"Під час ЧС ледь не став гравцем Динамо": кіпер із Нікополя на Мундіалі – Ацтека, сусідство з Мунтяном, життя на Оболоні

Починаючи з 1958-го, українських футболістів на Мундіалях ставало дедалі більше. У заявці збірної СРСР на чемпіонат світу-1970 було одразу восьмеро наших гравців. Про представників київського Динамо (Бишовця, Мунтяна, Хмельницького, Пузача, Серебряникова), одеського Чорноморця (Валерія Поркуяна) та навіть московського ЦСКА (уродженця Кам’янця-Подільського – Володимира Капличного) сказано і написано чимало. Проте у складі тієї збірної був ще один українець.

21-річний Леонід Шмуц не зіграв на тому чемпіонаті світу жодного матчу, однак є постаттю із цікавою долею. Як уродженець невеличкого Нікополя потрапив на Мундіаль і був другим наймолодшим гравцем тієї збірної? Чому, попри інтерес київського Динамо, так і не перебрався до столиці України? Та який матч не дає йому спокою дотепер? Про це сам Леонід Миколайович розповідає Футбол 24.

Шмуц народився у Нікополі, де 13-річним розпочав займатися футболом. Спершу хлопець грав у нападі, а потім, як часто трапляється, завдяки хорошому зросту став у ворота через травму основного голкіпера. Далі Леонід потрапив у місцеву команду Трубник, яка функціонувала при Нікопольському південнотрубному заводі та виступала у класі "Б", тодішній Другій лізі. Саме там стартував менеджерський шлях Володимира Ємця та Геннадія Жиздика, які згодом із Дніпром здобудуть чемпіонство.

Шмуц у юнацькій команді (другий ліворуч) / фото з архіву

Молодого воротаря із Нікополя невдовзі запросили до юнацької збірної СРСР, а тоді – призвали до армії. У складі збірної Шмуц став чемпіоном Європи U-18, де був дублером кіпера донецького Шахтаря Юрія Дегтярьова. До речі, переможний гол у ворота англійця Пітера Шилтона у фіналі забив гравець сімферопольської Таврії Віктор Кузнецов.

Та повернімося до персони Шмуца. Транзитом через київський СКА воротаря забрали у Москву, де він провів наступне десятиліття. У 1970-му Леонід (та ще семеро українців у складі ЦСКА) стали чемпіонами країни. Цікаво, що золотої медалі на згадку про ту перемогу Шмуц не має. "У мене її вкрали. Ще в Москві когось запросив додому. Багато товаришів приходило, фанати гостювали. Вона лежала в серванті. Я відвернувся кудись і все, нема", – згадував Леонід Миколайович.

Шмуц грає на виході / вирізка з газети

Не дивно, що після успіху із ЦСКА Шмуц, який у 15 матчах того сезону пропустив лише вісім голів, вважався кандидатом до національної збірної. Першим номером команди був Анзор Кавазашвілі, а його дублерами мали стати Євген Рудаков з київського Динамо та 40-річний Лев Яшин, котрий вирушив на свій четвертий Мундіаль.

"Коли мені сказали, що я полечу до Мексики, я не повірив, – каже в розмові з Футбол 24 Шмуц. – Виявилося, що Рудаков травмувався, тож у фінальну заявку додали мене. На турнір я летів разом з Яшиним. Ми з ним багато спілкувалися про життя і футбол. Натомість із Кавазашвілі я розмовляв тільки під час тренувального процесу".

Шмуц на стадіоні Ацтека поруч із Яшиним п’ятий ліворуч у верхньому ряді / фото з архіву героя

У Мексиці делегація збірної мешкала у спеціальних двомісних будиночках. Шмуца поселили разом із киянином Володимиром Мунтяном. Завдяки цьому сусідству воротар мало не змінив команду – на заваді стали обставини.

"Саме з Володею ми найбільше товаришували. Мої партнери з клубу Капличний та Шестерньов проводили час виключно удвох, Афонін був значно старшим. Під час чемпіонату світу я ледь не став гравцем Динамо. Ймовірно, за дорученням тренерського штабу киян Мунтян неодноразово пропонував мені переїхати до Києва. Усе впиралося в мій статус – я був офіцером і просто так із ЦСКА перейти не міг", – пояснює Шмуц.

Воротар відзначає височенний рівень футболістів збірної 1970-го. А ще захоплюється постаттю футболіста Динамо Віталія Хмельницького.

Хмель – фантастичний гравець. Але веселун який! Від його жартів я за живіт постійно хапався. Інша справа – Анатолій Бишовець. Той себе так поводив, що я навіть не знав, як підійти до нього.

Шмуц пригадує велику кількість охорони, яка стежила за радянською збірною, та скаржиться на важкі умови тренувань. Через розріджене повітря на високогір’ї на початку кожного заняття футболісти буквально задихалися: "З часом ми звикли, але спершу після двох-трьох хвилин роботи було неможливо дихати".

Найбільше вражень у Леоніда Миколайовича залишилося від першого матчу Мундіалю. Збірна СРСР грала проти господарів на легендарному стадіоні Ацтека. "Ніколи не бачив нічого схожого. Складно передати словами відчуття, коли на трибунах присутні понад сто тисяч вболівальників", – каже Шмуц.

Вже наступного року наш воротар вийде на поле Ацтеки, але у товариському матчі проти збірної Мексики. Поєдинок 1971-го відвідало утричі менше глядачів.

Після стартової нічиєї з мексиканцями на Мундіалі радянська збірна легко перемогла Бельгію (4:1) та Сальвадор (2:0). У чвертьфіналі на СРСР чекав Уругвай, котрий здобув тільки одну перемогу на груповому етапі. До 117-ї хвилини команди голів не забивали. Все вирішив драматичний епізод за участю захисника Валентина Афоніна.

"Усі подумали, що м’яч вийшов за лицьову лінію. Наші захисники зупинилися, підняли руки, а уругвайці продовжили атакувати. Навіс зліва, удар головою – і ми їдемо додому", – пригадує Шмуц.

У лютому наступного року Леонід Миколайович дебютував за національну команду у контрольних поєдинках з Мексикою та Сальвадором та відіграв на нуль – здавалося, кар’єра 22-річного кіпера набирає обертів. Однак через два місяці в матчі чемпіонату проти вірменського Арарата трапився епізод, який вплинув на усе подальше життя Шмуца.

На 66-й хвилині воротар перебував на куті штрафного майданчика і рукою вводив м’яч у гру на Володимира Полікарпова. Шмуц замахнувся рукою, побачив, що партнера перекривають, миттєво смикнувся назад, утім м’яч зірвався з руки. Леонід кинувся за ним, та наздогнати не встиг. ЦСКА програв 0:1.

Та помилка переслідувала Шмуца, а сам епізод обріс легендами. Воротар зізнавався, що часто чув з трибун образливі вигуки та іронічні заклики знову закинути собі м’яч у ворота. Окрім психологічного тиску, кіпер зазнав кількох травм. У 1977-му він повернувся у київський СКА, а невдовзі у 31 рік закінчив кар’єру.

Нині 77-річний екс-воротар мешкає на Оболоні. Він ретельно стежить за футболом та обожнює риболовлю. Зізнається – давно не вибирався на водойми: "Через війну не можу рибалити. Любив сам процес: спіймав рибу – і випустив.. З тієї ж причини у Нікополь не можу поїхати. Хотів би відвідати могили своїх батьків. Тому єдине, про що мрію – щоб війна якнайшвидше закінчилася".