"Футбол 24" пригадує матч останнього туру відбіркового циклу Євро-2000. Дев’ятого жовтня 1999-го команду Сабо влаштовувала навіть нічия, тоді як господарів поля – лише перемога.
З дня того історичного матчу на Лужниках минає 22 роки, але його розв’язка досі перед очима. До закінчення основного часу – лічені хвилини. Ми поступаємося 0:1 і важко зрозуміти, від чого на серці більш гірко – від втрати путівки на Євро-2000, чи від того, що тріумфуватиме наш головний антагоніст.
Шевченко поспішає до м’яча, щоб виконати штрафний удар із лівого флангу. До воріт дуже далеко – всі очікують на подачу у воротарський майданчик. Траекторія – занадто висока. Російський голкіпер задкує і, таке враження, спокійно перекине м'яч через поперечку. Але – о диво! – Філімонов опиняється у сітці разом із підступно закрученою сферою.
"Коли він пішов бити штрафний, я підійшов прямо до бічної лінії і сказав: "Андрію, йди туди! Ти добре граєш головою!". А він каже мені: "Йожефович, я зараз заб’ю!". Звідки він знав це? Може, відчував? – припускає Йожеф Сабо. – Звичайно, Романцев розбирав нашу команду. Андрій весь час подавав на передню штангу, куди йшли центральні захисники і головою перекидали м’яч на дальню штангу. Мабуть, воротаря "затуркали" до такої міри, що Шевченко ще не вдарив, а він вже пішов вперед! Він був упевнений, що м’яч піде на ближню штангу. А Андрій його підрізав якось, і м’яч пішов у ворота. Воротар задкував-задкував, і в підсумку сам собі закинув. Напевно, таке буває один або два рази в житті".
"Коли Філімонов пропустив, Вітя (коментатор Гусєв, – Футбол 24) просто... бум – і завмер. І я сказав: "Боже мій". Просто щоб якось продовжити репортаж, – пригадує його напарник Андрій Голованов. – Мені ці слова часто пригадують. І я жартую, що цією фразою, мабуть, запам'ятаюся у спортивній журналістиці. Зрозуміло, що мільйони телеглядачів після цього гола сказали зовсім інше".
Перед поєдинком з Україною збірна Росії у повному складі вирушила до храму – просити благословення. Кажуть, серед делегації бракувало тільки однієї людини – Олександра Філімонова.
"За легендою, Філімонов дійсно єдиний, хто не пішов до батюшки, – розповідає журналіст Дмитро Зеленов. – Але він, за спогадами моїх колег, завжди був дуже своєрідним. Людина не від світу цього. Щоправда, воротар, як кажуть профі, таким і повинен бути. Це – рятувальне коло".
Післяматчеву атмосферу в роздягальні росіян коротко описав Єгор Тітов, тодішній півзахисник московського Спартака: "У роздягальні Сашка вибачився і закрив обличчя рушником. Напевно, сльози були, але я не придивлявся. Кожен переварював цю ситуацію в собі".
Україна натомість потонула в ейфорії. Не стали винятком наші легіонери, які у той період виступали за російські клуби. Свого часу я поцікавився у Юрія Вернидуба: "Осінь 1999-го. Ви все ще гравець Зеніта. У Лужниках суперматч Росія – Україна. "Бей, Хохлов – спасай Россию" і все в такому дусі. Розв’язка – епічний гол Шевченка у ворота Філімонова. Як цю трагедію російського футболу сприйняли у Зеніті?"
Юрій Миколайович розсміявся у відповідь: "Ви ж знаєте мій характер. Повірте, всі емоції, які тримав усередині, видав їм назовні: що таке "хохли" і з чим їх їдять. Тим паче, я в команді був не один такий – Сергій Попов, Саша Свистунов, Саша Співак, Гена Попович, Саша Бабій. Ціла українська діаспора. Ображати себе ми не дозволяли нікому. І нас поважали за це. Якщо я, громадянин України, носив капітанську пов’язку Зеніта, то це багато про що свідчить".
Кардинально інша історія у Віталія Самойлова, вихованця київського Динамо, який тоді виступав за калінінградську Балтику. "Дуже глибоко відклався у пам’яті один епізод, який досі часто згадую, – розповідав мені Самойлов у грудні 2019-го. – Коли Шевченко забив збірній Росії на Лужниках, я сидів у компанії футболістів Балтики, а також коментатора, що працював у межах Калінінградської області. І от, коли Філімонов пропустив від Шеви, всі поглянули на мене з неприхованою злістю, а один навіть замахнувся рукою. Це було не жартома, а через те, що я – з України, а Україна забила Росії.
Після фінального свистка той, який замахувався, сказав фразу: "Когда же мы отгородимся от вас 6-метровым забором?!" Ось ці слова мені запам’яталися на все життя. Особливо часто згадую їх після 2014-го".
А що ж кажуть безпосередні герой та антигерой легендарного епізоду? У листопаді 2017-го я мав можливість запитати про це Андрія Шевченка.
– Суто по-людськи вам шкода Філімонова, який пропустив "парашут", що, за великим рахунком, зламало його кар’єру?
– Я про це ніколи не замислювався. Це – футбол. У кожного є свої злети і падіння, хороші матчі або погані. На особистості я ніколи не переходив. Перед нами стояло завдання вдало зіграти у цьому матчі, повернутися додому з результатом. Як склалася доля Філімонова потім – це його особисте.
– Після фінального свистка ви підійшли до нього. Пам'ятаєте, що сказали?
– Я вже не пам’ятаю той момент (Усміхається). Минуло надто багато часу.
Задля справедливості варто зазначити, що Філімонов зламався "не повністю", або зламався не так, як всі того очікували. У 2001-му він навіть перейшов до київського Динамо, щоб на короткий період замінити травмованого Шовковського. Згодом пограв за ряд російських клубів, на Кіпрі, в Узбекистані. Ворота покинув аж у 2018-му, коли виповнилося 45. При цьому встиг стати чемпіоном світу з пляжного футболу. Вісім років тому вивести його на відверту розмову вдалося Юрію Дудю.
"Якщо згадувати той же матч з Україною, відсотків 90 уболівальників вважає, що я продався. А після того, як я поїхав до Києва, людей, які в цьому впевнені, стало ще більше, – констатував Олександр Філімонов. – Але Лобановський не взяв би в команду людину, яка продає ігри. Навіщо тобі потрібен воротар, який продав гру? Продав когось – продасть і тебе. Лобановський не дурень, таких речей він би не зробив.
Мене дивує непослідовність людей. Часто люди підходять і кажуть, що не хочуть нагадувати про цей матч. Але обов'язково закінчать: "Ти не переживай!" У всіх відчуття, що я переживаю, посипаю голову попелом, готовий повіситися. В основному цей матч пам'ятає широкий загал – просто футбольні вболівальники. А ось серед уболівальників Спартака я не зустрічав жодного, який підійшов би і нагадав про це. Вони зазвичай кажуть: "Спасибі за роки в Спартаку". Без всяких спогадів про 9 жовтня.
Зла реакція чулася постійно. Не було жодного міста, жодного стадіону, де б не скандували: "Не пробачимо!", "Україна!" або "Шевченко!". Я ставлюся до цього, як до даності. Якби я міг щось змінити – змінив би.
Після цього матчу я тричі став чемпіоном Росії. Про які, блін, втрачене життя, нефарт, зниження майстерності може йти мова? У 2000 році на груповій стадії Ліги чемпіонів ми пропустили три голи. І от скажіть тепер: міг би вбитий воротар це зробити? Я думаю, що ні".
На завершення – цікавий штрих зі спогадів Ігоря "Тополі" Мазура, лідера українського фанатського сектора 90-х, яким він поділився в інтерв'ю для Футбол 24. Матч на Лужниках супроводжувався хардкорним "третім таймом".
– "По п’яні" кілька наших зайшли не в той сектор і їх там "загупали". Вони "спалилися", коли Філімонов заніс м’яч у свої ворота. Підірвалися на радощах серед ворожого сектора – і "кузьмічі" їм трохи наваляли зі всіх сторін. У всій цій ситуації більше вигрібали, як не дивно, москалі.
– Як так сталося? Свої били своїх?
– Наших уболівальників менти змогли зібрати з вокзалів і збити докупи – особливо ультрасів, які трималися разом. Їх локалізували і тримали під контролем. Що роблять місцеві фанати? Ці дебіли намагаються прорватись до нас. У них з ментами були жорсткіші стосунки. Рускій, а особливо п’яний рускій – йому пофіг мент, чи не мент. Публіка – 300 "штиків" у метро, і ще десь 200 – назовні.
На прорив йшли по 20-30. Менти замикали кільце і їх вбивалося "в гівно". Зовні кричать "Наших бьют!". Найбільш активних запускають всередину м’ясорубки. Нам не дають махнутися повноцінно, блокують, натомість їм дозволяють забрати побитих. Ситуація повторювалася упродовж 2-3 годин. Таким чином кілька сотень москалів були забиті "в гівно" і втратили свої шарфи. У цій ситуації російські менти підіграли нашим, не допустивши масштабного махачу стінка на стінку. Наші йшли колоною, і хіба що добивали ногами тих москалів, які валялися обабіч.
Після матчу – одразу на вокзал. Наших супроводжували під охороною. Їхні так звані правоохоронці, мабуть, добре розуміли: їхнє бидло настільки без гальм, що може й убити когось. Якихось серйозних нагод, щоб відігратися, москалям не дали. Відігралися хіба що на "кузьмічах", які опинилися не в той час і не в тому місці. Підсумкова нічия на Лужниках стала для них усіх великою трагедією. Вони заливали горе.