебютував за "Трьох левів". На Вемблі суперником родоначальників стала збірна України.
"Я не міг повірити, що сиджу в одній роздягальні з Тоні Адамсом та Аланом Ширером. (…) Я був дуже тихий та сором’язливий, і тут раптом Адамс волає мені в обличчя: "Ти готовий, чорт забирай?!"