Інтерв’ю "Футбол 24" із В’ячеславом Свідерським. Він був активним учасником першого і поки що єдиного Мундіалю в історії збірної України.
Свідерський, висловлюючись прозаїчно, "зробив себе сам". Його батьки, робітники столичного заводу, спершу не вірили у правильність футбольного вибору свого сина. "Завод, станок, будівельний майданчик, плиточник-штукатур – не більше. У них не було уявлення, як можна жити по-іншому", – зізнався В’ячеслав в інтерв’ю для Футбол 24.
Юнак прагнув довести – не стільки їм, як собі – що може досягнути у спорті серйозних вершин. І йому це вдалося! Свідерський привернув увагу самого Лобановського, пограв під керівництвом Луческу, Блохіна, Прокопенка, Альтмана, Мунтяна. А ще – виступив на чемпіонаті світу-2006 у складі збірної України.
"Що тобі дасть той футбол?"
– В’ячеславе, ви – киянин, народилися наприкінці 70-х. Матчі Динамо у чемпіонаті Союзу вистигли застати на стадіоні?
– Застати встиг, але тільки у телевізійному форматі. Лише у 1990-му році вперше пішов на стадіон. По-моєму, це був єврокубковий матч. А найбільше запам’ятався поєдинок зі Спартаком у 1994-му, коли поступалися 0:2, але забили три у відповідь і перемогли.
– Ваші батьки працювали на одному з київських заводів. Наскільки відчутно постраждав сімейний бюджет після розвалу СРСР?
– Постраждав суттєво. Відбулася інфляція. Зарплати, які були при Союзі, залишилися, але тих грошей, які отримували тато і мама, мало на що вистачало. Купували лише найнеобхідніше. Відчувався дефіцит. Мене обмежили у спортивних моментах, як от придбання нових бутсів.
– Пятов розповідав, що його батькам у ті часи іноді бракувало навіть на хліб…
– Аж настільки сумно не було. Мої батьки – із села. Кожних вихідних вони їздили туди за продуктами, привозили городину. Завдяки цьому ми викручувалися.
– Коли ви записалися у ДЮСШ, сім’я усвідомлювала, що за допомогою футболу можна вирватися із злиднів?
– У батьків такого розуміння не було. Іноді чув від них фразу: "Що тобі дасть той футбол?" Напевно, це мене додатково мотивувало. Вони ж із совєтського часу звикли бути робітниками по житті. Це передавалося з покоління до покоління. Завод, станок, будівельний майданчик, плиточник-штукатур – не більше. У них не було уявлення, як можна жити по-іншому. Тож я прагнув довести – не стільки їм, як собі – що можу досягнути чогось у спорті.
"Грали з Канчельскісом на одному фланзі"
– В Оболоні, своєму першому клубі, ви грали навіть на позиції ліберо, якщо я правильно розумію?
– В основному я грав крайнього захисника. Єдине – були моменти, коли доводилося підміняти партнерів, які не могли вийти через травму чи дискваліфікацію.
– У сезоні 99/00 ви опиняєтеся в київському Динамо видатного Лобановського. Щоправда, граєте лише за другу та третю команду…
– Коли для Динамо закінчились єврокубки, тих, хто не грав у складі першої команди, одразу віддавали у другу – для ігрової практики. На моїй позиції центрального захисника виступали Головко і Федоров. Для молодого, перспективного, худенького було важкувато їх потіснити. Скажу більше: на той момент не було сильнішого центрбека, ніж Головко.
– На тодішнє Динамо молилася вся країна. Хто із зірок команди справив найбільше враження?
– Та кожен футболіст Динамо був для мене, як би це сказати, – видатним гравцем. Я дивився на них і мріяв зіграти поруч.
– Із Лобановським було спілкування?
– Індивідуально – ні разу. Тільки під час тренувального процесу Валерій Васильович міг висловити якісь зауваження. Я – молодий, дуже старався, усіма силами намагався показати, на що здатний.
– Далі – повернення до Оболоні, яка у 2002-му вперше в історії рвалася у Вищу лігу. Але ви покидаєте рідну команду заради Аланії. Чому?
– Коли я переходив, Оболонь була ще в Першій лізі, зимовий період. Вони тільки через півроку вийшли у Вищу лігу, а мені вже взимку прийшло запрошення у російський чемпіонат. Спершу поїхав не в Аланію, а у московське Торпедо. Після того, як пройшов кілька зборів, і питання начебто було вирішене, виникли певні нюанси. Торпедо відмовилось від трансферу.
На той момент з Оболоні в Аланію перейшов Володимир Федорович Мунтян. Він дуже хотів, щоб я склав йому компанію. Очоливши команду, Мунтян мені зателефонував. У мене не залишалося вибору. Тим паче, Аланія була командою Прем’єр-ліги. Звісно, що я погодився.
– Знаємо про легендарного футболіста Муню, відомими є різноманітні байки Володимира Федоровича – зокрема з його африканського періоду. А яким він був тренером? З якими методами та філософією?
– Практично вся підготовка – це школа Валерія Васильовича. Те, що я застав у Динамо, було і в Аланії. Ігрова, тактична, функціональна підготовка базувалася на методах Лобановського. Разом з тим, Мунтян – вимогливий тренер. Він однозначно вплинув на мою футбольну кар’єру. Можна сказати – хрещений батько. Федорович зумів розкрити у мені приховані можливості.
– У Владикавказі – народ гарячий!
– О-о, дуже емоційний. Упродовж періоду, який я провів в Аланії, все-таки були певні моменти. Цей народ прагнув, щоб в основному складі грали здебільшого місцеві вихованці. Доводилося чути, мовляв, "приїхали тут, чому вам в Україні не грається?". Навіть під час матчів виникали такі ситуації з деякими футболістами. Загалом всі хлопці в команді були нормальними, але з невеликою групою гравців спалахували незначні конфлікти.
– Доходило до бійки?
– Емоції – так, але до бійки не доходило. Старші товариші зводили нанівець конфліктні ситуації: "Ми граємо в одній команді і робимо спільну справу".
– Наступний ваш клуб – Динамо Москва, а там – Віктор Прокопенко…
– Ой, це дуже позитивний тренер. Надзвичайно приємно було з ним працювати. Шкодую, бо кар’єра склалася таким чином, що я не попрацював із Прокопенком довше.
– Головний спогад про нього?
– Завжди – на позитиві, жарти під час тренувань. Дай йому тільки мінімальний привід – весело було всій команді. Коли виникали напружені моменти, умів розрядити атмосферу. У той же час Прокопенко був суворим тренером.
– За натурою – одесит?
– Саме так. У мене кум – з-під Одеси. І він такий же – на позитиві, на жартах, на горбилях (Усміхається). З Прокопенком завжди було цікаво.
– А в третьому російському клубі – Сатурні – ви перетинаєтеся із Канчельскісом. Зірка МЮ, Евертона та Рейнджерс – яким він виявився у спілкуванні? Ви відчували увесь масштаб персони?
– Він цього не показував своїми діями і не підкреслював власну значущість. Навпаки – по-простому, по-дружньому ставився до всіх. Ніякої зірковості. Канчельскіс був старшим від мене на добрий десяток років, але з ним можна було, наче з ровесником – пожартувати, притравити. Він сприймав це адекватно.
Андрій Канчельскіс: Фергюсон для мене, як і Лобановський – завжди на першому місці
Так, мені чудово було відомо, що це за футболіст, але зверхності а-ля "я грав у Манчестер Юнайтед" не було. Тим паче, ми грали з ним на одному фланзі. Він знав: якщо десь не встигне – я можу відпрацювати за двох.
"Що відбулося після першого тайму у Валенсії? Емоції…"
– У 2005-му вас запрошують у Шахтар. Як вважаєте, Прокопенко замовив слово?
– На той момент мене вже почали залучати до національної збірної України. З’їздив на кілька відбіркових матчів до чемпіонату світу-2006. Дебютував весною 2005-го – саме це, думаю, вплинуло. А Шахтар тоді потребував провідних українських футболістів. Можливо, Прокопенко також закцентував увагу клубу до моєї персони. Подробиць не знаю.
У Сатурні мене все влаштовувало. Назрівала зміна тренера, але моя кандидатура не підлягала сумнівам – хотіли залишити. Проте у Шахтаря були важелі впливу і переконання, плюс – єврокубки. Звісно, я прагнув рости, прогресувати і максимально перебувати в полі зору тренерського штабу збірної України.
– Чи помітили ви поділ донецької команди на два табори – український і легіонерський?
– Якогось кардинального поділу не було. Звичайно, що українці частіше спілкувалися з українцями, а бразильці з бразильцями. У нас взагалі підібралася цілісінька збірна світу – і хорвати, і поляки, і румуни. Нормальна атмосфера. Щоправда, бразильців було трішки більше, ніж всіх інших.
– Я читав, що хрест на вашій кар’єрі у Шахтарі поставив виїзний матч Ліги чемпіонів проти Валенсії, коли "гірники" поступилися – 0:2. Що тоді відбулося між вами та Луческу?
– Я б не сказав, що прямо-таки "хрест". Звичайно, на той конкретний період моя кар’єра у Шахтарі була поставлена на паузу. Але потім Містер ще давав мені шанси і казав, що розраховує на мене.
Що відбулося після першого тайму у Валенсії? Емоції. Наскільки пригадую, Луческу акцентував увагу на помилках. Так, я помилився у моменті, коли іспанці забили другий гол. Пройшла флангова передача, яку замикав Вілья. Мене трохи спантеличив Плетікоса, я долю секунди не дограв і ми пропустили.
Проте перший гол… Не хочу нікого звинувачувати, але я навпаки – намагався перекрити людину, яка втратила свою позицію. У перерві не витримав і сказав до Луческу: "Ви більше бачите помилки українських футболістів, ніж бразильських". Дослівно цієї фрази не пам’ятаю, але то було емоційно. Після чого на певний період втратив місце навіть у заявці.
Наприкінці сезону Містер дав мені шанс у кубковому матчі. Ми перемогли. Після гри він сказав: "Сьогодні ти добре зіграв. Я розраховую на тебе надалі". Ось що мені подобалося в Луческу. Які б ситуації не виникали з підопічними, якщо футболіст сумлінно працює на тренуваннях – Мірча це бачив і про це говорив. Він завжди дасть шанс проявити себе. Зазвичай у наших українських командах – не так. Якщо тебе "зачохлили" – то все.
– Зараз румунський тренер очолив Динамо, що спровокувало гучний скандал – проти такого призначення виступили ультрас і деякі легенди клубу. Не в захваті і Шахтар. Як до цього переходу ставитеся ви?
– Як і всі вболівальники Динамо, а також спеціалісти, я здивований цим переходом. Мені цікаво, але в той же час – трохи незрозуміло. Багато чуток про те, що він "не так" пішов із Шахтаря і тепер хоче щось довести своєму колишньому клубу. Усі ці нюанси мені невідомі.
Луческу – тренер емоційний, з амбіціями. Але він вже добився у своїй кар’єрі багатьох успіхів. Що вплинуло на його перехід у Динамо – для мене загадка. Цікаво, як ситуація розвиватиметься далі. З таким нагнітанням фанатів я не знаю, для чого це Містеру. Працювати доведеться у складній атмосфері. До того ж, у поважному віці – йому виповнилося 75.
"Доктор озвучив, що Блохіну не зовсім добре"
– Після Шахтаря на вашому шляху були Чорноморець і Семен Альтман.
– Побачивши, що в мене проблеми з ігровою практикою, Семен Йосипович запропонував перейти в Чорноморець на правах оренди.
– Відомо, що Альтман обирав склад на гру, враховуючи гороскоп і знаки зодіаку своїх підопічних. Нестандартні ситуації виникали?
– Це те, що в нього є. По зірках, сприятливі і несприятливі дні для того чи іншого футболіста. І все ж, незважаючи на це, він ставив насамперед тих, на кого більше розраховував. А щодо цих астрологічних нюансів – нам завжди було цікаво слухати (Усміхається).
– Тобто, він пояснював у стилі "ти сьогодні не гратимеш – зодіак проти"?
– Якщо у когось гра складалася не зовсім вдало, він міг в індивідуальній розмові сказати: "За зірками у тебе несприятливий день". Незважаючи на це, грали ті, кому довіряв.
– У футболці збірної України ви провели 12 матчів. Який із них найбільш пам’ятний?
– Найбільш пам’ятні – з чемпіонату світу. Ці відчуття, емоції, переживання – не передати словами. Але по-особливому відклався у пам’яті мій дебютний матч проти Данії на Олімпійському, коли ми виграли – 1:0. Ця перемога багато чого визначала у групі. Воронін тоді забив. Емоції переповнювали і зашкалювали. Дебютний матч, з такою командою, ще й перемога!
– Лікар Миронов пригадував: в 1/8 фіналу ЧС-2006 зі Швейцарією був момент, коли Блохіна "повело". Ви встигли злякатися?
– Саме у тому моменті, чесно кажучи, багато хто не зрозумів, що сталося. І тільки коли доктор озвучив, що Блохіну не зовсім добре, усвідомили. Але почекали, роззирнулися – все начебто нормально. Ті емоції, які довелося пропустити через себе, довели Блохіна до такого стану – підстрибнув тиск. Вперше в історії пробитися на Кубок світу і одразу вирішувати питання виходу у чвертьфінал – це дуже хвилююче, емоційно і напружено.
– У чвертьфіналі Україну зупинила Італія – без 5 хвилин новий чемпіон світу. Існує думка, що потрібно було випускати іншого голкіпера, адже Шовковський повністю вичерпав фізичні та емоційні сили у серії пенальті…
– Ні в якому разі. Не думаю, що якимось чином Швейцарія вплинула на стан Шовковського. У принципі, всі футболісти після 1/8 фіналу були втомленими, але ця перемога додала кожному з нас впевненості і нових сил.
Просто так склалося. Залетів такий перший гол. Удар відбувся з-під гравця, тому Шовковський не побачив моменту і не встиг. Несильний постріл, але дуже несподіваний.
Та цей гол нас не зламав. Команда добре грала. Були моменти у Гусєва, у Гусіна. Якби тоді зрівняли – ще невідомо, як склалася б доля матчу. Італія – досвідчена команда, з величезним бекграундом таких форумів. Це й вплинуло на результат.
"Були спроби зайнятися бізнесом"
– У Вікіпедії про вас написано: "грав Свідерський досить жорстко і тому отримував чимало жовтих карток. Наприклад, провівши 10 ігор в Арсеналі, отримав 6 попереджень".
– Я б не сказав, що був грубим гравцем. Дещо жорстким – так. Ніколи не прибирав ніг. Колись у нас не було великих можливостей для тренувального процесу, тож ми брали іншими якостями. Я був худеньким хлопцем, "сухариком". Проти своїх ровесників, які вже були мужиками із великими ногами і зростом 180-185 сантиметрів, доводилося брати непоступливістю, бажанням. Так сформувався мій стиль – не грубого, але жорсткого футболіста. І дійсно – у перших чотирьох матчах за Арсенал отримав чотири жовті картки.
– У 2010-му, після Таврії, ви берете два роки паузи у професіональній кар’єрі. Що стало причиною?
– Багато нюансів накопичилося. Давалися взнаки старі травми. Щоб вийти на тренування, доводилося докласти зусиль, долаючи дискомфорт. Плюс – сімейні моменти. Усе це наклалося, коли пішов із Таврії, підкосило мене психологічно. Не було підтримки збоку, щоб надати мені впевненості у собі.
– Форму продовжували підтримувати?
– Звичайно. Як і, мабуть, кожен футболіст. Увесь свій свідомий життєвий період я займався футболом, більше нічого не вмів. Тож знаходив можливість пограти просто для себе, щоб отримати віддушину. Бігав на область, на місто Київ.
– У 2012-му ви знову серед професіоналів, але за Говерлу майже не грали. Як гадаєте, краще було взагалі не повертатися?
– Саша Шуфрич переконав мене, що я ще не старий – 33 роки (Усміхається). У Говерлі мені запропонували поїхати з ними на збори, увійти у нормальний тонус. Якщо все вдасться, то чому б не пограти і не допомогти Говерлі? На той момент вони виходили у Прем’єр-лігу. Збори провів непогано, але потім чергова травма коліна поставила остаточну крапку у моїй кар’єрі.
– Чув, що після футболу ви зайнялися бізнесом. Яким саме?
– Можна сказати, що не займаюся, але були деякі спроби. Чимало футболістів після закінчення кар’єри шукають певний фінансовий дохід, можливість вкладення свого капіталу у ті чи інші сфери бізнесу, проте це не привело мене до успіху.
Зараз займаюся футбольною діяльністю. Підтримую дитячо-юнацький футбол – команду, за яку грає мій син. Беру участь у матчах ветеранської збірної України. Їздимо різними куточками країни, підтримуємо воїнів АТО…
– Чи були у вашій кар’єрі такі моменти, які ви часто переосмислюєте, про які шкодуєте?
– Звичайно, як і у кожної людини. Кар’єрні моменти, життєві моменти. Минає час і ти замислюєшся, аналізуєш. Це все було. Але з досвідом починаєш розуміти: усе, що трапляється, – на краще. Я вдячний долі, що потрапив у футбол. Пограв за збірну України, виступив на світовому форумі. Про таке можна тільки мріяти.