Інтерв'ю Любомира Кузьмяка із колишнім захисником Металіста, Ворскли, Динамо і збірної України, який зараз виборює чемпіонський титул у складі кіпрського Анортосіса.
Український футбол багатий на харизматичні та своєрідні постаті. Такі люди, як Євген Селін, змінюють шаблонне уявлення про типових футболістів. Вільний від тренувань та матчів час він використовує з користю і має чітку громадянську позицію. Зараз колишній захисник збірної України виступає на Кіпрі і у складі Анортосіса веде боротьбу за золоті медалі тамтешньої ліги.
"Даушвілі та Окріашвілі згадують про Україну з позитивом"
– Наприкінці жовтня у матчі проти Докси (6:0) вас замінили на початку другого тайму через ушкодження. Після цього у старті ви не виходили. Зараз все гаразд?
– Так, нічого страшного не сталося. Це банальний забій литкового м’язу. Почуваюся чудово, тренуюся з усіма і готовий грати.
– На паузу в чемпіонаті Кіпру Анортосіс пішов лідером. У вашої команди чемпіонські амбіції?
– Ви знаєте, іншого просто бути не може. Варто глянути хоча б на історію клубу – Анортосіс багато разів вигравав титули. Перед нам стоїть максимальне завдання, як і в кожної команди. Однак Анортосіс прагне вигравати усі можливі турніри – такими є бажання керівництва клубу, тренерів і футболістів.
– Кіпрська ліга – третя іноземна у вашій кар’єрі. У чому її ключова відмінність, якщо порівнювати з грецьким та угорським чемпіонатами?
– Мене якось нефутбольні знайомі запитали: "Де ти зараз граєш? На Кіпрі? А там є футбол?" (Усміхається). У кіпрському чемпіонаті є чимало класних команд, які демонструють цікавий футбол і успішно виступають в єврокубках. Мені складно порівнювати нинішній етап з моїм досвідом у Греції та Угорщині. Десь була краща інфраструктура, десь – рівень гравців. Зараз на Кіпрі багато класних легіонерів – тут справді цікавий турнір.
– Крім вас, на Кіпрі виступають Артур Рудько, Ігор Худоб’як та Ілля Марковський. Підтримуєте стосунки із земляками?
– Нещодавно грали товариський матч з Етнікосом Худоб’яка. Після спарингу привіталися, перекинулися кількома словами. Більше спілкуюся з Рудьком – постійно з ним на телефоні.
– За Анортосіс грають Муртаз Даушвілі та Торніке Окріашвілі, які свого часу залишили помітний слід в УПЛ. У екс-карпатівця такі ж жорсткі підкати, а в "гірника" – вишукані фінти?
– (Сміється) Абсолютно точно! Ми постійно згадуємо про Україну, ділимося спогадами про Карпати, Шахтар і Маріуполь. Крім того, з Муртазом я виступав ще в Угорщині. І варто сказати, що завжди згадуємо про минуле з позитивом. Тоді в Україні був реально серйозний чемпіонат.
– У вашій команді чотири грузинських футболісти і головний тренер – представник Сакартвело. Кажуть, саме Темурі Кецбая порадив Георгію Цітаішвілі спробувати сили в київському Динамо.
– Кецбая – видатний грузинський футболіст, на Кіпрі його надзвичайно поважають. Після відмінної кар’єри футболіста, він розпочав чудовий шлях тренера. А це вдається не кожному. Весь Кіпр дуже поважає Темурі, до нього по-особливому ставляться вболівальники. Також у нас в колективі всі максимально позитивно сприймають його – мені пощастило, що я працюю з таким фахівцем. До переїзду в Анортосіс ми багато спілкувалися по телефону. Коли я почав тісніше працювати з тренером, то переконався, що зробив правильний вибір.
"Вишиванка на стінах – ідея та виконання моєї дружини"
– У 2016-му преса писала, що у вас був варіант із переїздом у Крилья Совєтов. Здається, публічно ви не пояснювали, чому відмовилися від переїзду в Самару.
– Це вже минуле, не хочу його ворушити. Так, пропозиція така справді була. Чому я відмовився? Я родом із Луганської області. У нас конфлікт із Росією – тому виключно через це не поїхав туди. Відверто про все сказав керівникам самарського клубу, вони начебто все зрозуміли. У мене на даний момент така позиція, і на це є причини.
– Ситуацію на сході України прийнято називати політикою. Хіба це політика, коли люди гинуть, захищаючи свою країну?
– На початку війни люди йшли за покликом душі. Вони воювали за свою Україну, за свою землю, демонстрували, що наша країна – єдина і неподільна. Зараз, мабуть, це все переросло у політичну площину.
– Ваш рідний Новоайдар – особливе місце на карті, адже його селищним головою є Ігор Шопін, колишній футболіст Зорі та Металіста. За час діяльності Шопіна у селищі відбулися серйозні зміни.
– Я знайомий із Шопіним, хоча не можу сказати, що ми тісно спілкуємося. У нього своя робота, а я багато часу проводжу за кордоном. Звичайно, знаю про його хорошу футбольну кар’єру. Я також чув про Шопіна-політика виключно позитив – його поважають в нашому регіоні.
– Як часто буваєте вдома?
– Востаннє приїжджав влітку. Це традиційний час відвідин. Минулого року завдяки ранній зимовій паузі в угорському чемпіонаті навіть на Новий рік приїхав у Новоайдар. Хоча звично приїжджаю під час літньої відпустки.
– Новоайдар розташований неподалік окупованих територій. За роки війни з Росією ваше селище сильно змінилося?
– Зараз вже набагато краще. Навіть рух по трасі на Щастя став більш інтенсивним. Життя внормовується і заспокоюється. Якщо згадувати 2014-2015 роки, то справді було важко. Було дуже багато емоцій: і поганих, і хороших.
Хочу сказати лише одне. Важливу роль в обороні Новоайдару відіграв афганський батальйон. Я дуже вдячний цим людям. Саме вони не пустили сюди ворога і лінія розмежування виглядає таким чином, що зараз Новоайдар – це Україна. У мене до них величезна вдячність. Не вдаватимуся в подробиці, проте добре знаю усі деталі непростих часів.
– Кілька років тому у рідному селищі ви заснували соціальний проект – відкрили їдальню та аптеку. Звідки виникла така ідея?
– Я втілив свою дитячу мрію. Завжди хотів відкрити такий заклад саме у стінах цієї будівлі. Тепер там аптека, їдальня і продуктовий магазин. У дитинстві, ще коли грав за алчевську Сталь, часто проїжджав повз цю будівлю, адже вона розташована неподалік транзитної дороги і виїзду на Луганськ. Завжди дивився на неї і дивувався – стіни розвалювалися, мали гнітючий вигляд, все руйнувалося. Хоч був дитиною, однак не розумів, чому у цьому місці не наведуть лад. З часом мені вдалося придбати цю будівлю і надати їй нового життя. Зараз там все працює – більше того, на другому поверсі ми відкрили хостел.
– Інтер’єр цього закладу особливий і його основу складає візерунок у стилі вишиванки. Ваша ініціатива чи дизайнерський задум?
– 2015 рік видався доволі складним і для нас, і для жителів цього регіону. Ідея з вишиванкою виникла у моєї дружини. Спочатку ми оформили фасад у світло-коричневих тонах, а потім вирішили у такому ж стилі оформити інтер’єр. Дуже довго думали, яким чином прикрасити стіни. Дружина багато часу шукала дизайнерські варіанти, а потім ми вирішили зробити спеціальний орнамент – плели тканину на металевих сітках.
– Дружина самотужки це робила?
– Запитав Анастасію: "Зможеш це зробити?" Вона ствердно відповіла і все це плетіння робила сама, це виключно ручна робота.
– Крім громадського закладу в Новоайдарі, ви з дружиною започаткували спеціальний проект в Instagram. У чому його суть?
– Більше часу і уваги цьому приділяє дружина. Зараз багато людей намагаються правильно харчуватися і вести здоровий спосіб життя. Існує чимало різних програм: детокси, схуднення… Ми не підтримуємо це, також не сповідуємо вегетаріанство. Просто вважаємо, що треба правильно споживати їжу і намагаємося навчати, яким чином варто поєднувати білки, вуглеводи та клітковину або ж як часто пити воду. Першого листопада ми сформували групу з 12 осіб і вони проходять наш курс. Надалі плануємо розвивати цю справу.
"Девіч і Обрадовіч могли "зарубатися" на тренуванні"
– У травні вам виповнився 31 рік. Час задуматися, що буде після кар’єри футболіста?
– Безперечно, часто задумуюся. Якось навіть зі своїм агентом Сашком Панковим говорив про вік. Відверто йому зізнався, що зараз почуваю себе навіть краще, ніж у 25 (Усміхається). Можу сказати одне – залишатися у футболі в мене немає бажання. Тренерство – це не моє. Маю невеличкий бізнес і хочу розвивати його.
– Колись ви згадували, що в дитинстві вам доводилося працювати на городі з батьками. Важкою фізичною працею вас не злякаєш?
– Та я й зараз не вилажу з городу, коли додому приїжджаю (Сміється). У дитинстві я справді завжди допомагав батькам. Знаєте, як воно буває – крім 3-4 городів, ми ще й на поля їздили. Важка праця була у моєму житті та й зараз також присутня. У мене корони на голові немає. Мовляв, як це я буду на городі працювати? Мені навпаки подобається допомагати батькам.
– Ваша мама – фармацевт, батько працював далекобійником. Що ви обрали б у своєму житті, якби не футбол?
– Футбол – це ще одна моя мрія, як з тією недобудовою. Все сталося дуже стрімко і раптово. Мене певною мірою можна назвати мрійником. І практично кожна моя дитяча мрія збулася. Я повністю концентрувався на футболі, адже розумів, що ця професія може відкрити для мене велике і хороше життя.
– Умови на старті вашої кар’єри сміливо можна назвати спартанськими. Навіть коли тренувалися на асфальті і жили у холодних гуртожитках, все одно вірили у краще?
– Все так і було – абсолютно спартанські умови. В Алчевську, де я розпочинав, вода була не просто холодною, а льодяною! Особливо це відчувалося, коли приходив після тренування. Роздягальні холодні, без обігріву. Жили у заводських гуртожитках від металургійного комбінату.
– Як вони виглядали?
– Уявіть собі 4-поверхову будівлю. На четвертому поверсі мешкала основна команда Сталі, а на другому – дитяча школа, де жив я. Частина нашого поверху належала робітникам заводу. Думаю, пояснювати, як виглядає дозвілля багатьох роботяг, не варто. Постійний "газ-квас" (Усміхається). Було весело…
Зараз підтримую стосунки зі своїми друзями з дитячої школи і з усмішкою про все це згадуємо. Це розмова не на півгодинки. Тут можна кілька днів розповідати про те, як нам жилося.
– Ваш перехід зі Сталі в Металіст був серйозним кроком нагору. У Харкові ви не мали повної довіри від тренерського штабу, втім цей період був, мабуть, надзвичайно корисним?
– Однозначно. У мене взагалі спогади про всі мої команди – тільки найкращі. Два роки в Металісті – це початок мого становлення, це чудовий досвід із Мироном Маркевичем. Це час, коли я ділив роздягальню з чудовими футболістами і людьми: Сашком Рикуном, Валиком Слюсарем, Едмаром, Девічем, Обрадовічем, Папою Гуйє. Там я пройшов чудову школу і дуже радий, що виступав у Харкові.
– Конкуренція і боротьба за місце в старті – важлива частина будь-якого колективу?
– У мене загалом були хороші стосунки з усіма – в Металісті було весело і класно. Хоча траплялося всяке. Наприклад, Девіч і Обрадовіч могли "зарубатися" на тренуванні і поштовхатися. Зате після заняття дружили так, ніби нічого й не було, і товаришували сім’ями.
– Згодом Металіст ви змінюєте на Ворсклу, яка демонструвала якісний футбол. Полтавські вболівальники, мабуть, з особливими відчуттями згадують вас, Безуса, Сачка, Даллку, Маркоскі та Янузі, дивлячись на теперішні результати?
– Це велика заслуга президента Олега Бабаєва та тренера Миколи Павлова. Вони сформували прекрасний колектив. Результати не примусили себе чекати: виграли Кубок, пробилися до Ліги Європи. Звичайно, всі згадують ті часи з приємними емоціями.
"Гол за збірну – збіг обставин"
– Дебютний виклик у збірну ви отримали саме з Ворскли. Спочатку Олег Блохін тренував вас у головній команді країни, а потім ви працювали з ним у київському Динамо. Що передусім згадуєте про Олега Володимировича?
– Перша асоціація – видатний рівень Блохіна як футболіста. Думаю, всі про це згадують. Пригадую грецький етап своєї кар’єри. Навіть через багато років після його виступів у цій країні всі тільки й повторюють "Блохін, Блохін, Блохін". Достатньо глянути в інтернеті епізоди матчів за участю Олега Володимировича. Великий футболіст, нічого додати. Особливих діалогів тренер-гравець у нас не було. Спілкувалися виключно про футбольні моменти.
– На дебютний гол у збірній вам знадобилося всього 7 хвилин – саме стільки часу минуло з моменту початку зустрічі з Болгарією.
– Це справді велика подія для мене. Прем’єрний матч, відразу ж гол. Передусім це збіг обставин. За день до поєдинку в нас було передігрове тренування і мені вдалося забити аналогічний гол. Минає день і я знову забиваю таким чином, щоправда, вже під час матчу. Спочатку не міг повірити.
– У вас на аватарці у WhatsApp дуже соковите фото – ви боретеся проти Златана Ібрагімовіча. На Євро-2012 ви провели усі три матчі від дзвінка до дзвінка. Незабутні емоції?
– Це, безсумнівно, найбільш значуща подія у моїй кар’єрі. Взагалі атмосфера нашого чемпіонату Європи була якоюсь особливою для всієї країни. Цей турнір – суцільний позитив. Інколи навіть переглядаю шматки наших матчів. Та й вдома на стінах багато фотографій з Євро – це нагадує невеличкий музей у будинку.
У Львові – Роналду, а в Донецьку – грозовий Блохін. 12 моментів, якими нам запам’яталося Євро-2012
– Поки глядачі спостерігали за кадрами шаленої зливи на Донбас Арені в матчі з Францією, ви разом з партнерами повернулися до роздягальні. Що відчували тоді?
– Я не пригадую, про що думав, однак це єдиний такий випадок у моїй кар’єрі. У будь-якому разі ми хотіли продовжити переможну ходу, розпочату в першому турі зі Швецією. Можливо, перегоріли під час цієї паузи, вийшли на поле і пропустили двічі.
– Наявність VAR в заключному матчі з англійцями подарувала б нам шанс?
– Я не можу сказати, що є однозначним прихильником VAR, хоча в тому епізоді він точно не завадив би. Згадую про той удар Девіча і можу сказати лише одне – це була помилка, реальна помилка судді. У нас забрали чистий гол. Все могло скластися інакше.
– Ми згадували про Металіст та Ворсклу. Ще однією командою у вашому житті було київське Динамо. Це – вершина вашої кар’єри?
– Динамо – це справжній позитив. Коли звучить словосполучення "київське Динамо", то виростають крила (Усміхається). Ти хочеш доводити, грати у футбол. То був чудовий час. Так, можливо, я грав не так багато, як хотілося б, втім у столиці я провів чудовий період.
– Ви вже кілька років виступаєте за кордоном. Не задумувалися над поверненням в Україну?
– Ні, поки всі думки пов’язані з Анортосісом. Якщо шанси на повернення додому є, то вони дуже мінімальні. Я повністю сконцентрований на виступах у моєму клубі. Мені не хочеться думати про зайві речі і я хочу допомагати Анортосісу. Поки повністю зосереджений на грі за свою команду і не замислююся над іншими варіантами.