Інтерв'ю Любомира Кузьмяка із молодшим сином легендарного півзахисника Динамо, Ювентуса, Нансі.
У житті Олександра Заварова було багато перемог. Та чи не найбільша його радість – народження двох синів: Олександра і Валерія. Обидва намагалися повторити шлях батька, однак рано зійшли з дистанції. Старший Олександр попрощався зі спортом через травму, а молодший Валерій зробив це за власною волею.
Свою футбольну дорогу Валерій сприймає із позитивом. Ні про що не шкодує, згадує з усмішкою і не виключає повернення.
"З того часу не бачив Рабіновича ні разу"
– Валерію, що вас сьогодні пов’язує з футболом?
– Відверто кажучи, тільки те, що я періодично зустрічаюся з друзями і ми бігаємо для себе, для душі. Також допомагаю товаришу Роману Коршикову, екс-футболісту Зорі та Арсенала, який займається дитячим футболом. Організовуємо турніри, розвиваємо цей напрямок.
– З батьком обговорюєте футбольні новини?
– Безперечно. Аналізуємо усе: від Ліги чемпіонів до нашої Прем’єр-ліги. Ми часто з ним спілкуємося, майже кожного дня. І нерідко футбол є темою наших розмов.
– Футболісти, які грали під керівництвом батька-тренера, переживають різні емоції. Той факт, що Олександр Заваров тренував Арсенал, а ви були його підопічним, тиснув на вас?
– Однозначно не відповім: були як переваги, так і недоліки. І все ж, оглядаючись назад, вважаю, що більше негативу було. Зрештою, я намагався на це не зважати. У колективі також не відчував особливого статусу.
– Якщо на вас не тиснули, то президент Арсенала Вадим Рабінович і його оточення добряче пройшлися по головному тренеру після скандальної відставки у 2010-му.
– Знаєте, це все в минулому. Якщо у когось є певна думка, то не варто її силоміць змінювати. Це їхнє право. Я давно забув про ті непорозуміння і зла не тримаю. З того часу я не бачив Рабіновича жодного разу. Навіть, якби це сталося тепер, то я б не надавав такій зустрічі особливого значення. Привітався б і пішов собі далі.
– Ви були одним з наймолодших гравців київського Арсенала. Як почувалися у компанії досвідченіших Закарлюки, Беня, Деметрадзе і Реви?
– Прекрасно! Старші хлопці мене дуже підтримували, особливо Сергій Закарлюка та Віталій Рева. Я навчався у них, зростав поруч з такими класними футболістами і хорошими людьми. Це велика удача і справжнє задоволення.
– У 2010-му ви стали гравцем Оболоні, де працювали із Сергієм Ковальцем.
– Той період також був цікавим для мене. У нас був потужний дубль, чимало гравців якого потім зробили непогану кар’єру: Сергій Мякушко, Юрій Путраш, Ігор Березовський. Крім того, в молодіжній команді виступали сини Ковальця та Яковенка. В Оболоні взагалі якісно працювали з молоддю.
– Ковалець-молодший розповідав, що виступи під керівництвом тренера-батька – це додаткова мотивація і жодного негативного навантаження.
– У кожного своє сприйняття. За Кирила я щиро радію. Він є одним з лідерів Олександрії. Це той випадок, коли і людина чудова, і футболіст класний. Ми дотепер підтримуємо хороші стосунки.
– Ви попрощалися з професіональним футболом у 26. Чому так рано?
– Якогось однозначного моменту не пригадую. Просто розумів, що в іншій сфері у мене можуть бути більші успіхи. На мене ніхто не тиснув, це було виключно моє свідоме рішення, про яке я не шкодую.
"Найяскравіший момент – зустріч із Лобановським в аеропорту"
– Футболісти зазвичай важко переживають невдачі. Якщо громадськість цього не бачить, то у сім’ї все це чудово проявляється.
– Ви знаєте, я не пригадую, щоб тато приносив якийсь негатив додому. Так, бували різні матчі і різний настрій. Але для мене і мого брата Сашка він завжди передусім був татом. Ми могли веселитися, сміятися, грати вдома у футбол, робити уроки. Мабуть, усі переживання він залишав за порогом будинку.
– Ваш брат Олександр також займався футболом. Бути сином Олександра Заварова і не цікавитися футболом – неможливо?
– (Усміхається) Традиційно усі хлопці займаються футболом. А коли ти живеш у максимально футбольній атмосфері, як от ми з братом, це лише підсилює ефект. Мені здається, що по-іншому просто бути не може. Наприклад, у нас улюбленими подарунками на день народження завжди були ті, що пов’язані з футболом. Зараз Олександр живе у Франції, а працює у швейцарській Женеві. Як і я, за футболом він спостерігає виключно як вболівальник.
Заваров зі старшим сином Олександром
– В одному з давніх інтерв’ю ваша мама Ольга зізналася, що батько по-різному виховував синів. Мовляв, вам дозволяв усе, а от до старшого Олександра ставився більш вимогливо. Згідні з цим?
– Чесно кажучи, не знаю, не помічав такого (Усміхається). Взагалі ми з батьком схожі за характерами. Тато дуже не любить брехні і особливо цінує справедливість. У мене теж такі життєві цінності. Буває, по роботі спілкуюся з нефутбольними людьми, то нерідко запитують: "Ви син того самого Заварова?" А ще часто шукають зовнішню схожість.
– Ваш батько мав особливий зв'язок із Валерієм Лобановським. В інтерв’ю розповідав, що назвав вас на честь улюбленого тренера.
– Це дуже важливий і дорогий факт для мене. Прикро, але спогадів про Валерія Васильовича залишилося обмаль. Найбільш яскравий момент – наша зустріч в аеропорту. Динамо під його керівництвом летіло на матч Ліги чемпіонів. Ми з батьком також мандрували кудись, тому випадково зустрілися в аеропорту. Підійшли до Лобановського, тепло привіталися, тато про щось із ним розмовляв.
"Із Платіні були практично сусідами"
– Ви почали пізнавати світ у той момент, коли батько вже виступав за кордоном. Пригадуєте якісь деталі про Італію або Францію?
– Коли тато грав за Ювентус, то я був зовсім малим. Цілісної картини того періоду в пам’яті не залишилося. Набагато краще запам’ятав французький період. Втім улюблений фрагмент батькової кар’єри – чемпіонат світу в Мексиці 1986-го. І хоч на той час я ще навіть не народився, зате неодноразово переглядав відео матчів збірної СРСР на тому турнірі. А ще тато привіз із Мексики цінний подарунок – власну футболку.
– Народилися ви в Україні?
– Так, у Луганську. Вже через місяць уся сім’я переїхала в Італію, де якраз виступав тато. У садочок, а потім і до школи я почав ходити у Франції. Там комунікував з дітьми і дуже швидко вивчив мову, тому дотепер ідеально володію французькою. До речі, саме у Франції я розпочав займатися футболом у дитячій школі Нансі, в основі якого грав тато.
– Кажуть, трансфер Олександра Заварова у Нансі став можливим завдяки зусиллям Мішеля Платіні, його близького друга.
– У Франції ми були практично сусідами. Не пригадую, щоб Платіні приходив до нас додому, але знаю, що вони з батьком були близькими і тісно спілкувалися.
– У 2016-му Олександр Заваров несподівано пішов із тренерського штабу Михайла Фоменка у збірній України. Як батько переживав цей неприємний епізод?
– Ми кілька разів обговорювали цю ситуацію з татом. Все, що можу сказати виключно від себе – це несправедливо. Батько віддавався цій роботі, сильно переживав через прощання зі збірною. Як на мене, це неправильно.
– Не шкодуєте, що не вдалося у футболі повторити шлях батька?
– Олександр Заваров такий єдиний і неповторний. У мене була своя дорога. Попри те, що у футболі я не досягнув значних результатів, ні про що не шкодую. Футбол і так дав мені багато.
Крім того, у мене прекрасна дружина, з якою ми у шлюбі вже 12 років. Зараз у нас двоє дітей, я займаюся бізнесом, володію двома ресторанами. Чи хотів би я повернутися у футбол? Як вже казав, повноцінно з ним я не розлучався. Одного дня, можливо, я повернуся у великий футбол.