Інтерв'ю Любомира Кузьмяка з Олександром Томахом, футболістом Дніпра і запорізького Металурга 60-70-х, а згодом – знаменитим тренером.
Олександр Томах – символ запорізького футболу. Десять сезонів у якості футболіста, понад десять сезонів у якості тренера. Перемоги над Спартаком і Динамо, десятки яскравих матчів і відкритих талантів. Кого не візьми – усі або були його партнерами, або підопічними. Глиба!
Проте, мабуть, своє головне відкриття Олександр Олександрович здійснив у Чернігові, де довірив місце на полі 16-річному Андрію Ярмоленку. То був дебют майбутньої зірки у професіональному футболі. Про драматичний трансфер Ярмоленка, тісне спілкування з Яшиним, талант Кварцяного та запорізького Гаррінчу 72-річний Томах розповів у інтерв'ю Футбол 24. До вашої уваги – перша його частина.
"За власним бажанням подав у відставку через серцевий напад"
– Ваш останній на даний момент тренерський досвід датований 2015-м, коли ви очолювали запорізький Металург. Не сумуєте за футболом?
– Великої ностальгії немає. Треба враховувати обставини та реалії. Все ж я не молодий хлопець. З іншого боку, інколи з'являється бажання поділитися знаннями та напрацюваннями. Можливо, колись дозрію до вираження цього у письмовому вигляді. Маю на увазі своєрідні роздуми про футбол.
– У лютому 2021 року Юрій Калітвінцев очолив Олімпік і повернувся до роботи головним тренером у команді елітного дивізіону вперше за більш ніж 18 років. Тим самим він побив ваш рекорд.
– Так, я не тренував у Вищій лізі з 1998-го по 2014-й. Насправді великих змін тоді я не відчув. Футбол не стоїть на місці, прогресує. Але за ці 16 років революції не сталося.
– Запоріжжя, як і кілька інших великих українських міст, переживає процес відродження головної команди. Слідкуєте за впевненою ходою Металурга у Другій лізі?
– Можливо, я належатиму до категорії людей, які казатимуть "Ось раніше було", але український футбол зараз переживає спад. Давайте візьмемо до прикладу Карпати. Я сидів на трибунах стадіону "Дружба" у 1969-му. Він був заповнений вщент. А де зараз Карпати чи Металург? А Чорноморець де? Одесити грають в УПЛ, утім то не той Чорноморець. Дніпро? Металіст? При всій повазі до нинішніх клубів наслідок футбольного занепаду ми бачимо у єврокубках.
– У запорізькому Металургу ви працювали майже на усіх можливих посадах: від головного тренера до технічного директора. Яка діяльність вам була найближчою?
– Головний тренер – це режисер. У душі я саме головний тренер. На жаль, здоров'я у певний момент підвело. В силу спадкових моментів я схильний до високого тиску. Тому навантаження, які отримує головний тренер, важко давалися. У 1998-му я за власним бажанням подав у відставку через серцевий напад. Лікарі сказали, що треба зробити перерву.
– Чи правда, що той серцевий напад був спричинений переходом у київський ЦСКА-Борисфен чотирьох ваших головних талантів: Кріпака, Ільченка, Каряки та Олійника, якому сприяли ваші помічники?
– Знаєте, коли я на свою команду дивився, то замислювався – може, у наступному сезоні поборемося за призові місця? А тут за моєю спиною відбувається перехід талановитої молоді. Для мене це був удар. До того ж раніше я вже відпустив кількох футболістів: Юру Дудника та інших, адже розраховував на Каряку і компанію. Не скажу, що саме це спричинило серцевий напад. То був комплекс проблем.
– Якщо говорити масштабно, то на високому рівні з квартету втікачів пограв лише Каряка, який виступав за Бенфіку.
– Коли людина чинить непорядно, то слід залишається. У мене було кілька схожих ситуацій і всі вони завершувалися ідентично. Футбольні долі цих хлопців не склалися. Можливо, найкраще проявив себе Каряка та й то не в Україні. Кріпаку однозначно не варто було йти у ЦСКА-Борисфен, а потім у Шахтар. У Металургу він міг реалізуватися, як і Олійник. Однак таким був їхній вибір.
– Згодом бачилися з цими хлопцями?
– Я не така людина, яка триматиме камінь за пазухою. Злість була. Але загалом нормально спілкувався і з Карякою, і з Кріпаком, і з Олійником. Щодо Ільченка, то він швидко поїхав у Росію і я про нього нічого не чув.
"Зупинилися десь на перехресті – за нами їхала "Волга"
– Ваш батько народився і грав у футбол в Харкові. Чому сім'я переїхала у Мінськ?
– Мій тато – фронтовик. До війни батько виступав за збірну Харкова серед юнаків. Його запрошували навіть у команду майстрів, втім війна все змінила. Щоправда, пізніше батько ще у Мінську та Бресті встиг пограти. Він був класичним представником старої плеяди. Прекрасно з місця бив з обох ніг.
– Ви з’явилися на світ вже у Мінську, а виховувалися у Чернівцях. Проте майже все своє життя ви присвятили Запоріжжю. Пригадуєте, коли вперше опинилися у місті ДніпроГЕСу та Хортиці?
– Я не уявляв собі життя без Чернівців та Західної України. Але доля так склалася, що Буковина виступала у класі "Б", а запорізький Металург – у Другій лізі класу "А". Про гроші я не думав, концентрувався виключно на професійному зростанні. Плюс Металург легко вирішував питання з армією. Спершу вагався, коли отримав запрошення із Запоріжжя, але прагнення до розвитку перемогло. Сказати, що Запоріжжя сподобалося мені з першого погляду – означає сказати неправду. Я страшенно сумував за Чернівцями.
– Коли адаптувалися у Запоріжжі?
– Було так важко, що у 1969-му збирався повертатися. До того ж зазнав перелому стопи, травми переслідували. Проте у 1970-му Металург став чемпіоном України, ми вийшли у Першу лігу, а я отримав нагороду найперспективнішому футболісту. Зростання продовжувалося, я заспокоївся і відкинув думки про повернення.
– Ваш партнер по Буковині Йосип Бордаш розповідав: "Ми їхали на виїзд, здається, у Кривий Ріг. Раптом на роздоріжжі зупиняємося, а Томах та Чорба виходять з автобуса. Ось так вони стали гравцями запорізького Металурга". Такими були трансферні особливості епохи?
– Трішки поправлю свого товариша Йосипа. Їхали ми у Нікополь. І вийшли ми не з Чорбою, а з Леоном Гроссом, який раніше у київському Динамо перебував. Справді зупинилися десь на перехресті на середині шляху. За нами їхала "Волга", у ній – представники Металурга. Домовилися з ними, що їдемо лише на день у Нікополь, зіграємо за Буковину і вирушимо у Запоріжжя. Поїхали, а я навіть гол забив – Буковина програла 1:3. Гросс, до речі, передумав і залишився у Чернівцях.
– У Буковину ви потрапили завдяки Михайлові Корсунському, який відкрив Каневського, Мунтяна, Соснихіна та багатьох інших. За яких обставин це сталося?
– Я є вихованцем вуличного футболу. Проблема полягала у тому, що я навчався у другу зміну. Саме у той час відбувалися тренування у секціях. Звичайно, про жодну спортивну школу мова йти не могла. Нарешті у 9-му класі я дізнався, що в одній з ДЮСШ відкриваються ранкові групи для школярів. Я добре себе проявив і у 10-му класі Михайло Корсунський, головний тренер Буковини, приїхав до моїх батьків. Просив дозволу взяти мене на збори.
– Батьки погодилися?
– Так, але виникла накладка зі школою. Збори тривали цілий місяць. Корсунський і у школі про все домовився – вчителька дала згоду і ми поїхали у Берегово.
"Алескеров сказав: "Тепер будеш все життя цим повітрям дихати"
– Головною зіркою Металурга 70-х вважався Віктор Єременко на прізвисько "Гаррінча". Кажуть, унікальний футболіст.
– Коли я приїхав у Запоріжжя, то Єременко вже вважався провідним виконавцем. Це людина, яка поєднувала у собі буквально все: роздавав ідеальні передачі, мав гольове чуття. Лідер, універсал з індивідуальними якостями. Не секрет, що його погубила пристрасть до порушення режиму. Віктор і з футболом закінчив рано, і пішов з життя швидко. Коли мене запитують про найсильнішого гравця Металурга на моїй пам’яті, то я не вагаюся. Однозначно це Віктор Єременко.
– Можливо, помиляюся, але певна паралель напрошується з вашим колишнім підопічним Олександром Зайцем, який грав за Металург у 80-х та 90-х. Здібний нападник, який помер у 45.
– Ні, це люди з різних категорій – неправильно їх порівнювати. Заєць мав великий талант – вмів забити гол. Я його запросив у Металург, він у мене закріпився і приносив багато користі. Відверто кажучи, я не знав про його пристрасть до порушення режиму. Принаймні, жодного загулу на рахунку Сашка не було. Про це я тільки згодом дізнався.
– На ваших очах розкрився Віктор Матвієнко. У 1970-му він з вами виступав у Запоріжжі, після чого став ключовим захисником київського Динамо. Потенціал був помітним одразу?
– У нас були чудові стосунки, адже Вітя – прекрасна людина. Цікаво, що у Запоріжжі він діяв на позиції центрального захисника. А в Києві його змістили на лівий фланг. Матвієнко – розумний футболіст, який ідеально адаптувався у Динамо. Надійність, хороша передача, інтелект – це все про нього.
– Михайла Соколовського ми знаємо, як легенду Шахтаря. Але якраз перед трансфером у Донецьк один сезон він провів з вами у Запоріжжі. Бачили лідерські задатки?
– Михайло – мій величезний друг. Він служив у Чернігові і грав за київський СКА, коли його запросив до нас Віктор Фомін. На той момент я був капітаном Металурга. Якось викликає мене Фомін і каже: "Сашко, кого поставити праворуч? Як ти гадаєш?" У мене сумнівів не було і я назвав прізвище Соколовського. Я ж бачив Михайла на тренуваннях і знав про його височенний рівень. Я діяв праворуч у захисті, Соколовський – трохи вище. Можу запевнити, більш комфортного партнера я не зустрічав. Людина дивиться в один бік, а віддає в інший – це магія.
Михайло Соколовський
– Вас теж неодноразово кликали інші команди, однак ви довго відмовляли, поки у 1976-му не переїхали у Дніпро. Чому зупинилися на цьому варіанті?
– До мене чудово ставилися у Запоріжжі, створили комфортні умови. Це стосувалося і партнерів та вболівальників – навіщо їхати кудись, якщо тебе тут все влаштовує. Хоча, наприклад, у мене вдома були представники Карпат. Я їх вислухав, але згоди на дав. Соколовський та тренер Михайло Захаров поїхали у Шахтар і наполегливо переконували мене. Проте Донецьк не подобався моїй дружині. Крім того, позицію правого захисника у Шахтарі закривав Валерій Яремченко. Пізніше надійшла пропозиція від Ахмеда Алескерова з Одеси. Умови хороші: трикімнатна квартира, автомобіль.
– Чому не пристали на пропозицію Чорноморця?
– Я навіть по телефону "добро" дав. Потім сіли з батьками, почали обговорювати переїзд. "До тебе тут так ставляться добре, маєш розкішну квартиру. Як ти людям дивитимешся в очі?" І дійсно я відчув себе ледве не зрадником. Довелося знову дзвонити Алескерову і повідомляти, що я не приїду.
– Тренер Чорноморця не образився?
– Після цього грали на зборах якраз проти Чорноморця. Пробігаю по флангу, Алескеров стоїть поруч на бровці і тихенько звертається до мене: "Ти сам вибрав. Тепер будеш все життя цим повітрям дихати" (Сміється).
"Шарій мав єдину проблему – страшенно неврівноважений"
– Ви таки поїхали в сусідню область і провели у Дніпрі аж чотири сезони. Який аргумент на користь Дніпра спрацював?
– У Чернівцях я мешкав з батьками у комунальній квартирі – жили ми не багато. У чотирикімнатному приміщенні тіснилися три сім'ї. Мама усе життя мріяла про окрему квартиру. У 1975-му в Запоріжжі почалося безгрошів'я, проте усім зацікавленим командам я повідмовляв. І тут звертається Дніпро. Я дещо авантюрно і несерйозно заявляю: "Дасте квартиру батькам – поїду до вас".
– Дали?
– Наступного дня повідомили, що вручають помешкання, у якому раніше мешкали Каневський та Лобановський. Звичайно, у Запоріжжі мене оголосили ворогом народу. Тиск був страшенний – навіть погрожували. Та я не шкодую. Отримав змогу перевезти батьків з Чернівців, пограв у Вищій лізі, здобув звання майстра спорту, став віце-капітаном Дніпра після Романа Шнейдермана.
Дніпро-1977 у Кенії (Томах – капітан)
– Зірка Дніпра Микола Богданов казав: "Робота з Каневським – не варта спогадів". Як вам працювалося з цим тренером?
– Мені було цікаво, але треба визнати, що Віктор Ізраїльович – дуже м'яка людина. Занадто інтелігентний для такої роботи. У той час це не проходило. У Дніпрі були вовки в хорошому значенні цього слова. Колектив треба було тримати за горло. Я поважаю Каневського як тренера та людину. Можливо, він був тренером майбутнього. Як от зараз, коли у футболістів контракти і професіональне ставлення до обов'язків.
– Ви грали проти фантастичних форвардів тієї епохи: Блохіна, Старухіна, Кіпіані. Кого стримати було найважче?
– Найсильніший – Олег Блохін. Я застав його розквіт. Валерій Газзаєв в Орджонікідзе? Так складалося, що я грав проти нього успішно. Єврюжихін з московського Динамо – з хорошою швидкістю, та я з нею міг впоратися. Микола Казарян з Арарата і Ромуальдас Юшка із Жальгіріса – теж класні форварди. Взагалі мені щастило на талановитих лівих нападників. Але Блохін – номер один. Особливо складно було у 1978-му, коли ми програли Динамо 1:5.
– У Дніпрі ви застали 19-річного Анатолія Дем'яненка. Могли повірити у його велику кар'єру?
– Толя – дуже порядний хлопець і прекрасна людина: добра, скромна, розумна і працьовита. Я любив опікати молодих. Коли я прийшов у Металург, то капітаном команди був Сергій Медвєдєв. Ми до нього на "ви" зверталися. Людина старша за мене на 12 років. Відчував від нього батьківську опіку. Нехай я погано зіграв, та Медвєдєв підходив і заспокоював: "Сашко, та не переживай ти так". Аналогічні стосунки у мене були з Дем'яненком. Я допомагав йому та Сергію Мотузу. Сергій рано пішов з життя, хоча навіть вважався більш талановитим за Толю.
– Наприкінці дніпровського етапу ви попрацювали з двома київськими тренерами: Андрієм Бібою та Йожефом Сабо.
– Андрій Андрійович – добродушний і чудовий чоловік. До Сабо я також ставився добре. Утім зібрався покидати команду – мене активно кликали у Запоріжжя. Я завершував навчання в інституті, мені порадили повертатися у Металург і задуматися про життя після футболу. Плюс Дніпро взяв на мою позицію молодшого Олександра Лисенка. Коли розповів про все це Сабо, то він відповів: "Нікуди тебе не відпущу". Перед грою з Динамо Йожеф Йожефович все ж розтанув і пообіцяв: "Якщо виграємо, можеш їхати у Запоріжжя".
– Виграли?
– Олег Крамаренко на 88-й хвилині забив єдиний гол і Дніпро переміг. Коли я прийшов до Сабо, то він сказав, що забув про обіцянку, хоча необхідні документи таки підписав. Сабо був вибуховим, але щиро любив і розумів футбол. Про Йожефа Йожефовича тільки приємні спогади.
– У 1979-му, коли ви закінчували кар'єру футболіста, у Запоріжжя приїхав Іван Шарій. Неймовірний гравець, який забивав ледве не у всіх командах, де грав. Ви ж потім його тренували?
– У Вінниці. Проте у Запоріжжі ми мешкали в одній кімнаті на базі і навіть дружили. Дистанційна швидкість в Івана – шалена. Стрибок з місця – на пів голови вище за суперника. А ще удари з обох ніг. Однак Шарій мав єдину проблему – страшенно неврівноважений. Івана легко було вивести з себе. Плюс режим міг інколи порушити. Хоча забивав він феноменально. Футболіст і людина з великої літери.
"Прийшли у готель з автоматом: "Віддавайте гру"
– Вам було лише 31, коли ви закінчили з футболом. Довго зважувалися на це рішення?
– Металург тренував Олександр Гулевський. Після сезону-1978 викликає мене і повідомляє: "Сашко, братиму на твою позицію гравця. Сильно на тебе не розраховую". Уявіть, як я, капітан команди і провідний футболіст, мав це сприйняти? Мене це сильно зачепило. Коли ввечері приїхав додому, то у нецензурній формі сказав рідним: "Нічого, я доведу йому". Приїжджаємо на збори – тренер не ставить мене у жодній грі. Лише наприкінці зборів почав трохи мене випускати. Я так звівся, що весь наступний сезон провів від дзвінка до дзвінка. Усі ігри без замін! Мене так це зачепило, що я кістьми ліг.
– Гулевський пояснював свої рішення?
– Викликав знову і каже: "Запоріжжя має квоту – можемо висунути твою кандидатуру на вступ у Вищу школу тренерів". Зі всього СРСР набирали тільки 25 осіб. Неймовірна конкуренція. Розумів, що таким шансом треба користатися. У Федерації мене підтримали, плюс регалії допомогли: дві вищих освіти, статус капітана Металурга.
– Останній матч запам'ятали?
– Завдяки Гулевському. Поїхали в Орджонікідзе без нього. Матч рядовий, але вирішував нашу підсумкову позицію – якщо не програємо, фінішуємо у десятці. Прийшли представники господарів, принесли гроші і кажуть: "Віддайте нам два очки. Ось вам подяка". Ми порадилися всім колективом, я повідомив хлопцям про свої плани: "Не хочу так прощатися з футболом".
– Як зіграли?
– 1:1. Повернулися у Запоріжжя, зустрічаю Гулевського: "Та що ви всі хочете тренерами ставати. Тобі ще грати треба". Я хотів, звичайно, відповісти йому грубо – це ж ти мене з команди вижив. Міг спокійно ще кілька років грати. У підсумку, я поїхав у Москву.
– Ви згадали про Орджонікідзе. Чи пригадуєте особливі поїздки у гарячі точки, де перемога була чимось нереальним?
– У мене було два таких випадки: один з Металургом, інший – з вінницькою Нивою. Перший трапився у Ланчхуті. На домашні матчі Гурії квитки не продавали – людина ходила з капелюхом, а глядачі жбурляли туди гроші. Словом, антураж ще той. Приходять перед грою до мене в готель: "Віддайте гру". Пояснив, що ми у ці штуки не граємо. "Ми вас все одно приб'ємо. Судді даємо півтори тисячі", – пояснюють.
– Не погодилися?
– У це важко повірити, але ми забили три голи! І жоден не зарахували. Мої хлопці потім плакали: "Саничу, треба було хоч гроші забрати. Програли б у будь-якому випадку" (Сміється). Поступилися ми 0:1. Гол Гурії, до речі, був чистим. Але ж наші три не зарахували!
– Що за історія з Нивою?
– Ще страшніша. У перехідній лізі ми грали з Гянджею – я першим відмовився везти туди свою команду. Уявіть собі – приїжджаємо в Азербайджан, у Гянджу та Агдам, а там люди ходять з автоматами. Обстановка не футбольна взагалі. Сказати, що я не боявся – не можу. Якщо в Агдамі ми зіграли нормально, то в Гянджі наслухалися погроз. Прийшли у готель з автоматом: "Віддавайте гру".
– Знову відмовилися?
– Так, і знову програли. Вигравали 3:1, але поступилися 3:4. Чергове суддівське свавілля. Арбітр після гри пояснив: "Сашко, не ображайся. Якби я відсудив по-іншому, мене просто не випустили б звідси". Я жодних претензій не мав. Але після цього ми написали лист у Федерацію і заявили, що більше там не гратимемо. Слідом за мною аналогічно вчинили й інші наставники.
Далі буде