Інтерв'ю "Футбол 24" із Віктором Олійником – легендарним суперфорвардом чернівецької Буковини, батьком Дениса Олійника, екс-хавбека Металіста, Дніпра та збірної України.
– Був у мене один приятель в Чернівцях, зараз його син грає в Дніпрі. То він забивав мені з будь-якої точки поля – я був для нього фартовим голкіпером.
– Ви Олійника маєте на увазі?
– Так, саме його. Навіть з 40 метрів мені забивав. Чернівці для мене стали найжахливішим містом з усіх.
Інтерв’ю "Футбол 24" із Михайлом Бурчем, знаменитим голкіпером-бомбардиром
142 голи – більше, ніж Віктор Олійник, за Буковину упродовж її 60-річної історії не забивав ніхто. Він сповідував принцип: "Якщо є можливість забити 10 чи 20 голів – ти повинен забивати усе". Ось так – жодних понтів, лише максимальна ефективність. Заради розмови із живою легендою "Футбол 24" десантувався у Чернівцях.
"Начальник Фрунзенця взяв розкладачку і ночував у коридорі мого гуртожитка"
– Вікторе Борисовичу, яким було ваше життя після закінчення ігрової кар’єри?
– Я впав у депресію. Закінчення кар’єри співпало із сімейними проблемами – розлучився із першою дружиною. Перебудовувався, ніде не міг знайти роботу. Життя змусило мене піти на базар. Виділили місце – торгував, продавав. Спершу було важко. Усі, хто приходив, дивувалися: "Погляньте, Олійник стоїть!" Потім, коли з’явилася друга сім’я, я зрозумів, що мені потрібно її прогодувати, тож усі комплекси – хто і що скаже – до одного місця (Усміхається).
А з футболом я закінчив пізно – у 37-38 років. Тоді якраз кіровоградська Зірка виходила у Вищу лігу – Олександр Іщенко мене запросив, тож я допоміг. Потім ще 3-4 роки виступав у Чернівцях. Заробіток на базарі був непоганим – я міг дозволити собі поїхати із сім’єю на море, або придбати якісь вартісні речі. Ось так звик до нової реальності.
– І до суворих законів ринку?
– Рекету вже тоді не було – не ті роки. Плюс – я скрізь маю хороших знайомих і серед спортсменів, і серед депутатів. Є навіть знайомі на дуже високих державних постах, щоправда, ніколи не звертався до них за допомогою. Я така людина – не люблю просити.
– Найбільш особливий етап вашої тривалої футбольної кар'єри – який він?
– У мене багато особливих моментів. Пам’ятаю безліч матчів, пригадую голи, які забивав і які не забивав. Хочеться виділити свій перший матч серед команд майстрів – у 1981 році я зіграв за Фрунзенець (Суми), одразу забив гол і віддав асист партнеру на порожні ворота, а наша команда перемогла 2:0. Цікаво, що в той час я не міг набити м'яч більше 10 разів – з "квадрату" практично не виходив.
Найяскравіший момент – 1982-й рік, домашня гра з Павлоградом, який ішов на першому місці турнірної таблиці, випереджаючи нас на 5 очок. Якби поступилися їм – довелося б скрутно. У той день, 30 серпня, я – загинайте пальці – відсвяткував День народження, поступив до інституту, здобув перемогу над Павлоградом (3:0) і забив усі три м’ячі.
– Фантастика! До речі, у різних джерелах – різна інформація. То ви – півзахисник чи форвард?
– Я ще й захисник – грав центрального заднього. Покійний тренер Павленко спробував мене на цій позиції, коли Буковина виступала у Вищій лізі України. Бракувало захисників, я ж був найдосвідченішим гравцем команди. Грав лише в один дотик, читав гру на досвіді. У Зірці, коли зламався Іван Руснак, тренер Іщенко також мене використовував заднім захисником. Причому, у найважчих матчах. У Вані – то тиск, то ще щось, і я мусів грати.
Матч із Нікополем – їх тоді тренував Яковенко і перед ними стояло завдання виходу у Вищу лігу. Я вийшов на поле з температурою 39, бо Руснак відбував дискваліфікацію. На першій же хвилині припускаюся грубої помилки, після якої нам лише дивом не забили. Ще перед матчем Іщенко цікавився: "Ти можеш грати нормально?!" А мене хитає. Він до лікаря: "Треба, щоб ти мені поставив Олійника на ноги. Якщо не зробиш цього – я тебе звільню". На щастя, після помилки мені вдалося зібратись і ми перемогли 1:0. А після першого кола відірвалися на 15 очок.
– Не могли набити м'яч більше 10 разів? А як же юнацькі футбольні університети?
– У школі я взагалі не займався професіонально жодним видом спорту, хоча їздив на змагання: баскетбол, гандбол, легка атлетика – все, крім волейболу. Став чемпіоном області зі стрибків у висоту серед школярів. Стометрівку пробігав за 11,2 секунди.
За футбол серйозно взявся після армії. У Харкові служив у будбаті і грав за команду заможного радгоспу на першість міста (до речі, через рік-два деякі гравці цієї команди пішли на підвищення – у Металіст). Начальнику штабу давали половину поросяти, і він мене відпускав на матчі. Один із поєдинків судив Курилко Микола Федорович, завідувач кафедри Харківського автодорожнього інституту. "Вікторе, ви не хочете до нас поступити?", – запитує. Погодився.
Ми до того часу стали чемпіонами Харківської області і вже мали грати на республіканському рівні. Почали мені телефонувати з Донецька, Луганська, Сум… Всі караулять біля гуртожитка, намагаються мене спіймати і переманити у свою команду. "Миколо Федоровичу, така ситуація", – кажу Курилкові. "Я знав, що так буде, – відповідає. – Там спокусливі умови, зарплати. Зі свого боку я тобі обіцяю – через рік ти гратимеш у Металісті". Тим часом начальник сумського Фрунзенця взяв розкладачку і ночував прямо у коридорі мого гуртожитка, щоб я нікуди не втік.
– Та ви що!
– Це була поширена практика – багатьох гравців переманювали аналогічним способом. Він так мене дістав, що я не витримав і поїхав з ним у Суми – почав там грати у 1981-му. Дали зарплату – купа грошей! Я стільки ще не бачив (Усміхається).
– Наступного року ви перейшли у Буковину і одразу ж стали чемпіоном Другої ліги. У голові не запаморочилося від такого кар’єрного стрибка?
– Зіркової хвороби у мене не було ніколи. Я радів перемогам, бо не люблю програвати, радів тренуванням, радів усьому, що оточує футбол. Так, мені подобалося, що мене впізнають, подобалося забивати – я отримував від цього шалене задоволення. Подобалося й асистувати, головою скидав під удар. З моїх скидок дуже багато голів забив Сергій Шмундяк – я тільки вистрибую до м’яча, а він вже знав, куди піде передача. Або так: Богуславський вкидає аут, я продовжую політ м’яча головою, а там вже набігають Шмундяк, Гій, хто завгодно.
"У той момент Ярменчука хотілося вбити"
– Як ви опинилися у Чернівцях?
– Фрунзенець перебував на зборах у Ялті. Грали із Хмельницьким – я забив 2 м'ячі. Буковина тим часом шукала нападника. На трибунах сидів їхній тренер – Олександр Павленко. "Що за бичок такий грає? – запитує, показуючи на мене. – Лізе вперед, забиває. Просто божевільний форвард!" – "Та це ж ваш земляк, – кажуть йому. – Із Чернівецької області". Підходить: "Ти звідки?" – "Та з Кельменців". "Все, зрозумів. Будеш у нас".
Швиденько підшукали мені однокімнатну квартиру, я погодився. А Суми не хочуть відпускати – дають двокімнатну (Сміється). Ставки зростали! Так чи інакше, я б однаково перейшов у Чернівці – хотілося додому. А Павленко, до речі, був мені, як батько. Все пробачав. Якщо команді щось потрібно – мене відправляли до тренера із проханням.
– Розповідали, що перед вашими ударами тремтіли усі воротарі суперників – ви забивали неймовірні голи. Пригадайте якийсь особливий…
– Дуже багато м'ячів я забив головою. Вистрибував вище від усіх. У Севастополі якось забив красивий гол ударом через себе. А Луцьку відзначився аж із центра поля. Наш кіпер Коля Чеботар вибив, я прийняв м'яч, розвернувся і з двійника потужно пробив у "дев'ятку". Буковина перемогла (1:0), матчі з Луцьком для нас завжди були важкими.
Я налаштовувався на кожну гру. Пригадую тренера Олександра Томаха. Стосунки у мене з ним не дуже склалися, але він казав так: "На будь-яку гру – нехай навіть проти команди заводу чи райцентру – ти повинен налаштовуватись серйозно. Усі рухи мають бути правильними – як у фіналі". І справді, якщо ти собі дозволяєш проти слабкої команди якусь зверхність, понти – це вилізе боком. Якщо є можливість забити 10 чи 20 голів – ти повинен забивати усе. Тому у мене бували і хет-трики, і покери.
– Найбільш прикрі промахи також запам’яталися?
– Прикро згадувати ось який момент. У перехідному турнірі за вихід у Першу лігу Буковина потрапила в підгрупу із двома російськими клубами – Уралмашем і Факелом (1988 рік, – Футбол 24). Ми вже тоді зрозуміли, що нам нічого не світить.
Хоча вдома обіграли обох суперників – вели в рахунку 2:0 на старті поєдинку… Поїхали до Уралмаша і виграли 2:0 попри те, що судді нас "вбивали". Але Воронежу Уралмаш злив гру, давши забити 5-6 голів. За різницею м’ячів Факел опинився у турнірній таблиці вище від Буковини…
– Як часто траплялися такі договірняки між командами?
– Сказати, що такого не було – я не можу. Якщо комусь було потрібно – команди домовлялися. Тренери, гравці – всі були в курсі. Траплялося, що господарі поля просили нас про нічию – обіграти Буковину в ті часи було непросто. При тренері Школьникову ми мали "атомну" команду, тож коли грали на власному полі, гості, бувало, просилися, щоб у їхні ворота багато не забивати.
– Судді "вбивали" відверто, так?
– Ого-о-о! Не те слово. На виїзді доводилося дуже важко. Начальник нашої команди також вів роботу із суддями, але все одно – були такі міста, де просто "виносили". Ми забивали голи, коли м’яч на півметра перетинав лінію воріт, а їх не зараховували, наприклад. "Вбивали" технічно – провокували, одразу червону картку виписували. Судді були грамотними – знали слабкі місця кожного футболіста. Мглинець – часто падає. А от Олійник – швидко спалахує, може "послати". Я був жорстким – йшов на кожен м'яч, боровся, стрибав у підкати. Техніки мені бракувало, тож компенсував це самовіддачею.
– Вас вилучали?
– Так. У 1992-му матч проти Волині команда закінчувала увісьмох. "Винос" гри був божевільний! Ігор Ярменчук – хороший рефері і людина, начебто, непогана, але нас трьох вилучив узагалі ні за що – мене, Будника та Гія. Наприкінці матчу Будник не витримав того свавілля, зірвав з нього значок і кинув на газон. Буковина, зрозуміло ж, програла – 0:2. Ото був винос тіла, мама дорогая! У цей момент Ярменчука взагалі хотілося вбити. Такого неподобства я ніколи не бачив!
– Цікавий факт із вашої біографії: ви відмовили Металісту – самому Лемешку. Невже Євгену Пилиповичу було реально відмовити?
– Я йому не відмовляв. Спершу Лемешко підійшов до головного тренера Буковини: "Хочу забрати у тебе Олійника". А Павленко запитує: "У твоїй команді бувало таке, що тебе били?" – "Ні". – "Так от, хочеш, щоб тебе побили – бери Олійника" (Сміється). Це, звісно, були жарти.
"Приїхав до мене майор НКВС, арештував і забрав у "Динамо". Безсмертні цитати Євгена Лемешка
Потім Лемешко викликав мене. Знаменита особистість, Вища ліга. Бере мене попід руку діловито: "Ничего, весик подгоним". За Металіст тоді виступали Поточняк, Аджоєв, Тарасов – мені стало страшно. "Якщо у мене такий довб***б, як Тарасов, грає – ти теж будеш грати", – заспокоював Лемешко. Я був згідний, але Павленко мене так і не відпустив. Тепер часто шкодую про те, що не перейшов у Металіст. Та й не тільки в Металіст. Мене запрошували в київське Динамо, Зорю, Дніпро…
"Прислали за мною броньований автомобіль із трьома охоронцями"
– Чому не склалося із переходом у Динамо?
– От я ж кажу – це моя велика помилка, що боявся. Думав собі, там Блохін, Бєланов, Заваров, Яковенко, Рац, Яремчук – куди там мені, грати не буду. Ці думки вибили мене з колії. Хоча своєю кар’єрою я задоволений. Де б не грав, всюди був лідером. І з тренерами, і з гравцями досі у прекрасних стосунках. Коли зустрічаємося, можемо випити по "50 грамів". Часто бачуся у Києві з Олексійовичем (Олександром Іщенком, – Футбол 24). До речі, згадав собі одну історію…
– Розповідайте.
– Іщенко запросив мене у Зірку, яка на той момент виступала у Першій лізі. Я перебував без команди – у Буковині попросив 500 доларів підйомних, але мені відмовили. А Кіровоград якраз шукав нападника. Зателефонував Олексійович: "Як ти? Приїжджай у Хмельницький – поговоримо". Прислали за мною броньований автомобіль із трьома охоронцями. Я встиг на матч із Поділлям – Зірка відстояла нульову нічию. Поїхав з ними у Кіровоград. Мав 5 кілограмів зайвої ваги, бо тривалий час не тренувався. "Олексійович, – кажу. – На 20-30 хвилин можу вийти". Його така відповідь влаштувала.
Наступного дня називає склад на гру – я в складі. Дивлюся на нього, а він сміється: "Нічого-нічого, Вітьок, давай". Виходжу проти Борисфена – стадіон переповнений, 20 тисяч – і забиваю гол. Незабутні спогади.
Другий випадок: отримав я тріщину ребра. А тут – дербі з Олександрією. Обидві команди йшли в ногу і претендували на вихід у Вищу лігу. Іщенко бере мене на гру. Заморозили болюче місце, обмотали пластирями. Після першого тайму поступаємося 0:1. "Ти готовий?" – запитує Іщенко і кидає мене в бій. Я нахиляюся, щоб зав'язати шнурівки, у боці коле просто нестерпно, не можу дихати. А відмовлятися – пізно.
І от момент на 47-ій хвилині. Льоша Федоров віддає передачу врозріз поміж захисниками, а я "з носка" забиваю гол. Увесь стадіон підводиться і аплодує. Через хвилину-дві Іщенко бачить, що ледве дихаю, і робить заміну. Тож я, зігравши всього 2-3 хвилини, дав результат (Усміхається). Зірка перемогла – 3:2, а тренер після матчу мене відзначив: "Вітьок, сьогодні можеш робити все, що захочеш".
– Раніше, у 1990-му, ви стали гравцем Карпат – провели 5 матчів, забили 2 м'ячі. Кажуть, що не залишилися у цьому клубі через сімейні обставини. Це правда?
– Ні, це неправда. За сином Денисом я й справді шалено скучав. Але причиною мого відходу стало те, що в Карпатах не було дисципліни. І це при тому, що футболісти там виступали просто неймовірні – я отримував справжню насолоду від їхньої гри. Рафальчук, Лендел, Юрчишин, Гій, Леськів, Мущинка, Шаран, Забранський, Лаба… Але вони були розпещені.
Мене зачепив один епізод, про який зараз розкажу. Із Чернівців я пішов, бо мені не розширили квартиру або не видали машину – вже й не пригадаю. Люди отримували у Буковині по 4-5 автомобілів, а я – тільки один. Тож поїхав спершу в тернопільську Ниву – пробув там лише один місяць. Забивав у кожному спарингу, а Яворський з Прядуном ходили і нашіптували: "Не ставте Олійника". Інші підходили до мене: "Прядуну не віддавай передачі", "Яворському не пасуй". Специфічна команда була у Тернополі. Я подивився на ту гнилу атмосферу і перейшов у Карпати.
Львів зустрів мене просто супер! Хороші збори, прекрасний колектив. Але дисципліна накульгувала – я ж звик боротися за найвищі місця. І от, уявіть собі, приїжджаємо у Чернівці. Я на цей матч налаштовуюся – дурдом! А вони грають на розслабоні – усю ніч перед поєдинком десь гуляли, відпочивали. Мені вдалося забити, проте Карпати "попали" – 1:4. З трибун мені кричали "Зрадник" і всіляку гидоту.
Невдовзі поїхали у Вінницю. Бачу, мої одноклубники знову розслаблені, хоча за потенціалом Карпати були найсильнішою командою у буферній зоні. Вдома грали з Тернополем, гості навіть центр поля не могли перейти.
– Чому не було дисципліни у Карпатах?
– Не знаю. Булгаков міг ходити з Ленделом по базі, обійнявшись. Хтось напивався. Не вистачало серйозного налаштування на матч. Якщо перемагали – перемагали на класі.
"У Польщі психонув через сім’ю”
– Ваш перший легіонерський досвід – знаменита польська Краковія у сезоні 1990/91.
– Виїхав туди без проблем. Перед командою стояло завдання збереження прописки в елітному дивізіоні. Сюди приїхав президент (чи віце-президент) Краковії – потрапив на гру із Нефтчі, де я вийшов на заміну, позаяк ще повністю не оговтався від травми. Зумів забити гол, ми перемогли 3:2. Краковія висловила бажання придбати Мглинця, Гія і мене. У підсумку до Кракова поїхав тільки я і, за традицією, у першій же грі за новий клуб відзначився забитим м’ячем. У наступному матчі знову забив. У них зажевріла надія на порятунок.
Дуже мені добре було у Краковії, але сумував за сином. Просив дружину, з якою вже тоді були напружені стосунки, щоб вона привезла малого у Польщу – тут було де жити, ми винаймали триповерховий будинок. Вона відмовила. Тож я психонув і, нічого не взявши із собою, зірвався в Україну. У Кракові покинув багато особистих речей – десь на 5 тисяч доларів. Президент благав мене залишитись, обіцяв згодом підшукати клуб в Австрії або Швейцарії. Шкода, що все сталося так, як сталося…
– Щось із запеклого дербі проти Вісли запам’яталося?
– Та фанати чудили. Могли огорожу на стадіоні поламати. Але якихось особливих бійок не пригадую. Це останніми роками там до вбивств доходить, а тоді такого не було. Уболівальники – просто навіжені. Якщо з Краковією вирушали на виїзд хоча б 30-40 фанів – їхня підтримка була дуже відчутною.
– Ви пограли і у чемпіонаті Болгарії. Що це за клуб такий – Хасково?
– Вони тоді виступали у вищій лізі, щоправда, йшли на останньому місці. Потрапив я туди за цікавих обставин. Наш оператор відпочивав у Болгарії, випадково познайомився із президентом Хасково і домовився про те, що Буковина приїде туди на кілька товариських матчів. Після спарингів болгари захотіли придбати кількох наших – зокрема і мене. Я, Задорожняк та Гій сіли в машину і вирушили в Болгарію.
Нас заявили на чемпіонат Болгарії, щоправда, у команді вже перебували два киргизи, а ліміт – не більше трьох легіонерів. Перший матч, граємо проти Локомотива (Пловдів). Я забиваю головою – перемагаємо 1:0. Нас носять на руках. Але президент любив багато говорити, а мало робити – фінансово не тягнув. Команда могла врятуватися, якщо б він робив ставку на Задорожняка і Гія – вони ж були на голову сильнішими від своїх конкурентів. Хлопці швидко зрозуміли, що в клубі – бардак, спакували речі і повернулися додому. Я залишився, тому що грав і забивав. Болгари дуже високої думки про себе. Мені заздрили, що я живу в готелі, що мене годують. Що там казати, у Польщі почувався значно краще.
"Дніпро пропонував такі гроші, що синові дали зрозуміти: не перейдеш – не гратимеш ніде"
– "Хочу, щоб мій син досягнув більшого, ніж я", – сказали ви одного разу. Як вважаєте, Денису це вдалося?
– Якщо він грав у національній збірній, то звісно, що вдалося. У деяких моментах, щоправда, не реалізував себе повністю, але пограти в таких клубах, як Металіст і Дніпро – це багато про що свідчить. Проявив себе у єврокубках. Забив неймовірний гол Сампдорії, розписувався у воротах Шахтаря, Динамо, того ж Металіста.
Ті гроші, які Ярославському заплатив Коломойський, – досі найдорожчий трансфер серед українських футболістів. Отже, він того був вартий. Те, що Денис не підійшов Рамосу, – сам винен, вважаю. Але є тут і провина Рамоса. Коли сина викликали в збірну, Хуанде з такою насмішкою запитав у Коноплянки: "А як його у збірну беруть, якщо він навіть у нас не грає?" Ще був епізод, коли Денисом цікавився один із іспанських клубів, вони, звісно ж, звернулися до Рамоса. Той відповів: "Хочете проблем – беріть Олійника". Після цього агент Головаш констатував: "Іспанія для Дениса – закрита".
– Скільки відсотків футбольних скіллів Віктора Олійника закладено у Денису Олійнику?
– У нас різні стилі гри. Я – таранного типу, а син – технічний. При своєму невисокому зрості він непогано грає головою. Ну й не любить програвати, як і я. Швидко заводиться, часто потерпає через свій язик. Кажу йому: "Краще отримай гірчичник за жорсткий підкат, а не за розмови".
– Зараз Денис виступає у чемпіонаті Фінляндії. Зідзвонюєтеся кожного дня?
– Так, говоримо по Viber. У Фінляндію він поїхав, бо не мав хороших пропозицій. Перед тим пограв у Першій лізі, в Десні йому створили непогані умови, проте щось не склалося. Шкода, бо Саша Рябоконь – хороший тренер, та й в УПЛ Денис не був би зайвим.
– Фінляндія – це, м’яко кажучи, околиця футбольної Європи. Непросто буде привернути до себе увагу більш іменитих клубів чи тренерського штабу збірної України.
– Денис не мав іншого вибору. Поїхав туди, щоб підтримувати форму на належному рівні. Його команду, до речі, тренує Олексій Єрьоменко – батько Романа та Олексія Єрьоменків, які виступали в Україні. Дениса взяли навіть без попереднього перегляду. Домовилися про 3-місячну угоду, якщо все буде добре – продовжать на покращених умовах. Синові лише 31 рік, ще кілька років може побігати.
Його підкосив німецький Дармштадт. Вважаю, не потрібно було йти з Вітесса – у Голландії син почувався прекрасно. Забивав, асистував. Зіграв два роки – ну продовжуй контракт ще на два і бери вид на проживання! Але Головаш закрутив йому голову тією Німеччиною.
– Пригадується непростий період після того, як Денис перейшов із Металіста у Дніпро – харківські фани влаштовували йому акції протесту. Ви, як батько, пропускали це все крізь серце?
– Аякже. Образливо було. Знаю тільки одне: рано чи пізно Денис однаково покинув би Металіст. У клубі мені сказали, що на нього не розраховують. Тим паче Дніпро пропонував такі гроші, що синові дали зрозуміти: якщо не перейдеш – узагалі ніде не гратимеш. Акції ультрас – зрозумілі. У той час дербі між Дніпром та Металістом досягнули піку. Суми преміальних за перемогу в такому матчі – зашкалювали. Я трохи знаю (Усміхається).
– Гра, після якої ви відчули особливу гордість за свого сина…
– Мурашки пробігали тілом після багатьох матчів. Я намагався не пропускати домашніх поєдинків Металіста. Кидав роботу, сідав на потяг до Києва, а звідти – на Харків. Пригадую гру з Дніпром, коли після першого тайму Металіст вів 3:0. Денис не забив, але так відвозив суперників, що не було слів – по 3-4 опоненти накручував на фланзі. Або ця гра із Дебреценом. Програвали 0:1, син настільки завівся, що оформив дубль у ворота угорців – нехай і не без рикошетів.
– Ви були найпершим тренером для Дениса?
– М'яч зацікавив сина, тільки-но він зіп'явся на ноги. Я його брав із собою на кожне тренування. Коли розлучався із дружиною, Денис літав зі мною чартером на кожен матч. Деякі тренери були незадоволені цим. "А на кого я маю його залишити?" – запитував їх. Син хвилювався за мене навіть більше, ніж я за нього, коли він розпочав кар’єру. Плакав, коли ми програвали. Буквально ридав – його неможливо було заспокоїти.
Кар'єра сина розпочалася із турніру на Хрещатику. Там його помітив тренер Віктор Кащей і зателефонував мені: "Хлопчик хороший, технічний. Фізичні дані слабкуваті, але голова – світла". Спершу я не хотів відпускати малого, бо не дуже люблю Київ, але Йосипович таки переконав.
– У вашій сім'ї було прийнято вболівати за Динамо?
– Так, за Динамо я вболівав з дитинства, як і мій батько, царство йому небесне.
– Часто переглядаєте старі фотографії?
– Ні. Оце до вас на інтерв’ю їхав, то переглянув трохи. У мене мама тим займалася – збирала усі вирізки з газет, де про мене писали, вела картотеку. Приємно згадати молодість. Зараз же до дзеркала боюся підходити – 60 років "на носі" (Усміхається).
"Коли брат помер, у мене розрядився телефон – 1000 пропущених дзвінків". Життя та смерть Андрія Баля