Любомир Кузьмяк вийшов на зв'язок із Геннадієм Лісенчуком, знаменитим голкіпером сімферопольської Таврії 70-х, який згодом майже два десятки років очолював збірну України з футзалу. Великий ексклюзив "Футбол 24".
Постать Геннадія Лiсенчука нерозривно пов’язана з українським футзалом. Він фактично закладав фундамент цього виду спорту в Україні і вивів нашу національну команду до переліку найсильніших у світі.
Та ще до успішної тренерської футзальної кар’єри Геннадій Анатолійович здобув статус одного з найкращих воротарів в історії сімферопольської Таврії, був частиною унікальної чемпіонської Зорі-1972, бачив зародження тріо Протасов – Литовченко – Лютий та розкривав у Нікополі талант Миколи Кудрицького.
Про випадкове знайомство у Полтаві, що змінило життя Лiсенчука, унікальний шлях Анатолія Заяєва, харизму Ємця і Жиздіка та допитливість футболіста Олександра Петракова – в інтерв’ю Футбол 24.
"У грудні мені виповниться 75. Ще років 25 планую жити"
– Ми з вами домовлялися про розмову ще до 24 лютого. Однак на той час ви перебували у лікарні. Як зараз почуваєтеся?
– Довелося знову лягати під ніж. До цього я звик за 15 років футбольної кар'єри – мене різали з ніг до голови. Думав, що все, уже завершилося. Виявилося, що треба серце оперувати – поставили новий аортальний клапан. Після цього тиск підскочив – знову у лікарню. Провів кілька годин без свідомості – операція надзвичайно складна.
– Зараз усе позаду?
– Я вже навіть приступив до легких навантажень: обов'язкова ранкова зарядка, плавання, активна ходьба. У грудні мені виповниться 75. Ще років 25 планую жити (Сміється).
– У дитинстві вам діагностували проблеми із серцем.
– Коли мені було 12 років, я готувався до участі в дитячих змаганнях у Тамбовській області. Обов'язковою умовою було надання організаторам медичної довідки про стан здоров’я. Моя мама працювала фельдшером, я взявся проходити медогляд у її лікарні. "У сина шуми в серці", – ошелешила лікарка маму. Я розплакався – ніякого футболу… Мама запропонувала компромісний варіант – з нападу, де я тоді грав і забивав багато гарних голів, за що батько мене називав "Симоняном" (за прізвищем олімпійського чемпіона, нападника Спартака і збірної СРСР), порадила переміститися у ворота.
– Допомогло?
– З цього й розпочалася моя воротарська кар'єра. Хоча я і кроси бігав, і навантаження серйозні витримував – більше ніколи жодних ексцесів не траплялося. Разом з тим, я беріг себе. Жодних шкідливих звичок, жорстке дотримання режиму, денний сон після тренувань. Я жив мрією і хотів стати футболістом. Тому й робив все заради цього.
– Війну ви зустріли вже не в лікарні?
– У Східниці на Львівщині. Їжджу туди з 1995-го. Колись у мене виявили каміння у нирках. За рекомендацією лікарів поїхав у Східницю, попив водички. Коли знову звернувся до цих лікарів, вони не могли повірити власним очам – проблема вирішилася за 21 день без хірургічного втручання. Після цього щороку їжджу у Східницю. 25 чи 26 лютого мав повертатися у Київ.
– Довелося затриматися?
– 24-го прийшов на ранковий масаж. Домовилися якнайраніше – о 05:30 був у масажиста. Лише почали процедуру – дзвінок. Масажист Олег Іщів вмикає гучномовець. Чую тільки голос у слухавці: "Війна почалася". Свідомість відмовлялася вірити, масаж ми продовжили. Минуло ще кілька хвилин – черговий дзвінок. Тоді й остаточно вирішили, що сеанс припиняємо.
– На скільки часу затрималися на Львівщині?
– Планував 2-3 дні зачекати. А завис до середини березня. Мешкати у готелі вже не міг, адже кошти почали закінчуватися (Усміхається). Усе ж подорожчало – люди кинулися на захід. Повертався через Хмельницький, Вінницю та Білу Церкву – словом, городами добирався. Відтоді Київ не залишав, увесь час у столиці.
"Хлопці, вийдіть і доведіть, що ми недаремно у Бразилію їздили"
– Росія – не чужа для вас країна, адже там ви провели дитинство та юність.
– Безперечно, боляче все це. Народився я у Польщі – мій батько був військовим. Коли мені виповнилося 5 років, ми повернулися у Жердєвку Тамбовської області. Там я закінчив школу та технікум. А у 20 років поїхав на канікули у Полтаву до сестри – вона вже мешкала там. Якось пішов у Полтаві на каток, оскільки любив ковзани. Там до мене підійшов Володимир Аксьонов, тренер місцевої команди майстрів класу "А" Сільбуд. Запропонував долучитися до Сільбуду, що якраз збирався їхати на збори у Саки.
– Довго вирішували чи погоджуватися?
– Я мріяв про футбол, а тут доля сама допомогла мені із першим кроком. Подзвонив батькам і сказав, що залишуся у Полтаві. У підсумку з Сільбудом у мене не склалося, та мені підшукали інший варіант – я потрапив у команду заводу газорозрядних ламп, а вже звідти – у Дніпро з Кременчука. Там якраз серйозно травмувався воротар Іван Барамба.
– У 1969-му, після періоду у Дніпрі, ви їдете у Кадіївку.
– На одному з матчів у Кременчуці до мене підійшов начальник команди кадіївського Шахтаря Леонід Кагарлицький. Запропонував поїхати на Донбас – я написав заяву, дочекався телеграму і поїхав у Шахтар, де став основним воротарем. А вже в серпні мені повідомили, що своєю грою я зацікавив тренера луганської Зорі.
– Вища ліга! Ще кілька років тому ви й не мріяли про такий кар’єрний ріст.
– Так, то був серйозний виклик. У Зорі я мав дуже хороших конкурентів: Сашка Ткаченка та Михайла Форкаша. Беззаперечним першим номером Зорі вважався Ткаченко – чудовий воротар, символ команди. А ми з Михайлом були його дублерами, почергово потрапляли у запас. І так було усі три роки.
– За головну команду Зорі ви провели три поєдинки. Найбільш пам'ятний в Кубку СРСР проти київського Динамо?
– Ми поступилися 0:3, грали на Центральному стадіоні у Києві. Мій двоюрідний брат Леонід Кравченко на той час працював у ЦК комсомолу України завідувачем відділу пропаганди та агітації. Коли дізнався, що я гратиму, для підтримки привів на трибуни увесь свій відділ. Тягатися із Динамо було нереально: Трошкін, Веремеєв, Боговик, Медвідь та інші зірки…
– У 1972-му вже із Зорею ніхто змагатися не міг – ви стали сенсаційним чемпіоном.
– Передусім це заслуга Германа Зоніна, який підібрав хороший колектив. У керівництві області також були футбольні фанати: перший секретар Обкому партії Володимир Шевченко та другий секретар Володимир Азаров. Вони й створили усі необхідні умови. Герман Семенович по-науковому підходив до тренувального процесу, у фізичному плані ми виглядали впевнено. Також Зонін робив акцент на теорії – у команді кожен знав, куди бігти і для чого.
– Кажуть, Зонін був ще й хорошим психологом.
– Коли Сабо до нас запросили з київського Динамо, усі в один голос переконували: "Та у нього характер важкий, він буде сваритися на полі". А Зонін знайшов до нього підхід. Якось Герман Семенович покликав мене і каже: "Житимеш у номері з Йожефом". Для мене це було почесно – тільки б він сам був не проти.
– І як сусідство?
– Чудово! Йожеф був справжнім фахівцем своєї справи і прекрасним футболістом. Та й дуже багато цікавого зі свого життєвого досвіду він передавав мені. А коли у Сочі на зборах нам видавали по банці згущеного молока, Сабо казав: "Мені не можна, я вже старший футболіст. А ти – молодий, усе швидко згорятиме. Бери мою". Ми товаришуємо дотепер, радо зустрічаємося у Центрі ліцензування тренерів.
– Посеред того чемпіонського сезону Зорю несподівано відправили у Бразилію. "У той момент я подумав, що це нас дезорієнтує, суперники підтягнуться, скоротять відрив. Однак ми повернулися, а насправді нічого не змінилося. Ми продовжили лідирувати і стабільно перемагати", – розповідав ваш партнер В'ячеслав Семенов.
– Більше того, делегація прилетіла із Бразилії, а вже через день на Зорю очікував матч чемпіонату з московським Торпедо. Наші почали просити – давайте перенесемо. Це ж зміна клімату, часових поясів… Нам відмовили. Не забуду установку Зоніна на цю гру: "Хлопці, вийдіть і доведіть, що ми недаремно у Бразилію їздили". І Зоря виграла у москвичів 4:2.
"Гено, тобі вже 30. Який Спартак?"
– Коли ви зрозуміли, що Зорю варто залишати?
– На чемпіонську церемонію нагородження, що відбувалася у цирку, приїхав Олександр Гулевський, який тільки-но очолив Таврію. "Південь, тепло, поруч море – давай до нас", – запропонував він. І справді у першому ж сезоні ми стали чемпіонами УРСР, а мене визнали найкращим воротарем ліги. Після цього назад у Зорю почали кликати, та я відмовився.
– У складі Таврії ви мало пропускали, однак взяли участь в унікальному матчі у Жданові (тепер – Маріуполь). Основний час поєдинку закінчився без голів, а от у серії пенальті команди видали феєрію.
– О так, 17:18, здається, закінчили. Удари виконували понад годину. Довелося навіть воротарям бити.
– Коли ви їхали у Сімферополь, вас не бентежило те, що Вищу лігу ви змінюєте на Другу?
– Ні, я жодного разу про це не жалкував. Таврію змушений був покинути тільки у 1974-му після закінчення Ворошиловградського машинобудівного інституту, коли мене призвали на один рік в армію. Я ще встиг зіграти у фінальній пульці та допоміг Таврії вийти у Першу лігу. Ввечері після останньої гри Гулевський та Заяєв покликали до себе: "Командувач Одеського воєнного округу прислав директиву – маєш прибути в Одесу. У тебе 24 години". Невдовзі я поїхав у Одесу, а звідти у Тирасполь, де й почалася моя служба. Там і на полігон їздив, і бігав, і стріляв…
– Вже через рік ви повертаєтеся у Таврію.
– У Криму мені сподобалося, там дружина з дитиною чекали на мою демобілізацію. Мене кликали у Кишинів, у Чорноморець, проте я все ж повернувся у Сімферополь. Хоча чи не найбільш реальним варіантом мого переходу був Спартак. На зборах у Сочі, ще коли я був гравцем Зорі, мене попросили зіграти за дубль Спартака через відсутність воротарів. Після поєдинку підійшов Микола Старостін і тренер Гуляєв: "Хочемо, щоб ти зіграв ще кілька матчів за дубль". Потім я навіть за основу один спаринг провів.
– До реальної пропозиції справа не дійшла?
– Зонін заблокував перехід, сказав, що навіть розмови бути не може. Вдруге до цієї теми ми повернулися у 1977-му, коли я вже грав у Таврії. Тоді я навіть гостював у квартирі Костянтина Бєскова. І дав згоду на перехід. Костянтин Іванович розповів, що у команді є два кіпери: Олександр Прохоров, якого готували до відходу, та молоденький хлопець з Астрахані Рінат Дасаєв.
– Чому таки не перейшли у Спартак?
– У складі Таврії я готувався до вильоту на Мадагаскар. Коли ми мали пересадку у Москві, я зустрівся зі Старостіним, обговорив побутові моменти. Невдовзі я розповів про свій перехід керівникам Таврії. Все змінила розмова з Гулевським: "Гено, тобі вже 30. Який Спартак? Давай до мене в Куйбишев (тепер – Самара), там підібралася чудова команда, наступного року гратимемо у Вищій лізі".
– Невже погодилися на Крилья Совєтов?
– Подзвонив у Спартак, розповів про своє рішення. Сказав про це і в Сімферополі. Тоді вже мій колишній клуб організував мені документальні проблеми – оскільки я був членом партії, і мене не зняли з партійного обліку, про що повідомили Федерацію футболу СРСР, Крилья Совєтов не могли мене заявити. Лише на самому старті чемпіонату завдяки знайомому сусіду, партійному керівнику, все владнали. Чи шкодував я через відмову Спартаку? Чесно, так.
"Заяєва не стало у мій день народження"
– У 1979-му із Куйбишева вас запросили у російську збірну на матчі Спартакіади. Поєдинки тоді відбувалися у Києві?
– Команди нашої групи базувалися у Конча-Заспі. Окрім української та російської збірних, виступали також Узбекистан та Таджикистан. Згодом ми зійшлися з командою Лобановського у матчі за трете місце. Степан Юрчишин з Карпат забив мені двічі і ми фінішували четвертими. Тоді власне я й здружився з хлопцями з Пахтакора, які сформували узбецьку збірну. То був липень, а вже у серпні вони загинули в авіакатастрофі.
– Як ви про це дізналися?
– Ми вже повернулися у розташування клубів. Наступного ранку після трагедії до нас зайшов начальник команди Григорій Фрідлянд: "Хлопці, у нашому футболі величезне горе". Його рідна сестра мешкала у Німеччині і ввечері того ж дня подзвонила – літак з делегацією ташкентської команди розбився. У Союзі публічно про цю подію повідомили пізніше. Принаймні, у Куйбишеві ми дізналися тільки через 3-4 дні.
– Ви згадували про розмову з Анатолієм Заяєвим. Пригадуєте його перші кроки у якості одного з керівників Таврії?
– Анатолій Миколайович – фанат футболу. Людина працювала "масовиком-затійником" на м'ясокомбінаті, зате як розкрилася у Таврії. Згодом його взяли у команду адміністратором. Через 2-3 роки він виріс до начальника команди. Свої обов'язки виконував вправно, допомагав футболістам у побутових питаннях. А на початку 90-х взагалі очолив Таврію і зробив її першим чемпіоном України. Можливо, Анатолій Миколайович не міг показати, як правильно бити по м'ячу. Але запалити колектив Заяєв умів.
– Вашим конкурентом у Сімферополі був Віктор Юрковський, який, як і Заяєв, загинув у ДТП.
– Вітя – чудесний хлопець! Його у Таврію запросили з Феодосії. Гнучкий, пластичний, добре володів тілом. І заграв у нас. Ми почергово виходили у воротах. Потім Юрковського забрали у київське Динамо. У 40-річному віці загинув у автомобільній аварії. Не знаю обставин смерті Юрковського, а от Заяєва не стало у мій день народження. Дивився новини ввечері і дізнався про цей жах. Йому ще водія давали у дорогу. Анатолій Миколайович відмовився і сталася трагедія.
– У 1980-му на сезон ви заїжджаєте у Запоріжжя. Саме там зазнали важкої травми?
– Найцікавіше те, що я зламався у грі з Крильями Совєтов. Невдало вискочив на м'яч. Підчищав за захисниками, не встигав… Замахнувся, щоб зберегти м'яч у межах поля. А він підскочив. Мою ногу розвернуло, я впав і почув хрускіт. Більше піднятися не зміг – у підсумку вилетів на 8 місяців. Спершу не міг про операцію домовитися, адже то був рік Олімпіади. До провідного хірурга країни Зої Миронової не потрапив. Через знайомих, які залучили Валерія Лобановського, вдалося домовитися з відомим спортивним лікарем Віталієм Левенцем. І після його операції я ще повернувся у гру. До речі, у лікарні під час реабілітації познайомився з Іриною Дерюгіною – кілька днів з нею там спілкувалися.
"Петраков глибоко вникав у тренувальний процес"
– Після тієї травми за Металург ви переїхали у сусідній Дніпро, де виступали лише за дубль, проте застали юного Олега Протасова. Пам’ятаєте його?
– Не пам'ятати Протасова, Литовченка і Лютого – просто неможливо. Мені Ємець із Жиздіком казали: "Ти вже досвідчений, тому стеж за молоддю, давай правильні поради". Вони були чудовими хлопцями, кожен зробив фантастичну кар'єру.
– У наступному сезоні у Нікополі ви фактично закінчували ігрову кар’єру і розпочинали тренерську.
– Я поїхав на навчання у Вищу школу тренерів. Мав домовленість – коли закінчу, їду помічником до Ємця та Жиздіка у Дніпро. Через рік, коли навчання ще тривало, раптово дзвонить Володимир Ємець. "Студенте, ти де? Завтра або післязавтра маєш прибути у Нікополь. Тренуватимеш Колос".
– Несподівано?
– Мені ж навчатися ще півроку. Ємець запевнив, що я паралельно навчатимуся і тренуватиму Колос. Прилетів у Дніпропетровськ, отримав вказівки від Ємця та Жиздіка і поїхав у Нікополь. Команда перебувала у зоні вильоту, проте в останньому турі перемогла Спартак з Орджонікідзе і залишилася у Першій лізі. Загалом у Нікополі я відпрацював три роки головним тренером.
– У якості вашого підопічного фактично завершував кар'єру Олександр Петраков. Він вже тоді приглядався до тренерської роботи?
– Передусім Сашко є хорошою людиною. Петраков мріяв стати тренером, часто підходив із запитаннями, глибоко вникав у тренувальний процес. З ним легко працювалося, він все виконував. Минуло багато років і я щиро радів кожному тренерському успіху Сашка. А сьогодні і в національній команді він проявляє себе виключно з найкращого боку. Шкода тільки, що у матчі з Уельсом від нас щастя відвернулося. Ми перебували на волоску від чемпіонату світу.
– Якщо Петраков закінчував, то Микола Кудрицький лише розпочинав.
– Микола вирізнявся своєю грою на юнацькому рівні. Його батько – фанат футболу, ми добре спілкувалися. Та й сам Коля був дуже товариським і позитивним. Просто на льоту схоплював кожне слово. Невдовзі я порадив його у Дніпро Ємцю та Жиздіку. Дурна смерть – в Ізраїлі Кудрицький їхав на зустріч з партнерами по Дніпру і розбився на машині. Я неодноразово збирався поїхати у Нікополь, зустрітися зі знайомими, можливо, знайти Миколиного батька.
Життя обірвалось у дорозі. Найвідоміші футбольні ДТП, що закінчилися летально
– Після Колоса ви потренували ще кілька команд.
– Суднобудівник, Ворсклу та Кривбас. Коли працював у Кривому Розі, мені зателефонував тодішній міністр спорту Валерій Борзов: "Годі бігати за м'ячем – пропоную попрацювати у міністерстві відповідальним за футбол". Я погодився, а через кілька місяців ректор Київського інституту фізкультури Володимир Платонов запропонував мені посаду завідувача кафедри, де я у 1989-му захистив кандидатську дисертацію. А у 2004 році в Київському інфізі під керівництвом Платонова я здобув науковий ступінь доктора наук з фізичного виховання і спорту, отримав вчене звання професора кафедри футболу і став членом-кореспондентом Української Академії наук. До речі, 1 червня виповнилося 30 років з моменту початку моєї роботи у цьому вузі.
"Вам постійно дзвонив якийсь чоловік на прізвище Косенко"
– Як ви потрапили у футзал?
– Ще під час роботи у міністерстві, за місяць до переведення в інфіз, до мене звернувся Олександр Хандрига з Дніпропетровська, який разом з тренером Геннадієм Шуром створив у своєму місті міні-футбольну команду Механізатор. "У Росії активно розвивається міні-футбол, а у нас цьому виду спорту надають мало уваги. Всі кажуть, що це не спорт, а якийсь дир-дир, нісенітниця", – поскаржився Хандрига. Я відповів чесно, що маю небагато інформації про футзал. Мовляв, у газетах читав, але на власні очі не бачив. Він запросив мене на футзальний турнір у Дніпропетровськ.
– Ваші враження?
– Дуже сподобалося! Напруга, динаміка, багато ударів по воротах, голи… Через певний час мені знову подзвонили і сказали, що відбудеться конференція, де сформують федерацію міні-футболу України. Виявилося, що кандидат на її очільника лише один і той з віддаленої сфери. Під час засідання львівський делегат Роман Мелех запропонував мою кандидатуру: "Людина багато років грала у футбол, закінчила ВШТ, кандидат наук, працював у міністерстві, а зараз керує футбольною кафедрою".
– Ви не заперечували?
– Я дав згоду і переміг у голосуванні з рахунком 8:6. Підійшов до свого опонента, перепросив за спонтанність і сказав, що ми можемо працювати разом – запропонував посаду віце-президента. Однак він відмовився. Сказав, що його цікавило виключно крісло президента.
– Вже через декілька років збірна України стала бронзовим призером чемпіонату світу в Іспанії, а потім двічі ставала віце-чемпіоном Європи. Такі досягнення за короткий термін – це фантастика?
– Насправді це був довгий процес. Спочатку ми організували розіграш першого Кубка України. Талановитих хлопців було достатньо. Той же Костя Єрьоменко, король футзалу, розпочинав у школі Дніпра. На жаль, розкрився у Росії, зробив там ім'я топ-бомбардира. Українську збірну теж поповнювали хлопці, які починали у великому футболі: Георгій Мельников, Олег Безуглий та Сергій Корідзе, наприклад, займалися в одеському Чорноморці, а потім успішно виступали в міні-футбольній команді Локомотив, яку створили в Одесі Валерій Водян і Євгеній Армер. Потужний Локомотив був найсильнішою командою України у середині 90-х. А виступаючи за збірні команди України Мельников, Безуглий, Корідзе, а також Сашко Косенко, Ігор Москвичов, Раміс Мансуров, Владислав Корнєєв, Василь Сухомлінов стали заслуженими майстрами спорту України. Всі вони – зірки нашого футзалу.
– Окрім Одеси, згодом центром футзалу став Львів та місцева Енергія.
– Так, я любив приїжджати у це місто, де завжди обожнювали ігрові види спорту, зокрема, і футзал. З Енергії я запрошував у збірну Володимира Кардаша, Валерія Легчанова, Дениса Овсянникова, а також не обділяв увагою Тайм та ТВД. Зі Львова у збірну традиційно викликалися чимало гравців. А керівництво тамтешніх клубів завжди йшло нам назустріч і створювало комфортні умови для зборів національної команди у Львові.
– Разом з вами збірна України тривалий час перебувала серед найкращих команд континенту.
– За 18 років моєї роботи на посту головного тренера збірних команд України ми завоювали три золоті, три срібні та п'ять бронзових медалей тільки на чемпіонатах світу і Європи, де були постійними учасниками фінальних турнірів. Роботи було зроблено чимало.
– Нині національну команду тренує ваш учень Олександр Косенко. Яким він був футзалістом?
– Коли я повернувся з Кіпру з першого чемпіонату світу серед студентів, мені секретар повідомила: "Вам на робочий телефон постійно дзвонив якийсь чоловік на прізвище Косенко". Я здивувався наполегливості та запросив його у команду і скоро побачив, що це справжній лідер. Сашко – скромна у житті людина і дуже працьовита на майданчику. Недарма стільки років він був капітаном. Показовий приклад – у 2003-му у фіналі Євро ми програли італійцям. Прилетіли у Бориспіль, а журналіст мене запитує: "А що, Косенко провинився? Чому виключно він м'ячі носить в автобус?"
– Дійсно, чому?
– У збірній існувало правило – ми розписували чергового. Незалежно від віку та регалій, щодня хтось із футболістів виконував адміністративну роботу: носив м'ячі, одяг… Віце-чемпіон Європи, капітан – це не мало значення. Носа ніхто не задирав. Косенко – це зразок. Я часто радився з ним перед матчами, ми тісно спілкувалися. Коли я закінчив свою тренерську кар'єру, щиро радів успіхам Косенка.
– Як вам наш останній виступ на Євро?
– Ми ввійшли у топ-4, але у півфіналі з Росією від нас удача відвернулася. В будь-якому разі я писав і дзвонив Сашку майже після кожного матчу. Приємно, що й Олег Шайтанов, ще один віце-чемпіон Європи, успішно керує жіночою збірною. Тішуся за своїх колишніх підопічних і завжди за них вболіваю. А ще радію, що міні-футбол завоював серця українців.
"Від "Червоної рути" з автобуса мурашки по шкірі бігали": чому Косенко – футзальний цар