Друга, вогненебезпечна частина інтерв'ю "Футбол 24" із колишнім наставником "Дніпра", "Динамо", "Іллічівця" та "Ворскли".
Микола Петрович – нарозхват. Після новини "Футбол 24" про те, що Павлов більше не планує повертатися на тренерську лаву, 62-річний спеціаліст роздав немало інтерв’ю. Ми – туди ж. На запрошення до розмови він реагує з ентузіазмом, проте висуває одну вимогу: "Постарайся, рідний, із запитаннями. Не хочу вкотре відповідати одне й те саме".
У другій частині великого інтерв'ю Павлов пригадує спілкування із Лобановським, заперечує участь у договірних матчах, переповідає брутальний діалог із Сергієм Керницьким. А ще тут Рикун, Кварцяний, "Дніпро", Леонід Кучма і прифронтовий Маріуполь. Багато, дуже багато вогню!
"Кучеревський із Кучмою випивали кілька чарок коньяку"
– Початок тренерської роботи закінчився для вас невдачею – нікопольський "Колос" посів останнє, 22-ге місце у Першій лізі. Сильно розчарувалися?
– Мені в цій ситуації допоміг Геннадій Жиздик. Коли я закінчував Вищу школу тренерів, міг опинитися в "Дніпрі", але відмовився, маючи на те свої причини. А Жиздик попередив: "У Нікополі ти – покійник. Володимир Остапченко, перший секретар райкому, пішов – там нічого не буде". Я не вірив. У підсумку довелося пройти через таке, що, можливо, дехто за все життя не проходить. Я навіть не допрацював до кінця чемпіонату – ліг на операцію. Потім отримав пропозицію очолити "Таврію". Приїхав туди на милицях. Наступного дня їх відкинув і взявся до роботи. Бачите, як у моїй кар’єрі: я починав – команда вилетіла, і закінчував – також вилетіла (Усміхається). В інших випадках у мене були хороші команди і серйозні результати.
– Операція – наслідки травми, отриманої в матчі за збірну СРСР від Руді Фьоллера?
– Саме так. Я після цього епізоду пережив три операції, коли завершив грати у футбол. Згодом мене прооперували у Нікополі вже в якості тренера.
– Розвал Союзу ви застали у "Дніпрі", де перетнулися із Леонідом Кучмою. Наскільки ця людина жила футболом?
– Споконвіку "Дніпро" був командою "Південмашу". Гендиректор Олександр Макаров робив усе для клубу. Після нього цю посаду обійняв Леонід Кучма. Він приїжджав на базу "Дніпра", коли головним тренером ще був Євген Кучеревський, а я працював помічником. Мефодійович із Даниловичем вдвох парилися в лазні, а я асистував, накривав, обливав. Вони випивали кілька чарок коньяку, викурювали по хорошій цигарці Marlboro, а я виконував функції офіціанта. Як ад’ютант – перебував поруч.
Коли ми в сезоні 1992/93 обіграли київське "Динамо", Кучма вже був Прем’єр-міністром. Я святкував перемогу в якомусь ресторані. Мене знайшли о 9 вечора, привезли в приймальню директора заводу Алєксєєва, і по внутрішній урядовій лінії Леонід Данилович привітав мене з перемогою над "Динамо".
Потім настав період, коли я опинився в "Динамо" і про мене багато писали, мовляв, Павлов поганий, втік із клубу, ще й футболістів із собою прихопив. Коли приїжджав Кучма, він вітався зі мною, як з усіма, але якось так посміхався. Все стало на свої місця, коли я здобув із "Динамо" Кубок України, обігравши у фіналі вінницьку "Ниву". Кучма усім потиснув руки, а мене обійняв. Григорій Суркіс, побачивши це, сказав: "Ну, тепер я зрозумів, що Леонід Данилович тебе пробачив".
– Сезон, коли "Дніпро" програв "Динамо" чемпіонський титул лише через гіршу різницю забитих і пропущених м’ячів. Чи відчували ви, що киянам допомагають арбітри, федерація?
– Щодо арбітрів навіть нічого казати не буду – це однозначно. Другий момент – функціонери із ФФУ. Вони ж між двома колами чемпіонату переробили регламент. Зрозуміло, що "Динамо" забивало більше – за них грали такі футболісти, як Леоненко і так далі. А з приходом на тренерську посаду Михайла Фоменка "динамівці" стали забивати ще більше. Але хочу сказати (і це не лише моя думка), що за грою, яку "Дніпро" демонстрував упродовж року, за футболістами, які викликалися в національну збірну, і за особистими зустрічами (у Києві програли 1:2, вдома перемогли 1:0) ми були кращими від них. "Дніпро" заслуговував чемпіонства.
– Є тогочасна історія, що ви взяли участь у бійці з вболівальниками, захищаючи футболістів "Дніпра". Ще коли-небудь доводилося махати кулаками?
– Ще було у Куйбишеві, коли мене пожиттєво дискваліфікували, а двох футболістів посадили у в’язницю. Так сталося, що ми побилися у ресторані. Поруч сиділи молоді люди у цивільному, які виявилися міліціонерами. І за опір правоохоронцям нас "зачинили".
"Сабо сказав, що йде у відставку. Потім ми добре випили"
– Чому ви, до речі, покинули "Дніпро"?
– Конкретної розмови із Григорієм Суркісом щодо мого переходу в "Динамо" не було. Але він озвучив, що у Києві створюється суперклуб, де збиратимуть найкращих футболістів для серйозних успіхів на євроарені. Потім, коли я побачив, що "Південмаш" грошей не платить, коли мені набридло шукати спонсорів і меценатів, зателефонував Григорію Михайловичу і запитав: "Домовленість залишається в силі?" – "Так".
Всі футболісти, які тоді перейшли зі мною в "Динамо", і їх батьки мені вдячні. Я наведу один приклад. Якщо б Похлєбаєв залишився у "Дніпрі", і важко захворів, такого ставлення, як від "Динамо", у нього б там не було. А Григорій та Ігор Михайлович досі надають матеріальну допомогу матері цього футболіста. Кажу це відповідально з однієї причини: коли загинув Льоша Сасько, футболісти їздили, продукти відвозили, мамі допомагали, хто чим міг. Тільки-но я пішов з "Дніпра", і футболісти разом зі мною, допомога урвалася.
– Є відоме фото, як ви сидите поруч із Йожефом Сабо і енергійно диригуєте грою "Динамо". Чи дослухався Йожеф Йожефович до ваших порад?
– (Сміється) Я ж його взяв собі консультантом, коли був виконувачем обов’язків, тому це він мені міг підказувати. Коли ж Сабо повернули головним тренером (я брав у цьому безпосередню участь), то він, напевно, зрозумів, що я також маю право щось підказувати. У той час, можливо, й були якісь недомовки. Зате зараз, коли зустрічаємося із Йожефом Йожефовичем, ми так обіймаємося, так цілуємося! Вдячний долі, що в мене є такий наставник. А свого часу разом із Трошкіним і Мунтяном був моїм кумиром.
– Пригадую наше старе інтерв’ю. "Найкращий день у житті був поруч із Лобановським", – сказали ви тоді. Хочеться подробиць…
– Я був у нього вдома, сиділи кілька годин. Розмовляли, згадували… Розповім вам інший момент. Коли ми стали чемпіонами, з Лобановським вже велися переговори. Відбулася зустріч у клубі, на яку приїхало усе керівництво. А в мене саме тоді, 20 червня, День народження. Привітали, вручили подарунок.
Валерій Васильович почав розповідати, яким бачить "Динамо". Раніше я побував у нього вдома. Розповів йому абсолютно все про клуб, зокрема й про те, що, на мою думку, робиться неправильно. І у своєму виступі Лобановський навів 2-3 приклади з того, що почув від мене. Але подав це завуальовано, начебто десь в Африці побачив. "Такого у київському "Динамо" бути не повинно", – наголосив. Сам факт того, що озвучив це від свого імені, підтвердив правильність моїх думок. То був найкращий подарунок в моєму житті на День народження.
– Грандіозно!
– Деякі тренери виправдовуються, що працюють не за конспектами Лобановського. А я не соромлюся – тренував, як Лобановський. Все найкраще взяв від нього, і конспекти, до речі, також. Розкажу історію. Коли мене призначили "в.о." головного тренера "Динамо", я зайняв кабінет, де колись працював Валерій Васильович. Взявшись наводити порядок, знайшов поміж паперів багато конспектів і щорічників. Запитую у бабусі Олі, легендарної працівниці бази: "А чий це почерк?" "Валерія Васильовича", – відповідає. Я схопив ці реліквії, приніс додому і сховав. Тоді ми з Лобановським ще не були знайомі.
Ялта. "Динамо" на зборах. Підходжу до Лобановського: "Валерію Васильовичу, мене совість мучить вже багато років". Глянув на мене звисока: "Чому?" "Ви знаєте, я знайшов ваші конспекти і щорічники, забрав собі. Багато навчився з їх допомогою. Пробачте". А він мені каже: "Миколо Петровичу, чому я вас повинен пробачати? Можу поставити запитання тільки собі: невже раніше до цих конспектів нікому не було діла?" (Сміється) А у тому кабінеті переді мною працювали Пузач, Сабо, Фоменко, Онищенко…
– Чому ви не залишилися в команді Лобановського, а пішли тренувати "Таврію"?
– Перед тим трапився випадок, коли ми програли у Полтаві 3:4. Після матчу Йожеф Йожефович сказав, що йде у відставку. У роздягальні замість себе призначив Толіка Дем’яненка. Я, як начальник команди, заперечив: "Ви не маєте права цього робити. Є керівники клубу, які прийматимуть рішення". Потім ми в автобусі добре випили.
А Сабо ж крім "Динамо" очолював національну збірну. Зателефонував Григорій Суркіс: "Якщо Йожеф Йожефович не виведе збірну на матч із Португалією – ви всі будете звільнені". Я відповів: "Із задоволенням покину цю команду". Коли згодом відбулися збори, я в присутності всіх футболістів сказав, що у структурі "Динамо" такої посади як начальник команди не повинно бути взагалі. Встав, подякував і пішов. Зі мною зв’язалися інші клуби – обрав "Таврію".
"Мене нереально було підсидіти"
– У ті часи головний тренер, напевно, був позбавлений розкоші просто тренувати. Доводилося вибивати матеріальні блага для своїх підопічних…
– Було таке. В усіх командах, де я працював, брав на себе цю місію і вирішував побутові питання. Зараз читаєш інтерв’ю головних тренерів, а вони відповідають: "Це не мої клопоти. Моя справа – тренувати". Я ж, ведучи переговори з клубами, завжди запитував: які футболісти є в команді, які терміни їх контрактів і яку зарплату вони отримують. Якщо керівництво клубу мені відповідало, мовляв, комерційна таємниця, я з ними навіть не розмовляв. Передостаннє запитання завжди стосувалося зарплати моїх помічників, і лише останнє – умови особистого контракту.
– У якому клубі працювалося найкомфортніше?
– Мої найкращі роки пройшли у Полтаві. По-перше, президент Бабаєв і почесний президент Жеваго були молодшими від мене. Завжди дослухалися, ніколи зі мною не спілкувалися підвищеним тоном. Поважали мене не лише як тренера, а як чоловіка, старшого від них на 15-20 років. Затримок із зарплатою не було навіть на один день. Те ж стосується і преміальних.
Моїми помічниками були Тарахтій і Дірявка – колишні підопічні, які заслужили шансу проявити себе в якості тренерів. Ну а про Балана я вже згадував – можу говорити про нього годинами, днями і тижнями. Поряднішої людини не зустрічав. Балан усе довів, коли працював головним тренером – після мене повторив найкращий результат у Маріуполі, посівши четверте місце у чемпіонаті і вийшовши у півфінал Кубка України. На жаль, потім помічники Балана не дали йому можливості проявити себе. Його банально підсиділи. При мені такого ніколи б не сталося. Мене нереально було підсидіти. Якщо оточували гниди, я розбирався дуже швидко. Життя потім підтверджувало правильність моїх кадрових рішень.
– У "Ворсклі", кажете, на вас не підвищували голос. А як у "Металурзі"/"Іллічівці"? Володимир Бойко зривався на крик?
– В останній рік – так. Я у присутності футболістів виганяв його і мера міста із роздягальні. Цього разу не вони на мене, а я на них підвищував голос. Було за що. Але про Володимира Семеновича – або добре, або ніяк.
– Через скандал із арбітром Годуляном ви близько трьох років провели поза футболом…
– Усі чомусь пишуть, що це був Годулян. Насправді ж йдеться про львівського арбітра… (Згадує) Як же його звали? Згадав – Шандор!
– А до якого арбітра у вас завжди було найменше претензій?
– До Ігоря Хібліна. А також львів’янина Ярослава Грися. Ось цих двох вважаю найкращими суддями за всю історію українського чемпіонату.
– Далі буде делікатне запитання. Маріупольський клуб практично завжди…
– (Перебиває) Про договірні матчі?
– Так.
– (Сміється)
– Отож, вашу команду звинувачували, що вона зливає "Шахтарю".
– Ці розмови були, є і будуть завжди. Адже клуби з одного регіону, більшість футболістів однієї команди належать іншій. Як по-іншому? Договірні матчі – це ті, за які платять гроші. Може, футболістам щось платили? Мені ніхто ніколи нічого не платив. Разом з тим я ніколи не ставив перед собою завдання кров із носа обіграти Луческу, Кучеревського чи Лобановського. Я з великою повагою ставився до них і розумів, що їх очікують ігри Ліги чемпіонів, Кубка УЄФА. Але в моїй кар’єрі були матчі, коли я і “Шахтар", і "Динамо", і "Дніпро" перемагав.
Людей, які піднімають тему договірних матчів, можна охарактеризувати такими словами: кожен вважає себе стратегом, бачачи бій зі сторони. А я увесь час перебував у центрі подій. Як мені було проводити ці матчі – лише я один знаю. І футболісти команди.
– А інші команди пропонували вам коли-небудь здати матч?
– Читав висловлювання футболістів старшого покоління, ніж я. Договірні ігри були, є і будуть. Вигадав їх не Павлов – це були люди старіші, досвідченіші і титулованіші від мене. Не знаю, хто приніс це зло. А те, що зараз підключений тоталізатор, робить ситуацію набагато страшнішою, ніж ті ігри, про які ми з вами говорили.
…Був період, коли я програвав "Динамо" – мене діставали в Донецьку. Коли приїхав на Схід – діставали київські.
Таке враження, що в українському футболі ніхто не грав договірних матчів – один Павлов. Якщо я в цих справах такий дока, то чому мене не запросять в комітет етики? Хто може вирішити проблему, як не людина, яка в цьому бере участь? Я їм підкажу, як діяти. Але ж мене ніхто не запрошує. Тим, у чому мене звинувачують, не займався ні я, ні мої футболісти. До смішного доходить!
"Кварцяний вчинив, наче боягуз"
– Кого з опонентів по тренерському цеху ви найбільше поважаєте, а з ким стосунки не склалися? Там, наприклад, Кварцяний на вас ображався…
– А як Кварцяний на мене міг не ображатися, якщо він вчинив, наче боягуз – я навіть не знаю, як це назвати. У Маріуполі – ситуація. Але народ запрошує, Павлов запрошує, футболісти "Іллічівця" там працюють. Я попередив, що збираюся їхати у Запоріжжя, щоб зустріти "Волинь", а він не поїхав, не привіз свою команду!
А Керницький футбол бачив з вертольота, як Сабо сказав. Він давав інтерв’ю, як з літака. "Чорноморець" же також відмовився прибути – нам довелося їхати в Одесу. А потім команди взагалі перестали до нас їздити. Зателефонував мені і каже: "Це Керницький". Хто такий Керницький? Подзвонив би Григорчук – інша справа. "О, прівєт!" – відповідаю. "Я від вас лише на кілька років молодший, – каже. – А ви мене на "ти" називаєте". Парирую: "Ти знаєш, якщо б я, знайомлячись із бл**ями, казав – я Микола Петрович – мені б жодна бл**ь не дала". І послав його подалі.
– Ви просто вогонь!
– Свідком розмови був Канана – може підтвердити. "Кварцяний не привіз команду, але він хоча б тренер, – кажу Керницькому. – А ти хто такий?" Він, бачите, відповідав за безпеку футболістів. А я, перебуваючи у Маріуполі, коли 9 травня розстрілювали МВС і все решту? Мої футболісти далі балкона не висували носа. Я там був, я там жив, я знаю. Але у всякому разі в 2014-му там було безпечніше, ніж потім.
– У ваших руках перебував безцінний діамант, про якого Євген Кучеревський одного разу сказав: "Коли Рикуна принесли побитого, я хотів його шандарахнути”. Як вам вдавалося будувати із Сашком робочий процес?
– Розкажу такий випадок. Коли Рикун опинився в "Металісті", дзвонить мені Мирон Маркевич. "Петровичу, що ти робив із Сашком, якщо він приходив п’яний?” – "Мироне, у мене Рикун ніколи не приходив на тренування п’яним”. Він міг після гри поїхати кудись у Дніпропетровськ бухати, але на роботу прибував нормальний.
Був ще в мене такий Котюк. На зборах у Туреччині він хильнув пивка, а я про це дізнався. Запросив їх удвох із Рикуном до себе на шостий поверх. І коли вони переступили поріг, найпростішим виходом для них було викинутись із балкона. Але я не дозволив їм цього зробити (Сміється).
"Гра є мертвою без генія дотиків". Чому Рикун не став Зіданом
Тож кажу Маркевичу: "Якщо у вас вже завтра гра, а ви не знаєте, що з ним робити, я вам нічого радити не буду. Це повна вседозволеність!" Талант Рикуна дозволяв йому в оточенні таких футболістів, які були в "Металісті", грати до ста років. А ось у мене Саші належало проявляти всі свої найкращі якості.
З Рикуном, до речі, зідзвонюємося досі. Він сильно змінився – з другої ночі до п’ятої ранку вже не наярює. Знає, що о 10 вечора я лягаю спати (Усміхається). Плюс – почав вести більш здоровий спосіб життя.
– Рикун закінчував у вашій "Ворсклі" – з очевидною зайвою вагою. Печальне було для вас видовище?
– Коли він приїхав до мене в Полтаву, я його спочатку не впізнав. Але за два тижні роботи Рикун скинув одразу 8 кілограмів.
"У Маріуполі був тільки я і мої футболісти"
– В "Іллічівці" ви допрацьовували під звуки пострілів і артилерійських залпів. Якою була атмосфера в команді? Шок, паніка?
– Було дуже погане ставлення з боку керівництва клубу. Володимир Бойко в цей час хворів і не з’являвся. А в клубі з метою економії нас хотіли відправити в Новомосковськ і поселити в якомусь піонерському таборі – у примусовому порядку. Ніхто навіть не говорив про наявність футбольних полів. Хоча в Маріуполі люди продовжували жити, працювати.
У нас була тренерська рада і я викликав Діму Єсіна, у якого двоє дітей. Він – родом із Маріуполя. Кажу: "Діма, ти місцевий, краще відчуваєш ситуацію, яка склалася. Якщо скажеш, що звідси потрібно виїжджати – ми виїдемо". "Ні, – відповідає. – Нам нікуди не потрібно їхати. В крайньому випадку, якщо почнуть стріляти з Донецька, ми виїдемо з іншого боку – через Бердянськ".
В нас усіх були спаковані сумки. Я в цей час жодного разу не покинув Маріуполь. Сім’я – у Києві, всі роки я жив у Маріуполі сам. "Хлопці, – звертався до команди. – У мене також є сім’я, діти, внуки. Якщо я вас покину – тоді розбігайтеся. А поки що я з вами". Зрештою, силоміць ніхто нікого не тримав. Кілька футболістів таки поїхали з команди. У них існували чинні контракти, але клуб їх відпустив, щоб не платити гроші.
Гринь: Тренувалися під звуки канонад, дехто вже сидів на валізах - було страшно
Знаєте такий вислів: "Є команда, а є клуб"? Клуб, який покликаний сприяти команді, взяв курс на скорочення цього, того, іншого. Хоча гроші там були на тому ж рівні, що й до війни. Ох, не можу це згадувати, бо наче ножем по серці.
Ще такий момент. У нас були футболісти Кравченко і Шапаренко, які ще навчалися у школі. Більше, ніж півтори тисячі гривень, їм не виплачували. Я наполягав, щоб клуб підписав з ними контракти – є такий лист, адресований Бойку і спортивному директору Канані, з моїм підписом. Просив, щоб їм підняли зарплату до 2,5 тисяч гривень – хлопці вже виходили в основному складі. І ніхто цього листа не підписав! Потім футболісти опинилися в "Динамо". Чохонелідзе дзвонив дитячим тренерам. Мені ж ніхто не телефонував – я тільки від тренерів дізнався, що хлопцями у Києві цікавляться, і вдарив на сполох. Зараз там розмови пішли: "Та це Павлов відпустив". Як я міг їх відпустити?! У мене не було такого права.
Як можна працювати, якщо в клубі існувала така атмосфера? Зате в команді існували прекрасні, золоті людські стосунки. Коли почали стріляти, до нас ніхто з керівництва не приїжджав. Був тільки я і моя команда. Розповідав хлопцям, як би я поводився у цій ситуації на посадах президента, прем’єр-міністра, директора комбінату імені Ілліча, головного тренера команди. "А зараз вам розкажу, як ваш батько, як ваш дідусь". Дехто дивується, чому я не пішов раніше. Та тому що ставився до футболістів, як до рідних дітей. Думаєте, я мало дзвінків від дружини і доньки отримував? "Приїжджай скоріше, там же вбивають!"
– На передовій у вас була своя людина, яка доповідала ситуацію – чи загрожує Маріуполю небезпека…
– Ой, це Вадік Коробенко, журналіст, який вів мій блог на одному з сайтів. Повертаємося вночі із виїзного матчу. На блокпосту у водія перевіряють документи. "А Микола Петрович є?" – запитує військовий. Виявилося, що це – Коробенко. Ми тоді вперше зустрілися вживу. "Що нас очікує? Здадуть Маріуполь чи не здадуть", – запитую. І він мені все детально пояснив.
Коли потім доводилося заспокоювати футболістів, я казав: "Хлопці, у мене там є інформатор. Якщо якась небезпека – будемо знати перші" (Усміхається). Ми скидалися грошима, брали м’ячі, футболки і відвозили нашим солдатам. Нас там зустрічали як героїв.
– Як поживаєте зараз? Який ваш середньостатистичний режим дня?
– Прокидаюся о 5:00-5:30. Випиваю на балконі чашку води або кави. У мене там прекрасний вид – на двір, річку. Потім йду годувати голубів, кролів, собаку. Наводжу лад у лазні, якщо це понеділок. Маю свій невеличкий тренажерний зал і басейн. Займаюся там через день. Двічі на тиждень парюся в лазні. Зокрема у неділю ця процедура може тривати 5-6 годин. Посеред тижня обов’язково їжджу в парк Партизанської Слави. Залишаю машину і прогулююся упродовж години. Тепер дозвілля поєдную із роботою, плюс – даю по 1-2 інтерв’ю в день (Сміється). О 22:00 я вже в ліжку.
– Опишіть свій внутрішній стан. На скільки років почуваєтеся?
– А як це визначити? На турніку підтягнуся 15 разів – от тобі і відповідь (Сміється). Підніми мене на спір у будь-яку годину дня чи ночі – я підтягнуся.
Яким Микола Павлов був у молодості: прощальний матч, фантастичний "Дніпро" і чемпіонство "Динамо"