Володимир Войтюк – про одного з найбільш вбивчих форвардів 1910-х, суперзірку баскського Атлетіка.
Рафаель Морено Арансаді, більш відомий під прізвиськом Пічічі, тобто "Мала Качка", був першим великим бомбардиром в історії іспанського футболу. У 1911-1921 роках він наводив жах на всіх захисників країни. М’ячі Пічічі принесли Атлетіку Більбао чимало трофеїв. Рафаель майже ніколи не залишав поле без гола. Згідно з офіційною статистикою, він забив 83 м’ячі у 89 матчах. А якщо врахувати й голи, проведені в численних регіональних турнірах, то його кілерські таланти виглядатимуть ще більш вражаючими: 200 голів у 170 іграх. Пічічі шість разів виступав у фіналах Копа дель Рей, у чотирьох з яких покидав поле зі щитом.
Вбивчий форвард народився 23 травня 1892 року в багатій та шанованій баскській сім’ї. Його тато був юристом і навіть кілька років працював на посаді мера Більбао. Однак це ще дрібниці. По материнській лінії Пічічі мав набагато відоміших родичів. Мігель де Унамуно, один з найвидатніших іспанських філософів, – дядько футболіста. Як і більшість баскських гравців, Пічічі розвивав свої футбольні вміння в приватній школі, якою опікувалася католицька церква. Виховання там нагадувало навчання у Великобританії, де головний акцент робився на дисципліні та спорті.
В інших же іспанських провінціях футбол навпаки був засобом втекти від тотального контролю Церкви. Баскська культура навіть сьогодні міцно пов’язана з культом святого Ігнатія Лойоли. Він був простим баскським солдатом, проте згодом вирішив стати пустельником, а в 1534 році заснував орден єзуїтів. Відомий баскський антрополог та вчений Хосеба Сулайка в своїх працях розповідає про вплив релігії на баскських націоналістів. Він стверджує, що саме так виникла місцева ідеологія, головними рисами якої є самовідданість та активні дії.
Хосеба вважає, що Церква мала потужний вплив на культурні тенденції басків, які замість того, щоб розуміти складність проблем, бачать світ лише суто в білих або ж у чорних тонах. Сулайка робить у своїх працях акцент на баскський націоналізм у його крайніх проявах. Він досліджує терористичну організацію ЕТА, яка зовсім не випадково була заснована 31 липня 1959 року, в день святого Ігнатія.
Давайте повернемось до нашого героя. Батько мріяв, що син піде по його стопах та стане хорошим юристом. Проте юнак не мав ніякого бажання гризти граніт науки. Пічічі цікавив лише футбол. Один з вчителів дав таку характеристику Рафаелю: "Він не може жодної секунди всидіти, наче в нього шило в одному місці. Хлопець постійно бешкетує та з початком уроку думає лише про одне, про дзвінок на перерву. Разом зі своїми друзями-шибайголовами Рафаель кожну вільну хвилю грає у футбол. Думаю, юриспруденція не для нього. От якби підручники були круглі. Тоді з нього, може, б і вийшли люди".
Напередодні футбольних баталій друзі часто намагалися підкупити Рафаеля всілякими солодощами, адже знали: якщо хлопець гратиме за їхню команду, то вони обов’язково переможуть. З вчителя вийшов хороший Нострадамус. Батькові вдалося переконати сина поступити на юридичний факультет. Однак вже після першої сесії Пічічі зі свистом вилетів з університету. Рафаель не спромігся скласти жодного іспиту. Всі викладачі перехрестилися, коли позбулися лінивого студента. Точніше, майже всі. Викладач фізкультури довго шкодував, розуміючи, що тепер футбольній збірній навчального закладу можна забути про тріумфи.
Свої перші матчі Пічічі зіграв на так званому "англійському полі", неподалік від річки Нервіон. Саме там і народилося його легендарне прізвисько. Словом "pichon" або ж "puichin" баски пестливо називають крихітних людей. Коли в 11-річному віці Рафаель потрапив на олівець одному зі скаутів Атлетіка, він вже був відомим під цим прізвиськом. Хлопець став одним з лідерів молодіжної команди басків.
Пічічі став повноцінним гравцем Атлетіка лише в 1910 році, коли клуб намагався вирвати свої британські корені та будував власну ідентичність, беручи в команду лише чистокровних басків. Тоді ж з’явився й термін La Canterа. Його часто використовували шахтарі в значенні "видобування". А в Атлетіку кантерою охрестили методи визначення походження гравця. Однак через декілька років це слово в значно ширшому значенні почали використовувати й інші іспанські молодіжні академії. 1910-й вважається одним зі знакових в історії Атлетіка не лише через появу в клубі Пічічі. Тоді ж команда вперше одягнула футболки з червоними і білими смужками.
Тренери повільно підпускали Рафаеля до основи. Один зі своїх перших шансів форвард отримав у товариській грі з французькою Тулузою. Французи думали закидати шапками басків, але Атлетік розтрощив галлів з рахунком 3:0. Після матчу захисники Тулузи згадували незлим тихим словом іспанського карлика, якого було неможливо зупинити без фолу. Пічічі дебютував на головній тодішній іспанській сцені, в Копа дель Рей, 17 березня 1913 року проти ФК Мадрид. Відзначився дублем вже до 11-ї хвилини та допоміг баскам нокаутувати майбутній королівський клуб.
У тому розіграші Кубка Рафаель допоможе команді вийти в фінал, однак дебютний млинець виявився глевким. І після нічиєї в першому матчі, в якому Пічічі відзначився голом, Атлетік програв у переграванні 0:1. Однак, у наступних трьох сезонах баски візьмуть переконливий реванш. "Леви" виграють три кубки поспіль, ставши другою командою в історії Іспанії, який підкориться це неймовірне досягнення (ФК Мадрид в 1905-1908 роках міг похизуватися серією з чотирьох тріумфів). Фінал 1915 року перетворився на виставу одного актора. У матчі з Еспаньйолом Пічічі зробив хет-трик. Рафаель знову вписав своє ім’я в історію іспанського футболу, він першим зробив фокус з капелюхом у фіналі Копа дель Рей.
Свої кепські фізичні дані Пічічі компенсовував інтелектом, технікою, швидкістю та неймовірним гольовим нюхом. Рафаель при зрості в 154 сантиметри важив близько 50 кілограмів, але це не заважало йому забивати багато м’ячів головою. Пічічі завжди грав у білій шапочці. Він так пояснював свій гардероб: "Я просто хочу захистити голову від швів на м’ячі. Коли в одному з моїх перших матчів сфера розпанахала мені голову, наче пилка, я вирішив одягнути шапочку. І тепер не вагаюся: бити головою по м’ячу чи не бити".
У ті часи контакт зі швами часто закінчувався для гравців розсіченням або ж жахливим болем. Попри всі ці неприємності, у Великобританії футболісти ніколи не захищали свою голову з допомогою шапочки, пов’язки чи хустки. Адже там це вважалося ознакою боягуза. Рафаелю ж головний убір допомагав не лише уникати травм, а й забивати голи. Біла шапочка слугувала чудовим орієнтиром для партнерів Пічічі, які годували вічно голодного до голів форварда філігранними пасами.
У 1911-1917 роках в президентському кріслі Атлетіка сидів баскський політик і бізнесмен Алехандро де ла Сота. Його знаменитий брат прославився завдяки тому, що під час Першої світової війни позичив половину свого флоту Великобританії та отримав за цей шляхетний вчинок лицарський титул з рук короля Георга V.
Головними козирями у грі Пічічі були неймовірна швидкість та гнучкість. Захисники-голіафи не могли наздогнати Маленьку Качку. Він завжди залишав їх з носом. До того ж, Рафаель володів убивчим ударом. Місцеві журналісти дали йому прізвисько El Rey Del Shoot, тобто Король удару. Одним із головних фанатів Пічічі був його двоюрідний брат Альфонсо Морено, єзуїт, який підробляв спортивним журналістом. Тоді Іспанією ходила приказка: "Якщо ти молодий і мешкаєш в Країні Басків, то найбільшого успіху досягнеш, вступивши до ордену єзуїтів або ставши гравцем Атлетіка". Насправді, ці дві організації були настільки взаємопов’язані, що їх важко були сприймати окремо – войовничі католицькі та готові до самопожертви спільноти басків.
Альфонсо так описував гру форварда: "Мій двоюрідний брат Пічічі є найкращим гравцем не лише Атлетіка, а й усієї Іспанії. Він – неймовірний бомбардир, який має низький центр ваги та надпотужний удар; немає жодного воротаря, який може впоратись з його пострілами. Він дриблює краще, ніж будь-хто інший. Пічічі може промчати від власного штрафного майданчика до чужого з м’ячем, приклеєним до ноги. Ніхто не може забрати в Рафаеля сферу, допоки він не заб’є чергового фантастичного гола. Також Пічічі чудово грає головою, зокрема, під час кутових та штрафних. Коли в Атлетіка все валиться з рук, тоді погляди всіх гравців команди спрямовані на Рафаеля. Вони сподіваються, що Пічічі стане панацеєю, яка допоможе вилікувати їх безгольову недугу. І, як правило, він, як справжній маг, дістає свою чарівну паличку і вирішує всі проблеми… З мінусів я можу відзначити хіба те, що Рафаель часто грає занадто егоїстично та забуває про те, що він не один в команді. Є багато англійських клубів, які мріють про Пічічі. Але в Рафаелея не виникає думки проміняти нашу сонячну Басконію на дощовий та туманний Острів".
Славі Пічічі заздрили навіть найпопулярніші іспанські тореадори. Атлетік середини 1910-х –справжня машина, яка не помічала суперників на іспанських полях. І за кермом цього боліда сидів Рафаель. Пічічі закономірно вважався головною зіркою червоно-білих. Він був найпопулярнішою людиною Більбао. Його боготворили фанати, а журналісти не шкодували компліментів на адресу смертоносного нападника. Один із папараці назвав Рафаеля "гравцем на всі часи". Товариші нападника також любили його. Вони чудово розуміли, кому в першу чергу завдячують своїм статусом безсмертних.
Колишній напарник Пічічі Северіно Суаса в одному з інтерв’ю згадував: "Після того, як м’яч опинявся у нього в ногах, у суперників не залишалося жодного шансу, щоб відібрати сферу в Рафаеля та перейти в контратаку. Пічічі, наче танк, пер до чужих воріт". Рафаель вмів жити на повну. Він не вилазив із казино, любив смачно поїсти та знав тисячі анекдотів. Не дивно, що партнери обожнювали його не менше, ніж фани. Особливо, коли форвард накривав їм столи, які гнулися від численних наїдків, та й випивки на цих застіллях не бракувало. І Пічічі міг собі дозволити ці масштабні витрати, адже він тоді був єдиним футболістом Атлетіка, який отримував зарплатню. Щоправда, в конверті.
Неймовірна віра в себе у поєднані з впертістю не дали Рафаелю повісити бутси на цвях, коли він втратив форму. Протягом останніх трьох років кар’єри Пічічі вболівальники Атлетіка часто змішували з брудом свого екс-кумира. Срібна медаль Олімпіади 1920 року стала лебединою піснею форварда, який вже давно пройшов свій пік. У Бельгії він заб’є лише один м’яч, і його важко було назвати одним з лідерів іспанської збірної, яка саме на тому турнірі отримала своє легендарне прізвисько Фурія Роха. Першими скрипками в тій команді були божественний голкіпер Замора, Белаусте, Сесумага (останній помер від туберкульозу в 26-річному віці).
Після повернення з Олімпіади вболівальники зненавиділи Пічічі. Його звинувачували у високомірстві та егоїзмі. А коли Атлетік програвав, фанати вішали на Пічічі всіх собак, стверджуючи, що він навіть пальцем не поворохнув, щоб відібрати м’яч в суперника чи допомогти своїм захисникам. "Ви подивіться на цього короля, він хоче лише забивати та не бажає забруднити свої ніжні ноги чорною роботою. Тобі давно пора на пенсію. Пенсія! Пенсія!", – співав стадіон "Сан-Мамес". Коли Рафаель отримував м’яча, рідні вболівальники демонстративно поверталися до поля спиною. Через рік чаша терпіння Пічічі переповнилась, і він завершив кар’єру. Свій останній гол Рафаель забив у матчі проти англійського Вест Хема.
Якийсь час Пічічі працював суддею. Цікаво, що він дебютував у новій ролі на "Сан-Мамесі". Рідний клуб, звичайно ж, переміг. Але Рафаель швидко зрозумів, що така нудна робота зовсім не для нього. На жаль, розлучившись з футболом, він так і не зміг знайти своє місце під сонцем. Від гіркої старості Пічічі врятувала передчасна смерть. Скуштувавши устриць не першої свіжості, він захворів висипним тифом. Перед тим як відійти в кращий світ, Пічічі попрохав свого давнього товариша, гравця Атлетіка Акільона Чоміна Гомеса Aceдo: "Чоміне, чи міг би ти опікуватися моєю дружиною та донькою?", – сказавши ці слова, Рафаель заплющив очі та помер. Йому було лише 29.
Слава Пічічі після смерті зростала в геометричній прогресії. З нього ліпили романтичного героя. Найвідоміші баскські художники намалювали кілька величезних картин та муралів, присвячених Рафаелю. Найпопулярніший серед цих творів, поза всяким сумнівом, створив Ауреліо Артета. Цей художник косо дивився на розвиток економіки, оскільки вважав, що вона може знищити культуру басків. На своїй знаменитій картині Ауреліо зобразив Пічічі в кольорах Атлетіка, який залицяється до красуні, що надзвичайно подібна на його молоду дружину Авеліну. Тлом картини стали неземні баскські пейзажі.
Цей шедевр Артета представив публіці за рік до того, як Пічічі завершив кар’єру. Ауреліо назвав свою картину "Селянка на спортивному полі". Зараз вона прикрашає кабінет президента Атлетіка в неймовірно красивому палаці Іbaigane, де розташований офіс "левів". Копії цієї картини – постери, марки, магніти є одними з найбільш продаваних сувенірів Атлетіка.
У 1926 році бюст Пічічі вмурували в стіну стадіону "Сан-Мамес". Відтоді кожна команда гостей, яка вперше приїжджала на легендарний Собор, покладала перед статуєю квіти. Це погруддя вшановує пам’ять гравця, який 21 серпня 1913 року забив перший гол на одному з найстаріших стадіонів Іспанії. На жаль, у 2013 році давня арена канула в Лету й висловлювалися побоювання, що бюст Пічічі також може загубитися. Однак баски не забули легенду і прилаштували погруддя неподалік від входу в тунель для гравців. Гості шанують традицію та продовжують покладати квіти перед статуєю бомбардира. Тож Пічічі й досі живий.
Рафаель також залишив слід в історії Ла Ліги, хоча не зіграв у ній жодного матчу. У 1953 році газета Marca вирішила вручати трофей Пічічі найкращому бомбардиру Прімери. Цей факт часто забувають баскські історики. Чому? Все дуже просто. Вони не хочуть пояснювати, чому Marca, яка в ті часи була ручною газетою Франко, і котра завжди співала дифірамби Реалу, вирішила вшанувати не когось із зірок "бланкос", а ворожого баска. Насправді крайні праві іспанські націоналісти, такі як Франко, вважали, що лише басків можна вважати справжніми іспанцями, які є справжніми захисниками католицької церкви, і змогли зберегти свою ментальність, незважаючи на вороже оточення. Каудільйо вважав басків ідеальними воїнами, для яких характерні відвага, жертовність, вміння йти за лідером до кінця та гордість.
Зовсім не випадково, що Трофей Пічічі заснували тоді, коли Атлетік насолоджувався своїми повоєнними кубковими успіхами. Франкісти "очистили" клуб від традиційної місцевої сентиментальності, вибравши президента, лояльного до режиму. Франко був задоволеним тріумфами басків, адже вважав, що одним з кращих клубів країни є колектив, в жилах гравців якого тече справжня іспанська кров. Ще один не надто приємний факт, про який часто "забувають" баскські історики: спершу улюбленим клубом кривавого каудільйо був Атлетік, а не Реал. Франкісти розглядали гравців червоно-білих як істинних патріотів держави. Вони бачили в них продовжувачів традицій баскських солдатів та конкістадорів, які в ХV столітті очистили Піренеї від арабів, а згодом зробили Іспанію імперією, над якою ніколи не заходило сонце.
У 1953 році першим форвардом, який підняв над головою трофей, названий на честь Рафаеля, став Тельмо Сарра, один із небагатьох нападників в історії баскського футболу, який може кинути рукавчику самому Пічічі.
Володимир Войтюк, спеціально для Футбол 24
За довгою лірою: від Лібонатті до Каморанезі – найкращі оріунді в історії збірної Італії