Інтерв'ю Любомира Кузьмяка із Олегом Касторним, захисником Металіста, Шахтаря та ряду російських клубів у 90-х.
Футбольне життя не завжди буває красивим, барвистим і успішним. В українському футболі безліч історій з жахливим кінцем. Просто не всі наважуються про них говорити.
У певний момент розмови складається враження, що Олег Касторний деколи робить це аж занадто відверто – слухаєш і відмовляєшся вірити. Він не боїться осуду і зізнається, що не шкодує про жоден свій вчинок. Це його історія і його помилки. Вони ніби маркер – слухай і роби навпаки.
"Я ж нічого не вмію. Йти до школи вчителем фізкультури?"
– Коли ми домовлялися з вами про інтерв’ю, ви відразу пояснили: "Я втомився від футболу".
– Років вісім до м’яча не підходив. Головна причина – болі у спині. Інакше бігав би за ветеранів.
– Не знайшов жодного харківського екс-футболіста, який би підтримував з вами стосунки. Ви повністю абстрагувалися від футболу?
– У мене немає жодної ностальгії і бажання грати у футбол. Так не завжди було – колись інколи відвідував ветеранські матчі. Потім сам себе запитав – а який сенс у цьому? Дуже рідко ходжу і на стадіон в якості вболівальника.
– Чи не найважчий період у житті кожного спортсмена – перелаштування з активної кар’єри і чіткого режиму на буденне життя. Ви складно цей момент здолали?
– Дуже складно. До того ж саме в той час у мене розпочався процес розлучення. В принципі, коли ти судишся протягом двох років, то це не дуже комфортно.
– Ви не намагалися залишитися у футболі?
– На початку 2000-х приїхав у рідне місто з Красноярська і відразу пішов на стадіон "Металіст". Клубом якраз керували мої знайомі, з якими я грав і працював. Прийшов, ми поспілкувався, вони пообіцяли віддзвонити. Дотепер дзвонять (Усміхається).
Якби у мене був агент, то я б у 34 не закінчував. А так спочатку грав у Другій лізі за харківський Газовик, потім на область. Згодом все це набридло: зарплати мізерні, щодня треба відвідувати тренування… Наостанок ще й зламався, зв’язки розтягнув. Правда, потім ще одну команду аматорську знайшов, там більше платили – на адвокатів гроші були потрібні. До того ж на усе моє майно наклали арешт.
– Окрім футболу, ви працювали в інших сферах?
– Жодного дня. Я ж нічого не вмію. Моя освіта – інститут фізкультури. Йти до школи вчителем фізкультури? Маю нерухомість, здаю в оренду. Раніше грав у покер, багато часу це займало.
– Успішно?
– Не те, щоб успішно… Просто вважаю, що в такі ігри має лише молодь грати – у них голова краще працює. У мене було так: сьогодні виграв, завтра програв. І так три роки.
– Коли ви виступали на професіональному рівні, то завжди перебували у чудовій фізичній формі і були навіть худорлявим.
– Ні, у мене якраз норма була. Просто постійно боровся із зайвою вагою. Після футболу важко себе тримати в руках. Суттєво погладшав за останні кілька років. На жаль, не можу у тренажерний зал піти через проблеми зі спиною.
"Виліт з Вищої ліги? Нас просто здали, ось і все"
– Ви потрапили у Металіст в 10-му класі. Особливі емоції для школяра?
– На той час я взагалі не знав, що робити: вступати кудись чи в армію збиратися. Саме в той непростий момент вибору сказали, що мене запрошують в команду до Леоніда Ткаченка. Моє знайомство з великим футболом не було особливо яскравим: багато одноманітності, біганини…
Хоча колектив у нас був сильним: Кутепов, Толочко, Яловський, Баранов – ми могли будь-кого перемогти. У 1988-му той же Спартак громили – загнали їх на стадіон "Зміна" на піщане поле, а вони ж тільки з манежу повилазили, початок сезону… Москвичі навіть бігати не могли.
– Як зіграли?
– Знищили 6:0. Зате через два роки в Москві вони нам віддали – 2:6, а основа взагалі 0:6 програла. У них же м’яч бігає, а не футболісти. Нам дихати важко у цьому манежі. Покриття жахливе, ще першого покоління. Відчуття, ніби на асфальті граєш.
– Євген Лемешко залучав кількох виконавців з дубля до основи. Шансів пробитися вгору у вас було небагато?
– Потрапити в головну команду – це фантастика. Що казати, якщо у нас 25-річні грали в дублі, сиділи у запасі в основі. Якщо ти потрапляв у стартовий склад, то місце своє вже не віддавав.
– І все ж у 19-річному віці ви дебютуєте у Вищій лізі.
– Повноцінну ігрову практику я вже отримував при Ткаченку, який змінив Лемешка. А Євгена Пилиповича просто прибрали, зробили невеличку революцію. Я ще від імені дубля виступав на командних зборах. Хоча сам не знаю, навіщо це робив. Загалом колектив у нас був хороший, старші хлопці допомагали. Віктор Сусло та Гурам Аджоєв, старші за мене на 9 років, вчили розуму.
– Останній союзний чемпіонат став фатальним для Металіста – ви вилетіли з елітного дивізіону.
– Нас просто здали, ось і все. До останнього боролися із Пахтакором. Нас навіть не врятувало те, що в заключному турі нам ЦСКА допоміг і Металіст виграв 3:2. От якби паралельно Дніпро не програв Пахтакору вдома, то ми залишалися б.
– Цього б не трапилося, якби за два тури до фінішу харків’яни скандально не поступилися у Владикавказі. Арбітр Вадим Жук справді творив свавілля, а команда хотіла зійти з поля?
– Судді просто дали гроші. Так, ми хотіли покинути поле, адже до 88-ї хвилини матч був рівним, рахунок 0:0 нас цілком влаштовував. А тут Жук вилучає Івана Панчишина і ставить пенальті. Що нас зупинило? Подумали, що цей демарш нічого не дасть. Побігали за суддею, посперечалися і поїхали додому.
– На зламі 90-х ви грали проти багатьох потужних нападників. Були такі, яких втримати нереально?
– Одразу скажу – Федір Черенков. Просто неможливо зупинити. Радянський Мессі. Найскладніше те, що ти просто не розумієш, що він робитиме наступної секунди. Намагаєшся зрозуміти, що в людини у голові, але не можеш. Дивиться в один бік, біжить і віддає – в інший. Ще важко було проти Сергія Щербакова з Шахтаря. Тоді захисники грали персонально, а не в лінію, от я постійно і мав його тримати. Спробуй 90 хвилин за футболістом побігати.
"Почувався так погано, що думав про одне: "Здається, я вмираю"
– Перші незалежні чемпіонати України були складним перехідним періодом для всього нашого футболу?
– Перший чемпіонат був прекрасним. Металіст мав якісний склад, стабільне фінансування – він чудово минув. Проте тоді з’явилося розуміння, що далі буде гірше.
– У прем’єрному розіграші Кубка України Металіст пробився до фіналу. Це був заключний акорд тієї потужної команди?
– Всі усвідомлювали, що це наш останній шанс щось виграти – половина команди сиділа на валізах, хлопці мали кращі пропозиції. З Чорноморцем була рівна гра, все вирішив один стандарт. Хоча ми теж мали чудовий момент – якби забили, то могли б виграти.
– Вас замінили на 90-й хвилині і коли Ілля Цимбалар забивав, то на полі вас не було. Додатковий час не витримали фізично?
– Напередодні я мав незрозумілі проблеми зі здоров’ям. З’їв забагато вітамінок – швидка забрала з підозрою на мікроінфаркт. Почував себе настільки погано, що думав лише про одне: "Здається, я вмираю".
– Що за вітамінки?
– Нам видали "Риніт". Я вирішив, що однієї таблетки буде замало, тому одразу 6 проковтнув. Скоро ж фінал – так форсував підготовку (Усміхається). Крапельницями відкачали, навіть у старті на фінал вийшов. Відіграв 90 хвилин і попросив заміну – потім мені ще цілу купу претензій пред’явили через це.
– Якщо не враховувати цей випадок, можна зробити висновок, що травми оминали вас?
– Загалом так, мені щастило. Тільки одного разу від Сашка Горяїнова ногою у живіт отримав. Біг із захисником, а назустріч наш воротар вискочив. Усі летіли на м’яч, Горяїнов врешті його забрав до рук, але зіткнення було не уникнути. Коли привезли у лікарню, то відразу сказали, що потрібна операція. Вели мову про видалення нирки.
– У такому разі на кар’єрі футболіста можна було ставити крапку?
– Валерій Мінько в ЦСКА грав же якось з однією ниркою. Мабуть, під розписку – мовляв, керівництво клубу не нестиме відповідальності у випадку проблем. На щастя, лікар Металіста навчався разом із завідувачем кафедри урології. То була неділя, він миттєво приїхав: "Давайте зачекаємо трохи – якщо крововиливу не буде, то обійдемося без операції". На щастя, все минулося і нирку не видаляли.
– Через два роки після фіналу Кубка Металіст таки вилетів з Вищої ліги. Закономірно?
– Повністю. Грошей не було взагалі. Складалося враження, що гравців знаходили на базарі, рівень гри впав. Платили так мало, що мені доводилося печивом торгувати паралельно. А я ще й одружився у 1992-му – сім’я потребувала грошей.
"Суркіс сказав: "Зачекай три місяці і ми тебе заберемо"
– Ваше життя могло налагодитися у 1995-му, коли вас із Першої ліги запросили на перегляд в київське Динамо. Фантастика?
– У Харкові я не здобув ні грошей, ні слави – а час втратив. Одного разу видав класний матч проти Динамо-2, тому і сподобався киянам. Звичайно, не чекав, коли Олександр Чубаров підійшов і розповів про це. Закріпитися в столичній команді було реально, однак саме тоді замість Йожефа Сабо на кілька матчів призначили Володимира Онищенка. Коли потренувався під його керівництвом, то зрозумів, що не особливо подобаюся цьому тренеру.
– Парадокс полягав у тому, що замість Динамо ви підписуєте контракт з Шахтарем.
– У мене відбулася розмова з Григорієм Суркісом. Він пояснив, що мене готові взяти безкоштовно через кілька місяців, коли закінчиться контракт з Металістом. "Зачекай три місяці і ми тебе заберемо", – сказав президент Динамо. Я поїхав додому і продовжив виступи за Металіст, очікуючи дзвінка з Києва. В одному з матчів ми програли Нікополю – керівництво клубу почало пресувати гравців, мовляв, матч був нечистим.
– Найбільше претензій висловили вам?
– Мене відсторонили. А раніше на зборах я провів хороший поєдинок проти Шахтаря – там якраз Володимир Сальков та Валерій Рудаков почергово команду тренували. Мені запропонували поїхати у Донецьк. Що я мав робити? Чекати гіпотетичного дзвінка від Суркіса?
– Шахтар тоді складно було назвати грандом.
– "Гірники" сезон закінчили на 10-му місці – це провал, що там казати. Президент Ахать Брагін приїжджав на наші тренування, цікавився командою, проте в клубі творився безлад. Лише з приходом Ахметова там все налагодилося.
– Ваш партнер Сергій Кочвар казав, що на той момент Донецьк був єдиним містом, де про кожного футболіста знали усе.
– Та я ногою двері відчиняв на дискотеці! Коли футбол відходить на другий план, то починаєш займатися дурницями. Спочатку було весело, а потім стало сумно.
– Чому ви зіграли всього лиш два матчі за Шахтар?
– Через усе це… Захотів змінити атмосферу. Хоча виступав у Донецьку мало, втім так трапилося, що я був на лаві запасних у тому матчі проти Таврії, коли Брагін загинув. Ми почули якийсь шум – спочатку ніхто не зрозумів, що сталося. Президент був порядною людиною у ставленні до футболістів. Якщо обіцяв, то робив це. На похороні зібрався, напевно, весь Донецьк. Мабуть, Леніна в останній путь менше людей проводжало.
"Зіткнувся з бразильцем – рука просто застрягла у животі"
– Після Шахтаря ви їдете у друголіговий липецький Металург. Не надто низько?
– Мене Друга ліга не лякала. Я не хотів просто сидіти на лавці. Тим більше, в Липецьку мене на руках носили, та й потім у Воронежі вболівальники чудово ставилися. В Металурзі тренер був цікавий – Валерій Третьяков. Шаленів від Аяксу, який Лігу чемпіонів якраз виграв, крутив нам постійно касети з іграми амстердамців. Ми по полю не бігали, а більше ходили, тренер доступно нам пояснював.
Золоті 90-ті: Гвардіола, кривава бійня у Сараєво, f*ck off від Баджо і ще 27 фото "старої школи"
Після Липецька поїхав у Калінінград – той період виявився непростим. У 1998-му році Росія пережила дефолт. Все розвалилося миттєво – полиці у магазинах були порожніми, це жах. А ще клімат добивав – надзвичайна волога і постійні дощі.
– Методи Третьякова давали результат?
– Система працювала – Металург забив понад сто голів, фінішував на першому місці і вийшов у Першу лігу. Могли виходити і в еліту, але там вже місце продали. Змагалися 22 учасники і всього один виходив у Вищу лігу – так "чудово" придумали.
Наша команда йшла на першій сходинці, нас могло зупинити лише диво. І воно сталося. За наш Металург грали кілька хлопців з Волгограда, а ще генеральний директор також звідти родом. От вони і продали наше місце у "вишці" Уралану. Потрібні матчі ми програли, а команда з Елісти виграла.
– Де саме вас нарекли "Бубою"?
– В Липецьку. Касторний трансформувався у Бубу Касторського, героя фільму "Невловимі месники". Мені прізвисько "Буба" подобалося – коротко і ясно (Усміхається).
– У Калінінграді ви знову грали під керівництвом Леоніда Ткаченка.
– Я навіть гол у Кубку Інтертото забив у ворота болгарського Спартака. Хоча грав лише до певного моменту. Я людина неконфліктна, однак постійно в неприємні історії вплутувався. У Балтиці крутилися два "селекціонери", один з яких вимагав у футболістів гроші: "Я казатиму тренеру, що ти добре граєш". Я мав необережність йому не заплатити і постраждав. Потім таке у Воронежі повторилося – там я вже справно данину сплачував.
– Разом з воронезьким Факелом ви нарешті виходите у Вищу лігу. У всіх російських дивізіонах творилося жахіття?
– Представники команд за суддями з мішками грошей бігали і у Вищій лізі. У Росії складно грати ще й через великі відстані. Поки долетиш у цей Владивосток або Читу… А вони ще й навмисно призначають матч на 12:00, коли у нас 6 годин різниці. Під час перельотів нічого не залишалося, тільки у "Джокер" грати.
– У 1999-му разом з Факелом ви перемагаєте тульський Арсенал Леоніда Буряка, який мав у своєму складі п’ятьох бразильців. Кілька з них були непоганими?
– Загалом їхній рівень видався мені слабким. Приїхали, як на курорт. Це ж не ті бразильці, які зараз у Шахтарі грають. То були, мабуть, хлопці з пляжу. Я зіткнувся у грі з одним бразильським нападником і фактично обійняв його – рука просто застрягла у животі, який там прес (Сміється).
– Головний спогад того часу – перемога над московським Спартаком Олега Романцева?
– Ми святкували п’ять днів. Виграли, до речі, не випадково, а закономірно. Преміальні отримали солідні – по 15 тисяч доларів кожному. Факел виграє в Спартака? Таке, мабуть, ніколи не повториться.
– Російську епопею ви завершували у Красноярську.
– Знову Перша ліга – від повної безнадії команда почала матчі здавати. Грошей не платили зовсім. Та й рівень наш був жахливим. Я дивувався тільки, що в тут робить Валентин Лобаньов, який у збірну Латвії викликався, а потім у запорізькому Металурзі грав.
– Коли зрозуміли, що це футбольне дно і час пакувати валізи?
– Тури за два до кінця сезону. Керівництво розпочало розслідування усіх цих "договірняків", залучили бандитів. Пригоди завершилися тим, що мене ледь у Єнісеї не втопили. Четверо здорованів кинули у воду і дивилися на мене – вимагали, щоб я розповів усі деталі. На щастя для мене, все минулося.
– Ви не шкодуєте через те, що робили?
– А чого мені розкаюватися? Ситуація в команді тоді була такою, що інших варіантів просто не існувало. Інколи все складалося так, що матч двічі перепродувався. Словом, нереальні речі творилися.
– Зараз ви задоволені своїм життям?
– Мені і не добре, і не погано. Найгірше тільки те, що немає впевненості у завтрашньому дні.