Інтерв’ю "Футбол 24" із 27-річним захисником Сергієм Вакуленком. Минулий рік наш легіонер провів у складі Арарата-Вірменії: став чемпіоном країни, гучно заявив про себе у єврокубках, а потім пережив страшне дежавю, вдруге в житті опинившись на території війни.
"Після голів у Лізі Європи не міг заснути"
– Минулоріч ви вперше в кар’єрі виграли національний чемпіонський титул. Клуб, у якому граєте, Арарат-Вірменія, заснований у 2017-му, проте вже двічі став найсильнішою командою країни. Як таке можливо?
– Колись я ще був чемпіоном Першої ліги із Маріуполем (Усміхається). Думаю, секрет успіху Арарата-Вірменії дуже простий – клуб непогано фінансується, є гроші, тож вони можуть на хороших умовах запрошувати якісних легіонерів. Тут ніхто не може дозволити собі стільки легіонерів, як Арарат-Вірменія.
– Наскільки розумію, капітал – російський?
– Взагалі без поняття, якщо чесно. Знаю, що клуб добре фінансується, але звідки йдуть гроші – не в курсі. (Президент Арарата-Вірменії – Самвел Карапетян – російський бізнесмен вірменського походження, його статки оцінюються у 2,5 млрд доларів, – Футбол 24).
– Чемпіонство 2019/20 відсвяткували гучно і з солідними бонусами?
– Всією командою відзначили цю подію в ресторані. Бонуси також хорошими були. Тут, в принципі, за кожен матч непогані премії. Скільки отримали за чемпіонство – не можу сказати, але нас не обділили.
– Більше, ніж в Україні?
– Не так, як у Динамо чи Шахтарі, звичайно. Тут немає зарплат, як у Шахтаря, по 100 тисяч доларів. Але якщо порівнювати з УПЛ, то, думаю, наша команда в плані фінансів десь на рівні Зорі, Десни, Олександрії.
– У липні ви зіграли неймовірний поєдинок за Суперкубок Вірменії проти Ноа: 4:4 – основний час, 5:5 – додатковий, 6:7 у серії пенальті. Найбожевільніший матч у вашому житті?
– Один із. Цей матч був божевільним, але в негативному плані, тому що ми вели 4:1, але вони зрівняли – 4:4, потім вийшли вперед 4:5 і вже ми зрівняли – 5:5, проте таки поступилися по пенальті.
А ось божевільний у хорошому значенні цього слова трапився в Лізі Європи. Програвали Фолі – 1:3, за дві хвилини до кінця забиваємо два голи, а в компенсований час мені вдалося відзначитись переможним м’ячем – 4:3.
– Ви стали героєм єврокубкової кампанії, адже забили і в наступному раунді – словенському Целє (1:0). Команда після таких подвигів носила вас на руках?
– Жартома почали називати мене "Українським Рамосом" (Усміхається). Мої голи покращили авторитет клубу на міжнародній арені, плюс – гроші заробили. Зрозуміло, що не я один граю. Вся команда допомагала, але так вийшло, що мені вдалося завершити їхні старання переможною крапкою.
Через позитивні емоції навіть не міг заснути. Вистачало дзвінків і смс від друзів та знайомих. Навіть від тих, з ким я давно не спілкувався. Безліч привітань! Це поки що два найбільш пам’ятні матчі у моїй кар’єрі.
– Обігравши Целє, ви зізналися моїм колегам, що хотіли би перейти у більш статусний чемпіонат. Після Ліги Європи отримали якісь варіанти?
– Були розмови, але конкретики – ніякої. У мене тут контракт ще на півтора року. Тож ні я, ні мій агент поки не спілкувалися із керівництвом клубу, бо бракувало конкретики. У будь-якому випадку Арарат-Вірменія захотів би грошової компенсації. Було б чудово, якби знайшлася команда із сильнішого чемпіонату, готова за мене заплатити. Але 100-відсоткового варіанту наразі не надходило.
"Ми залишали у Єревані свої сім’ї. Хтозна, що могло трапитись"
– Перед вересневим матчем із Црвеною Звєздою у Вірменії оголосили воєнний стан. У команді виникла паніка?
– Ось це нас і підкосило. Якби ми приймали сербів на власному полі, наші шанси на успіх суттєво б зросли. Сидимо вдома, готуємося до відповідального матчу, увечері отримуємо смс: "Завтра в 5-ій ранку команда вилітає на Кіпр". Почалася паніка. Усі вже знали, що йде війна у Нагірному Карабаху. У клубі спробували заспокоїти легіонерів: "Ми в Єревані, тут усе спокійно". І справді, у столиці Вірменії було спокійно. Але в той момент, так чи інакше, команда відчувала тривогу. Особливо ті футболісти (серед них і я), які залишали у Єревані свої сім’ї, дітей. Хтозна, що могло трапитися. Усі побоювалися.
Потім був важкий переліт. Через цей сумбур і метушню в останні два дні не підготувалися до матчу, як належить. Якби ми знали про гру на Кіпрі на тиждень раніше – інша справа.
– Далі – більше. Розпочалася повномасштабна війна. Якою була атмосфера у Єревані? Сім’я, до речі, залишалася з вами до кінця?
– Так. Я пропонував сім’ї повернутися додому, але все-таки вирішили залишитись. Атмосфера була напруженою. Так завжди трапляється, коли в тій чи іншій країні відбувається війна і є бодай мінімальний ризик, небезпека. Ти розумієш, що десь там, недалеко, тривають бойові дії. Це – людська психологія. Дякувати Богу, у Єревані все було і є спокійно. Працівники клубу постійно заспокоювали команду: "Не панікуйте. Все буде нормально".
– Мабуть, вам було трохи спокійніше, ніж тим же іспанцям, бо ви вже це проходили, мали гіркий досвід війни в Україні…
– Трохи легше, справді. Але все одно – це чужа країна. Тоді я хоча б на своїй землі перебував і розумів, що це відбувається на Донбасі і в Криму… До речі, у нас теж ніхто ні від чого не застрахований. Невідомо, що буде завтра або через рік. Дай Боже, звісно, щоб усе закінчилося, мирно жили і не було війни. Так само й тут. Щодо легіонерів, то зрозуміло, що іспанці і португальці панікували дуже сильно.
– Якими вам відкрилися вірмени в екстремальній ситуації?
– Неймовірні патріоти! Ми, до речі, скидалися всією командою, надсилали допомогу. Проїжджаєш містом – і на кожному перехресті збирають гроші для військових. Вірмени стоять один за одного горою. Це вразило мене дуже сильно.
– У підсумку, Нагірний Карабах вони таки втратили. На вулицях запанував траур?
– Чогось надзвичайного я не помітив. Безперечно, дуже засмученими були, увесь народ. Я на такі теми місцевих не розпитую, не лізу в душу. І вони мені про це не розповідають.
– Як війна позначилася на вірменському футболі? Грошей стало менше?
– Паузи у чемпіонаті, як такої, не було. З грошима також все гаразд – усе виплачується вчасно. Навіть у розпал пандемії клуб не пішов на скорочення зарплат, хоча так вчинили у багатьох інших країнах. Молодці в цьому плані. Все, що пообіцяли, виконують.
"Живемо з Гуффраном на одному поверсі"
– У вірменській Прем’єр-лізі – 10 клубів, але у достатньо відомого клубу Гандзасар всі показники – на нулі. Що трапилося?
– Знялися з чемпіонату. Цьому передував скандал в одному з матчів, де арбітр їх, начебто, засудив. До кінця цієї історії не знаю, але зрештою Гандзасар вирішив знятися і розформувати клуб. Все, вже немає такого клубу, футболісти стали вільними агентами, а результати зіграних ними поєдинків – анульовані.
– Здивував мене і легендарний Пюнік, який перебуває на передостанній сходинці. Чому занепав колишній суперник Динамо і Шахтаря у Лізі чемпіонів?
– Я також дуже здивований. До них зараз прийшли тренери Мелікян та Монарьов, українські футболісти поїхали туди. Хороший клуб, з історією і численними титулами, а в підсумку – взагалі немає результату. Не знаю, чому так. У плані фінансів, наскільки мені відомо, у Пюніка все гаразд. Та й загалом у вірменському чемпіонаті стабільні фінансові тили. Зарплати тут не космічного рівня, але ніяких затримок немає, все чітко.
– Коли повертаєтеся у розташування клубу?
– Я вже у Вірменії, днями прилетів. Розпочали тренувальний процес. Сезон відновлюється в районі 28 лютого. Через тиждень вирушаємо на збори в ОАЕ.
– Головний тренер Арарата-Вірменії – іспанець Давид Кампанья. Отже, традиційно багато тактики?
– Класичний іспанський тренер – багато інформації, щодня по годині-півтори у нас відбувається "теорія". Сидимо, переглядаємо різноманітні відео. А коли відбувалися дворазові тренування, то й "теорій" було дві. Кампанья вимагає якості, коротких-середніх передач, тактичних елементів.
Усі заняття – з м’ячем. Футболісти, звісно, це люблять, але й фізична готовність – не менш важлива складова. На початку сезону повинен закладатися фундамент. Проте зараз ми не бігаємо взагалі. Упродовж своєї кар’єри в усіх попередніх клубах я звик, що збори починаються з бігової роботи, аеробіки, тренажерного залу, а вже потім поступово переходиш до м’яча, коли приїжджаєш у теплі країни. Ноги готові, "дихалка" готова.
У Єревані – холодно, сніг. Сьогодні, наприклад, вже було тренування на засніженому полі. Що там можна тренувати? (Усміхається) М’яч підстрибує в різні боки, підсковзуєшся, падаєш. Я не скаржуся, просто констатую факт. Якби ми були в Іспанії – інша справа. Тут же погодні умови не дозволяють.
– Як на такі тренування реагує зірковий Йоан Гуффран?
– Він вже це проходив попереднього року. Ми ж із ним разом приїхали в команду минулої зими. Гуффран – хлопець простий, без пафосу, хоча пограв у Ньюкаслі та Бордо на дуже серйозному рівні. На все реагує адекватно, немає байдужого ставлення. Упродовж кар’єри він здобув гроші і славу, але в побуті – звичайний пацан. Ми, до речі, сусіди. Живемо з Йоаном на одному поверсі.
– У якій формі перебуває 34-річний ветеран?
– Як людина і професіонал – він хороший. Але я б не сказав, що Гуффран – найкращий гравець нашої команди. Так, один із лідерів Арарата, проте з Циганковим у Динамо чи Тайсоном у Шахтарі не зрівняється. Можливо, вже й вік бере своє.
Перед тим, як перейти сюди, довго перебував без ігрової практики, тому весною йому було дуже важко. Згодом додав, став гравцем основного складу, але не більше. От коли я тренувався з першою командою Шахтаря – Тайсон, Фернандінью, Дуглас Коста – ось там відчувалася різниця. Дивишся на себе і на них, розуміючи, що тобі до такого рівня ще дуже-дуже далеко.
– Днями ваш клуб підписав ще одного українця – Єгора Клименчука. Ви знайомі?
– Єгор уже в команді, тренується. Ми раніше не були знайомі так, щоб супер, але грали один проти одного. Чудово, що тепер буде одним українцем більше. Удвох – веселіше і надійніше.
"Місцеві команди сильніші від українських!" Я сиджу і думаю: "Ну кому ти це ліпиш?"
– Підсумовуючи нашу розмову, не шкодуєте, що обрали Вірменію?
– Взагалі не шкодую. Спершу побоювався їхати. Але бачив, що команда була чемпіоном, чув, що там усе чітко. Приїхав – і переконався в цьому сам. За рік пограв у єврокубках, непогано себе проявив і здобув новий важливий досвід.
Попри це, є мінус – перебуваю далеко від дому. Було важко, особливо під час карантину. Цілісінький рік не приїжджав додому. Під кінець року ми вже з розуму сходили – так хотілося до своєї родини. Дружина постійно з дитиною, я – на тренуваннях, на матчах. Це дуже непросто.
Якби надійшла пропозиція від хорошої української команди, я б хотів повернутися і боротися хоча б за першу шістку УПЛ. Або ж можна пограти у більш сильному іноземному чемпіонаті. Бо, ніде правди діти, вірменська ліга – посереднього рівня. Арарат-Вірменія ще б міг поборотися за топ-6 в Україні, всі інші команди – це, в кращому випадку, друга шістка.
Мені – 27 років, тож хочеться прогресувати і не засиджуватися на одному місці. Я така людина, що постійно прагну нових викликів. З іншого боку – до мене тут чудове ставлення, умови контракту виконуються по-людськи, ні разу не було такого, щоб вчинили по-гівняному.
Тож маємо дві сторони медалі. Бо є ризик, що повернуся в українську команду, сидітиму без грошей, а потім в наступному інтерв’ю поскаржусь тобі: "Тут не платять". Запитаєш: "Ти правильно зробив, що переїхав?" – "Ну, хотів у свій чемпіонат, зате тепер сиджу без зарплати". Ми ж усі чудово знаємо реалії багатьох українських клубів – то платять, то не платять, то затримки якісь… Натомість у Вірменії займаюся улюбленою справою, отримую за це гідну оплату, тож з усмішкою виходжу на поле.
– Всі ці трабли ви якраз пережили у своєму попередньому клубі – Карпатах…
– От, здавалося б, ти граєш в основному складі, Україна, Прем’єр-ліга. Але ж сидиш без грошей! Тобі просто не виплачують зарплату. Поїхав у Вірменію. Чемпіонат слабкий – питань нуль. Проте я не соромлюся називати речі своїми іменами.
Натомість багато хто з наших, поїхавши у Казахстан, Азербайджан тощо, потім роздають інтерв’ю: "Та ти що! Тут такий чемпіонат! Місцеві команди сильніші від українських!" Я сиджу і думаю: "Ну кому ти це ліпиш?" Все одно рівень УПЛ вищий, ніж у всіх цих країнах колишнього СНД.
– За Карпатами продовжуєте стежити?
– Потроху стежу за всіма командами, у яких колись пограв. Карпати у Другій лізі, базу віддали ФК Львів. Образливо, бо клуб класний і місто красиве. А вболівальники які! Мало де у нас так вболівають, як у Львові. Я сам із Харкова, мені завжди імпонували фанати Металіста, і ось у Карпат така ж торсида була, а ще – у Дніпра. Зараз Дніпра немає, є СК Дніпро-1, але, як бачу, вболівальники цю команду не сприйняли. Прикро, що команди розпадаються. Немає фінансової стабільності.
– У Карпат ще не все втрачено – зараз ними займаються Смалійчук, Болотніков…
– Так, читав. Мені б хотілося, щоб ця команда продовжувала існувати хоча б у форматі СК Дніпро-1 чи Металіста 1925. Нехай візьмуть до своєї назви рік заснування – 1963-й – і повертаються. Футбол у таких великих містах мусить бути. Дніпро, Харків, Львів, Одеса, де, чув, також якась незрозуміла тривожна ситуація виникла із Чорноморцем. Де повинен процвітати футбол, якщо не там? У селах?
Пригадую, у дитинстві я мріяв стати футболістом, бо дивився і надихався грою Металіста, хотів виступати за цей клуб. Навіть зараз, якщо б Металіст 1925 вийшов у Прем’єр-лігу, із задоволенням приєднався б до них. Завжди прагнув грати у рідному місті. До речі, вони запрошували мене після Карпат. Але в той момент мені кортіло спробувати сили за кордоном…