"Міліціонер сказав: "Вийдете зі стадіону – вам кінець". Зірка Буковини – про піджак Заяєва і Монако часів Венгера

15 серпня 2018 3067 Читать на русском
"Міліціонер сказав: "Вийдете зі стадіону – вам кінець". Зірка Буковини – про піджак Заяєва і Монако часів Венгера
В атаці Валерій Королянчук

Інтерв'ю Любомира Кузьмяка із Валерієм Королянчуком, екс-нападником Буковини, Чорноморця та ряду ізраїльських клубів.

Чернівецькій Буковині – 60!

У свої найкращі часи "жовто-чорні" двічі ставали чемпіонами УРСР, виступали у Вищій лізі чемпіонату України, брали "золото" у Першій та Другій лігах.

З нагоди ювілею "Футбол 24" підготував інтерв'ю із чотирма легендарними гравцями Буковини. Сьогодні – наш прем'єрний матеріал.

*******

На окраїні Чернівців є особливе місце. Затишний готель, компактний ресторан і унікальне міні-футбольне поле просто неба. Все це належить місцевому бізнесмену та меценату – пану Йосипу. В юності він мріяв про кар’єру футболіста, однак травма змінила його життя, яке він не пов’язав із футболом, однак зробив все, щоб бути поруч з улюбленою справою. Пана Йосипа знають усі видатні постаті чернівецького футболу і періодично навідуються в гості. У стінах його закладу – як удома.

Неподалік ошатного готелю – велика дошка пошани з 25 фотографіями легенд чернівецького футболу. З нетерпінням очікую на приїзд двох обраних із топ-25: Валерія Королянчука та Івана Гакмана. Перший став одним з найкращих бомбардирів за всю історію Буковини та підкорив Ізраїль. Другий віддав Буковині майже десятиліття своєї кар’єри і бачив становлення в Одесі майбутньої зірки Ігоря Бєланова.

Домовляємося про інтерв’ю з Королянчуком, який має чудову пам'ять і з легкістю розповідає безліч історій про минуле. Поринаємо у спогади: молодий Прокопенко, менеджер Школьников, шалений Ізраїль, виїзд смерті в Узбекистан та історичний гол, що врятував Буковину. Його наш герой забив у 37…

королянчук

"Мене вирішили зробити крайнім"

– З Буковиною пов’язане практично все ваше життя. Спочатку були футболістом, згодом працювали там на керівних посадах. Зараз не маєте відношення до клубу?

– Я трохи відійшов від футбольних справ. Не маю відношення не лише до Буковини, а й загалом до футболу. Назвемо це творчою відпусткою. Повернення? Мабуть, хотів би. Однак, враховуючи ситуацію в державі, ілюзій щодо футболу в мене немає. Фінанси вирішують все. Якщо є гроші – нормально функціонує клуб.

– У Чернівцях проблеми з Буковиною вже доволі давно…

– Коли у 2003-му році я виконував функції президента клубу і начальника команди, то сам з цим зіткнувся. Постійно доводилося шукати фінанси. Доходило до вирішення елементарного – як команда поїде на виїзд. І це у професіональному футболі, в Другій лізі. Було доволі непросто.

– Юрій Шелепницький, перший капітан збірної України, який також не один рік віддав Буковині, колись розповідав, що вам доводилося давати свої гроші, щоб клуб не розформували.

– І мені доводилося, і Шелепницькому. Ось вам ситуація – маємо їхати на виїзд, шукаємо гроші. Коли попередню згоду дали, ми відразу ж забронювали готель, владнали формальності. Зранку готуємося виїжджати, а у відповідь чуємо: "Вибачте, грошей не буде". Що нам робити? Футболісти їсти хочуть, до пункту призначення потрібно добратися, переночувати. Шукали гроші по друзях і знайомих. Просто хотіли втримати команду в лізі. Сьогодні ж Буковина існує. І це головне.

– Нещодавно ви потрапили у неприємну історію. Коли виконували функції директора стадіону, то суд визнав вас винним у службовій недбалості через укладення економічно невигідних договорів.

– Я жодного відношення до цього не маю. На договорах мого підпису не було. Такі питання варто адресувати попередньому директору, який укладав угоди. Мені потрібно було чинний договір розірвати. Однак відповідно до його умов я міг ініціювати розірвання в односторонньому порядку лише за умови несплати контрагентом коштів за надані послуги протягом двох місяців.

– Жодної заборгованості не було?

– Ми щомісячно вчасно отримували плату за надані послуги. Всі про це знали. І мій безпосередній керівник, і представники міської ради. Мене вирішили зробити крайнім! Добре, що згодом в судах я довів свою невинуватість.

– До недавнього часу у складі Буковини, а також студентської збірної України виступав ваш син Андрій. Які у нього подальші плани?

– Син закінчив з футболом і переходить на тренерську діяльність. Не бачу в цьому нічого жахливого. Андрій прагне працювати дитячим тренером, відповідну освіту він має, тому сподіваюся, що син успішно передаватиме свій досвід дітям.

"Вистрибую і відчуваю, як воротар руками б’є по голові"

– Ваш син розпочинав займатися футболом відносно нещодавно вже у Чернівцях, чого не скажеш про вас. Як починався ваш футбольний шлях у селі Товтри Заставнівського району?

– У моєму дитинстві існувало лише два заклади: школа і стадіон. Більше нічого в селі не було. Тренер Орест Ткач приїжджав у Товтри з райцентру. Зараз формуються вікові групи, де займаються діти 7-8 років. А в нас була унікальна ситуація, адже тренер працював з дітьми різного віку: від 7 до 12 років. Це при тому, що він приїжджав двічі на тиждень. Ми цілодобово грали у футбол, а взимку – в хокей.

– Запрошення Олександра Павленка в Буковину – щасливий квиток?

– Спочатку сільський футбол, а потім виступи на першість області за команду чернівецького деревообробного комбінату. Непросто було пробитися в Другу лігу, але мені справді допоміг випадок. Федерація затвердила правило, відповідно до якого у складі кожної команди повинен виступати гравець віком до 18 років. Юрій Шелепницький, який потрапляв під цю квоту, захворів, і мене взяли в Буковину. Приїхали представники клубу і поставили перед фактом: "Завтра граємо проти Закарпаття. Чекаємо".

– Здивувалися?

– Без підготовки приїхав я на базу. Головний тренер Олександр Павленко зустрів мене зі словами: "Готовий завтра грати?" Я відповів ствердно. Як наслідок, відіграв весь матч, а ми перемогли завдяки єдиному голу Тиберія Корпоная.

– Ваші виступи в Буковині перервала армія.

– Мене відрядили в угорський Сегед. На щастя, ігрову практику я мав у спортроті і з футболом не розлучався. Форму підтримував і без проблем повернувся в Чернівці.

– У 1988-му Буковина з вами у складі виграла чемпіонат УРСР. Секрет успіху тієї команди пояснюють збігом обставин – банально підібралося таке потужне покоління. Віталій Кварцяний через багато років назве вашу команду "атомною".

– Практично всі гравці тієї команди – уродженці Чернівецької області. Всі свої! Місто жило футболом. Стадіон на кожному матчі був переповнений. За дві дні до поєдинку неможливо було квиток дістати. Для рідних і близьких я отримував перепустки завчасно. Виділяли 10 квитків і все. В день матчу на касах вивішували оголошення: "Квитків немає". До речі, в мене про цей період є своєрідний спогад. У серпні того року ми приймали Океан з Керчі. В першому таймі біжу на подачу з флангу. Вистрибую і відчуваю, як воротар руками б’є мене по голові. Я лечу на спину і невдало падаю.

– Травма?

– Перелом ключиці. Одну спицю ось тут зберігаю досі (вказує на плече).

"Якщо спанієль вибігав на поле, то всі зупинялися"

– Творцем успіху тієї Буковини був Юхим Школьников. Кажуть, що ви були його улюбленцем. Це правда?

– Повірте, зовсім непросто було з Юхимом Григоровичем працювати. Наш тренер був чудовим психологом. Дуже важливе його вміння – налаштування команди. Одного разу я отримав запрошення до Тернополя, де в Ниві працював Олександр Павленко. Я вже навіть речі зібрав. У Чернівцях була шалена конкуренція в атаці, я її не витримував. Вирішив, що варіант з Нивою – саме те, що треба.

– Школьников переконав вас залишитися?

– Тренер зробив хитріше – зустрівся з моїм батьком і просто попросив: "Скажіть синові, нехай не поспішає". Школьников відчував мене. Це при тому, що більше з командою працював його асистент Валерій Богуславський.

– В чому полягала магія налаштування на гру від Школьникова?

– Програємо вдома Таврії після першого тайму 0:1. На трибунах жодного вільного місця. А ще перед грою в місті ширилися чутки – Таврія пропонуватиме нам гроші. Ми вийшли на розминку, готуємося до матчу. Головний тренер сімферопольців Анатолій Заяєв ходить неподалік, відкриває піджак і купюри демонструє. Ми намагалися до цього не лізти. Виходимо на поле, а гра не йде. В перерві Школьников нас так словесно зарядив, що в другому таймі забили тричі у ворота Таврії. У цьому був весь Юхим Григорович.

Юхим Школьников

– Яким він вам запам’ятався у побуті?

– Одна з головних асоціацій – улюблена собака його сім’ї на прізвисько Сенді. В родині Школьникових її дуже любили і вона була частим гостем на тренуваннях. Якщо спанієль Сенді вибігала на поле, то всі зупинялися. Обережно, тільки б не вдарити "Сендіка" (сміється).

"Заганяли собаку Кварцяного за 5 хвилин". Олександр Пищур – про обмін футболками із Тимощуком, проблеми Алієва і "стерті коліна"

– Одним з провідних гравців Буковини ваших часів був Дмитро Білоус. У ці дні він перебуває у важкому стані через проблеми із серцем.

– Дмитро – людина з великої літери. По-перше, хоча б тому, що пройшла Афганістан. Він потрапив туди у 19-річному віці, а потім знайшов у собі сили повернутися у футбол. І грав на високому рівні. Дмитро прийшов у Буковину з команди, що виступала на першість області. Я уважно стежив за ним, за тим, як він тренувався. Білоус викладався не на 100 відсотків, а на мільйон відсотків. Повірте, якби нинішні наші молоді футболісти побачили, як він працював! Дмитро робив таку насичену ранкову зарядку, що теперішні футболісти повноцінне тренування так не проводять. Шалена самовіддача у нього була і на полі. Не сумніваюся, що зараз Білоус грав би за збірну України.

– Ще одна легенда тієї Буковини – нападник Віктор Олійник. Його син Денис народився у 1987-му, коли ви ще виступали у Чернівцях.

– Коли я поїхав у Ізраїль на початку 90-х, то Денис почав займатися у нашій спортивній школі. А до того він трирічним хлопчиком приходив з татом на тренування. Він виріс у мене на очах, я носив його на руках. Він же мій похресник.

"Хлопці з СРСР потрапили в рай. Там асфальт миють шампунем!"

– Перед закордонним вояжем ви певний період часу проводите в Чорноморці. Як виник цей варіант?

– У 1990-му домовилися зі Школьниковим про те, що після першого кола я їду в Одесу і він відпускає мене в Чорноморець. Я вже казав, що щиро вдячний Юхиму Григоровичу, але не можу не відзначити Віктора Прокопенка. Це видатна особистість, психолог, мотиватор. Віктора Євгеновича важко було ввести в оману – він вмів сканувати футболістів, самостійно визначати їхню готовність. І, звичайно, гумор! Ви бачили пам’ятник на його могилі в Одесі? Ось такий і у житті – усміхнений та щирий. Через багато років, коли я з Шелепницьким працював на адміністративних посадах в Буковині, а Прокопенко – в Шахтарі, то було дуже приємно зустрічатися в Києві. "О, мої вихованці", – завжди при зустрічах вітав нас Віктор Євгенович.

– У Чорноморці ви так і не закріпилися. В чому причина?

– Буковина вийшла у Першу лігу і Школьников періодично переконував мене, що настав час повертатися. Прокопенко награвав мене на зборах в атаці у парі з Іваном Гецком. Тоді контрактів не було, все набагато простіше. Школьников переконав мене і я повернувся додому.

– У футболці Чорноморця ви дебютували в Москві проти Спартака. Емоції запам’яталися на все життя?

– Такі речі словами важко передати. Мені здається, що це вершина, щось нереальне. А уявіть, як я почувався, коли поїхав у Монако на матч Кубка УЄФА! Хлопці з СРСР потрапили в казку, у рай. Там асфальт миють шампунем! Новенький стадіон, на який витратили 100 мільйонів євро. На трибунах еліта, принци, королі… Та й гол Чорноморцю забив найкращий гравець світу Джордж Веа. Він і вирішив долю протистояння, адже в Одесі ми зіграли 0:0.

– В гостях ви вийшли на заміну на останніх хвилинах.

– Напередодні у контрольному матчі проти московського Динамо захисник наступив мені на руку. Довелося всю кисть перемотати і так виходити з пов’язкою на поле стадіону Луї ІІ. На жаль, я не допоміг Чорноморцю.

– Прокопенко у своєму розпорядженні також мав класних футболістів, яких міг протиставити тренеру монегасків Арсену Венгеру.

– Юра та Сашко Нікіфорови, Сергій Пучков, Ілля Цимбалар, Андрій Телесненко, Георгій Кондратьєв. Прекрасний колектив, типові веселуни-одесити. Шкодую, що залишив тоді Чорноморець. Хоча й в Буковині все було чудово: умови, команда, футбольний бум у Чернівцях.

– Чемпіонат СРСР – це абсолютно непередбачувані виїзди. У вас є особливі спогади?

– Коли Буковина виступала у Першій лізі, то за календарем мала виїзд смерті у Наманган. Це узбецьке місто представляла команда Новбахор. Ще одна особлива локація – Фергана, де грав місцевий Нафтовик. Проте того, що творилося у Намангані, я не бачив ніде. Яка там Москва чи Єреван.

"У горах – свист куль, а біля стійки воріт – людина з пістолетом". Топ-12 нереальних історій життя Ігоря Шуховцева

Приїхали на новий стадіон на матч проти Новбахора. Ще до гри трибуни забиті вщент. Виходимо на розминку і здається, ніби десь поруч бджолиний рій. Але насправді це місцеві вболівальники озброїлися соняшниковим насінням. І в унісон так гудять: "Жжжжж". Я такого більше ніде не бачив.

– Поразку улюбленої команди вони сприймали болісно?

– У тому то й справа, що Буковина примудрилася обіграти Новбахор 2:1. Ми не могли вийти зі стадіону на вулицю. Змушені були провести там дві години – сиділи в роздягальні. Міліціонер зайшов і сказав: "Якщо вийдете зі стадіону – вам кінець". Щоправда, там трохи інша термінологія була.

"У Чернівцях було "мінус 12". Прилітаємо в Ізраїль – "плюс 20"

– Коли СРСР тільки-но розпався, чимало українських футболістів вирушили в Ізраїль. Серед них були і ви. Проте так довго у місцевому чемпіонаті не грав, здається, ніхто.

– Мені допоміг відомий агент, який народився в Україні. Саме Борис Норман, який у 70-х грав за Буковину, посприяв тому, що в Ізраїль поїхав десяток наших гравців. Норман приїхав на мій матч у Сімферополь, де домовився зі Школьниковим. Через кілька місяців до мене підійшов тренер і сказав: "Замість відпустки лети у Москву. Зустрінешся там з Борисом Норманом". Я навіть ні про що не здогадувався.

– Коли їхали, то не могли уявити собі, що наступні дев’ять сезонів проведете в Ізраїлі?

– Лише приблизно знав, де цей Ізраїль на карті знаходиться. У Чернівцях було холодно, мінус 12. Прилітаємо в Ізраїль, а там – плюс 20. Відразу ж організовують тренування. Це при тому, що вся команда стоїть і спостерігає за мною. "Та ну його, я їду додому, у мене там все є", – такою була моя перша реакція. Норман вчасно заспокоїв і порадив думати про себе і свою сім’ю. "Потім ще дякую мені скажеш", – резюмував Борис.

– Тим не менше, розпочали ви у новій країні дуже добре.

– Забивав у Хапоелі з Кфар-Саби достатньо. Допоміг команді вийти в елітний дивізіон. За три дні до першого туру граємо контрольний матч проти Хапоеля з Беер-Шеви і мені ламають ногу. Захисник дає мені пас на хід, я прикриваю м’яч корпусом, а суперник влітає ззаду. 77-ма хвилина гри…

"Бюскенс переламав мені кістки". Він забив перший гол в історії українських чемпіонатів

Я повернувся на поле, але відчував, що це не моя гра. Навіть у психологічному плані. Півроку не грав, а потім на полі думав тільки про свою ногу. Почалися оренди, втрата впевненості.

– Іврит швидко опанували?

– Життя змусило. Я був єдиним легіонером в команді. 22 ізраїльтяни і один українець. Було два варіанти: або вони вчать мою мову, або я – їхню (посміхається). Минуло багато років, але я чудово все пам’ятаю. Недавно до мене приїжджали гості з Ізраїлю – проблем у спілкуванні немає.

– Що найбільше вас дивувало на святій землі?

– Підготовка до поєдинків. Провели передігрове тренування, випили чай. "Завтра у нас початок о 16:00. За дві години до матчу – всі на стадіоні", – оголосили нам. Тоді я кажу Борису: "Запитай, о котрій заїзд на базу". Той мені відповідає: "Какая база? Военная? Иди домой". Теоретично можна було йти навіть на дискотеку. До речі, наших у той час в Ізраїлі вистачало: Віктор Чанов, Іван Гецко, Роман Пец, Олександр Уваров, Микола Кудрицький, Євген Шахов.

– Ви неодноразово грали у парі з Шаховим-старшим. Справжнє задоволення?

– Це прекрасний футболіст, який чудово бачив поле. Знав, з якою силою передачу віддати, коли притримати м’яч. Неймовірний футбольний інтелект!

"Гляньте на київське Динамо – там півнападника"

– Ваш агент Борис Норман у 70-х виступав у Ізраїлі, де потрапив у незвичну ситуацію. Гравець Бейтара плюнув у Бориса, а той одним ударом поклав суперника на газон і кинувся навтьоки. У вашій ізраїльській кар’єрі були схожі епізоди?

– У мене виник конфлікт не з суперником, а з одноклубником. На тренуванні я перекинув його через себе, притиснув до землі і готовий був бити в обличчя. Але вчасно стримався. Через кілька секунд подумав, що зараз почнеться… Але ніхто з гравців та тренерського штабу не засудив мене. Навпаки, в колективі погодилися з тим, що я мав рацію.

– Любов ізраїльських фанатів – особлива. Гравець Маккабі з Хайфи – молдаванин Сергій Клещенко – згадував, як після успішної гри фанати випадково помітили його в автомобілі. Не роздумуючи, сотня вболівальників вирішила влаштувати улюбленцю справжні овації і підхопила на руки авто футболіста. Ви відчували прихильність місцевої публіки?

– Мою машину на руках не носили, зате з поля мене на плечах виносили (посміхається). Якщо ти викладаєшся на полі, то це помічають. Після особливо важливих і успішних матчів могли занести навіть у роздягальню. Такими були фанати у Кфар-Сабі. Ще більш гарячі вболівальники в Ашдоді. Якщо команда вигравала, то люди готові були віддати футболістам останнє. Після вдалих поєдинків казав дружині: "Не йдемо центральними вулицями". Торговці впізнавали і щиро запрошували до себе у магазини чи кафе. Почував себе ніяково, соромно і незручно.

– Зараз вся Україна знає, хто такий "Коно". Свого часу в Ізраїлі виступав український "Коро"?

– Ні, мене так не називали, як Коноплянку. Вболівальники співали "Валері, Валері". Мурашки по шкірі… Було дуже радісно, коли кілька років тому я приїхав у Кфар-Сабу і відвідав матч Хапоеля. В перерві диктор оголосив, що Королянчук присутній на трибунах, а президент клубу вручив мені пам’ятний кубок. Приємно, коли минуло 20 років, а тебе пам’ятають.

– В Хапоелі з Тайбе ви зустрічаєтеся з харизматичним грузинським воротарем Акакієм Девадзе. Під час одного з матчів нападник суперника послизнувся і коліном заїхав воротарю під ніс – Девадзе пережив клінічну смерть.

– У тому поєдинку я не грав і свідком цієї події не був. Однак ми товаришували з Акакієм і про нього в мене залишилися найкращі спогади. На жаль, наші шляхи розійшлися і не знаю, як склалася його доля.

– Екс-гравець збірної України Сергій Третяк після багатьох років виступів у Ізраїлі залишився там назавжди. У вас не було такого бажання?

– Я навіть почав документи оформляти. Проте потім на сімейній раді вирішили, що рано чи пізно треба повертатися. А тут ще й виник варіант із Буковиною. Ви знаєте, ніколи не шкодував про своє рішення.

– В Україні у професійний футбол ви повернулися не відразу.

– Спочатку для свого задоволення виступав на першість області, зокрема за команду Митник, що представляла прикордонне містечко Глибока. У 37-річному віці заявився на Другу лігу – Буковина була на межі зникнення і треба було допомагати. В бій пішли ветерани: Павло Сиротін, Юра Шелепницький, Віктор Мглинець, Дмитро Білоус і я.

– І ви допомогли, коли у 2003-му забили переможний гол у ворота Карпат-2. Можливо, не найбільш приємна, але все ж історія…

– Йшла 77-ма хвилина матчу останнього туру, на табло "нулі". Якщо не виграємо – вилітаємо в аматори. Олег Керчу виконав класну передачу з флангу, а я на дальній штанзі головою замкнув. В місті сприйняли цей момент з піднесенням, нас навіть запросили на прийом до губернатора. "Не переживайте, виділимо кошти і Буковина боротиметься за серйозніші місця, ніж виліт з Другої ліги", – було сказано на зустрічі. Через два тижні його звільнили з посади.

– З професіональним футболом ви закінчили у 38. Якби можна було щось змінити, то який момент життя хотіли б прожити по-іншому?

– Ви знаєте, я ще й зараз за ветеранів граю. У нас в Чернівцях дуже серйозна команда. Щодо вчинку, який змінив би, то, напевно, не покидав би Чорноморець. Якби залишився, то все могло б скластися не так. У нас був чудовий колектив форвардів: Гецко, Кондратьєв, Щербаков. До речі, навіть у Буковині тих часів було вдосталь класних нападників: Віктор Олійник, Андрій Гузієнко, Дмитро Білоус. Це зараз ми шукаємо одного форварда для збірної України і не можемо знайти. А тоді в кожній команді навіть Першої ліги було по 5-6 нападників. Гляньте зараз на київське Динамо – дивишся на склад, а там півнападника. Не можу зрозуміти, чому так все змінилося.

"Заліз під стіл і закрився Кубком СРСР". Екс-гравець Динамо – про переховування від армії, секрет у телефонній будці і пакет Заї Авдиша

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
powered by lun.ua
1
дн
:
11
год
:
33
хв
Рух
00:00
МФК Металург

Ми використовуємо Куки ! Що це таке ?

Залиште відгук