Полісся у схованому місті великої енергетики: потужна АЕС, доступний стадіон і "донт спік" від угорців – ЕКСКЛЮЗИВ
Наша Катерина Бондаренко – єдина українська журналістка, яка приїхала у загадковий Пакш, щоб висвітлити повторний матч Полісся з місцевим клубом у Лізі конференцій.
Пакш – місто, яке складно знайти на туристичних картах, але легко впізнати за однією з найвідоміших промислових споруд Угорщини. Дістатися сюди – завдання не з простих. Потягом не приїдеш: пасажирське залізничне сполучення закрили ще кілька років тому під час оптимізації внутрішніх маршрутів. Для місцевих це не проблема – вони давно звикли до власних авто та громадського транспорту, але для приїжджих, особливо іноземців, це цілий квест.
Єдиний реальний маршрут – спершу до Будапешта, а звідти автобусом на південь. Дорога триває близько двох годин, і, коли вже встигаєш втомитися від рівної угорської траси, за вікном починають з’являтися невеликі, але охайні будинки з червоними дахами, вузькі вулиці, а потім, майже несподівано, на горизонті виростають гігантські конструкції атомної електростанції. Вони наче вирізані з іншого світу – величезні, потужні і водночас такі спокійні. Саме ця станція забезпечує майже 40% усієї електроенергії країни і є головною гордістю регіону. Фотографувати об'єкт суворо заборонено.
На околицях АЕС, серед зелені й низької забудови, розташований готель, де зупинилася команда Полісся. І хоча від центру міста сюди кілька кілометрів, з вікон відкривається вид на сталеві конструкції та тихі вулиці, якими неспішно ходять місцеві.
Місто, яке живе у власному ритмі
Я приїхала за два дні до матчу, щоб відчути настрій міста і зрозуміти, як воно зустрічає єврокубкову гру. У день прес-конференцій та відкритого тренування вирішила вийти на "розвідку".
Пакш із першого погляду здається затишним і доглянутим. Барокові фасади, квіткові клумби, охайні площі, де в літню спеку тінь дають розлогі дерева. Тут немає хаотичного руху, автомобільних клаксонів, гучної музики з вікон кафе. Місто живе у власному ритмі – повільному, розміреному, майже сонному.
Та, попри зовнішній спокій, Пакш виявився досить закритим для спілкування. Англійською тут користуються рідко. Деколи складається враження, що люди свідомо уникають діалогу з іноземцями. І хоча це не агресивна відмова, а радше обережність, відчувається, що туристи для аборигенів – рідкісне явище.
Ще одна річ, яка одразу впала в око: відсутність будь-яких ознак футбольного життя. Жодних вітрин із символікою місцевої команди, фан-шопів чи барів, де транслюють матчі. Якщо не знати, що Пакш грає в еліті угорського футболу, можна й не здогадатися.
Єдиний острівець спортивної атмосфери
Прогулюючись вулицями, я знайшла лише один заклад, який можна назвати місцем футбольної (і не тільки) культури. Це невеликий ресторан, який радше нагадує музей спорту. Стіни – у футболках із автографами, фотографіях, прапорах, навіть баскетбольних трофеях. Атмосфера – тепла й домашня, запах свіжоприготованої їжі змішується з музикою, яка грає у фоновому режимі. Згодом з’ясувалося, що власники – не місцеві. Можливо, саме тому в закладі панувала та тепла відкритість, якої так бракувало на вулицях.
Розвідка стадіону
Після обіду я взяла курс на стадіон. Дорога зайняла близько 20 хвилин, це були миті приємної неспішної прогулянки під теплим сонцем. І тут – ще одна несподіванка: повна доступність арени.
Жодних турнікетів, охорони, закритих воріт. Камери – так, але двері на трибуни відчинені, і будь-хто може спокійно зайти. Я пройшла під трибуни, обійшла сектори, зробила кілька кадрів. Враження таке, ніби тут діє правило довіри: якщо прийшов – отже, з добрими намірами.
Біля стадіону – невелике кафе, яке водночас є фан-шопом. Усередині – десятки футболок, шарфів, кепок і дрібної атрибутики Пакша. Можна замовити каву й одразу купити сувенір – поєднання, яке чудово працює в місті, де немає окремих спортивних магазинів.
Таксі по-угорськи
За дві години до офіційних заходів я повернулася до готелю, щоб перепочити перед відкритим тренуванням. І раптом виявила ще одну особливість Пакша: тут немає Bolt чи Uber, а місцеві таксисти англійської практично не розуміють.
Викликати авто самостійно виявилося майже нереально, тож довелося просити допомоги у рецепціоніста. Кілька фраз угорською, дзвінок – і вже за кілька хвилин я їхала вузькими вуличками знову на стадіон.
Атмосфера тренування
На вході мене зустрів прес-аташе Полісся. Провів коротку екскурсію, вручив акредитацію і ми пройшли до поля. Гравці саме виходили тренуватися: усмішки, кілька жартів, але в очах – концентрація.
Я залишилася на перші п’ятнадцять хвилин: розминка, вправи з м’ячем, відпрацювання передач. Представники клубу пригостили кавою та солодким і з теплом відзначили, що я – єдина журналістка з України, яка приїхала висвітлювати майбутній матч.
Коли відкрита частина заняття завершилася й команда перейшла до закритої роботи, саме тоді представники Пакша взялися мене "розважати" розмовами. Запитували про Україну, розповідали про місто, пояснювали, чому футбол тут не настільки масовий, як у нас.
"У нас є баскетбол, дзюдо, інші види спорту, – усміхалися вони. – Увага місцевих розділена, але повага до футбольного клубу Пакш – є". Навіть поділилися порадами, що варто подивитися в Будапешті, раптом я затримаюся там після матчу. Запевнили, що мені сподобається.
Діалог із Бескоровайним
Коли команда вже готувалася повертатись до готелю, я скористалася моментом, щоб перекинутися кількома словами з Данилом Бескоровайним. Він говорив спокійно, але впевнено, з тією ж зосередженістю, що й під час тренування.
"Ми налаштовані на боротьбу, – запевнив Данило. – Не будемо просто утримувати рахунок. Розуміємо, що суперник із перших хвилин діятиме агресивно, тож важливо нав’язати свій футбол і прагнути перемогти".
Він одразу підкреслив, що три м’ячі переваги після першої гри – не привід розслаблятися: "Ми вже відклали той матч у минуле. Завтра все почнеться з нуля".
Розмова торкнулася і поразки від Колоса. Данило знизав плечима, але в голосі відчувався легкий осад: "Ми добре почали, створили чимало моментів, могли виходити вперед… Але пропустили прикрий гол. Таке буває. Поразки теж потрібні – вони роблять нас сильнішими".
А коли мова зайшла про щільний графік, він тільки впевнено відповів: "Вихідних практично немає, часу на відновлення мало. Але тренери все контролюють, стежать за нашими показниками. Ми всі професіонали, тому незалежно від того, хто в старті, а хто виходить із лави, кожен віддає максимум".
Навіть спека та відсутність великої кількості українських фанів, схоже, не бентежили його: "Ми знаємо, що вони з нами – хай і на відстані. І ми постараємося їх потішити".
Передматчева тиша
Коли ми попрощалися, вечірнє світло вже м’яко лягало на дахи будинків, а місто починало стихати. Представники Пакша люб’язно погодились підвезти мене назад до готелю. У четвер на трибунах очікують трохи більше тисячі вболівальників. Для когось це може здатися скромною цифрою, але тут, у Пакші, будь-який матч єврокубків – це свято. Увечері маленьке, спокійне місто на кілька годин змінить свій ритм, щоб жити у такт грі.