"Сподіватися на допомогу Шахтаря не доводиться, але я не ображаюсь". Як Валерій Яремченко зустрічає 70-річний ювілей у Донецьку
Перша частина інтерв’ю "Футбол 24" із легендарним футболістом та тренером Шахтаря.
Донецькому клубу Валерій Яремченко віддав понад 25 років свого життя. У якості гравця Шахтаря здобував "срібло" та "бронзу" чемпіонату СРСР. На посаді головного тренера привів "гірників" до віце-чемпіонства Вищої ліги України, перемагав у фіналі національного Кубка.
Зараз заслужений тренер мешкає у Донецьку, на території "ДНР". Попри вороже оточення, Яремченко ніколи не приховував своїх проукраїнських поглядів. Більше того, знову "дав вогню" – про це у другій частині інтерв’ю, яку “Футбол 24" опублікує завтра. Сьогодні ж розмовляємо про інше.
– Валерію Івановичу, у вас – поважний ювілей, 70 років. З якими думками підходите до цієї дати?
– Було б краще, якби це був 20-річний ювілей (Сміється).
– Кого очікуєте в гості?
– Та особливо нікого. Ви ж знаєте, яка це гаряча пора року. Та й у Донецьку я живу. Тут дні народження не дуже відзначають. Якби було нормальне життя, то напевно б приїхали якісь друзі. Натомість живемо у такий час, що не до днів народження.
– Тобто, все обмежиться святкуванням у колі сім’ї?
– Так. Діти до мене приїхали. Я тут на дачі. Якщо хтось ще приїде – гостям будемо раді. (Після паузи) Ми живемо в такому місці, куди ніхто особливо не приїжджає. Бачите, як воно: ми навіть подумати не могли, що опинимося в облозі.
– Футбольний клуб Шахтар про вас не забуває? Телефонують? Допомагають?
– Клуб допомагає тільки тоді, коли ти працюєш. Думаю, що така ситуація не тільки в Шахтарі, а й в усіх інших клубах. Сподіватися на допомогу клубу не доводиться – у них багато своїх клопотів. Тому я на Шахтар не нарікаю і не ображаюся.
Можливо, у командах дуже високого рівня, як от у Барселоні, працюють спеціальні служби, які займаються ветеранами, відслідковують їх усіх. В Англії – така ж практика. Коли Андрій Канчельскіс виступав у Прем’єр-лізі, я їздив до нього і бачив це на власні очі. А у нас… Як нас вчили – так і живемо.
– Ваші колеги – Мирон Маркевич, Микола Павлов – продовжують активно займатися спортом, хоча молодші від вас лише на кілька років. А як почуваєтеся ви у фізичному плані?
– Маркевич? А він хіба грав у футбол? (Усміхається) Відповім по-філософськи. У Шахтарі я грав упродовж 14 років. "Гірники" тоді виступали у Вищій союзній лізі. Щоб стільки часу грати, потрібно не тільки мати здоров’я, а й віддавати його дуже багато. За ці 14 років я втратив багато – тренування, матчі, велике наватаження. Травми, які залишаються після закінчення кар’єри – вони ж на все життя.
– Які з цих травм були найсерйознішими?
– Ох, їх багато – травмував ноги, голову… Пережив немало складних операцій. Лікувався у Німеччині неодноразово. Не хочу про них вам розповідати. Знаєте, є така цитата: "Синку, доживи до 70, а потім живи, скільки захочеш" (Усміхається). Життя – не безмежне. Воно дається тільки один раз. Сказати, що погана доля… Яка доля тобі судилася – так і проживеш.
– Ви народилися у Кривому Розі невдовзі після закінчення війни. Що пам’ятаєте про той складний час?
– До школи я пішов у 1953 році, коли помер Сталін. Навіть не хочу згадувати те, що мені розповідав батько, який пройшов усю війну. Тричі горів у танку. Мав у тілі багато осколків – так з ними й помер. Після війни працював водієм. Батьки мого покоління пережили страшну війну – і це відклалося й на нас. Перед першим класом я ходив босоніж, але у школу пішов вже взутим. Тато і мама по копійчині назбирали мені на взуття (Усміхається). Тоді всі люди так жили.
– Скільки дітей було у ваших батьків?
– Я маю двох братів. Один старший від мене на півтора роки, а інший – молодший на 9 років.
– Ви хуліганили трохи, коли пацаном були?
– Усі жили бідно. Хуліганити було ніколи – тут би щось поїсти. Вся країна так існувала. Не хочеться зараз людям псувати настрій, бо спогади дуже сумні. Тепер жити набагато краще, хоча тоді жилося краще, бо був молодий (Сміється). У ту епоху люди були зовсім інші – більш дружні, згуртовані. Зараз ті, хто при грошах, – усі по норах.
– Як у вашій сім’ї сприйняли звістку про смерть Сталіна?
– Весна. Лежало багато снігу. Я був у бабусі. Дивлюся у вікно – вона стоїть із сусідкою і дуже довго розмовляє. Я зрозумів, що сталося щось важливе. Тоді ж іще не було телевізорів… Нарешті прийшла і почала пекти пиріжки із гарбузом. Від сусідки вона дізналася, що помер Сталін.
Три дні по радіо звучала траурна музика. Люди плакали. Але плакали лише ті, які не знали, що накоїв Сталін. Для них він був вождем-переможцем, який закінчив війну. Тоді ж приховувалась уся правда. Це вже потім стало відомо, які гріхи були у Сталіна.
… Батьки, які пройшли війну і дали нам життя, сподівалися, що у нас буде краща доля.
