Інтерв'ю Любомира Кузьмяка із Яном Золною – голкіпером Волині та запорізького Металурга 2000-х, великим другом України.
Віражі долі 43-річного Яна Золни дивують і захоплюють водночас. Він постійно боровся з обставинами у запорізькому Металургу, шукав себе у Шахтарі, розкрився у Волині, ледве не загинув у ДТП та подолав проблеми із серцем. Словацький воротар рано попрощався з футболом і вирушив у пошуках кращого життя в Англію.
Зараз він мешкає у Братиславі, працює у відомій електронній корпорації і має план розвитку економіки своєї держави. А ще активно цікавиться станом справ в Україні.
"Футболісти не думають про майбутнє, вони живуть тут і зараз"
– Можемо спілкуватися трьома мовами: англійською, російською та українською, – дивує зі старту розмови Ян.
– Українською? – перепитую.
– Так, я непогано нею володію. У мене дружина із Запоріжжя. До того ж моя рідна словацька дуже схожа на українську мову – 70% пов'язаності.
– У нашому чемпіонаті ви грали 15 років тому. Однак у ваших соцмережах Україна – все ще одна з головних тем.
– Українські проблеми за своєю суттю такі ж, як і в Словаччині. У вас я провів 4 роки, бачив різних людей: бідних, багатих… Скажімо так, знайомий з українським менталітетом, знаю ситуацію зсередини. У Словаччині частка російської пропаганди становить 50%. Країну хочуть розвалити, ми йдемо схожим шляхом. Різниця тільки в одному – у нас немає війни.
– Власне, чимало ваших постів стосуються потенційного російського вторгнення.
– Мене це хвилює. Вважаю Україну не просто братською для нас країною. Я вивчав історію і можу стверджувати, що фактично словаки походять з України. Плюс – моя дружина має педагогічну освіту, вона дуже розумна жінка. Ми з нею часто спілкуємося про її Батьківщину. Щодо можливої атаки Росії – не вірю в це. Навіть, якщо аналізувати економічні показники та можливі наслідки для агресора. Та й підтримка України у світі відчутна, вони не насміляться.
– Чимало українських футболістів сприймають конфлікт з Росією виключно, як політику, і вдають, ніби це їх не стосується. Чому ви цікавилися іншими сферами життя впродовж кар'єри?
– Мене завжди приваблювали економіка та історія. Звичайно, статус професіонального футболіста не дозволяв якісніше сконцентруватися на інших темах. Адже футбол передусім годував мою сім'ю. На жаль, фактично у 28 я попрощався з професіональним спортом. Зі свого досвіду можу запевнити – багато футболістів не думають про майбутнє, вони живуть тут і зараз. Вони не замислюються, що трапиться у 35 або ж наступного тижня у випадку важкої травми. Паралельно з футболом треба навчатися. Кар'єра спортсмена – не вічна, варто це розуміти.
"На зборах із Шахтарем мене охопила апатія"
– Які висновки ви зробили зі спілкування з українцями – чого нам не вистачає?
– Ви не сильно відрізняєтеся від словаків. Так, Словаччина у ЄС, та 5 олігархів тягнуть країну на дно. Ваша біда аналогічна – олігархічні схеми однакові. Протягом 30 років вони витягували усі соки з бюджету. А до цього суспільство знищував комунізм. Ми теж це пройшли. Проте в України є ще друга біда – злий сусід за дверима. А тепер ще й з півночі Білорусь додалася.
За винятком олігархів та Росії, ви маєте все для успішної держави. Я тут у Словаччині усім кажу, що ви попереду нас. Нехай і зі своїми нюансами. Наприклад, дороги у вас вже будуються, IT розвивається, освіта краща, засоби масової інформації та телебачення на високому рівні. Вірю, що ваша влада продовжить розвивати державу.
– Якось ви писали, що ваші рідні відчули на собі вплив комунізму. У чому це проявлялося?
– Я сам ще застав той період. Хоч був дитиною, та у дорослому віці аналізував усе це і усвідомив причини наших бід. У Словаччині комуністи маскувалися під демократів. У вас все було набагато гірше. Втім у нас теж людей нищили, виганяли з роботи, забороняли свободу слова, не можна було хрестик на грудях носити. Один зі словацьких очільників Александер Дубчек намагався цьому запобігти наприкінці 80-х, але йому постійно заважали. Ми теж пройшли фашизм. Моя бабуся розповідала, як гітлерівці переслідували людей. Її ледь не застрелили – дивом залишилася живою.
– Ви народилися у Братиславі?
– Ні, у містечку Вранов-над-Топльоу неподалік Кошице. До Ужгорода рукою подати – трохи більше 70 кілометрів. Змалечку добре вчився у школі, цікавився комп'ютерами, а згодом здобув ступінь бакалавра з економіки. Паралельно займався спортом: настільний теніс, шахи, баскетбол, гандбол. Проте футбол пересилив усі інші заняття, а навички з цих видів спорту сильно допомогли: стрибки, пластичність, периферійний зір, рефлекси. Все це я почерпнув там і переніс у футбол.
– В Україну ви приїхали на старті кар'єри і недовго грали у Словаччині.
– У Запоріжжя я перебрався у 23. Спершу виступав за словацьку команду Чаня у другому дивізіоні. А тоді запропонували варіант з Металургом.
– Було ще запрошення від Шахтаря?
– На збори в ОАЕ з Шахтарем мене відправив тренер Металурга Олег Таран: "У випадку чогось – повернешся". Поки я їхав, то у донецькій команді відбулися зміни – Валерія Яремченка змістив Невіо Скала.
– Закріпитися у складі "гірників" не змогли?
– Я не порозумівся з італійським тренерським штабом. Просто не мав змоги себе проявити. Банально під час виконання вправ зі мною ніхто не розмовляв – я нічого не розумів. У певний момент мене охопила справжня апатія. Згодом я поїхав зі зборів, а Шахтар підписав Войцеха Ковалевскі. Взагалі про партнерів спогади хороші: Шутков, Воробей, Бєлік – класні хлопці.
"Отримав удар ногою в голову – повністю втратив пам'ять"
– Ви повертаєтеся у Металург. Якими були ваші перші враження про Запоріжжя?
– Я ніколи не роблю передчасних висновків. Спочатку мене вразила велика кількість заводів. Також я помітив ями на довжелезному проспекті Леніна. Я чимало часу проводив на базі. Згодом вивчив місця, де можна смачно поїсти. Насправді поганих думок я не мав – навпаки подобалася дамба, Хортиця, набережна і великий Дніпро. Я почувався у Запоріжжі дуже добре.
– Старт запорізького етапу кар'єри зіпсувала травма. За яких обставин її отримали?
– Я дебютував за Металург-2 у Другій лізі. Вийшов на поле у другому таймі, а потім в одному з епізодів отримав сильний удар ногою в голову. Як наслідок, повністю втратив пам'ять. Взагалі не пригадую останніх 15 хвилин того матчу з Олкомом. Пізніше дивився фрагменти на відео і дивувався, начебто це трапилося не зі мною.
– Як зіграли?
– 1:1. Я пропустив на четвертій компенсованій хвилині. А до того нам пенальті не забили. М'яч влучив у поперечку, суперник кинувся добивати, я стрибнув у ноги і отримав удар у голову.
– Коли пам'ять до вас повернулася?
– Пригадую тільки, як лікар мене під руку з поля забирав. Суддя сповістив про завершення гри, та я з воріт не йшов, стояв собі. Не розумів, де перебуваю.
– У 2002-му за Металург вболівала уся Україна, коли запоріжці чинили гідний спротив Лідсу в Кубку УЄФА. Обидва поєдинки ви провели на лаві запасних. Атмосфера на "Елланд Роуд" була особливою?
– Неймовірною! Назавжди запам'ятав і газон на англійському стадіоні. Розкішна трава, ніякого бруду та землі. Справжній килим! Коли публіка так вболіває, то футболіст на відсотків 30 краще проявляє себе, ніж зазвичай. Я це відчув ще на простій розминці перед грою. Ми мали шанс, та удача відвернулася від нас – далі пройшов Лідс. Хоча у матчі-відповіді в'язкий газон на "Метеорі" давав нам перевагу.
– Ваші виступи у Металургу – це постійна боротьба за місце у старті з Андрієм Глущенком.
– Я ніколи не був любителем теорій змов за спиною. Ціль у команди спільна. Згадувана мною травма зіпсувала мій старт у Запоріжжі, я втратив час. Загалом колектив у нас був чудовим – ми часто "травили" одне одного. Демченко, Акопян, Годін – талановиті футболісти, які себе непогано проявили. Ще одна характерна риса тієї команди – велика кількість іноземців. У певний момент, мабуть, 15 назбиралося.
– А згодом до них приєднався хорватський тренер Іван Каталініч.
– Про нього маю виключно погані спогади. Людина просто не дала мені шансу. У Глущенка не все вдавалося, ми стабільно програвали, йшли на дні таблиці, але я на полі так і не з'явився. На моє місце цей Каталініч навіть свого сина-воротаря збирався запросити.
– У 70-х Каталініч був найкращим голкіпером Югославії та грав за Саутгемптон. Намагалися довести тренеру та екс-колезі свої вміння?
– По 3-4 рази на день тренувався наодинці. Ходив у тренажерку, стрибав, займався, бігав… Коли ти розумієш, що двері для тебе закриті, то виникає відчуття депресії.
– Влітку 2003-го Каталініча змістив Михайло Фоменко. Для вас щось змінилося?
– Фоменко – єдиний тренер, якого не цікавили зайві речі: хто ти, хто твій батько… Він дивився виключно на тренування і роботу. Михайло Іванович дійсно професійно ставився до підопічних. Не звертав уваги чи ти Демченко з Аякса, чи пацан з області. Саме при Фоменку у мене почався прогрес, я відчув впевненість: 0:0 з Дніпром, перемога над Кривбасом. Так, у нього були довгі теорії. Але вони були корисними. Жорсткість? Нічого, це давало результат.
"Боровський висловив претензію: "Ти що тут ще робиш?"
– Віталій Кварцяний у своїй автобіографічній книзі писав, як вперше звернув на вас увагу після впевненої гри у рамці проти Волині. Незабаром лучани орендували вас, а ви отримали змогу попрацювати зі ще одним жорстким наставником.
– Кварцяний – своєрідний тренер, який знав, як побудувати команду. Про цю людину не скажу жодного поганого слова. Що там казати – я з Кварцяним навіть контракту не підписував, а він платив мені зарплатню більшу, ніж у Запоріжжі. А Металург потім узагалі обманув мене. Я грав за Волинь серцем, намагався зробити все, що у моїх силах, щоб витягнути команду з підвалу турнірної таблиці.
– Кварцяний називав причиною вашого переїзду в Луцьк конфлікт з керівництвом Металурга.
– Не стільки з керівництвом, як з білоруськими тренерами на чолі із Сергієм Боровським. Вони навезли своїх футболістів, а я відчував стагнацію. Особливо після роботи з білоруським тренером воротарів. У нас виникали суперечки щодо футбольної теорії: рух у воротах, підстраховка захисту…
– Як тренер сприймав ваші заперечення?
– Усе завершилося тим, що я попросив достроково повернутися зі зборів з Туреччини. Бачив, що це шлях у нікуди. Коли команда повернулася, то Сергій Боровський висловив претензію, мовляв, чому це я на базі залишаюся: "Ти що тут ще робиш?" Мене буквально виживали з клубної бази. Хоч і з великими проблемами, та мене відпустили в Луцьк. Щоправда, лише після мого дзвінка президенту клубу.
– Ваша гра проти Металурга у складі Волині була ціннішою за будь-які слова. Матч завершився внічию, а ви відбили пенальті Демченка на останніх хвилинах. Відчули сатисфакцію?
– Я – професіонал і захищав честь тієї емблеми, яка у той момент була на моїх грудях. Тобто Волині. До матчу у Запоріжжі я готувався дуже довго. Знав про тиск, який відчую там. Намагався не дати емоціям опанувати себе. Просто хотів довести тренерам і керівництву, що вони припустилися помилки. Поєдинок видався важким не лише для мене – Камалу Гулієву взагалі ногу зламали, та через відсутність замін він залишався на полі і боровся до кінця.
– Ви передбачили, як битиме Демченко?
– Андрій знав, що мені відомий стиль його удару. Я думав, що він не змінюватиме свого улюбленого напряму. Демченко також розумів це. Вся ця інформація крутилася у мене в голові – я мав кілька секунд, щоб ухвалити певне рішення. Я взагалі любив на полі думати – Кварцяний повинен пам'ятати, як я вибігав з воріт і фактично діяв на позиції ліберо. Щодо пенальті, то найважливіше, що я прочитав задум Демченка і відбив удар.
– Складається враження, що нетривалий період в Луцьку ви згадуєте з більшим позитивом, ніж кількарічне перебування у Запоріжжі.
– Вболівальники Металурга добре до мене ставилися, я згадую їх з великою повагою. Просто той період в Луцьку – особливий. Кожну перемогу, інколи важливу нічию, ми святкували з фанатами Волині. Вони залишилися у моєму серці. Це дійсно 12-й гравець.
"У матчі з Металістом мене сплавили білоруські партнери"
– Яким є ваш головний спогад про Кварцяного?
– Мені подобалися його емоції, які могли розбудити колектив. Це траплялося не завжди. Але після його злості команда віддавала себе ще більше. Коли ми перемагали, всі знали, що у роздягальні будуть усмішки. Якщо невдача – слід чекати серйозної розмови. Тренування? Так, були бронежилети. Та я не усе відчув на собі, адже воротарі працювали зі своїм тренером. Як на мене, Кварцяний інколи переборщував з навантаженнями. Наука каже, що спортсмену теж потрібен відпочинок. Не можна робити ставку на одну лише "фізику". Проте одна вправа у Кварцяного мені дуже сподобалася.
– Яка саме?
– Проста і очевидна, та її, до речі, використовують провідні клуби на Заході, зокрема, у Дортмунді. Суть гри на усе поле – гол зараховується, якщо у штрафному майданчику одночасно перебуває 6 футболістів. Це виробляло атакувальний потенціал і змушувало бігти вперед. Ми тиснули так на Шахтар, Динамо та Дніпро. У дніпрян ми навіть вигравали 2:1, та пропустили у самому кінці.
– Віталій Володимирович зазначав, що той гол – ваша помилка. І взагалі це стало наслідком вашої зіркової хвороби. Погоджуєтеся?
– Ніяка це не зіркова хвороба. Які у мене підстави для того, щоб спіймати зірочку? Це не про мене. До Дніпра я готувався не дуже правильно – у гості приїхала дівчина зі Словаччини і у процесі підготовки я відчував деконцентрацію. Тому на останніх хвилинах гри мені трохи не вистачило сил. Другий момент – тактична помилка. За рахунку 1:1 ми не забили пенальті на 45-й хвилині. Я швидко вибив м'яч з воріт на форварда, який вийшов віч-на-віч, та його збили.
– То гол Шелаєва на 88-й хвилині не ваша помилка?
– Штрафний, до воріт 16 метрів. У стінку я поставив двох гравців. Потім Кварцяний казав, що взагалі не варто було будувати стінку. Я вказував Трішовічу, щоб той закрив вільну зону. Він не зробив цього, а мені не вистачило сантиметрів, щоб відбити.
– У 2004-му ви повернулися у Металург, де вже не було білоруського тренерського штабу. Однак за увесь час ви провели один матч і поїхали з України. Чому знову не змогли закріпитися?
– Я не хотів повертатися у Запоріжжя. Перебував у хорошій формі, та більше не бачив себе у цій команді. Навіть дзвінок Юрія Вернидуба, помічника Яремченка, нічого не змінив – він переконував мене, та я мав погане передчуття. І все ж прилетів у розташування команди. Керівництво почало змушувати підписати новий контракт. Думали, що я мови не знаю. Прочитав і жахнувся від умов договору. Цитую одну з них: клуб може в односторонньому порядку вносити зміни у будь-який пункт. Мені ще з попереднього контракту були винні серйозну суму.
– Ви не підписали?
– Таки змусили. Я вийшов на матч із Металістом і мене сплавили білоруські партнери. Триває перша хвилина, я тягну шалений удар. Натовп наших оборонців дивиться на одного суперника і дає йому забити. Цілковитий ігнор! У другому таймі те саме. Дійшло до того, що мій же захисник у боротьбі вибив м'яч з моїх рук і нам забили гол. Невдовзі я зустрівся з президентом Дворецьким і попросив про трансфер. Сказав, що не бачу сенсу залишатися.
"Пам'ятаєте Крістіана Еріксена? Зі мною сталося те саме"
– Наступна зупинка – Казахстан.
– В Атирау теж нехороша історія трапилася – мене там ледве не вбили. На зборах у Туреччині о 8-й ранку змушували індивідуально займатися з тренером воротарів. Він страшенно ганяв: тренувалися умовно за якимось гаражем, я стрибав на газоні, де трава не росла. У такому режимі я не встигав спати, прати одяг та приймати вітаміни. Після цього марафону я зіграв кілька матчів у чемпіонаті. А потім на тренуванні просто впав.
– Втратили свідомість?
– Як виявилося, перевантажив серце. Просто від мене приховали діагноз. Пам'ятаєте Крістіана Еріксена? Зі мною сталося те саме. Тільки у лікарні про проблеми з серцем дізнався. Словом, не щастило мені на людей. Я мав пройти ці випробування.
– Черговий етап випробування припав на Румунію?
– Я підписав контракт з Васлуєм, проте майже не грав. Поїхав на оглядини у Кривбас до Олега Тарана, однак криворізький клуб не захотів платити гроші за трансфер. Я повернувся у Словаччину, та все ще був пов'язаний контрактом з Васлуєм, який клуб не збирався розривати. Тоді я вирішив поїхати в Румунію і про все домовитися. Переговори були складні, мені погрожували дискваліфікацією за невиконання угоди. Зрештою, таки вдарили по руках. Я повертався додому вночі втомлений – перед Сучавою злетів з дороги.
– Заснули?
– Ні, їхав 140 км/год. Пощастило, що влучив у проміжок між деревом та бетонним стовпом. Зупинився за 150 метрів від траси в полі з кукурудзою. Самотужки вибрався з автомобіля і вийшов на дорогу у пошуках допомоги.
– Ця аварія остаточно закінчила ваш жахливий етап у житті?
– Фінансова ситуація була не найкращою. Я спакував валізи і вирушив в Англію. Англійську та німецьку мови я знав, тому почав виробляти необхідні документи.
– Чим займалися?
– Спершу працював комірником у фармацевтичній компанії. Потім став агентом з підбору персоналу, а тоді перевіряв якість продукції на одному із заводів.
– І все ж в Англії ви з футболом не попрощалися?
– Я нікому не розповідав про своє минуле. Коли ж колеги дізналися, то запропонували спробувати себе у команді, що виступала у 5-му дивізіоні. Півроку переконували, та я про футбол думати не хотів. Згодом я таки вдягнув воротарські рукавиці і навіть мав нагоду потренуватися з Лідсом. До цього я два роки м'яч у руках не тримав. Звичайно, про повернення у футбол мова не йшла. До речі, моє спостереження – в Англії слабка воротарська школа. Той же Олег Лутков у Запоріжжі воротарське тренування на молекули розбирав. Справжньою воротарською технікою в Україні володіли три кіпери: Шовковський, Кернозенко та Гребенюк.
– Ви Гребенюка застали у Запоріжжі.
– І багато перейняв. Тарас знав безліч важливих моментів: техніка падіння, техніка стрибка, робота рук, вибір позиції. Буде прикро, якщо ці знання загубляться. Вважаю, що голкіпери, які опанують такі навички, зможуть не просто стояти у воротах, а показувати футбол найвищої якості.
– Після семи років у Британії ви повернулися у Словаччину?
– Як не дивно, на мій переїзд вплинула війна в Україні. Я давно спілкувався з нинішньою дружиною Наталею, яка на той момент мешкала у Запоріжжі. Приїхав до неї і запропонував вирушити до мене у Братиславу. Ми не спілкувалися протягом 12 років, однак відновили контакт і зараз щасливі у шлюбі.
– Ваша нинішня робота з футболом не пов'язана?
– Працюю bid-менеджером у словацькій філії компанії IBM, яка виробляє комп'ютери та програмне забезпечення. Раніше готував документи на етапі укладення контрактів, потім вивчив скрипти, освоїв SAP та Excel. Позиція у мене доволі непогана.
– Бачите себе виключно в IT?
– Я б хотів змінити життя людей у Словаччині. У нас надзвичайно багато проблем, а я маю певні ідеї та плани, як їх вирішити. Не впевнений, що буду займатися саме політикою, але генерувати ідеї для реформ я б хотів. Передусім економічної тематики. Як показує життя, вчитися ніколи не пізно. Хтозна, можливо, з часом опаную ще один фах.