"Після голу Шевченка показав росіянам, що таке "хохли" і з чим їх їдять". Яким футболістом був Юрій Вернидуб

30 березня 09:00 15132 Читать на русском
"Після голу Шевченка показав росіянам, що таке "хохли" і з чим їх їдять". Яким футболістом був Юрій Вернидуб
Капітан Зеніта Юрій Вернидуб із Кубком Росії-1999

Друга частина інтерв'ю "Футбол 24" із головним тренером Зорі, який у 1980-90-х виступав за запорізькі Металург і Торпедо, випробував себе у другій Бундеслізі і носив капітанську пов’язку у Зеніті.

Захисник та опорник Юрій Вернидуб прямував до своєї вершини упродовж всієї ігрової кар'єри. Розпочинав у рідному житомирському Спартаку. Транзитом через нікопольский Колос опинився у Дніпрі – тут одразу зрозумів, що пробитися у чемпіонську основу команди Кучеревського йому не вдасться. "Там був справжній дрім-тім", – констатує Вернидуб.

Частина перша: "Впав і думаєш: "Йо-ма-йо, зараз покажуть по всіх телеканалах!" Юрій Вернидуб – про Луніна, тренерський психоз і готовність очолити нову команду

Він із приємністю згадує, як у складі запорізького Металурга їздив на Кавказ, обігрував московський Спартак і київське Динамо. Не шкодує про легіонерський досвід, здобутий у німецькому клубі Хемніцер. Але єдиний у своїй кар'єрі титул Юрій Вернидуб здобув перед виходом на футбольну пенсію. У фіналі Кубка Росії-1999 пітерський Зеніт, у якому капітанив теперішній наставник Зорі, обіграв московське Динамо – 3:1.

Вернидуб-футболіст. Який він?

"Батько плакав через те, що рідко мене бачить"

– Любов до футболу вам прищепив батько?

– Не можу сказати, що однозначно батько. У сім’ї нас було троє – я найменший, із 1966-го, брат – із 58-го, а сестра – із 55-го. Виріс я у Житомирі, але мешкали ми на околиці міста у своєму приватному будинку. Житомирщина – це край прекрасних лісів. Тільки-но прокидаєшся, хапаєш м’яч і біжиш грати у футбол.

вернидуб

Батько бачив моє захоплення. А ще – старший брат, я більше за ним бігав. "Можливо, йому зайнятися футболом?" – подумали в сім’ї. Відвели у секцію при школі. Нас було 27 осіб, але тільки я заграв на високому рівні. Були ще хлопці, які потім виступали у Другій, або максимум у Першій лігах. Мені ж поталанило пройти шлях від Другої ліги до еліти.

– Даруйте, що зачеплю болючу для вас тему… Минулого року ви втратили батька. Розкажіть про нього. Якою була людина, що дала українському футболу Юрія Вернидуба?

– Як і будь-яка дитина, можу висловити на адресу свого батька лише слова вдячності. Вдячності за те, що він мене виховав разом із мамою (мати ще жива, дай їй Боже здоров'я). Знаєте, мій тато був прекрасною людиною. Звичайний роботяга. Він дуже любив свою сім'ю, зокрема й мене, як молодшого сина.

Особливо це стало проявлятися, коли я робив перші кроки у професіональному футболі, граючи за житомирський Спартак. Не було такого матчу, який батько пропустив би. Спершу приходив разом із мамою, згодом вона потроху відійшла від цього. А він – на кожній грі, постійні слова підтримки. Після матчу сідали удвох: "Сподобалося те, не сподобалося інше".

– Серйозний підхід…

– Навіть останнім часом, незадовго до смерті, тато все одно очікував, коли в мене матч. Завжди вмикав телетрансляцію, дивився всю гру. Обов'язково телефонував, вітав. Дуже добрий, хороший. За все життя ні разу мене не образив, не вдарив – це дорогого коштує. Якщо мама могла собі це дозволити, то батько – ніколи.

Найгірше, що я міг від нього почути – це трохи підвищений тон. Він не шкодував для мене нічого. У мене завжди були найкращі бутси, спортивні костюми, хоча ми мали небагато грошей. Жили на зарплату батька і матері – 250-300 рублів. Можете собі уявити, що це, коли такий скромний заробіток і троє дітей.

Я пишаюся тим, що у мене такі батьки. Прості, справжні роботяги. У моїй пам'яті вони залишаться на все життя. Нехай батькові земля буде пухом. Приїжджаю до матері в Житомир, і зараз найперше, що робитиму – піду до тата на кладовище. Нам є чим гордитись. Він дуже гарно, правильно нас виховав.

– Ви – увесь в батька?

– Так, у батька. (Після паузи) Коли ми зустрічалися в останній період, у його очах були сльози. Він часто плакав через те, що рідко мене бачить…

"На столах – розкішна "поляна". Ми порушували режим"

– У різних джерелах ви записані по-різному: десь – як захисник, десь – як хавбек. На якій позиції почувалися комфортніше?

– Сто відсотків. Я грав і центральним захисником, і опорним півзахисником. Це схожі позиції, що мені дуже подобалося. Коли кажу футболістам: потрібно зіграти опорного, хто може центрального – вони якось так дивляться. Які проблеми? Так, в опорній зоні потрібно трохи більше рухатися. Але тим і цікавіше – ти маєш величезний потенціал, щоб усюди допомогти, підстрахувати, розпочати атаку. Ці позиції для мене – найрідніші, тому намагаюся найбільше підказувати саме тим футболістам, які на них грають.

– Ви розпочинали у житомирському Спартаку. Як новачка, можна сказати салагу, прийняв дорослий колектив?

– У Житомирі був прекрасний колектив, такі неймовірні футболісти там грали! Та й узагалі в той час рівень Другої ліги був таким, що вона б дала фору не те що теперішній Другій, а й навіть Першій лізі. Прийняли мене гарно. Досі вдячний тренеру Стародубову Валерію Андрійовичу, який мене помітив і взяв у Спартак. Після нього команду очолив Олександр Іщенко.

"Хотів довести Маркевичу, що я – не якесь фуфло". Неймовірна історія футболіста, який громив Лужного в карти, забивав голи на замовлення і став героєм книги Кварцяного

У складі були достатньо серйозні футболісти – Володя Шишков, один із найкращих бомбардирів Другої ліги, Ігор Талько, який згодом перейшов у Металіст… Усі – вікові, з чималим досвідом. Тоді існувала спеціальна програма: у домашньому матчі обов'язково повинен грати власний вихованець. Спасибі Стародубову за те, що він мене випускав не лише вдома, але й на виїзді. Довіряв мені. Напевно, я заслужив його довіру своїм бажанням. Цього ж бажаю своїм молодим футболістам: якщо сумлінно ставитиметеся до футболу, будете докладати максимум свого бажання, то обов'язково гратимете.

– Наступний етап – нікопольський Колос. Чи застали там пам'ять про легендарний дует Ємця і Жиздика?

– До Нікополя я потрапив після армії, 1987 рік. У той період вони вже встигли попрацювати у Дніпрі. Колос мав пристойний склад. За нікопольську команду виступали футболісти Дніпра – Андрій Ділай, Микола Федоренко, Валерій Рудаков із Шахтаря, хавбек Олександр Хапсаліс, нападник Юрій Гарячий. Цей колектив не загубився б навіть у Вищій лізі. Пишаюся тим, що поталанило грати разом із ними. Багато чого почерпнув для себе, а після Нікополя мене запросили в Дніпро.

Щоправда, у Дніпропетровську я надовго не затримався. Швидко зрозумів, що краще перейти в іншу команду, ніж виступати за "дубль". У 1988 році Дніпро став чемпіоном СРСР, Протасов із Литовченком перейшли в Динамо, а у зворотньому напрямку вирушив Євтушенко. Там дуже багато зірок було – Башкиров, Таран, Сорокалет, головний тренер – Кучеревський. Справжній дрім-тім! Я усвідомив, що конкурувати з ними не зможу, а тому попросився на вихід і поїхав у команду Другої ліги – Прикарпаття (Івано-Франківськ). Тим паче, якраз тоді одружився, народився син… Актуальним було квартирне питання – якраз у Франківську мені надали житло. Раніше ж не купували квартири, а отримували (Усміхається).

– Практично усім рано чи пізно доводилося грати на території команд із Кавказу. Як правило, розповідають абсолютно дикі історії. У які пригоди потрапляли ви?

– Чогось надзвичайного зі мною не ставалося, хоча грав там доволі часто. Ми їздили і в Батумі, і в Сухумі. Тбіліського Динамо не застав, бо Грузія раніше за усіх відкололася від чемпіонату СРСР. Ну що можу сказати… Гарячий там народ, але надзвичайно гостинний.

Пригадую, поїхали ми грати проти Нефтчі у Баку. У них якраз вибухнув конфлікт через Нагірний Карабах. У місті – комендантська година. Ми прилетіли, зіграли матч і залишилися ночувати, бо попереду – виліт у Ленінград до Зеніта на гру наступного туру Першої ліги. Приїжджають хлопці із Нефтчі і запрошують в гості. "Та у вас же комендантська година", – дивуємося ми. "А ви не хвилюйтеся", – відповідають.

Спустилися вниз. Там – їхня міліція. Спокійно сіли у машину і поїхали в ресторан. На столах – розкішна "поляна". Ікра червона, ікра чорна, шашлик… Ех, як ви розумієте, ми у свій час також трохи порушували режим (Усміхається). Посиділи кілька годин, поспілкувалися. Час повертатися. "Не хвилюйтеся", – кажуть. Міліція зайшла, посадила нас у бобік і відвезла у готель. Заночували, наступного дня полетіли.

– У 1993-94 роках ви були гравцем німецького клубу Хемніцер. Що розповісте про цей період кар'єри?

– Не шкодую, що наважився на такий крок. Все-таки побачив, що таке Європа. Були гравці, які їхали туди напряму, а з нами трапилася інша історія. Агент, якого зараз вже немає серед живих, повіз мене, Сашка Червоного і ще 2-3 гравців у Німеччину. Там передав іншому агенту – Дітеру Шіцу, який розвозив нас по клубах. Я потрапив у Хемніцер і там залишився. Команда виступала у другій Бундеслізі. А вже третя за силою ліга німецького футболу тоді вважалася аматорською.

У мене залишилися хороші спогади про цей період. Попри те, що згодом змінився головний тренер, після чого я значно рідше виходив на поле. Одразу захотілося повернутись в Україну, що ми з дружиною і зробили. Вона хотіла залишитися в Німеччині – якраз наш другий син Микола мав народитися. Але я наполіг на своєму. Через два тижні після повернення в Україну склад нашої сім'ї поповнився.

– З того часу ви можете без проблем спілкуватися німецькою?

– Звичайно. Але бракує постійної практики. Якщо поїдеш у Німеччину, трохи поспілкуєшся, то багато чого собі пригадуєш. Словом, з німецькою у мене склалося краще, ніж з англійською. У Хемніцері пощастило попрацювати із відомим тренером Хансом Майєром. Міцний мужик, як то кажуть. За словом у кишеню він ніколи не ліз. Справжній футбольний диктатор.

Отож своїм німецьким періодом я задоволений. Можна було там залишитися, але я передумав. А от Анатолій Мущинка, який переїжджав у Німеччину разом зі мною, пустив коріння у західній частині країни.

"У Зеніті українці нікому не дозволяли себе ображати"

– Як відбувся ваш перехід у Зеніт?

– Коли повернувся із Європи, мене підхопило запорізьке Торпедо. Німці обіцяли відпустити мене безкоштовно, якщо з'явиться якийсь клуб. А вже після Торпедо я перейшов у Зеніт, де попри те, що це був завершальний акорд моєї кар'єри, провів досить успішний період. Із Зенітом виграв Кубок Росії. Так, Росії, ну і нехай. Тоді у стосунках обох країн усе було добре. Тому нічого страшного в цьому не бачу. Це зараз відбувається казна-що.

Народився, живу і буду жити в Україні. Завжди відстоюватиму честь і гідність своєї Неньки. Нічого не маю проти Росії, але до того, як вони поводяться, є багато запитань.

– Із колишніми партнерами по Зеніту обірвали спілкування?

– Ні. Із Сашею Горшковим підтримую зв'язок – зідзвонюємося. Трохи менше, але контактую із Сашею Співаком, який там залишився жити. Є друзі, які з мене ніколи не кепкують. Як життя? Як справи? Як футбол? Про це говоримо. А от з такими, які лізуть в душу і щось там розповідають, я обірвав усі зв'язки. Казав їм: не ми до вас прийшли, то яке ви маєте право щось розповідати? Люди дивляться по телевізору незрозуміло що. Мізки їм настільки промили, що я вже їх ніяк не можу зрозуміти.

Не хочу продовжувати цю тему. Для мене вона надзвичайно болюча. Можу сказати одне: якщо назріє потреба і скажуть усім стати до рушниці, я буду в перших рядах. За свою державу, за свою сім'ю.

– Осінь 1999-го. Ви все ще гравець Зеніта. У "Лужниках" суперматч Росія – Україна. "Бей, Хохлов – спасай Россию" і все в такому дусі. Розв’язка – епічний гол Шевченка у ворота Філімонова. Як цю трагедію російського футболу сприйняли у Зеніті?

– (Сміється) Ви ж знаєте мій характер. Повірте, всі емоції, які тримав усередині, видав їм назовні: що таке "хохли" і з чим їх їдять. Тим паче, я в команді був не один такий – Сергій Попов, Саша Свистунов, Саша Співак, Гена Попович, Саша Бабій. Ціла українська діаспора. Ображати себе ми не дозволяли нікому. І нас поважали за це. Якщо я, громадянин України, носив капітанську пов’язку Зеніта, то це багато про що свідчить.

вернидуб

У той час ми дійсно могли називатись братами. Стосунки між обома країнами були щонайкращі. Тим паче, команду очолив Анатолій Бишовець, у тренерський штаб входив Леонід Колтун. Саме з подачі Леоніда Яковича мене запросили в Зеніт.

Стільки часу минуло… Стільки всього змінилося… Нещодавно мене запрошували в Росію. Зеніт відзначав якусь історичну дату. Роман Максимюк, знаю, їздив. А я – ні. Це вже був період, коли розпочалася кривава катавасія. Якщо чесно, то вже й забув, коли востаннє бував у Росії.

– Ви працювали під керівництвом багатьох наставників. Кого можете виділити? Хто з них мав найбільший вплив на формування Вернидуба-тренера?

– За підсумками своєї кар'єри можу виділити двох тренерів. Перший – Анатолій Бишовець, з яким я перетинався у Зеніті. Щоправда, Кубок Росії ми брали вже з Анатолієм Давидовим, якому також варто віддати належне. Другий – Ігор Надєїн, який тренував запорізький Металург. Ми тоді пробилися у Вищу лігу СРСР і встигли відіграти там один сезон. У рідних стінах обігрували і московський Спартак (2:1), і київське Динамо. Залишилася хороша згадка.

Сторінка автора у Facebook

"Перед моїм відльотом відбулася тривала розмова з Лобановським". Андрій Шевченко – про золоту епоху в Мілані, містичну поразку від Ліверпуля та історичний гол збірній Росії

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
15
год
:
17
хв
Маріуполь
17:00
Динамо
Вгадай результат матчу

Новини

Залиште відгук