"Футбол 24" пригадує криваву розв’язку Кубка УЄФА 1999/2000, від якої досі не по собі.
Були часи, коли зловісна слава британських "хуліганів зелених вулиць" гриміла на всю Європу. Практично кожен приїзд команд із Альбіону на континент супроводжувався інцидентами – траблмейкери лупцювали своїх опонентів і громили все на своєму шляху. На початку "нульових" вони почали здавати позиції, проте все ще залишалися серйозною силою навколофутболу.
У березні 2000-го відзначилися фанати Лідса, зокрема легендарний локомотив хуліганського руху йоркширців – Leeds Service Crew. Острів’яни значним числом – близько 7 тисяч осіб – десантувалися у Римі, де Лідсу належало зіграти перший матч 1/8 Кубка УЄФА проти Роми. Команди розписали нульову нічию, чого не скажеш про фанатів з обох таборів. Вічне місто накрили локальні сутички. Ультрас Роми підійшли у всеозброєнні (в буквальному розумінні) до прийому небажаних гостей. Вони прочісували рідні вулички на мопедах, затискаючи у долонях ножі. Найбільше не пощастило 16-річному фану Лідса і його батькові – обом британцям порізали ноги.
Leeds Service Crew
Лідс реваншувався на своїй території – перемога 1:0 вивела команду в наступний раунд, де була битою празька Славія (3:0, 1:2). І ось – півфінал, перший матч проти Галатасарая – у Стамбулі. У ті часи турецький гранд проводив домашні матчі на старенькому Алі Самі Єн, який вітав гостей моторошним написом "Ласкаво просимо у пекло". Хмизу у вогонь докинув Фатіх Терім, головний тренер стамбульців: "Алі Самі Єн стане пеклом для Лідса". Англійські фани бадьорилися і наспівували: "Пекло, привіт! А ось і Лідс!".
Увечері, 5 квітня, за день до матчу, британці традиційно окупували паби у центрі міста. Чимало з них кинули якір у барі "Хан", поруч із знаменитим парком площі Таксім, який через 13 років стане каталізатором масових протестів у Туреччині. Пропустивши хтось по стаканчику, а хтось – по кухлеві, окрема група йоркширців заквапилася чи то в готель, чи то в інший заклад, щоб встигнути до початку трансляції чвертьфіналу ЛЧ Челсі – Барселона.
На вулиці їх вже чекали. Атака Асланлара – хуліганської фірми Галатасарая – була несподіваною. Турки переважали англійців кількісно і мали у руках холодну зброю.
"Коли ми виходили з бару, нас очікувала сотня, озброєна ножами, ніжками столів та іншими предметами, – розповідав репортерам один із фанатів Лідса, який повернувся зі Стамбула із колотими пораненнями рук і ніг. – Поліція не втручалася. Фактично вона допомагала бити нас. Навіть не бити, а вбивати, бо якщо нападник наносить тобі удар ножем у груди, то однозначно хоче тебе вбити".
Наслідки різанини виявилися фатальними для двох англійських уболівальників. Після численних проникаючих поранень вони стекли кров’ю. Крістоферу Лофтусу було 35 років (за деякими джерелами – 37), Кевіну Спейту – 40. У Спейта залишилися дружина і двоє дітей. Понад десятьох британців госпіталізували з травмами різної важкості – їх вдалося врятувати.
Кевін Спейт із сином та донькою
Крістофер Лофтус
У турецької поліції була власна версія причини такої масакри: "Англійські фанати розбивали вітрини, громили автомобілі, ображали турецький прапор і придиралися до перехожих". Спершу у Стамбулі, як і в УЄФА, не оцінили, наскільки серйозними можуть бути наслідки подвійного вбивства. Більше того, наступного дня матч таки зіграли (голи Шукюра і Капоне добили й без того розгублений Лідс – 2:0). Одразу після поєдинку кілька сотень англійців запакували в автобуси і під посиленим конвоєм доправили в аеропорт. Гріха подалі.
Лідс виходить на Алі Самі Єн під прикриттям поліцейських щитів
Тим часом Британські острови закипали від гніву. Містами прокотилася хвиля нападів на людей, бодай схожих на турків. Телефонні лінії турецького посольства у Лондоні розривалися від дзвінків із прокляттями та погрозами. Щоб уникнути нового кровопролиття, футбольний клуб Лідс запропонував Галатасараю відмовитися від присутності турецьких фанатів на Елланд Роуд. Стамбульський гранд відповів відмовою і натомість висунув пропозицію зіграти матч-відповідь на нейтральному полі. А це не влаштовувало вже англійців, яким належало відігравати 2 м’ячі.
20 квітня команди вийшли на поле переповненого стадіону Лідса. Атмосфера трибун була надзвичайно наелектризованою. Звідти доносилося "Вбивці! Падлюки!". Але турки не запанікували і вже на 5-ій хвилині повели в рахунку: Хаджи реалізував пенальті, призначений Любошем Міхелом. Невдовзі Ерік Бакке вирівняв становище, проте господарі, яким належало забивати ще тричі, прогавили фатальне підключення Шукюра – 1:2. Матч закінчився нічиєю 2:2 – помститися за вбивство Спейта і Лофтуса не вдалося.
Проте "попіл Клааса" продовжував стукати британським траблмейкерам у груди. Суперником Галатасарая у фіналі Кубка УЄФА став лондонський Арсенал – ідеальна нагода, щоб поквитатися із кривдниками. У Копенгаген, який приймав вирішальний матч єврокубкового турніру, висунулися не тільки фанати "канонірів", але й потужний "общак" хуліганів Челсі, Рейнджерс, Кардіффа, Суонсі і, звісно ж, Лідса. На одну мить усі вони забули старі чвари і порахунки між собою. Їх об’єднала мета – надерти зад стамбульським фанатам.
Окремі представники фанатського середовища Арсенала прибули у столицю Данії ще за 6 днів до матчу – ознайомитися із місцевістю, скласти план дій, заручитися підтримкою місцевих. Поліція стартувала дещо пізніше – посилені патрулі і захисні бар’єри з’явилися за два дні до фіналу.
"Зіткнення почалися в ніч перед грою біля диско-бару під назвою "Абсалон", – зі смаком описує події Дугі Брімсон, британський письменник та експерт із футбольного хуліганства. – Перш ніж був випущений бойовий заряд, що попереджав про наближення ворога, англійські вболівальники протягом декількох годин розігрівалися спиртними напоями в барі.
Практично тут же лондонці висипали на вулицю і виявили супротивника, який мав кількісну перевагу. Вони безстрашно кинулися в бій, але в результаті рукопашної сутички один англієць отримав серйозне ножове поранення. І лише після того, як бійки стали виникати одна за одною по всьому місту, нарешті з'явилася поліція. Але перш ніж порядок був відновлений, семеро людей отримали важкі поранення, а десятьох було заарештовано.
Наступного дня численна група лондонських підлітків зібралася в барі "Роузі Мак-Гі" неподалік від садів Тіволі, щоб гарненько випити. У той же час на протилежному кінці площі розташувалися сотні турецьких фанатів, які, надихаючись групою спраглих до сенсацій репортерів, незабаром стали вигукувати образи на адресу англійців.
На зміну лайці прийшли ракети. Після такого повороту подій англійці, користуючись відсутністю поліції і бачачи, що напруга зростає, наважились на відсіч. Хоча ворог мав більші сили і був озброєний ножами, фанати Арсенала стрімко перетнули площу і вступили в бій".
Статистика побоїща: 4 англійців із ножовими пораненнями, 64 учасники махачу – заарештовані. Галатасарай, до слова, знову виявився сильнішим, здолавши Арсенал у серії післяматчевих пенальті. Але в епіцентрі загального обговорення опинилися британські фанати – їх трактували, як загрозу чемпіонату Європи-2000, який стартував через три тижні і куди пробилася збірна Англії. Довелося втрутитись прем’єр-міністру Тоні Блеру і британській поліції, які так-сяк пригасили активну войовничість "хуліганів зелених вулиць".
Зрештою, фанати Лідса таки зуміли взяти своєрідний реванш. Восени того ж року жереб ЛЧ звів їхню команду в одній групі з Бешикташем. У домашньому матчі 3-го туру йоркширці демонстративно знищили Бешик (6:0). А приїхавши у Стамбул, Leeds Service Crew першим ділом завітали у сумновізний бар "Хан", розгромили приміщення, повибивали вікна і вивісили там британський стяг.
Алі Уміт Демір (ліворуч) на свободі
А що правосуддя? У травні 2002-го турецька феміда принесла сакральну жертву, засудивши одного з учасників різанини, Алі Уміта Деміра, який не заперечував свого злочину, до 15 років ув’язнення – по 7,5 за кожне вбивство. Ще чотирьом учасникам дали по кілька місяців, двох покарали штрафами. Згодом була апеляція, яку… задовольнили. Тяганина всіма правдами і неправдами тривала аж до 2010-го, коли оголосили нові вироки: Алі Уміт Демір та Алі Байдар – по 6 років і 8 місяців, Сулейман Гекхан Гювен – 10 років, Їлмаз Тутус – 5 років.
Тим часом мури Елланд Роуд вже давно прийняли меморіальну дошку на честь Кевіна Спейта та Крістофера Лофтуса. Щоквітня уся вболівальницька громада Лідса віддає їм почесті. Навіть зараз, коли у Британії запроважений суворий карантин, біля сакрального місця пам’яті про загиблих – свіжі квіти.
Найджел Мартін, голкіпер Лідса тієї епохи, добре пам’ятає події 20-річної давності: "Дотепер відчуваю страшенний смуток і сором, що наступного дня ми вийшли на поле. Краще б нас дискваліфікували за відмову від поєдинку". Його підтримує захисник Джонатан Вудгейт: "Цей матч із категорії тих, грати які – не можна".