"Враження, що сьогодні День Незалежності", або Якого моменту перелякався Дешам – репортаж з "українського" Вроцлава
Журналістка "Футбол 24" Анастасія Прокопчук побувала на матчі першого туру відбіркового циклу ЧС-2026 Україна – Франція (0:2).
Прибула я до Вроцлава просто у день матчу. Місто зустріло мене яскравим світанком і легким передчуттям свята. До тимчасового житла добиралася на таксі, і першим приємним сюрпризом став український водій – так тепло бачити своїх людей навіть за кордоном! На годиннику була шоста ранку, коли я нарешті доїхала до місця призначення. Заснути більше не вдалося – думки вже крутилися лише навколо події, яка чекала увечері.
Маркевич обрав несподіваного "Лева матчу" і оцінив шанси України поїхати на ЧС-2026
Перед грою вирішила прогулятися містом. До центру було далеченько, тож довелося знайомитися з більш віддаленими районами. Іноді наші очікування від закордону бувають завищеними – навіть коли йдеться про Польщу. Для мене це перша подорож за межі України, тож я уявляла Вроцлав більш сучасним і виразним. Насправді ж перед очима відкривалися звичайні багатоповерхівки та невеликі магазинчики. Нерідко навіть українські провінційні містечка здаються цікавішими. Та все ж Вроцлав – одне з найстаріших міст Польщі, тому вирішила обов’язково відвідати історичний центр пізніше, вже після головної події, заради якої сюди приїхала.
На стадіон я також дісталася у таксі – пішки йти було надто далеко. УАФ радила вболівальникам прибувати за дві години до початку гри, і я чітко дотрималася цієї поради. Дорогою мене вразила кількість українських фанатів – вони крокували в одному напрямку, створюючи відчуття єдності.
Таксист, до речі, знову виявився українцем. Згодом він сказав слова, які мені дуже запамʼяталися: "Таке враження, що сьогодні День Незалежності". І справді – українських кольорів у місті було неймовірно багато. На вулицях працювали намети з атрибутикою, навіть пропонували розмалювати обличчя фарбами за п’ять злотих. Я утрималась.
Під’їжджаючи до стадіону, відчула справжній шквал емоцій – перед очима постала величезна арена, подібних до якої мені ще не доводилося бачити. Саме Tarczyński Arena Wrocław свого часу приймала матчі Євро-2012, яке Україна проводила спільно з Польщею.
Біля стадіону вирувало футбольне життя: одні фанати нетерпляче чекали на приїзд автобусів із гравцями, інші прямували на трибуни, а дехто вирішив скористатися вільною хвилиною для перекусу. Я ж обрала свій шлях – одразу вирушила всередину арени. Дорогою до мого сектора мене зустрічали різні активності для уболівальників, а біля фан-шопу УАФ вже вишикувалася невелика черга. Не змогла пройти повз і я.
На вході до стадіону усміхнені дівчата зустрічали фанатів, роздаючи браслети. Щойно я переступила поріг арени, мене охопив щирий захват. На полі вже можна було побачити кількох гравців нашої збірної, а я вирішила скористатися часом до початку матчу на повну: фотографувалася, роздивлялася величну арену і навіть кілька разів допомагала іншим уболівальникам зробити пам’ятні фото.
Першими на розминку вийшли воротарі гостей, а згодом трибуни, попри ще доволі скромну заповненість, голосно привітали українських голкіперів. Оплески не стихали, коли на поле один за одним вийшли й інші гравці команд. Атмосфера ставала дедалі теплішою.
За десять хвилин до стартового свистка команди вийшли на поле для виконання державних гімнів. На секторі українських ультрас розгорнувся яскравий банер із написом "Fortress of Europe" – "Фортеця Європи". Потужне послання, яке одразу задало настрій вечора. Трибуни гули від очікування, а французький сектор виділявся лише невеликою групою фанатів серед моря синьо-жовтих прапорів.
Перший тайм розпочався спокійно: Франція володіла територіальною перевагою, проте гострої загрози не створювала. Гра гостей здавалася повільною, без активних позиційних атак, ніби рахунок 0:0 цілком їх влаштовував. Та один із небагатьох швидких випадів "Ле Бльо" став фатальним для нас – точний удар французів вивів їх уперед, і трибуни відреагували миттєво: українці вибухнули обуренням, а французькі вболівальники стрибали від радості. На 18-й хвилині Олісе міг подвоїти рахунок, але Трубін дивовижним сейвом витягнув м’яч із правого кута. Глядачі дякували воротареві оплесками.
Перший тайм завершився із рахунком 0:1, і лише українці скористалися перервою для розминки – французи ж залишилися у роздягальні. Біля лави запасних готувався до виходу один Дембеле, який не зʼявився зі старту через пошкодження. Ребров на другий тайм вирішив не робити замін.
Початок другої половини гри пройшов у тому ж темпі: французи мляво тримали ініціативу, час від часу змушуючи Трубіна демонструвати свою реакцію, але вже ближче до 60-ї хвилини ситуація змінилася – українці заграли сміливіше й узяли контроль над матчем.
Відтоді розпочався справжній шквал моментів: Зубков елегантно п’яткою скинув м’яч під подачу Зінченку, яку замкнув Довбик, але Конате виніс м’яч із лінії воріт. За мить Судаков зі штрафного пробив у кут, змусивши Меньяна рятувати Францію, а добивання Калюжного і Забарного закінчилося лише стійкою. Стадіон здригнувся від хвилі розчарування – всі вже бачили м’яч у воротах.
Підопічні Реброва натхненно тиснули, а тренер не зупинявся, підказуючи гравцям біля бровки. Дідьє Дешам, який весь матч спокійно сидів на лаві, теж піднявся, коли зрозумів , що "запахло смаженим". Ванат і Назаренко вийшли на заміну, аби додати швидкості, але замість цього Франція увімкнула гострі контратаки. Барколя отримав шанс вирішити все достроково, але пробив далеко на трибуни, подарувавши фанатам мить для памʼятних фото.
Стадіон шалено підтримував українську збірну: трибуни робили так звану "хвилю", вмикали ліхтарики, скандували гасла. Та на 82-й хвилині настрій змінився – Мбаппе обіграв Забарного один на один і холоднокровно пробив у дальній кут наших воріт. 0:2, святкування Кіліана стало болючим контрастом до загального настрою арени. Радість француза вдалося спіймати і мені.
Попри все, українці боролися до останньої хвилини. Ванат мав шанс розмочити рахунок у компенсований час, проте Меньян знову врятував свою команду. Після фінального свистка французи святкували перемогу, а трибуни поступово порожніли. Юні фанати ще кинулися до поля за автографами, але наші гравці, розчаровані поразкою, одразу попрямували у роздягальню. Незважаючи на результат, атмосфера цього матчу запам’ятається – з неймовірною підтримкою та вірою в команду до останнього сигналу арбітра.
Довго очікуючи на таксі, я приєдналася до групи вболівальників, які терпляче чатували біля автобуса збірної, сподіваючись зустріти своїх улюбленців. Фани виглядали втомленими, але водночас сповненими надії, і я залишилася з ними, адже після матчу вхопити машину було майже нереально. Нарешті двері відчинилися, і серед перших з’явився Іван Калюжний. Уболівальники неодноразово кликали його до себе, та Супер Іван залишався зануреним у телефонну розмову, ніби весь світ у ту мить зосередився лише на його слухавці.
Коли приїхало моє таксі, я швидко покинула парковку, а вже за кілька метрів від стадіону почула гучні вигуки радості – фанати, схоже, таки дочекалися довгоочікуваного виходу решти збірників. І саме тоді на шляху мені трапився чоловік із величезним українським прапором, який гордо ніс його високо над головою, наче символ перемоги та незламності. З цим я вирушила до готелю, аби поділитися з вами враженнями та подарувати відчуття живої атмосфери футбольного вечора :)