"Вся країна знала про однокласників Коломойського і Ахметова": Таран про бомби Саддама, авто Блохіна, діалог з Марадоною
Велике інтерв'ю Любомира Кузьмяка із легендарним Олегом Тараном, культовим екс-форвардом Дніпра, колишнім наставником незабутнього Кривбаса. Останніми роками Олег Анатолійович відійшов від активної діяльності.
Його хет-трик у ворота Спартака – вічна класика українського футболу. Перемога Дніпра над москвичами в останньому турі Вищої ліги-1983 принесла команді Ємця та Жиздіка статус чемпіона Союзу. А Олегу Тарану – звання найкращого бомбардира і народного улюбленця. До цього визнання Таран йшов з юнацьких років, коли у складі збірної СРСР вигравав медалі на чемпіонатах світу та Європи, перебуваючи серед лідерів команд різних років.
Окрема сторінка у житті Олега Анатолійовича – взаємини з Валерієм Лобановським. При ньому Таран дебютував у професіональному футболі, проте майже не грав під керівництвом видатного наставника і не дочекався заслуженого виклику у збірну. А свій останній матч у житті Валерій Васильович провів якраз проти свого екс-підопічного. Того травневого дня 2002-го саме Олег Таран перебував на сусідній тренерській лаві, коли Лобановський пережив серцевий напад.
У Кривому Розі та Запоріжжі у різні періоди Олег Анатолійович кілька разів створював особливі команди. Кривбас-1999, Металург-2002 та Кривбас-2013 мали свій шарм і стиль, властивий саме футболу Тарана.
"Слідкую за новинами і повірити не можу, що Росія розпочне війну"
– Остання ваша тренерська робота датована червнем 2019-го. Після цієї паузи бажання повернутися у футбол залишається?
– Ні, зараз не хочу. У 2020-му у Перемозі я допомагав Євгену Яровенку комплектувати команду. Так, це не була класична тренерська діяльність, але все ж улюбленою справою займався. Три місяці тому померла моя собака. Якщо чесно, сумую за нею більше, ніж за футболом.
– Багато років прожила з вами?
– 12. Породиста – американський стафордшир-тер'єр. Раніше я мав італійського мастифа або ж кане-корсо. Теж довго прожила в нас – 13 років. Мені її на 50-річчя подарував Сергій Башкіров.
– Із Сергієм Геннадійовичем ви працювали у всіх тренерських штабах.
– Сергій для мене і родич, і напарник. Знаю його з далекого 1984-го, коли він у Дніпро прийшов. До того ж наші дружини – рідні сестри. Зараз мешкаємо в одному великому будинку на дві сім'ї. Його донька – дружина Младена Бартуловіча.
У нас велика футбольна родина, до того ж інтернаціональна: Младен – хорват, я – українець, Сергій – народився у Росії, наші дружини за національністю болгарки. Знаєте, слідкую за новинами і повірити не можу у те, що Росія з Україною розпочне війну. Я шість років провів у різних збірних СРСР – у нас грали хлопці різних національностей і ніколи не виникало проблем.
– Все починалося у рідному для вас Орджонікідзе, яке тепер називається Покровом. Звідти ви переїхали до Києва ще дитиною. Батьки не заперечували?
– Навпаки – моя мати сама відвезла мене у столицю. Я змалечку був фанатом футболу. Вона це бачила, розуміла, що я обожнюю цю гру. У Київський спортінтернат я вступив без іспитів. Тренери потім казали – коли вперше мене побачили, то інтуїтивно зрозуміли, що я стану футболістом.
– У збірних СРСР ви досягли величезних успіхів. Найбільший – перемога над югославами у фіналі юнацького Євро-1978, коли ви оформили дубль?
– Мабуть, так. Але я б не применшував важливість інших медалей. За рік до цього ми стали бронзовими призерами юнацького Євро. А через рік виграли срібло чемпіонату світу. Мене навіть визнали найкращим нападником в історії юнацьких збірних СРСР.
– Після фіналу ЧС-1979 ви спілкувалися з Марадоною?
– Я трохи знав англійську. Навіть був перекладачем нашої команди на тому чемпіонаті світу в Японії. Розмовляв не лише з Марадоною, а й іншими лідерами збірної Аргентини: Рамоном Діасом та Хуаном Барбасом. У фіналі ми вигравали 1:0, я сам себе запитував: "Невже станемо чемпіонами світу?" На жаль, не стали, адже пропустили три голи у відповідь.
– Ваш партнер по збірних Матвій Бобаль розповідав про особливу взаємодію: "Я запускав Тарану на хід і кричав: "Олеже, біжи!" А він біг і забивав".
– З Матвієм ми чудово розуміли одне одного. Той же капітан Ярослав Думанський багато мені асистував. Ми використовували схему не 4-3-3, а класичну 4-4-2. Відзначу Ігоря Гамулу, Сашка Заварова, білорусів Гуриновича, Янушевського та Головню, вірменина Хачатряна, литовця Арвідаса Яноніса, який став олімпійським чемпіоном. Перераховувати усіх можна довго. У нас справді були фантастичні виконавці.
"Боялися хімічної зброї, тому закрили скотчем усі вікна"
– У 1990-му ви грали за марокканський Відад. Наставник цієї команди Юрій Севастьяненко розповідав, як ви спілкувалися з місцевими футболістами французькою. Мали хист до іноземних мов?
– Життя змушувало. Усі навколо розмовляють французькою. Що залишалося робити? Вивчив основні слова, які дозволяли мені комфортно почуватися не лише на полі, а й у побуті. До речі, разом із Відадом я став чемпіоном Марокко. Склад у нас був солідним: Надір Хассан грав потім за Бенфіку, Нуреддін Найбет став легендою Депортіво. Там настільки доброзичливі люди, що колись обов'язково хочу туди повернутися.
– Окрім футболу і ставлення місцевих, чим вас вразило Марокко?
– Пригадую, як дружина приїхала до мене у Касабланку. Вирішили піти на пляж, покупатися в Атлантичному океані. Сонця практично не було, воно сховалося за хмарами, а ми годинку полежали на піску. Повернулися додому, я збираюся на тренування. Раптом відчуваю пекучий біль – згорів на сонці! При тому, що його і помітно не було через хмари. Я об'їздив чимало марокканських міст: Марракеш, Танжер, Агадір, був на Атлаських горах. Це незабутньо!
– Згодом ви грали в Ізраїлі, Швеції та Німеччині. Який з цих періодів найбільш пам'ятний?
– В Ізраїлі, де я виступав з Антоном Шохом. Нам не дуже пощастило, адже тоді якраз тривала війна у Перській затоці, а Саддам Хусейн бомбив країну "Скадами". Ми з Антоном два місяці провели під цими бомбардуваннями.
– Як у таких умовах зберігати спокій?
– Усі місцеві боялися, що агресор застосує хімічну зброю. Жили з Антоном в готелі на узбережжі, тому закрили скотчем усі вікна. Крім того, нам видали по протигазу. У бомбосховищах забороняли ховатися через можливу газову атаку. Пам'ятаю одне з перших бомбардувань у січні 1990-го. Натягнули з Антоном ці протигази і так просиділи в туалеті чотири години. Було страшенно незвично (Усміхається).
– Футбол відійшов на другий план?
– Ні, ми їздили на тренування у цих протигазах. Відверто кажучи, до всього звикаєш, навіть до війни. Обстріли переважно відбувалися вночі. У Холоні оголошували тривогу, ми ховалися у готелі. Через два тижні такого життя вже навіть під час тривоги спокійно пили собі чай на березі моря. Знали, що ці "Скади" не долетять до нас, оскільки вивчили періодичність і характер бомбардувань.
"Відповів Лобановському: "Я сам розпоряджатимуся своєю долею"
– За Динамо ви дебютували у 18. Незабутні відчуття?
– Коли ти вчора вболівав за цих футболістів по телевізору у фіналі Кубка кубків, а сьогодні живеш і тренуєшся з ними… Спочатку мене поселили з Володимиром Мунтяном, потім з Володимиром Онищенком. Виходиш на балкон, а там у сусідній кімнаті Блохін з Буряком. Уявляєте, який стрес? Спочатку я не ходив, а повзав по підлозі, щоб мене ніхто не бачив (Сміється).
– Дозвілля проводили разом?
– В Олега Блохіна була модна на той час "шістка". Сідали у неї разом із Володею Безсоновим і виїжджали у місто. Зустрічалися з друзями, пили чай та каву. Можливо, Блохін бачив щось у мені, не знаю. До того ж я добре спілкувався з Володею Трошкіним. Старші партнери у Динамо завжди підтримували молодь. Принаймні, я завжди це відчував.
– У Динамо ви розкритися не змогли передусім через бачення тренера. Лобановський давав вам шанс закріпитися у команді?
– Так, шанс отримував кожен. Я не хочу когось звинувачувати у тому, що в мене не склалося. У всякому разі я отримав у Києві безліч знань і чимало навчився. Це пригодилося мені потім не лише як футболісту, а й як тренеру.
– Ваш партнер і однокласник Михайло Олефіренко називав вас дуже потужним футболістом і вважав не слабшим за Євтушенка чи Хапсаліса: "Чим Олег гірший? Може, за рік-два він зміг би пробитися в стартовий склад Динамо". Треба було чекати?
– Справді, можливо, мені не вистачило терпіння. У 1980-му Валерій Васильович викликав мене та Сергія Краковського і поставив перед фактом: "Ви йдете у Дніпро". А я вже мав на руках запрошення від Микити Симоняна та Віктора Прокопенка у Чорноморець. Тому відповів Лобановському: "Я сам розпоряджатимуся своєю долею. У Дніпро не піду". Тренер заявив, що в такому разі я узагалі нікуди не піду.
– На дискваліфікацію могли наразитися?
– Я зібрав речі і ввечері вже летів в Одесу. Чорноморець мене заявив тільки завдяки московським зв'язкам Симоняна. Через федерацію все владнали і я став гравцем "моряків". Я ще міг у Карпати перейти – Ярослав Дмитрасевич запрошував. Команда у Львові була солідна зі знайомими мені Андрієм Балем та Яреком Думанським.
– Ви пішли всупереч волі Лобановського. Тренер не ображався?
– Ви знаєте, ні. Ми з ним потім не так часто бачилися. А востаннє зустрілися у травні 2002-го. Так сталося, що я став останнім тренером, якому він протистояв у своєму житті, якому потиснув руку перед грою. Пригадую, Валерій Васильович побажав мені успіхів, я зробив те саме у відповідь. Коли йому стало погано під час поєдинку, я перебував на сусідній тренерській лавці запорізького стадіону "Торпедо" – вони там поруч розташовані.
– Як зрозуміли, що відбувається щось жахливе?
– То був майже кінець матчу. Пам'ятаю спеку, яскраве сонце. Втім якраз у той момент зірвався вітер. На лавці Динамо розпочався гамір. Невдовзі Валерія Васильовича забрала швидка. Потім мені розповідали, що Лобановський сам виходив із автомобіля, навіть ходив самотужки. Дуже сильна людина. Згодом я їздив до Києва на похорон. Здавалося, що усе місто зупинилося. Лобановський – надзвичайно знакова постать для українського футболу.
"Я не мав грати зі Спартаком. Це воля вищих сил"
– Повертаючись до вашого переходу у Чорноморець. В Одесі у вас розпочалися проблеми зі здоров'ям?
– Лікарі ошелешили пропозицією закінчити з футболом. Я грав за основний склад, бігав за дубль та ще й індивідуально тренувався. Хотів довести усім, мав багато спортивної злості. Організм не витримав навантаження. Довелося місяць відпочити і перебої в роботі серця зникли.
– Один сезон у Чорноморці, ще один в одеському СКА і у 1982-му ви переїжджаєте у московський ЦСКА. Напевно, вашої згоди ніхто не питав?
– За СКА я забив 20 голів, добре виглядав і був серед найкращих бомбардирів Першої ліги. Москвичів тренував Олег Базилевич, а мене на підставі наказу перевели у ЦСКА. Розмова була короткою: "Збирай речі і вперед у Москву". Рік армії провів у Одесі, ще один рік у Москві. На жаль, травми дошкуляли, особливо намучився з паховими кільцями. Чотири місяці провів у ЦИТО в лікаря Миронової.
– У 1983-му ви таки стаєте гравцям Дніпра. Ваш трансфер – заслуга дуету Ємець – Жиздік?
– Вони запрошували мене давно, ще у нікопольський Колос. Та спершу я мав відслужити в армії. Ці люди зробили величезний внесок у чемпіонство Дніпра, хоча я не відкидатиму фактор випадковості. На нас ніхто не ставив. Звичайно, у Дніпрі підібрався потужний склад: Протасов, Литовченко, Кузнецов, Федоренко, Устимчик, Погорєлов, Лисенко, Кутузов…
– Ключовий момент чемпіонства-1983 – ваш хет-трик у ворота Спартака в останньому турі.
– Це воля вищих сил. Я взагалі не мав грати з москвичами. Попередні два тури я пропустив через дискваліфікацію. Тому у старті очікували на вихід дуету Протасов – Лютий. А Ємець випустив мене замість Володі. Я й забив тричі.
– На фрагментах відео з того матчу ви просто літаєте.
– Якщо ви так кажете, значить справді літав. Для мене той поєдинок – це головний біль через те, що повноцінний запис зник. Ми ще тоді дивилися касету у Ємця вдома з його синами, а потім відео загубилося. Ніде не можу знайти запис усього матчу.
Щодо голів, то це робочі моменти. Перший фактично Протасов зробив. А потім Литовченко влучив мені в голову. Наступного року я теж в останньому турі переможний гол забив, а ми виграли бронзу. Така вже робота нападника. Розумієте, йому легше. На воротарів і захисників простіше всіх собак повісити. Помилився і вже винуватець поразки. А форвард міг хибити і до цього ставилися інакше. Тому сприймаю свої голи, як заслугу команди.
– Можна лише уявити, що відбувалося тоді у місті. Ви могли спокійно пройти по вулиці?
– Ну так, ми тільки вночі пересувалися, щоб нас не впізнали (Сміється). Я серйозно. Люди у місті впізнавали. Це тепер у людей є інстаграми, вони зайняті іншими справами. А тоді менше розваг, телефонів навіть не було. До речі, встановити телефон у квартирі – це подвиг. Десь на рівні з моїм хет-триком Спартаку. Нереально важко.
– Бонус за чемпіонство отримали солідний?
– Кожному дали по 300 чи 400 рублів. Серйозні гроші, якщо врахувати, що мій батько заробляв 200 рублів на місяць у кар'єрі, де працював водієм екскаватора, який вантажив марганцеву руду в Орджонікідзе.
"Якщо додати усі травми, то я пропустив два з половиною роки"
– У певний момент ви справедливо вважалися одним з найкращих форвардів країни. Здавалося, що виклик у збірну – питання часу. Чому не дочекалися його?
– Збірну тренував Лобановський – це по-перше. А по-друге, у 1984-му ми готувалися до Олімпіади. Наставник олімпійської збірної Едуард Малофєєв викликав мене, я перебував у обоймі. У підсумку через бойкот США ми не поїхали у Лос-Анджелес.
– Не ображалися, що виклик з національної команди так і не надійшов?
– Ні, в жодному разі. Усе вирішує головний тренер.
– У 1985-му Олег Протасов встановив рекорд результативності за сезон. Спершу ви рухалися синхронно, а потім напарник наколотив 35 голів. На цей показник працювала уся команда?
– Ми з Олегом дружимо дотепер. І його, і Гену Литовченка залюбки приймаємо у нас вдома. На полі в нас було взаєморозуміння. У другій частині сезону я і почав більше працювати на нього. Передач 15 викотив йому. Всі справді допомагали Олегу.
– У вашій кар'єрі – обмаль вилучень. Одне з небагатьох трапилося в поєдинку з московським Динамо після сутички з Олександром Новіковим, якого за жорстку манеру гри назвали "Автогеном". Однак в інтерв'ю він запевняв, що саме ви першим махнули рукою, щоправда, в обличчя не влучили.
– Ми виграємо 3:2, я тягну час і втікаю на свою половину поля. Новіков тягне мене за плечі. Я легко відмахнувся, адже стояв спиною. Він відповів – вилучили нас обох. Пізніше мені дали дві гри дискваліфікації. Тому, як і в попередньому сезоні, я зіграв лише в останньому турі, де вирішувалася доля бронзи. Ми перемогли мінське Динамо, я забив єдиний гол і приніс Дніпру медаль. Це при тому, що в Одесі вже готувалися до святкування і раділи третьому місцю. Навіть ресторан замовили.
– У 1987-му Дніпро очолив Євген Кучеревський. Ваша роль у команді поступово змінювалася?
– Євген Мефодійович – великий тренер. Він запровадив у Дніпрі схему з 4 нападниками! Уявіть собі, наскільки це інноваційний крок для чемпіонату СРСР. І результат був – виграли срібло. Для мене все змінив момент у спарингу в Малайзії. Я зіткнувся з воротарем угорського Дожа Уйпешт і розірвав "хрести" на коліні. Вилетів на рік. Якщо загалом додати усі травми, то я пропустив два з половиною роки. Думаю, за цей час міг ще штук 50 голів забити.
– Чому незабаром ви переїхали у Запоріжжя?
– Якби не та травма, то залишився б – я був капітаном Дніпра, Лютий і Протасов покидали команду. Мене у Металург Жиздік запросив. Дивно про це казати, та я не мав власної квартири. А тут якраз одружився, дитина народилася. Не зовсім розумів ставлення керівництва Дніпра. Тому і пішов. Як на мене, Металург моїх часів виглядав непогано. Згодом я повернувся у Запоріжжя в якості тренера.
– І все ж починали ви свою діяльність у Дніпрі, де асистували Бернду Штанге. Німець здійснив революцію в тогочасному українському футболі?
– За кілька років до цього я грав у Німеччині, тому про певні речі вже знав. Штанге справді перевернув з ніг на голову тренувальний процес, надав нове значення слову "дисципліна". Проте невдовзі я за власним бажанням пішов з футболу – друзі запросили у бізнес. Подумав, чому не спробувати? А згодом виник варіант з Кривбасом, де я вперше попрацював самостійно.
"Нам пропонували гроші за поразку, але Кривбас на це не йшов"
– На ваших очах зникали дорогі вам Кривбас і запорізький Металург. Що відчували у той момент?
– Було боляче. Особливо, коли у 2013-му вмирав Кривбас. Вся країна знала про поняття "однокласників Коломойського та Ахметова". Ми рубалися між собою. Особливість нашої групи – ми завжди билися. І з Дніпром, і з Арсеналом, і з Карпатами. Коломойський мав свій принцип: "Якщо дізнаюся, що ви домовлятиметеся про щось, вижену усіх".
– У Запоріжжі що пішло не так?
– В'ячеслав Богуслаєв, керівник заводу "Мотор Січ", фактично передав клуб своєму синові. Така собі іграшка. Побавився і викинув. Словом, "пощастило" мені.
– У час безгрошів'я у Запоріжжі та Кривому Розі вам доводилося діставати кошти із власної кишені?
– Останні півроку у Кривбасі ми грали безкоштовно. Частина футболістів отримувала зарплату у Дніпрі, де їх орендував Кривбас. Тому інша група футболістів позичала гроші тих, хто їх заробляв. Ми мали чудовий колектив: Лисицький, Костишин, Шершун, Боровик, Федорчук, Бартуловіч, Самодін, Дедечко. Класні люди і футболісти. Ми заробляли на стимулюванні від третьої сторони, що не заборонено. Кривбас забирав очки у конкурентів і нам за це дякували. Ділили зароблене і так виживали – як у сім'ї. Грали чесно – Дніпро обіграли, у Динамо очки відібрали. Інколи нам пропонували гроші за поразку, але Кривбас на це ніколи не йшов. Совість кожного з нас чиста.
– Важко мотивувати команду, яка йде на дно?
– Таке я проходив не лише у 2013-му, а й раніше. Давав хлопцям преміальні з власної кишені, заправляв автобус. Це престиж міста, клубу, самоповага. Ніхто не думав, що Кривбас зникне.
– Ви часто видавали прес-конференції, які виглядали багатозначно: з афоризмами, паузами, риторичними запитаннями. Періодично вас за це штрафували. Подекуди стримувалися, щоб не наговорити зайвого?
– Зрозумійте правильно. Кінцевий результат – на табло. Чому це трапилося, неможливо описати кількома словами. Протягом тижня ти готуєшся до гри і маєш долати безліч обставин: проблеми з керівництвом, відсутність води, відсутність харчування… Чому українських тренерів називають фізруками? На термін "фізичний керівник" я не ображаюся. Головний тренер займається автобусами, харчуванням, сім'ями футболістів. Не тільки безпосередньою роботою, а й хрін знає чим. А що робить тоді керівництво клубу? Чому форма і бензин має бути на мені? Це цирк.
– Ви були творцем Кривбасу кінця 90-х – з бронзовими медалями і битвами з Нантом та Пармою…
– Я мав досвід гри проти Бордо у чвертьфіналі Кубка чемпіонів 1985-го. Згадував той час, розумів, як треба психологічно впливати на підопічних. Проблеми ж не у футболістах, а у філософії, у соціальній сфері, у нашому світогляді. Ми ж не живемо, а існуємо. Кожного ранку ми прокидаємося і боремося. З несправедливими тарифами, штрафами, невиконанням законів та Конституції. Скоро Люксембург і Албанію не зможемо обіграти. А тоді ми, колгоспники, протистояли на рівних Бордо, де виступала половина збірної Франції. Все починається із дотримання законів. Якщо з цим все буде гаразд, то й футбол розвиватиметься.
– З Металургом ви також пробилися у єврокубки, проте напередодні матчів з Лідсом у 2002-му подали у відставку. Чому?
– Не співпадали цілі з власником клубу Ігорем Дворецьким. Він, боксер у минулому, підходив і запитував, чому ми тренуємося по півтора години.
– А скільки треба?
– Казав, що боксери по п'ять годин на день тренуються. От і футболісти теж повинні. Це нормально? І це лише один маленький приклад.
– Зараз вашу справу продовжує син Павло. Тепер інший час, а в нього інші випробування?
– Не сумніваюся, що він перевершить мене у тренерській діяльності. Син працює наставником у ВПК-Агро. Разом із Володимиром Багмутом та Володимиром Геращенком допомагає Олександру Поклонському. Павло – дуже талановитий тренер.
– Син може зателефонувати і попросити футбольної поради?
– Ні, у нас не такі відносини. Павло – повністю самостійний. Безперечно, можемо дещо обговорити. Однак мій час пройшов, у мене інше бачення. Усвідомлюю, наскільки це важка професія. Тому тільки бажаю йому успіхів і завжди переживатиму за нього. Якщо син захоче, то запитає мою думку. Я завжди готовий.
показати приховати