Друга частина інтерв’ю "Футбол 24" із легендарним гравцем та тренером донецького Шахтаря.
Донецькому клубу Валерій Яремченко віддав понад 25 років свого життя. У якості гравця Шахтаря здобував "срібло" та "бронзу" чемпіонату СРСР. На посаді головного тренера привів "гірників" до віце-чемпіонства Вищої ліги України, перемагав у фіналі національного Кубка.
Зараз заслужений тренер мешкає у Донецьку, на території "ДНР". Попри вороже оточення, Яремченко ніколи не приховував своїх проукраїнських поглядів. Більше того, знову "дав вогню".
"Вчорашні кумири спивалися від безвиході"
– Ви грали на різних позиціях – у захисті, півзахисті і навіть нападі. Де проявили себе найкраще?
– На позиції правого захисника. Я був працьовитим гравцем, тому міг закрити багато позицій на полі. У Шахтар я прийшов із Кривбасу молодим хлопцем. Щоб адаптуватися до вимог Класу А, один сезон пограв за "дубль". А потім мене взяли в основний склад, де виступали такі люди як Снєгірьов, Сальков, Ананченко. Конкуренція існувала величезна. У Клас А не потрібно було нікого переманювати – футболісти із нижчих дивізіонів самі бігли сюди. Побутувала зовсім інша філософія – гравці хотіли демонструвати футбол, а про фінансові аспекти ніхто не запитував.
Післявоєнний час – люди тільки-но почали ставати на ноги. На матчі приходило дуже багато глядачів. Домашні ігри Шахтаря збирали понад 42 тисячі вболівальників. Навіть на териконі сиділи і дивилися матч. Я 14 років грав за Шахтар, потім понад 12 років тренував "гірників". У Шахтарі заробив собі пенсію (Усміхається).
– У вашу епоху Шахтар здобув союзні "срібло"-1975 і "бронзу"-1978. Це стало сенсацією?
– У чемпіонаті Союзу виступало дуже багато команд із потужними фінансовими можливостями. П’ять московських клубів, Київ, Єреван, Тбілісі… Але ми стояли стійко, грали у якісний футбол. У Шахтарі виступали Коньков, Дегтерьов, багато гравців високого класу. На моїх очах колектив поповнило нове покоління футболістів і воно нічим не поступалося.
– Московським командам арбітри допомагали?
– Ні. Ні. Ні. Футболісти чи не всіх команд завжди стверджують, що їх нечесно судять. Можливо, це й траплялось. Але такого беззаконня, яке було потім, коли команди відверто "вбивали", у Союзі я не бачив. У чемпіонаті України порядок мала б навести Федерація футболу. Динамо грало не дуже чесно. Проте Федерацію очолював президент Динамо (Київ). Це ж неправильно, такого ніде в світі немає. Ставлю себе на місце Суркіса – яким би я не був чесним, проте в глибині душі однаково вболівав би за Динамо. Своя сорочка – ближча до тіла.
– У Шахтарі ви перетнулися із Лобановським – він приїхав догравати. Яким футболістом був Валерій Васильович – ваші враження?
– Дуже гарні враження залишала його гра. Прийшов він, прийшов Базилевич. Валерій Васильович ставився до мене з повагою. Та й згодом у нас було багато цікавих, приємних розмов – і у Москві, і в Києві.
Пригадую, одного разу я приїхав до Києва. Зустрілися на стадіоні. Лобановський запропонував: "Давай сядемо собі на трибуні". Нам ніхто не перешкоджав, ми довго розмовляли. Можу сказати, що у нас були гарні стосунки. Коли Лобановський помер, я перебував у Бразилії. Мені повідомили – відчув велику втрату.
– Ви грали в одній команді із Віталієм Старухіним – культовим бомбардиром Шахтаря. Якою він був людиною?
– Справжня зірка українського футболу, хоч і білорус за походженням. Добрий, порядний хлопець із чудовим інтелектом. Але після закінчення футбольної кар’єри він не зміг впоратися із своїми емоціями. Йому здавалося, що разом із футболом закінчилося й життя. Старухіну дали роботу в дитячій школі, але…
На фото: Віталій Старухін дає інтерв'ю
– Ви віддали Шахтарю третину свого життя, ставши справжньою легендою клубу. Чи присвячували вам пісні, речівки, банери?
– Гравцем Шахтаря я став у 1965 році. І можу сказати, що вболівальники старої епохи дуже відрізнялися від тих уболівальників, які ходили на Шахтар, коли я тренував. Тоді це були прості люди, які вболівали чесно і добросовісно. Вони збиралися біля танка і йшли на матч. Ми ставали срібними та бронзовими призерами, але коли результати погіршилися, вболівальники продовжували підтримувати команду, робили це від душі.
Минув час. Вболівальники, як і весь наш народ, стали трохи зарозумілими і неприємними. Коли Шахтар програвав, доводилося чути дуже неприємні речі. Вболівальники "гірників" – це на 90 відсотків робочий клас. Ці люди знають, що таке "важко" у житті, але з іншого боку хочуть лише перемоги. Вони можуть на руках носити, а можуть і послати кудись подалі.
– Після закінчення кар’єри ви одразу знали, чим займатиметеся далі – розпочали тренерську діяльність. Чи багато ваших одноклубників не знайшли себе після футболу і присіли на чарку?
– Скажімо так – небагато. Я не хочу зараз щось казати про Старухіна чи когось іншого. Більшість нормально закінчили кар’єру. Розумієте, у чому складнощі… У Європі футболісти, почепивши бутси на цвях, мають фінанси, накопичені упродовж виступів. Ті гроші, які платили нам у Союзі, – це сміх. Тому багато гравців, залишившись без футболу, швидко закінчували з життям. Яскравий приклад – Валерій Воронін. Клуби залишали своїх ветеранів напризволяще. А куди йти? Ніхто не міг дати їм нормальної роботи, іншого фаху вони не мали, тож знаходили чарку. Нас залишали без грошей і без професії – біля розбитого корита. Це страшно. Вчорашні кумири спивалися від безвиході.
– З Валерієм Вороніним ви були знайомі особисто?
– Так, ми зналися. Часто зустрічалися в Адлері на тренувальних зборах, куди Воронін приїжджав із своїм Торпедо.
– Його описують, як інтелектуала і прихильника західної культури…
– Не можу вам про це розповісти щось більше – запитуйте у тих людей, які його знали ближче. Наприклад, Віктора Шустікова. Я і проти Едуарда Стрельцова грав після того, як він вийшов із в’язниці. Ми були знайомі, але не більше.
"Ахметов ніколи не втручався у роботу тренера"
– Перші роки Незалежності. Ви – головний тренер Шахтаря. Арбітри, за вашими словами, "вбивали" команди. Розкажіть хоча б про один шокуючий випадок.
– Скажу вам чесно: коли я грав, то з таким суддівським знущанням не стикався. Можливо, іноді траплявся необ’єктивний арбітраж, але загалом давали грати обом командам. В Україні ж “вбивали" насмерть. Але щоб розповідати про це, потрібно підняти архіви, пригадати. Не спійманий – не злодій. Розумієте? Мають бути докази. У футболі, як у жодному іншому виді спорту, є різне трактування одного і того ж моменту. Довести щось досить важко. І тим не менше, не відмовляюся від своїх слів: в українському футболі – дуже упереджене суддівство. Зараз його менше, бо Шахтар багато років конкурує з Динамо. Половина арбітрів – на боці "гірників".
– Олег Федорчук, який на початку 90-х виступав за шепетівський Темп, розповідав, що іноді арбітри рятувалися від лінчування, сховавшись у багажнику. Ви ставали свідком таких епічних сцен?
– Свідком не був – я не арбітр (Усміхається). Покидав стадіон у клубному автобусі – разом із командою.
– Через ваші тренерські руки пройшли сотні футболістів. Кого з них можете назвати еталоном професіонала?
– Ребров. Онопко. Канчельскіс. Дуже талановитим був Щербаков, але ж ви знаєте, яка у нього історія. Багато хлопців професіонально ставилися до футболу. Основних я вам назвав.
На фото: Валерій Яремченко (у центрі) – головний тренер Шахтаря
– Вас вважали достатньо суворим тренером. За які гріхи могли посадити гравця у запас, або перевести його в "дубль"?
– Суворий чи не суворий, але свою роботу я будував так, щоб у стартовому складі виходили ті футболісти, які були найсильнішими на момент конкретного матчу. В обоймі – 18-20 гравців, їх форма упродовж сезону змінюється. Тому випускав тих, які могли зробити результат.
У тренера не повинно бути улюбленців серед підопічних. Завжди дотримувався цього правила. Коли визначав склад на гру – усі бачили і розуміли, чому я прийняв таке рішення. Футболісти усвідомлювали, що я не блефую, а ставлю найсильніших. Коли ж тренер ставить гравців по блату – команда це також бачить і відчуває. По блату спалили німці хату (Усміхається). Зіткнувшись із несправедливістю, футболісти потім не віддаються на полі: "Нехай грає той, хто по блату".
– До речі, тренуючи Карпати, ви відправили у "дубль" двох основних гравців команди – Батісту і Сучкова. Кажуть, цьому посприяв якийсь конфлікт…
– (Усміхається) Це було потрібно для їхньої самоорганізації. Зате потім вони добре грали. Педагогічний підхід, якщо можна так сказати. Дав їм зрозуміти, що незамінних футболістів немає.
– Як головний тренер Шахтаря ви часто спілкувалися із Рінатом Ахметовим. Яка із розмов запам’яталася найбільше?
– Він об’єктивно підходить до роботи тренерів, футболістів, усього персоналу клубу. Немає недомовок – це його дуже позитивна риса. У роботу тренера ніколи не втручався. Зроби так, постав на гру такого футболіста – цього ніколи не було.
– Розповідають, що Віктор Янукович дуже любив футбол загалом і Шахтар зокрема. Можете підтвердити?
– А хто це?
– Колишній президент і прем’єр-міністр України, втікач…
– (Усміхається) Він любив футбол. Усі перші люди Донбасу – секретарі, міністри, керівники організацій – вони не могли жити без футболу. Хоча не скажу, що Янукович був великим прихильником футболу. Найбільший уболівальник – це Дегтерьов, перший секретар, герой Радянського Союзу. Він дійсно щиро любив цей вид спорту. Янукович – не такий. Він спілкувався із Рінатом Ахметовим, але в команду приїжджав нечасто. Загалом же керівники ходили на матчі за службовим обов’язком, адже це була єдина віддушина для шахтарів, які важко працювали.
– Останнім клубом у вашій кар’єрі став Іллічівець. Вже 6 років ви не тренуєте. Вирішили закінчити кар'єру?
– Я б повернувся, якби в Україні була можливість грати. Зараз наш футбол у дуже складному стані – скажу так, щоб не образити нікого. Три-чотири клуби живуть, а інші виживають. Молоді футболісти виїжджають з України. Де набрати гравців високого рівня? Все-таки сподіваюся, що стане краще. У нас завжди були таланти, і вони з’являтимуться надалі.
Боюся лише одного: щоб нас не спіткала доля Грузії. У Союзі тбіліське Динамо завжди було однією з найталановитіших команд. І не тільки Тбілісі, а й Торпедо (Кутаїсі). А гравці! Метревелі, Месхі, Січінава. А потім там зник футбол. Де він зараз? У нас – такі ж тривожні симптоми. Де зараз Дніпро? Друга ліга? От бачите. Не треба паніки, але й сидіти, склавши руки, теж не можна. Потрібно відроджувати наш футбол, але ніхто не хоче фінансувати. Президент країни любить тільки цукерки. Але ж не одними цукерками варто жити!
"Вбили більше 10 тисяч людей – це АТО?"
– Ви мешкаєте на окупованій території. Стріляють щодня?
– Порівняно з недавнім часом, стріляти стали менше. Вчора, наприклад, було спокійно. Коли знову стрельнуть – зараз, завтра чи післязавтра – я не знаю. Хто дасть гарантію, що це все не розпочнеться у будь-яку хвилину? Ви не у мене запитуйте, а в Порошенка. Це проблема не моя – це проблема всієї країни. Один день стріляють більше, один день – менше. Сьогодні вбивають, завтра – ні. Одного вбили чи п’ятнадцятьох – шкода однаково.
– Як це – жити з постійним острахом, що шалений снаряд може прилетіти й на твоє подвіря?
– Вже немає ніякого страху. У мене є інший страх – ми не здатні навести лад у своїй країні. У нас стріляють, а ми кажемо, що це – АТО. Що таке АТО і що таке війна? Скажіть мені, будь ласка. Якщо вбили більше 10 тисяч людей – це АТО? І кінця-краю не видно. Тут люди увесь час ховають загиблих. А наш президент нічого не каже. Вмикаю телебачення – глухо. Порошенко навіть не з'являється. Де він?
Футбольні проблеми у порівнянні з тим, що робиться в країні, – це так, дрібничка. У Києві, у Львові не стріляють – і багато хто думає, що все нормально. Одного загиблого шкода, а тут – 10 тисяч! Ви знаєте, скільки людей поїхали звідси? Більше 5 мільйонів. В основному – молодь. Залишилися лише старики.
– Що у такій ситуації потрібно робити Порошенку?
– Я ж не Порошенко, але відповім вам. Якщо він відмовиться від Донбасу – його одразу закопають. І все ж я вважаю, що цю частину Донбасу потрібно віддати. Тут половина людей отримує пенсію в рублях. Росія це спеціально робить, щоб панував "русский мир". Якщо вони хочуть – нехай їдуть в Росію. Не потрібно загравати з людьми. Варто чинити жорстко, але справедливо. Якщо тут не хочуть визнавати Україну – то заради Бога, йдіть у Росію. Але потрібно відділити – перекрити кордон по тій території, яка захоплена. Нехай собі живуть, нехай Росія їх годує. А що, невже ви хочете, щоб цей конфлікт продовжував отак тліти? Щоб далі гинули люди? Ще 10 років так існувати?
– А які слова ви б хотіли адресувати Путіну?
– Зараз скажу, бо мені шкода загиблих людей як з України, так і з Росії. Моя мати – росіянка, а батько – українець. Для чого Путін хоче на все життя посварити два народи? Я не знаю. На його землі не вбивають людей. Не Україна ж пішла на Росію, а росіяни зайшли сюди. Увесь світ про це знає, і лише президент Росії каже, що він не знає.
Тільки одна людина може зупинити війну – це Путін. При всій ненависті до нього від українського народу, я попросив би його знайти у собі мужність і закінчити кровопролиття. Одне слово Путіна – і весь український народ скаже "спасибі". Хто ненавидить, той не скаже, але більшість подумки, у душі, подякує. На нашій території помирають наші люди – на це неможливо дивитися, це неможливо пережити.